Ярошинська Євгенія Іванівна: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
м додана Категорія:Українські етнографи; вилучений шаблон {{без категорій}} з допомогою HotCat |
Немає опису редагування |
||
Рядок 6:
| Місце народження = Чуньків нині Заставнівський район на Буковині.
| Дата смерті = 21 жовтня 1904
| Місце смерті = Чернівці
| Громадянство =
| Рід діяльності = письменниця, етнограф, педагог
}}
Євгенія Іванівна Ярошинська народилася 18 жовтня 1868 року у с. Чунькові. нині заставнівського району, на Буковині в родині вчителя. Освіту здобула в шестикласній "школі вправ", а потім займалапся самоосвітою.
Таке духовне віно дістала від батьків і Є. Ярошинська. Початкова грамота вдома і 6 класів (закінчила з відзнакою) Чернівецької гімназії, де викладання велося німецькою мовою — оце й уся освіта.
Багатше віно їй дісталося від Бога — талант і неймовірна працьовитість. Не маючи можливості втамовувати інтелектуальний голод навчанням в університеті, вона вдома «читала і писала неустанно», що не можна було її від книжок відірвати», як згадував батько. Читала дуже багато:Гете, Шіллер, Клопшток Гердер, Віланда, Лессінга, Гейне, Ейхендорфа, Шаміссо, Рюккерта' Гейбеля, Еберта, Ленау, Анастасіуса Грюна, звичайно, в оригіналі' німецькою мовою; Байрона, Мільтона, Шекспіра, Гюго, Расіна Мольєра, Шатобріана — в перекладі.
Вразливе і чутливе серце дівчини відгукнулося на щойно відкритий диводив краси і чуття своєю красою і чуттям — несміло, трепетно, невміло. Цілий зошит списаних по-німецьки, прихований від людського ока і суду, а в 16 років — дебют в німецькому часописі «Баз іггіегеззапїе В1аШ> повістю «Еіп Ггаиеп Ьегг»(«Жіноче серце»). Редакція дала схвальну оцінку твору, заохочувала до дальшої літературної праці. І хто зна, чи мали б ми сьогодні українську письменницю, якби в 1885 р. не почала виходити газета «Буковина», редагована Юрієм Федьковичем. «В мені пробудилась національна самосвідомість, — писала Ярошинська бібліографу І. Левицькому (1850 — 1913) в автобіографічному листі, — я сказала, що краще трудитись для свого народу, як для чужого, і під впливом таких думок написала-м повісточку: «Уроєна слабість» (1886. —Лет.), котру «Буковина» видрукувала. Се було для мене заохотою до писання по-руськи, бо хоть німецьке образованє відчужило мене від свого, то все-таки на дні серця тліла любов до мого народа, єго мови і пісні. З того часу залишила я майже по-німецьки писати, бо мені ходило о те, щоби вивчитись моєї рідної мови до такої степені, як вивчила-м ся чужої» [405—406]. Відкривши це благородне найсвятіше почуття, Є. Ярошинська постановила «закріпити» його в собі і пробуджувати в інших, приспаних денаціоналізацією, румунізацією, онімеченням. Відтепер національний елемент стане невід'ємною частиною її думок, прагнень, поведінки; стимулом і змістом життя. Відтепер вся її праця підпорядкована завданню якомога глибше пізнати свій народ, його історію, мову, культуру, літературу, щоб шляхом просвіти розбудити людину в людині, її національну гідність.
Рядок 33 ⟶ 26:
Саме до Федьковича Ярошинська звернулася з проханням дати список творів, корисних для читання: «Прошу Вас, високоповажаний пане, будьте і надалі моїм ангелом-хранителем, котрий би мене остерігав і на праву дорогу, котра провадить до честі і слави, напровадив»
Редакція газети «Буковина» порадила Ярошинській писати так, як народ говорить, уникаючи церковно-московської мішанини, предмету для своїх творів з чужого життя, аристократії і чужих народів. «Щодо оповідань, най служать Вам у кожнім взгляді повісті Федьковича, Вовчка і др., щодо поезій — держіться Шевченкових творів
Так Є. Ярошинська познайомилася з творчістю І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, К. Устияновича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Т. Шевченка, І. Франка.
Рядок 42 ⟶ 35:
Дві спроби опублікувати фольклорний збірник у Чернівцях, у Львові не увінчалися успіхом. Та Ярошинська продовжує працю, збільшивши кількість записів до 450 пісень. За порадою фольклориста й етнографа Григорія Купченка, надсилає збірник «Пісень буковинсько-руського народу з-над Дністра» до Петербурга Російському Географічному Товариству, яке в січні 1889 року присудило Ярошинській велику срібну медаль і грошову премію.
Кінець 80-х років — це напружена виснажлива праця в кількох напрямах. Як письменниця вона привернула увагу І. Франка, котрий, здійснюючи огляд української літератури за 1888 рік, відзначив: «Гарний талант початківця виявився на Буковині в особі панни Є. Ярошинської, яка своїми новелками, взятими з життя, підтримує виключно буковинські видання» [27, 269]; як фольклорист — продовжує збирати і популяризувати народну творчість у слов'янському світі. Вона спілкується з видатними фольклористами: українцем Володимиром Гнатюком, чехом Франтішеком Ржегоржем (1857—-1899)— фольклористом, етнографом, дослідником українського народного побуту і мистецтва, невтомним популяризатором української літератури в Чехії. Йому Ярошинська допомагала збирати для чеського музею наперстків у Празі зразки буковинського народного одягу й мистецтва.
У липні 1891 р. вона в складі делегації діячів української культури Галичини відвідала етнографічну виставку в Празі, враження від якої описала в «Споминах з подорожі до Праги». З білою заздрістю Ярошинська дивилась на чеських жінок-патріоток, перейнятих проблемами сучасного життя, безпретензійних в одязі, в поведінці з чоловіками, ділових і жіночних водночас. Приклад чеських жінок, які щасливо поєднали соціальне й жіноче питання, знайомство з Н. Кобринською, видатною діячкою феміністичного руху в Галичині, надихнули Ярошинську взятися до праці. «Ви дійсно неоціненний набуток для справи жіночої, і здається мені, що якби-сьмо ся були скорше пізнали, то наша справа була би вже ліпше стояла, — писала їй Кобринська 21 вересня 1891 р. — Я дотепер, можу сміло сказати, не мала ніякої помочі, ніхто нічо не робив, а всі лиш критикували. Ви мені передусім подобаєтеся тим, що не боїтеся критики, вправді та критика багато нам псує і треба би її вистерігатися, але боятися знова нема чого, бо якби-сьмо не мали ніякого глибшого значіння, то певно не уменшали
Є. Ярошинська остаточно утвердилась у думці працювати для народу на ниві освіти. З 1888 р. вона виступає з публічними статтями в газеті «Буковина» та журналі «Народ», в альманасі «Наша доля» на теми соціальної емансипації людини, особливо жінки; про соціальне становище селян, особливо селянок у тодішньому суспільстві; про роль і завдання інтелігенції в національно-визвольному русі; про стан і потребу національної освіти тощо («Дещо про буковинсько-руську інтелігенцію», «Як ведеся нашим селянкам на Буковині, коло Вікна», «Чого нам боятися?» та ін.).
| |||