Синдикат: відмінності між версіями

Головні з них були розташовані в Україні, такі як «[[Продамет]]», «[[Продвугілля]]», «[[Продаруд]]», «Русское общество пароходства и торговли — РОПИТ», «Союз рельсовых фабрикантов», «Союз фабрикантов рельсовых скреплений», «Урожай» (синдикат виробників сільсько-господарських машин в Україні), «Синдикат южнорусских крахмальных фабрик» і т. д. У більшості ці синдикати були під контролем закордонного капіталу (французького) або найбільших банків імперії, які також були під чужоземним контролем. Синдикати будувалися за французьким зразком (звідси їхня назва; німецька — [[картель]]). Існувало чимало окремих угод між підприємцями, що встановлювали лише ціни товарів (т. зв. «пули» та "ринґи"). У найвищу форму приватної монополії — [[трест]]и — синдикати в Російській Імперії не переросли (спроби перетворити «Продамет» на сталевий трест за німецько-американським зразком не вдалися). Російський уряд намагався протистояти зростанню синдикатів лише у тих випадках, коли синдикати зачіпали державні інтереси. Так уряд поборював, наприклад, «Продвугілля», коли цей синдикат підвищував ціни для державних залізниць, інколи — [[Синдикат цукрозаводчиків]] і соляний синдикат в Україні (він існував таємно і знижував ціни в боротьбі проти уральських солеварень, що зменшувало прибутки держави з акцизу). У більшості випадків російський уряд дозволяв утворення синдикатів. Антимонопольне законодавство обмежувалося лише ст. 913 і 1180 «Свода законов Российской Империи», які передбачували кари за штучне підвищення цін на «товари першої необхідності», але ці закони застосовувалися рідко, зокрема через дуже поширену корупцію в урядових та судових колах.

 

 

Під час революції синдикати були націоналізовані. За [[НЕП]]у існували державні синдикати, що здебільшого також були територіальні. Їх було ліквідовано у 1929-30 роках.