Спілка визволення України: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Іванко1 (обговорення | внесок) м суміш розкладок за допомогою AWB |
Немає опису редагування |
||
Рядок 3:
Під час судового процесу в 1930 році над «членами» СВУ було репресовано 474 особи. До найвищої міри покарання були засуджені 15, засуджені до різних термінів ув'язнення — 192, вислані за межі України — 87, умовно засуджені — 3, звільнені від покарання — 124 особи<ref>[http://incognita.day.kiev.ua/zaplyamovani-troma-bukvami.html «ЗАПЛЯМОВАНІ» ТРЬОМА БУКВАМИ. «Справа СВУ» — це трагедія не тільки інтелігенції. Федір ШЕПЕЛЬ, Кіровоград]</ref>.
Серед репресованих — [[Сергій Єфремов]], [[Слабченко Михайло Єлисейович|Михайло Слабченко]], [[Гермайзе Йосип Юрійович|Йосип Гермайзе]], [[Отамановський Валентин Дмитрович|Валентин Отамановський]].Зі спогадів Бориса Антоненка-Давидовича
«Комюніке ГПУ про викриття контрреволюційної підпільної органі-
зації СВУ та перші повідомлення в пресі про початок судового про-
цесу в Харкові, тодішній столиці Радянської України, викликали в
усіх подив: що ж це за всеукраїнська організація, в якої нема на Укра-
їні периферії? Поодинокі особи з різних українських міст, посаджені
на стільці підсудних, аж ніяк не вкладалися в поняття периферії.
Так само не клеїлось у повідомленнях існування СУМу – Спілки укра-
їнської молоді, цього бойового терористичного додатка до СВУ, репре-
зентованого на процесі лише двома молодиками. А де ж інші? Чи вони
повтікали кудись, чи їх не викрито, чи, може, такої спілки взагалі не
існувало, бо арифметичне число 2 занадто мале, щоб відповідати
поняттю спілка?.. Проте усім відомо, що органи безпеки ніколи не
помиляються, тож і всі дії їхні мають бути одностайно схвалені. Та
не тільки схвалені, а можна й треба наперед вимагати суворого
вироку тим, кого вихопили з життя непомильні сталінські органи
безпеки. Це ставало нормою громадянської поведінки тої радянської
людини, що воліла кривити власним сумлінням, ніж стати об’єктом
переслідування.
Тільки-но розпочався судовий процес над СВУ в Харкові, як по київ-
ських установах і підприємствах почалась кампанія загальних збо-
рів робітників та службовців, на яких одностайно схвалювали резо-
люції з вимогою застосувати до підсудних найвищу міру покаран-
ня – розстріл. Утриматись або, боронь Боже, голосувати проти –
було небезпечно, тим-то й була така одностайність.
Їхати до Харкова треба було з двох причин: по-перше, не виключено,
що наступного дня прийдуть до мене брати заднім числом той під-
пис або ще зажадають належного інтерв’ю, а по-друге, треба кінець
кінцем дізнатись, що ж справді відбувається на сцені Харківської
опери? Радіопередача про перший день процесу, яку я слухав через
навушники, бо гучномовців ще не було, вразила не тільки мене. Під-
судні, починаючи з Єфремова, вважали за слушний обвинувачуваль-
ний висновок, котрий закидав їм терор, готування до повстання та
всі ті смертні гріхи, за які розплата могла бути тільки ціною
життя. Але, коли допит підсудних дійшов до Петра Холодного з
Чернігова, той категорично відкинув його, і засідання суду перервали
до вечора, а всіх підсудних одвезли до тюрми... Якась пружина в меха-
нізмі добре злагодженого процесу несподівано зіпсувалась, і її треба
було конче спішно відремонтувати. На це пішло півдня, і вечірнє
засідання почалося знову з допиту Холодного. Цього разу він безза-
стережно визнав обвинувачення за слушне, й допит решти підсуд-
них пройшов зовсім гладко. Чому сталась через кілька годин перерви
така зміна в поведінці Холодного – ми дізнаємось далеко пізніш, а
тим часом годі було чимось пояснити її й зрозуміти. Ясно було тіль-
ки, що в цій пекельній грі, де ставкою є смерть, одна карта замета-
лась, загрожуючи викрити шулера...
Знайомі обличчя Єфремова, Ніковського, Чехівського та інших під-
судних, а зовсім недалеко від рампи сидів Михайло Івченко, котрий,
як здалося мені, навіть погладшав за час ув’язнення та слідства.
Він сьорбав із склянки чай, заїдаючи тістечком разом з іншими під-
судними, що викликало в деяких простацьких глядачів серед публіки
обурливе перешіптування: “Что эти мерзавцы творили на свободе, а
тут их пирожными кормят! На хлебе и воде содержать бы их, подле-
цов, а не шоколады-мармелады подавать!”
Наша триденна перепустка на суд скінчилася. Можна було б її про-
довжити, але чи варто? Ми й за ці три дні склали повне уявлення
про справжній характер суду, й навряд чи була потреба слухати
далі ствердження Єфремова про існування СВУ та участь у ній при-
чмелених діячів різних галузей української науки й культури. Годі з
нас і того ганебного, що ми бачили, сидячи серед різноманітної публі-
ки на процесі в Харківській опері!
Того ж вечора ми виїхали з Валеріяном Підмогильним поїздом до
Києва... Як же могла статись уся та ганьба? Ця думка не покидала
мою голову ні одразу після приїзду з Харкова, ні кількома роками піз-
ніше. З газет ми прочитали вирок, де не було жодного розстрілу,
незважаючи на всі ті страхітливі звинувачення, які зачитувались
на суді й які слухняно стверджував Єфремов. Сам Єфремов дістав
десять років ув’язнення, решта підсудних – різні строки...»
== Див. також ==
| |||