Вікіпедія

П'ятничани (Львівський район): відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[неперевірена версія][неперевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м суміш розкладок за допомогою AWB
Albedo (обговорення | внесок)
128 641 редагування
Рядок 55:
 
== Період Речі Посполитої ==
Після смерті князя Юрія II, останнього з династії галицько-волинських князів Романовичів, в 1340 році, почалася жорстока боротьба за галицько-волинські землі між Польщею, Угорщиною, татарами та литовським князем [[Любарт|Любартом]]ом. Вже в цьому ж 1340 році польський король Казимир Великий напав на Львів і завоював його, перебравши [[клейноди]] галицько-волинських володарів. Галицько-волинські бояри, під проводом перемишльського воєводи Дмитра, намагалися утримати управління держави в своїх руках, однак даремно. В 1387 році [[Галичина]] з [[Холмщина|Холмщиною]] були прилучені до Польщі. Галичину поділено на руське і белзьке воєводства, а їх землі польські королі стали роздавати польським вельможам і дрібній шляхті. В 1435 році був заведений польський державний устрій, який усю землю передавав польській шляхті, що розбудовувала великі маєтки і прикріпляла до них селян.
[[Файл:П'ятничани, Жидачівський район — замки.jpg|left|thumb]]
Починається поступова польська колонізація галицьких земель, яка вже в середині 16 ст. спричиняє постійне переселення селян і міської бідноти зі східних воєводств Польщі  — Ряшівського, Келєцького, Краківського і особливо Люблінського, на галицькі землі. «Масове переміщення польського населення на Україну було викликане наявністю тут деяких свобод, ослабленням Речі Посполитої, після приєднання України до Росії і поразкою Польщі у війні з Туреччиною ([[Бучацький мирний договір|Бучацький мир]] 1672  р.)». На галицьких землях польські переселенці поселяються переважно у містах, передусім,  — у малих містечках, а також при панських дворах, так званих [[фільварок|«фільварках»]]. В Бібреччині такі переселенці з'являються в 15 ст. і поселяються тільки в Бібрці та в тих селах, де були магнатські, землевласницькі двори - — палаци, тобто при дворах, а не в самих селах, хоч підтримували зв'язки з селянами і деколи навіть споріднювалися.
 
За часів Речі Посполитої село П'ятничани входило до коронних маєтків так званого «бібрецького староства», Львівської землі, що були власністю короля і досить часто переходили в аренду від одного власника до другого. 13 січня 1530 року, після померлого посесора Петра Венглінського, місто Бібрка разом з селами П'ятничани, Лани та Серники було передане його вдові у довічне користування. Через 17 років, 8 квітня 1547 року, на сеймі в Кракові було ухвалено дати у довічне користування Бібрку та село П'ятничани Анні Венглінській та її синові Ієроніму.
 
28 квітня 1643 року Владислав IV дає Станиславові Ковальському, львівському стольникові, в довічне користування пів міста Бібрки, а також села Лани, Ланки і П'ятничани (Бернардинський Архів у Львові, с. т.394, с.782), а від 20 червня цього ж року поширює це право і на його жінку Регіну Тжебєнську (іб. с.1249).
 
20 січня 1657 король Ян-Казимир поширює право на довічне користування цими самими селами на Миколая Пелчинського, та його жінку Марянну Охієвну Тискевичівну. Ще через 4 роки, в 1661 році, в люстрації зазначено, що після смерті Андрія Лагодівського (отже ще одного власника) у 1654 році Ян-Казимир передав «Бібрську державу», тобто місто Бібрку з селами П'ятничани, Лани, Ланки, та Серники чотирьом посесорам - — Т.Мяновському, М.Пелчинському, Я.Годлєвському та Я.Колку. Після деякого часу залишився тільки Ян Колек на чверті цієї держави. Трьома іншими частинами володіли вже знову інші посесори - — М.Турський, С.Бобровський та О.Хоцівський. Отже, чотири села і чотири різні посесори-власники. На жаль, не відомо хто яким селом володів.
В 1697 році король Август II дозволяє подружжю [[Потоцький|Потоцьких]] продати село П'ятничани Перемишльської землі, [[Руське воєводство|Руського воєводства]], Пелені Вороновській.
 
Ще через чотири роки, в 1701 році, дозволяє вже Христині П'ясецькій передати село П'ятничани Станіславу Коритку (мабуть тому, «за згодою» якого в 1724 році існував у П'ятничанах монастир оо. Василіян), (ревізія ігуменів у 1724 році), або його сину, бо в свою чергу Станіслав Коритко в 1714 році отримує дозвіл від Августа II на передачу П'ятничан синові.
 
Є ще архівні записи про дозвіл короля [[Август|Августа II]] даний Красковському Миколаю на продаж села П'ятничани Гумницькій Стефанії, а також дозвіл з 1764 року про право Єлизавети з Потоцьких-Рудзінської на довічне володіння селом П'ятничани, Бібрецького староства, після смерті її мужа Михайла, воєводи [[Мазовецьке воєводство|Мазовецького князівства]].
Як уже згадано вище, в одній з характеристик п'ятничанської башти, селом П'ятничани володіли також магнати Сенявські, найбільші власники галицьких земель, зокрема на Львівщині. Сенявські були відомі як польська магнатська родина східного польського пограничча з села Сенява, що біля Ярослава. В честь родинного села, чи прізвища, такою ж назвою - «Сенява», було названо і одно з сіл Бібреччини - сьогоднішнє село [[Соколівка (Жидачівський район)|Соколівка]]. Але назва не прижилася, хоч присілок Соколівки дотепер називається «Сенів».▼
В XVI-XVII ст. з родини Сенявських було декілька високих військових чинів - коронних гетьманів. Зокрема, один з них - коронний гетьман Адам Сенявський, власник [[Звенигород (Пустомитівський район)|Звенигорода]] та багатьох довколишніх сіл і їхніх земель, у 1716 році, на місці колишнього княжого замку у Звенигороді побудував новий, а вірніше відбудував замок-фортецю. І робив він це не з прихоті. Бібреччина й надалі вважалася одною з найбільше населених і загосподарованих земель, що розташовані на перехресті важливих міжнародних шляхів і , як військовий високий державний службовець, він був зобов'язаний дбати про охорону цих земель, якими також володів, і не тільки про них. І, як власник «Бібрецької держави», в тому числі й села П'ятничани, міг також відновити чи навіть перебудувати старе П'ятничанське городище. Могли це зробити з цих же причин й його попередники ще в XV-XVI ст. До речі, будівельники П'ятничанської кам'яної башти могли брати камінь для будови з сусідньої гори, віддаленої від пагорба з городищем не більше як 500-600 м., що теж могло відіграти не малу роль при обговорені плану перебудови городища в П'ятничанах.▼
 
▲Як уже згадано вище, в одній з характеристик п'ятничанської башти, селом П'ятничани володіли також магнати Сенявські, найбільші власники галицьких земель, зокрема на Львівщині. Сенявські були відомі як польська магнатська родина східного польського пограничча з села Сенява, що біля Ярослава. В честь родинного села, чи прізвища, такою ж назвою - — «Сенява», було названо і одно з сіл Бібреччини - — сьогоднішнє село [[Соколівка (Жидачівський район)|Соколівка]]. Але назва не прижилася, хоч присілок Соколівки дотепер називається «Сенів».
Саме село П'ятничани в половині XVII ст. було, мабуть, вже значно більше від того першого ймовірного поселення, що вміщувалось у невеликий долині біля городища, посеред навколишніх пагорбів. В той же час, це було село вже не при оборонному боярському городищі, а звичайне кріпацьке село, мешканці якого працювали на панщині. Жили вони в невеликих, уже «валькованих», покритих стріхами курних хатах, що стояли в скромних загородах, або одиноко. Село розросталося здовж дороги на схід і, передусім, продовжувалася забудова південного від гостинця пагорба, в бік церкви та цвинтаря, що займали околицю села, на схід. Однак, цей пагорб був придатний більше як пасовисько, ніж як площа під забудову.▼
 
Забудовувалися напевно і північні площі, що через дорогу, навпроти існуючого вже невеликого поселення біля башти. Саме там, на північ від дороги на роздоріжжі, до недавніх часів стояв ще будинок старої придорожної корчми. Стояв на роздоріжжі, тобто навпроти дороги, що відгалужувалася від головного шляху на південь і прямувала, піднімаючись по схилі пологого пагорба до городища. І хоч цей будинок корчми - великий, довгий, з ґанком - відносився за архітектурою вже радше до половини XIX ст., він, наводив на думку, що є котримсь з черги на місці давнього заїзджого двора, який гостив купців, мандрівників та інших подорожніх можливо ще вХV-XVI ст., або й раніше.▼
▲В XVI-XVII XVI–XVII ст. з родини Сенявських було декілька високих військових чинів - — коронних гетьманів. Зокрема, один з них - — коронний гетьман Адам Сенявський, власник [[Звенигород (Пустомитівський район)|Звенигорода]] та багатьох довколишніх сіл і їхніх земель, у 1716 році, на місці колишнього княжого замку у Звенигороді побудував новий, а вірніше відбудував замок-фортецю. І робив він це не з прихоті. Бібреччина й надалі вважалася одною з найбільше населених і загосподарованих земель, що розташовані на перехресті важливих міжнародних шляхів і , як військовий високий державний службовець, він був зобов'язаний дбати про охорону цих земель, якими також володів, і не тільки про них. І, як власник «Бібрецької держави», в тому числі й села П'ятничани, міг також відновити чи навіть перебудувати старе П'ятничанське городище. Могли це зробити з цих же причин й його попередники ще в XV-XVI XV–XVI ст. До речі, будівельники П'ятничанської кам'яної башти могли брати камінь для будови з сусідньої гори, віддаленої від пагорба з городищем не більше як 500-600 500–600 м., що теж могло відіграти не малу роль при обговорені плану перебудови городища в П'ятничанах.
 
▲Саме село П'ятничани в половині XVII  ст. було, мабуть, вже значно більше від того першого ймовірного поселення, що вміщувалось у невеликий долині біля городища, посеред навколишніх пагорбів. В той же час, це було село вже не при оборонному боярському городищі, а звичайне кріпацьке село, мешканці якого працювали на панщині. Жили вони в невеликих, уже «валькованих», покритих стріхами курних хатах, що стояли в скромних загородах, або одиноко. Село розросталося здовж дороги на схід і, передусім, продовжувалася забудова південного від гостинця пагорба, в бік церкви та цвинтаря, що займали околицю села, на схід. Однак, цей пагорб був придатний більше як пасовисько, ніж як площа під забудову.
 
▲Забудовувалися напевно і північні площі, що через дорогу, навпроти існуючого вже невеликого поселення біля башти. Саме там, на північ від дороги на роздоріжжі, до недавніх часів стояв ще будинок старої придорожної корчми. Стояв на роздоріжжі, тобто навпроти дороги, що відгалужувалася від головного шляху на південь і прямувала, піднімаючись по схилі пологого пагорба до городища. І хоч цей будинок корчми - — великий, довгий, з ґанком - — відносився за архітектурою вже радше до половини XIX  ст., він, наводив на думку, що є котримсь з черги на місці давнього заїзджого двора, який гостив купців, мандрівників та інших подорожніх можливо ще вХV-XVI  ст., або й раніше.
 
Для справжнього розвитку села у XVII  ст. умов не було. І, передусім, тому, що тодішні галицькі землі, в тому і Бібреччини, були теренами практично безперервних боїв, або місцем для підготування польських королівських військ до цих боїв з козацтвом на інших землях. Так звані «стації», тобто стоянки королівських і магнатських військ, безпощадно нищили села, в яких стаціонували. Тому під час відходу козацьких військ, багато українського населення Галичини покинуло домівки і емігрувало на схід, посилюючи колонізацію Лівобережної України. Можливо, були серед них і п'ятничанці. І взагалі, період панування Речі Посполитої на землях Бібреччини, в тому і села П'ятничани, не був легким для її мешканців. На жаль, сьогодні ми не маємо надто багато архівних матеріалів, що відносяться безпосередньо до тогочасної історії П'ятничан. Однак, відомо, що П'ятничани входили до так званої «бібрецької держави», отже повинні мати і спільну з містом Бібркою тогочасну історію.
 
Певні цікаві відомості про розвиток і становище сіл на Львівщині на той час дають звіти з візитацій парохій, що починаючи з XVIII  ст. проводилися Львівською Архієпархією досить часто і послідовно. В них, (правда невідразу), докладно описувався, передусім, стан церков та дзвіниць, а також так же докладно перечислялися матеріальні достатки парохій, кількість парохіян, церковні та літургічні предмети, що знаходилися в церквах для використання, а навіть обов'язкові «податки» парохіян на користь церкви та пароха тощо.
П'ятничанська парохія належала до Бібрецького деканату, так само як села [[Баківці (Жидачівський район)|Баківці]], [[Бертишів]], [[Борусів]], [[Бринці-Загірні|Бринці]], [[Будьків]], [[Вільхівці (Жидачівський район)|Вільхівці]], [[Вибранівка]], [[Волове]], [[Глібовичі]], [[Дев'ятники]], [[Жабокруки]], [[Кнісело]], [[Кологори]], [[Лани (Перемишлянський район)|Лани]], [[Лопушна (Перемишлянський район)|Лопушна]], [[Підмонастир]], [[Репехів]], Серники, Сільдці, [[Соколівка (Жидачівський район)|Соколівка]], Старе село, [[Стрілки (Перемишлянський район)|Стрілки]], [[Суходіл (Перемишлянський район)|Суходіл]], Шоломия, [[Юшківці (Жидачівський район)|Юшківці]] і Ятв'яги.
Протягом 1740-17431740–1743 років проведено, мабуть, першу таку візитацію парохій Львівської Архидієцезії, в тому числі й Бібрецького деканату у 1742 році. Очолював Бібрецький деканат на той час, парох Бібрки  — отець декан Захарій Ференчак.
Висновки візитатора з візитації в П'ятничанській парохії записані у звіті були такими :
«Церква Святої Параскевії, дерев'яна, стара, потребує значної реставрації...реставрації…»
 
Але, якщо п'ятничанська дерев'яна церква Святої Параскевії у 1742 році була вже «стара» і вимагала «значної реставрації», то це означало, мабуть, тільки одне: що це одна зі старіших, на той час, дерев'яних церков на Львівщині. Вік дерев'яної церкви до першої значної реставрації, як підказують приклади інших дерев'яних церков, це 100-150100–150 років, якщо не було інших стихійних пошкоджень - — від пожежі, бурі тощо (про що, звичайно, згадувалося). Напрошується висновок, що п'ятничанська дерев'яна церква Святої Параскевії була побудована, щонайменше, на початку XVI  ст., якщо не на переломі XV-XVI XV–XVI ст. А це, в свою чергу, підказує висновок, що П'ятничани як село засноване ще раніше. А, якщо взяти до уваги ще наявність на землі П'ятничан важливого шляху та оборонної башти, що є, мабуть, залишком оборонного городища ХІІІ-XIV  ст., то можна зробити висновок, що П'ятничани це одно зі старіших сіл Львівщини, яке могло, правдоподібно, існувати в княжий період.
 
== У складі Австро-Угорської імперії ==
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/П%27ятничани_(Львівський_район)