Наукова експедиція: відмінності між версіями

В умовах національного відродження, становлення державності в Україні використання експедиційної роботи у навчанні і вихованні підростаючого покоління є справою вкрай необхідною.

Для того, щоб успішно здійснювати пошуково-експедиційну роботу з народознавства, необхідно глибоко усвідомити її зміст. Він включає такі основні розділи:

Рідна (українська) мова є найяскравішим проявом національного буття народу, його єдина універсальна скарбниця духовних надбань. Рідна мова — це і самобутній спосіб мислення, оригінальний засіб пізнання дійсності, неповторний і нічим незамінний інструментарій творчості народу. Не можна українізувати школу, вузи і виховати

Рідна мова — це природний вихователь. Вона концентрує у собі весь культурно-історичний шлях людей, є могутнім засобом об'єднання народу, консолідації національних сил. Це самобутній засіб мислення, світобачення. Українська мова найбільш адекватно відповідає природним національним особливостям української молоді, створює найсприятливіші умови для їхнього нормального розвитку. Засвоюючи рідну мову, студенти стають носіями національного духу; засобами рідної мови у них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд та інші компоненти національної свідомості.

Під час експедицій студенти чують «живе» мовлення, народну мову, яка протягом тисячоліть живила національну, визначала її багатство й регіональне розмаїття.

Родовід, родина, родичі, народження, народ — всі ці однокореневі поняття супроводжують людину протягом усього життя, розкривають її ідейну, моральну, духовну сутність та природну, логічну послідовність основних етапів формування людини .

Засвоєння дитиною духовних надбань українського народу здійснюється насамперед у родині і починається з вивчення свого родоводу. Саме батькам і педагогам належить відродити нашу родовідну пам'ять, яка є святістю, енергетичним підживлювачем, нашим охоронцем на життєвому шляху. Слід виробити в молодої людини потребу знати свій родовід і по батьковій, і по материній лінії, вивчати своє генетичне коріння. Така діяльність формує культ Матері і Батька, Бабусі і Дідуся, культ Роду і Народу, виховує в молоді гідність, честь, гордість за своїх предків, прагнення і готовність зберігати і примножувати здобутки свого родоводу. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, що ми називаємо родовідним вихованням, виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Пізнання свого родоводу веде за собою пізнання свого народу, своєї землі, а далі — інших народів, земель, Всесвіту в цілому.

В експедиціях студенти досліджують родоводи всіх респондентів (особливо найстарших) та збирають відомості про членів цих родоводів (рід занять, характери, родинні традиції). Вивішені на стінах осель портрети, фотографії родоводу є свідченням родовідної пам'яті членів цих родин. Сімейні реліквії, листи, рушники, одяг, які зберігаються та передаються у спадок наступним поколінням, виховують повагу до батьків, старших членів родини, що є обов'язковою умовою морально-духовного вдосконалення молодих людей.

Історія України розкриває найцінніше духовне багатство — знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи історію України, молоді люди глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного народу. Всебічне знання рідної історії — невичерпне джерело історичної пам'яті підростаючого покоління.

Великий виховний потенціал має історія української козаччини, Гетьманщини. Багатогранною була діяльність козаків як звитяжних воїнів, захисників прав народу, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, як дбайливих господарів землі, творців високого мистецтва, турботливих членів сім'ї, мудрих вихователів дітей. Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацтво було аристократією національного духу, високоморальною елітою нації. Дослідження таких, на перший погляд незвичайних явищ життя наших лицарів духу і звитяги, як козацьке побратимство, товариство, громада, характерництво, чаклунство та ін., поглиблює духовність, збагачує душу прийомами саморозвитку й самовдосконалення.

Проводячи пошуково-дослідницьку роботу в селі, студенти розробляють карту (план) села і навколишніх полів, луків, водоймищ, збирають оповідання, легенди про назви кутків, ярів, гір, урочищ, лісів від людей похилого віку. Також записують біографії відомих людей, історичних діячів, які народилися, працювали в цьому населеному пункті, в результаті чого у студентів з'являється бажання наслідувати їх.

Отже, вивчення історії є необхідним компонентом етнізації особистості, формує переконливі почуття патріотизму.

Історія України, рідного краю повинна вивчатися у тісному зв'язку з краєзнавством, що відповідає природним потребам студентів, їхнім нахилам і бажанням більше знати про рідний край, народ, націю.

У процесі пошукової краєзнавчої роботи молодь пізнає минуле, першопочатки життя своїх предків, прилучається до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва в ім'я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам'ятні місця занедбувалися.

Через літературне краєзнавство молодь прилучається до надбань регіональної, а відтак і національної культури, глибокого всебічного засвоєння народної духовності (національно-патріотичних почуттів, гуманістичних поглядів, моральних переконань, ідеалів та ін.).

Отже, під час краєзнавчої роботи студенти глибоко усвідомлюють себе як частину народу, в них виховується любов до рідного села, міста, регіону, краю, батьківщини.

V. Природа рідного краю.

Ми жили в злагоді з природою, відчували себе її частиною. Праукраїнці («арії») високо ставили культ природи, прагнули злиття з Матір'ю-Природою і з нею тісно пов'язували всю систему вірувань, свят. На таких засадах ґрунтувалася й система народного виховання.

Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Національне виховання домагається глибокого усвідомлення студентами того, що відображена в свідомості українців рідна природа є основою національної духовності, культури. Природні (біологічні, географічні) фактори обумовили національну специфіку українців, у тому числі і національний спосіб мислення. Сьогодні стало очевидним, що національна система виховання реалізує заповіт батьків і дідів ставитися до природи як до живого організму, що живе за власними законами, яких ніколи не можна порушувати.

Студенти мають дослідити величезний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатств.

VI. Звичаї та обряди народного календаря.

З давніх часів у нашого народу склалася система дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються ним протягом року, що називається народним календарем.

У процесі записування і дослідження звичаїв і обрядів народного календаря студентами засвоюється культура наших предків, тобто самобутня народна культура, що є тим життєдайним корінням, яке живить духовність молодих людей.

Народний календар лежить в основі національного календаря, який відображає в своїх датах і урочистостях, основні події, явища історії рідного народу, багатогранність сучасного життя.

VII. Фольклор

У змісті експедиційної роботи, і водночас національного виховання, на чільному місці стоїть фольклор — усна народна творчість українців. Фольклор — це першовитоки оригінального світосприйняття, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У ньому відбивається національна психологія, національна свідомість народу, мораль, правові закони. Він є носієм і втіленням народної мудрості, народного світогляду, його ідеалів.

В етнопедагогічній системі фольклор виконує особливу функцію. Він проголошує виховну програму і одночасно виступає як основний засіб її реалізації. Вся ця система пронизана педагогічними ідеями і завданнями виховання духовно красивої людини, а розвиток фольклористики знаходиться у прямому зв'язку з розвитком народної педагогіки. Фольклор впливає на духовну структуру людини: на розум і на почуття, на волю, на уяву, здійснюючи тим самим формуючий вплив на людську особистість, беручи активну участь у становленні її світогляду, моралі, політичних поглядів.

Виховання засобами фольклору пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Досліджуючи фольклор, студенти сповнюються світлими дерзаннями, устремліннями утверджувати в житті добро, правду, красу.

VIII. Народне мистецтво.

Протягом усього терміну навчання у вузі студенти мають зрозуміти, що багатство і краса українського народного духу виявляються в рідноманітних видах і жанрах мистецтва — пісенному, музичному, танцювальному, декоративно-прикладному. Збираючи польові етнографічні, фольклорні та етнопедагогічні матеріали, студенти переконуються в тому, що мистецькими традиціями пройняті всі сфери життя, діяльності, побуту і дозвілля народу.

Позитивним явищем була чітко налагоджена навчально-виховна система, згідно якої діти оволодівали мистецькими уміннями і навичками у практичній діяльності шляхом продовження творчих традицій батьків, дідів і прадідів. Під час навчання якому-небудь виду мистецтва, народного ремесла (кобзарству, вишивці, писанкарству, лозоплетінню, столярству, гончарству, виготовленню іграшок тощо) діти переймалися духовністю, ідейністю, моральністю рідного народу.

Народне мистецтво, як могутній засіб виховання, цінне тим, що в ньому в концентрованому вигляді, естетичній формі навічно матеріалізується непомітний для ока і часто незбагненний для розуму національний дух — вищий вияв творчого генія народу.

Від рівня духовної культури сім'ї залежить і рівень культури, вихованості дитини. Культура сім'ї насамперед визначається тим, чи шанують батьки своїх предків, один одного, чи бережуть честь свого роду, родини.

Основу традиційної родинно-побутової культури складають глибока і всеперемагаюча любов — материнська і батьківська до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив'язаність до отчого дому.

Традиційно кожна родина дотримувалася заповітів батьків і дідів: берегла рідну мову, вивчала історію народу, розвивала народне мистецтво. Дитина в такій сім'ї знала фольклор, народні танці, музику, вміла вишивати речі побутового й святкового призначення, відзначати дати народного календаря й ін. Значний виховний вплив на дітей мало житло, оформлене в народному дусі: на стінах — портрети батьків, бабусів і дідусів, інших родичів, діячів історії, національних героїв, над вікнами — вишиті рушники; біля хати — традиційне для українців художньо-декоративне оформлення садиби. Також у сімейній бібліотеці — книги, насамперед з історії, культури рідного та інших народів.

Студенти встановлюють, у якому стані перебуває родинно-побутова культура на теперішньому етапі розвитку суспільства, що залишилось у ній традиційного і що з'явилось нового, адже ця культура постійно збагачується і поглиблюється внаслідок вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів і прадідів, а також здобутків сучасної науки.

 

Підсумкові матеріали багаторічних експедицій (наприклад Якутської, Кавказької, Казахстанської) склали багатотомні серії видань.