Попівка (Охтирський район): відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 49:
Дві назви Попівка та Монастирське зберігалися довго до 1905 р., коли село остаточно стали називати Попівкою.Сучасне село утворене з трьох сіл: Попівки, Гутеновки, Кобилівки. Останні мають свою історію виникнення.Попівка з її ще дво- ма назвами виникла дякуючи будівництву Вільнівського стрілечого монастиря. Йогобуло розпочато в 70-хроках XVIII ст., а обумовлене це будівництво проханням групи вільнівських служилих людей перед царем Олексісм Михайловичем. Коли були дано дозвіл на будівництво,постало питання про заготівлю будівельних матеріалів а, водночас, постачання робочої сили. Тому Вільнівський воєвода з задоволенням приймав біглих людей з Правобережної України і поселяв їх на місцях будо- ви .В 1684 р. була збудована церква, та будівництво продовжувалось. В розділі топографічний опис Харківського намісництва кінця XVIII ст. по Богодухівському повіту значиться: "Вольновский монастирь построен 1725 г. коштомь монастырским и белгородского помещика майора Петра Кобылева, а старанием того жь монастыря игумена Илариона Томаря.Зазстоянием от Богодухова в 32 верстах. Внем один строитель".За дуже короткий час монахи володілі велики- ми багатствами: землями, лісами. сіножатями,різними господарськими будовами. Надалі монастир почав комерційну діяльність. І володіння його розрослися від Хотьмижського кордону до Гутенова ставка. Монахам належав млин у хуторі Верхолюджа з усіма будівлями ,сіножаті в с. Станичному і багато чого іншого.Звичайно, що маючи таку кількість орної землі та сінокосів, монахи самі своїми силами не могли впоратися з усіма сільськогосподарськими роботами. Більшість робіт лягло на плечі жителів села. "В сслі Монастирському селяни відбували панщину Троїцькому монастирю по три дні на тиждень" зазначав А.І.Слюсарський в істочному нарисі про Слобідську Україну. Та, в 1786 році за указом цариці Катерини II монастирські привілегії були скасовані. Монастир втратив водночас всі багатства. Мешканці його почали розбігатися.Залишились тільки старі немічні монахи. Монастир перетворив- ся в свосрідне місце заслання духовних осіб, які до тих чи інших причин мали "гріхи". Подальше заселення монастиря подібними особами породило там такі неподобства, що не тільки вищі духовні особи, а навіть громадяни терпіти не могли і в 1796 році монастир було закрито. В приміщенні монастиря була відкрита церква. Землі церкві були виділені з фондів місцевих громадських земель. Селяни с. Монастирського були підпорядковані відомству келегії еко- номії. В селі в цей час на раховувалося 407 мешканців. Зрозуміло, що всім, після закриття монастиря, керувала в основному церква. Зовсім інше походження мас село Гутінівка. Це поселення виникло з появою Білгородської лінії укріплень. Вільнівський восвода подарував боярському служивому Гутинову велику кількість сінних покосів по річці Ворсклиця. Син його, Петро Гутинов, в 1708 р.одержав ще 60 "четвертей' землі, що перетворило його в поміщика. На своїй землі Гутинови поселили виходців з Правобережноі України, перетворивши їх у кріпаків. Від його прізвища і започаткувало свою назву село. Так само виникло теж Кобилівка.
===Новітній період
Радянська влада встановлена в грудні 1917 р.З січня 1919 року і по березень 1923 року (
В районі було створено партизанський загін, а також підпілля. Бійцем цього загону з жителів села Попівки був Мусієнко Михайло Кузьмич,який працював лісником. Від райкому партії він мав завдання по розміщенню баз продовольчих та боєприпасів ) та забезпеченню конспіративної роботи радистів та інших бійців загону. Як і всі інші 48 партизані та підпільників, він був схоплений і страчений фашистами. Це сталося 12 березня 1942 року.Похований разом з іншими бійцями партизанського загону в с. Пожня. Ще один з жителів с.Попівка мав відношення до партизанського руху,правда, не в районі. Це Пащенко Яків Андрійович, який воював у партизанському з'єднанні Всршигори. Інші жителі села,а їх не одна сотня, воювали на фронтах Великої Вітчизняної. Більше 180 вроїнів загинуло в Село визволене серпня 1943 року 147-ою стрілецького девізією. Відбудовний період попівчани розпочали налагодженням колективних господарств "Победа" і "Ударник" Артіль "Ударник" об'єднувала жителів с. Гутеновки та Кобелівки. З післявоєнних рокіd і до наших днів життя висунуло ряд керівників, які є уроженцям села і в різні роки керували колективними господарствами, було їх 18 серед них Д.Н. Паниченко, Є.Т. Остапенко Я.І. Майченко, М.М Гуцал, Г.І. Волошенко М.В. Лагута і останнії В.І. Сафонов. Найбіль важкий період випав голові артіл "Ударник" Паниченко Дмитру Никоноровичу — з 1934 р. по 1941 р., 1945 р. — по 1951 р. ( де об'єднання колгоспів ) Треба зазначити іще одну характерну деталь з життя попівчан: десь наприкінці 40-х на по чатку 50-х років на р Ворсклиця будувалася гідроелектростанція яка деякий час давала електроенергію. Правда, освітленням вона охоплювала тільки частину села. І в зв'язку недосконалістю будові і некваліфікованим доглядом за нею у весінний паводок була зруйнована. Працівники сільського господарства в цілому мали непогані показники. Хороші урожаї зернових та техічних культур щорічно одержували трударі. А в 70-х, 80-х роках, за трудові успіхи було нагороджено більше 100 пірацівників, з них 5 орденом Трудового Червоного Прапора, а механізатор Нетреба Павло Володимирович став кавалером двох орденів Трудової Слави. ==Історія Попівської сільської ради==
| |||