Відмінності між версіями «Колективне сільське господарство»

'' Резолюція пленуму «Про сільське [[господарство]] України і про роботу на селі» ''стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства. В обстановці загального одурманювання лунали й поодинокі тверезі голоси. Нарком землеробства УСРР [[Шліхтер|О. Шліхтер]] і голова Колгоспцентру І. [[Гаврилов]] висловилися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки. Пленум створив комісію для вивчення питання про перспективи організації колгоспів у різних регіонах [[СРСР]]. Результати роботи комісії лягли в основу постанови ЦК ВКП(б) від ''5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву»'', в якій Україну було віднесено до групи регіонів СРСР, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Постанова ЦК закликала до «соціалістичного змагання в організації колгоспів» і розглядала сільськогосподарську артіль як найпоширенішу, але перехідну до комуни форму колгоспів.
 
Для забезпечення успішної колективізації. створювалися державні сільськогосподарські підприємства, які зосереджували наявну сільськогосподарську техніку і кадри механізаторів. Ці підприємства одержали назву машинно-тракторних станцій ([[МТС]]). Їхнім завданням було виробничо-технічне обслуговування колгоспів і радгоспів — головним чином тракторна оранка і комбайнове збирання хліба. Перша в Радянському Союзі МТС була створена у 1928 р. в Україні, у радгоспі ім. Т. Шевченка Берегівського району Одеської округи. Істотного впливу на сільськогосподарське виробництво МТС на початку колективізації не справили: в колгоспах переважала ручна праця, гужовий транспорт і традиційна агротехніка. Натомість інше''' завдання МТС''' — посилення впливу держави на село — вони забезпечували. Насильницьке створення колгоспів Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгоспи. Лише грубе адміністрування, погрози, обіцянки щасливого й заможного життя змушували їх вступати в колгоспи. Вимуштруваний у дусі бездумного виконання рішень [[Москва|Москви]] партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. 24 лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання:'' «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 р.»''. Таким чином, вузьке коло партійних намісників центру, яким належала вся повнота влади в республіці, скоротило строки колективізації на 1—1,5 року. Ясна річ, досягти цього можна було лише грубим насильством, на що й націлювали місцевий актив. У січні 1930 р. голова Колгоспцентру СРСР Г. [[Камінський]], виступаючи перед [[представниками]] районів суцільної колективізації, сказав: ''«Якщо... ви перегнете палицю і вас заарештують, пам'ятайте, що вас заарештували за революційну справу»''. Отже, партійні й [[державні]] керівники заздалегідь «відпускали гріхи» насильникам, звільняючи їх від будь-яких правових чи моральних норм. У селі Передільському на [[Луганщина|Луганщині]] під керівництвом уповноваженого з округи була влаштована демонстрація з червоним і чорним прапорами. Демонстранти зупинялися біля кожного двору і пропонували господарю стати під червоний прапор - якщо він «за соціалізм», або під чорний — якщо той «за капіталізм». У Ровеньківському районі тієї ж округи уповноважений районний суддя засудив селянина до двох років ув'язнення за те, що він не вступив до колгоспу. У [[с. Григорівна|с. Григорівні]] Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під тиском сільради [[перестав]] видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу. С. Косіор у звіті ЦК КП(б)У XI з'їзду КП(б)У (червень 1930 р.) визнав: ''«...Кожний партпрацівник на селі міг [[робити]] [[все]], що йому заманеться»''. Зростали темпи колективізації. Якщо на 20 січня 1930 р. у республіці колективізовано 15,4 % селянських господарств, то на 1 березня - 62,8 %. До [[колгоспу]] забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю. Колективізація перетворювалася на комунізацію.
 
==Опір селянства==
Колективізація викликала впертий опір [[селянства]]. У багатьох місцевостях України, у тому числі в тих, де партійні керівники ще недавно рапортували про намір протягом року досягти суцільної колективізації, мали місце антиколгоспні й антирадянські виступи. За приблизними підрахунками, загальна кількість повстанців в Україні 1930 р. становила майже 40 тис. чол. У деяких місцях для придушення заворушень радянські війська застосовували [[артилерія|артилерію]], підрозділи бронетехніки й навіть [[авіація|авіацію]]. Були випадки, коли армійські частини переходили на бік повстанців. Командир одного з каральних загонів у приватній розмові говорив: ''«Я старий більшовик. Я боровся як підпільник проти царя і потім воював у громадянську війну. Хіба я це все робив тільки для того, щоб тепер оточувати села кулеметами і віддавати своїм хлопцям наказ відкривати сліпо вогонь по беззахисних селянських масах? Ні, ні!».'' Але [[розрізнені]] селянські виступи були придушені. Поставлене в безвихідь селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. Село поринуло у вир [[самознищення]]. У '''1928-1932 '''рр. в Україні було винищено близько половини поголів'я худоби. На його відновлення потрібні були [[десятиліття.самознищення|десятиліття.]][[самознищення]]
 
==«Розкуркулення» селянства ==
У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна [[ідеологія]] зображувала їх як куркулів, лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів. Насправді лише невелика їх частина використовувала найманих селян. Як правило, основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селянства була найміцніше зв'язана із землею й не бажала з нею розлучатися. З '''1927-1928''' рр. у політиці держави щодо заможного селянства з'являються нові акценти. Було посилено оподаткування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент. Ситуація поставила заможних власників перед необхідністю ділити землю між членами сім'ї, розпродавати майно й худобу та переїжджати до міста. Йшло вибіркове «розкуркулювання». Внаслідок цього кількість заможних господарств зменшилась. Прискорення колективізації загострило питання про долю куркульства. В''' грудні 1929''' р. на конференції [[історики-марксисти|істориків-марксистів]] Й. Сталін поставив завдання «ліквідації куркульства як класу». Наприкінці січня була опублікована постанова [[ЦК ВКП(б)]]'' «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».'' Особливо інтенсивно терор проти заможних селян провадився в перші місяці 1930 р. На 1 червня було «розкуркулено» 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8 % їхньої загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, різноманітного реманенту, будівель на суму 90-95 млн крб. Характерно, що під «<nowiki/>[[розкуркулення]]<nowiki/>» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які не погоджувалися йти в колгоспи. їх називали «підкуркульниками». По суті, кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Загроза «розкуркулення» висіла над селянами й примушувала їх вступати у колгоспи. Прагнення радянського керівництва розгорнути новий наступ на селянство відбилося в листі ЦК ВКП(б) ''«Про колективізацію», ''надісланому на місця у вересні 1930 р. Передбачалося, що протягом 1931 р. в Україні в основному завершиться суцільна колективізація основних сільськогосподарських районів. Це призвело до нового прискорення темпів колективізації наприкінці 1930 — на початку 1931 р. Якщо на''' 1 січня 1931 р'''. у колгоспах було 34,4 % господарств, то на 1 листопада - 69,3 %. У '''1931''' р. тривала ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих селян, які не бажали колективізуватися. Внаслідок цього навесні та влітку було «розкуркулено» ще 23,5 тис. сімей, або близько 150 тис. чол. Випадки «розкуркулення» траплялися й у наступні роки. Всього в Україні за роки колективізації експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств. Разом з усіма членами сімей це становило приблизно 1,2—1,4 млн чол. Понад половину з них - близько 860 тис. чол. - виселили на Північ і до Сибіру. Ця безправна категорія населення називалася «<nowiki/>[[спецпереселенці|спецпереселенцями]]<nowiki/>», зазнавала нелюдських страждань, використовувалася на найважчих роботах. Багато з них, особливо літніх людей, дітей, жінок, загинуло.
==Див. також ==
* [[Колективізація у СРСР]]
8

редагувань