Оборонні споруди у межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця в 17—18 століттях: відмінності між версіями

З кінця ХVXV ст. Північне Причорномор'я стає об'єктом пристальної уваги трьох сусідніх державних утворень: південна його частина - Туреччини та її васала Кримського ханства, північно-східна - Московської держави, а північно-західна - Польсько-Литовської. Кожна з названих сторін намагалася закріпитися в регіоні, щоб, перш за все, протистояти іншій. На перших порах найбільших успіхів у цій справі досягла Польсько-Литовська держава, закріпивши за собою значну частину Північного Причорномор'я. Чималу роль у цьому відігравало підпорядковане їй українське козацтво. Уже наприкінці XVI ст. при гирлі р. Самари козаки збудували укріплене містечко Самар (Стара Самара) та Самарський чоловічий монастир а при гирлі Кальміуса форпост Домаху, який мав як промислове, так і військове значення. На це ж століття припадає і формування московської сторожової та станичної служби в Середньому Подонців'ї. Якщо перша в кількості 6-8 чол. контролювала певну ділянку кордону з Кримом, що проходив по Сіверському Дінцю, то друга повинна була заглиблюватися на правому березі Дінця до вершин рік Орелі, Самари, Вовчої, Кривого Торця, Бахмута та Міуса, щоб вивідати наміри кримських татар, які кочували в цих місцях зі своїми стадами худоби, особливо в засушливі роки. Тому сторожі і станиці не складали ніяких оборонних споруд, як це намагається довести дехто не лише із краєзнавців, але й авторів наукових, та науково-довідкових видань.

Оборонні споруди в східній частині регіону Московська держава стала зводити лише з середини XVIІ ст., зокрема після Переяславської Ради, коли Гетьманська Україна і Запорожжя визнали зверхність російського царя. Важливу роль у цій справі відіграли Торські соляні промисли, які з кінця XVI ст. забезпечували сіллю не тільки Лівобережну і Слобідську Україну, але й південно-західні повіти Росії. Тому не дивно, що перші оборонні споруди в межиріччі Сіверського Дінця й Тору (нині Казенного Торця) - Маяцький (1663) і Торський (1676) остроги були збудовані з метою захисту промислів від нападів татар. З цією ж метою і для прикриття Святогірського монастиря, пограбованого кримською ордою в 1679 р., козаками слобідських полків під керівництвом харківського полковника Г. Донця в 1684 р. була зведена Торська оборонна лінія, яка вважається продовженням Ізюмської, що зводилася в 1680-1681 рр. для прикриття Слобідської України та південних повітів Росії від набігів татар по Ізюмській та Муравській дорогах. Головним оборонним пунктом на Ізюмській лінії була Ізюмська фортеця, що складалася з Малого та Великого містечок і Замку при Кременецькому кургані. Всі перелічені оборонні споруди в основному були заселені вихідцями із Правобережної України, що після Переяславської Ради стали масово переселятися на Лівобережжя, а зі створенням у 1685 р. Ізюмського слобідського полку багато з них осіли в цих місцях. Доказом цього можуть служити назви місцевих населених пунктів, які подекуди співпадають з подільськими. До того ж козаки цього полку з 1701 р. стали розбудовувати при відкритих у 1683 р. соляних джерелах на р. Бахмут слободу і варниці, а в 1703 р. збудували й острог, щоб було де заховатися, згідно з їх проханням, "від воїнських людей". Слобожанами та російськими служилими людьми в середині 40-х рр. ХVІІXVІІ ст. було насипано земляний вал і зведено острог в межиріччі Коломаку та Мжі, на Муравській дорозі (нині м. Валки Харківської обл.).