Христівка (Шепетівський район): відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Історія про село. |
|||
Рядок 37:
'''Хри́стівка''', '''Хрестівка''' — [[село]] в Україні, [[Ізяславський район|Ізяславському районі]] [[Хмельницька область|Хмельницької області]]. Населення становить 504 осіб. Орган місцевого самоврядування — [[Христівська сільська рада (Ізяславський район)|Христівська сільська рада]].
Легенди й перекази передаються з покоління в покоління і поряд з науковими твердженнями, поясненнями, старовинних назв становлять неабияку цінність. Тому наше завдання сьогодні зробити все, щоб не згладжувались вони в пам’яті народній, щоб дійшли до нащадків, постаратися їх зберегти у наших вихованців. Звичайно це лише частка з того матеріалу що треба зібрати і опублікувати.
Поділля – історико-географічна область між Південним Бугом і Дністром.
У літописах до 14 століття згадується під назвою Пониззя. В 13 столітті Пониззя входило до складу Галицько-волинського князівства. В другій половині 14 століття за цією територією закріпилася назва Поділля від давньоруського (дол.)– низ, нижній край. Поділля рівнина між горами Подільської височини.
У 1793році було возз’єднано з іншими українськими землями, що входили до складу Росії. У 1797 році була створена Подільська губернія. Зараз на території Поділля розташовані Вінницька і Хмельницька область.
Назва Волинської землі походить від стародавнього міста Волинь (Велинь) яке ще в дофеодальній час було центром об’єднання племенів дулібів, що згодом почали називатися волинянами. Етимологія слова волинь, велинь залишається таки що нез’ясованою. Про місто Волинь відомо лише, що воно розташоване за 20 км від сучасного Володимира Волинського, який змінив цей стародавній центр. Стародавня Волинь, або Велинь належала до тих міст, походження яких губиться в далеких віках.
Одним з найважливіших питань у дослідженні історії того чи іншого населеного пункту або певного регіону є з’ясування його адміністративно-територіальному підпорядкуванню та устрою. Стосовно с. Христівка та Заславщини в цілому найбільш активні адміністративно-територіальні перетворення відбувалися від XVIII до середини XX ст.
На допомогу дослідження прийшла праця М. Теодоровича «Историко-статистическое описание церков и приходов епархии. Т. З. Кременецкий и Заславский уезды», яка була видана в Почаєві у 1883 році. Саме з неї дізнаємось про історію села і церкви.
Перша згадка прийшла до нас із сивої давнини, с. Христівка під іменем с. Хрисповок Заславської волості Луцького повіту, як маєток князя Януша Заславського воєводи Підляського, згадується в акті від 7 грудня 1604 року – в донесенні возних Волинського воєводства Луцькому городському суду про огляд ними міст і сіл, спустошених і спалених татарами в 1595 році, в числі цих сіл значиться і село Хрисповок.
Христівка – село Ізяславського району, Хмельницької області, розташоване на відстані 35 км. від районного центру і 12 км. від залізничної станції Білогородка. Місцевість знаходиться в Західно-українській лісостеповій провінції на Середньоподільській височині з хвилястим рівнинним рельєфом. Абсолютна висота не перевищує 300 м. по мальовничих ландшафтах протікає маленька річка Хомора. А бере вона початок в сусідньому селі Криворудка Красилівського району Хмельницької області, і впадає в річку Случ.
В кінці ХІХ ст. основна частина села лежала на правому березі річки, а на лівому березі лише дві вулиці та кінний завод. Кінний завод належав шляхетній родині Сангушків. Євстафій-Еразм Ієронімович Сангушко народився (за А. Веритусом 25 вересня 1768р.) у містечку Радзині, а зростав у родовому замку в Славуті. Найстисліша його біографічна характеристика – рицар, поет, патріот
Довго жив князь Сангушко в Славуті розводив табуни арабських скакунів. Племінне стадо – матки з лошатами і молодняк – знаходилося далеко від Славути, в селі Христівка. Старий князь часто їздив на завод бричкою. Відомо що намісником на кінному заводі був німець. Він проживав у будинку, який з 1925 року по 1991 рік використовувався для приміщення школи.
Походження назви вулиці Садиби старожили пояснюють тим, що на лівому березі річки Хомора була панська садиба і декілька селянських хат, мешканці яких працювали при панському дворі. Пізніше поблизу селянам надавали земельні ділянки для забудови і ведення домашнього господарства. Всі ділянки були однакового розміру (0,46 га). Ці ділянки називали садибами і вулицю також.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці була побудована в селі Христівка в 1807 році. Будівництво організовувалось на кошти прихожан. В книзі Н.І. Теодоровича «Историко – статистическое описание церквей и приходов Волинской епархии» – Почаев, 1889 г. Т-ІІ згадується, що в 1857 році церква була відремонтована, але на момент записів в книзі, знову була не в найкращому стані.
Будівля церкви – дерев’яна, пофарбована масляною фарбою, а при ній знаходилась дерев’яна міцна дзвіниця з трьома дзвонами. Приблизно в 1938 році дзвіниця була зруйнована. Старожили села пам’ятають людей, які це зробили. Цікавим був той факт, що за вчинення такого варварства була призначена винагорода – Дорох (приїхав до села з Москви, прізвище невідоме) отримав будинок на території нашого села, а Олексій (Мамчур) – житель села Сохуженці – кирзові чоботи. Самі дзвони зникли і їхня подальша доля невідома. Внутрішнє облаштування церкви було небагате. Землі при церкві не було, крім невеликої ділянки, відведеної під кладовище. Для церковного сторожа відводилась хатина на подвір’ї церкви.
При церкві Святої Покрови була школа грамотності. В 1890 році тут навчалося 43 учні: 36 хлопчиків і 7 дівчаток. Саме в цей період вчителем був призначений унтер – офіцер у відставці Яків Торчинюк.
Багато страждань випало на долю цієї історичної будівлі. В часи впровадження радянської влади в церкві знаходився склад (магазин). З приходом німців у село в церкві було відновлено богослужіння.
На сучасному етапі церква знаходиться в хорошому стані. Остання її реконструкція була у 80-х роках ХХ століття. На кошти місцевих жителів церква поповнилась новими іконами та іншим реманентом.
У результаті другого поділу Польщі в 1793р. Поділля й були приєднанні до Російської імперії. У відповідності з указом Сенату від 23 квітня 1793 року р-ни приєднані до Російської території утворено Заславське та Брацлавське намісництво (губернії) і Кам’янецьку область. Указом сенату від 1 травня 1795 року, на території, що входила в Заславську та Брацлавську губернії і Кам’янецьку область , утворено Волинську, Подільську і Брацлавську губернії. У 1797 – 1803 рр. відбулося укрупнення повітів Подільської та Волинської губерній. Коли було остаточно сформовані межі повітів, 19 липня 1804 року. Був виданий остаточний штат цих губерній. До складу Подільської губернії увійшло 12 повітів, в тому числі і Заславський.
З початку XIX ст. до перших років радянської влади (1920р.) кількість повітів і їх межі на Поділлі і Волині залишилися незмінними.
На початку XX ст.. північна частина теперішньої Хмельницької області входили до складу Волинської губернії і, зокрема: Заславського повіту, що мав 16 волостей: волосні центри – містечко Антоніни, містечко Білогородка, село Бутівці, містечко Гриців, село Жуків, місто Заслав, містечко Либунь (нині – Новолибунь Полонського району ) село Михнів, село Нове Село, містечко Славута, село Тернавка, село Сульжин, село Хоровець, село Хролин, містечко Шепетівка.
Перша світова війна та визвольні змагання 1917 – 1920рр. внесли певні корективи в адміністративно – територіальний поділ краю. Так наприкінці 1920 року після підписання мирної угоди між радянською стороною і Польщею був прокладений новий державний кордон, який поділив Волинську губернію на 2 частини до Польщі відійшли 6 повітів, а також 5 волостей Острозького повіту. Враховуючи це у Волинській губернії в 1921р. провели нове розмежування районів, що залишилися. Заславський повіт став містити у собі 23 волості. Отож, у 1921 році до Заславського повіту входили наступних 23 волості: в тому числі й Антонінська, Білогородська, Заславська, Тернавська та інші.
За постановою ВУЦВК від 7 березня 1923р. були скасовані повіти та волості й затверджений поділ республіки на округи та райони. Місце первинних громад займали сільські ради. У Волинській губернії створено Житомирську, Коростецьку і Шепетівську округи. Отже, Шепетівська округа до якої увійшли територія Заславського, Старокостянтинівського та частин Новоград-Волинського та Полонського повітів, мала складі районів: 1) Антонівського, утвореного з Антонінської, Новосільськоїі Тернавської волостей. У травні 1941 року обласний центр Кам’янець-Подільської області був перенесений з м. Проскурів (тепер місто Хмельницький).
За переказами старожилів на річці Хомора стояв млин, який діяв до середини 70-х років, також було шість повітряних млинів. В цей період умови життя людей були типовими, як і життя інших селян даного періоду
Основним заняттям населення було землеробство і скотарство.
Люди мали невеличкі ділянки землі на яких сіяли зернові культури, льон коноплі, овочі. Багато людей працювали на кінному заводі, де вирощували коней для потреб армії.
В зв’язку з важкими умовами життя селяни ходили на заробітки на цукроварні, наймалися до євреїв. На околиці села для власних потреб добували торф. Основним заняттям жінок було виготовлення полотна в домашніх умовах.
Чималий прибуток давав ставок, який знаходився в центрі села. Його площа займала 10 га.
Революційні події 1905-1907 не пройшли осторонь села, жителі села підтримували страйкарів інших населених пунктів зокрема села Білогородки.
В 1917р. в селі Христівка булла проголошена Радянська Влада. Після революції відбулося багато змін в житті села. Поміщицьке майно було роздане селянам. На території кінного заводу людям дали земельні ділянки для будівництва. Панський будинок став приміщенням для школи. Першою вчителькою при Радянській владі була Пожарська Валентина Адамівна. Церква була розгромлена і пограбована, а в її приміщені створили клуб. Першим завклубом був Вальчук Дмитро.
У травні 1919 року в усіх повітах Подільської губернії відбулися вибори до місцевих Рад, але їх діяльність була перервана відразу після виборів, продовженням громадянської війни.
У листопаді 1920 року функції охорони порядку, управління господарським і культурним будівництвом здійснював військово-революційний комітет, який існував до червня1921 року.
Після проведення виборів до місцевих Рад з 1921 року функціонувала Христівська сільська рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів ( на підставі Постанови РНКУРСР від 8.01.1921р.), яка входила до Антонінського повіту Тернавської волості Волинської губернії.
В хаті Полякова було перше приміщення сільської Ради. Першим головою сільської Ради був Капітанець Дмитро.
В період суцільної колективізації в Україні відбувались стихійні і розрізнені виступи селянства проти грубого і насильницького примусу та зганяння у колгоспи. Згідно рішення окружного земельного відділу від 19 січня 1930 року почали збирати у всіх селян насінний фонд, вимітаючи усе з їхніх комор.
Колгосп в селі було організовано в 30-ті роки, першим головою був Шевчук Іван Іванович.
Тим, хто не вступив до колгоспу, погрожували розкуркулюванням. З 27 січня 1930 року приступили до усуспільнення всієї худоби, свиней, овець, птиці, кролів і пасік.
Здійснення цього заходу викликало опір у селян, які вже вступили до колгоспів. На допомогу органам влади були мобілізовані всі активісти і розкуркулення пішло загально- охоплюючими масштабами. Проходили так звані «волинки» і в нашому селі. Як наслідок частина жителів окружних сіл піднімались проти радянської влади з вилами та сокирами.
Помилка колективізації полягали втому, що колективізація носила примусовий характер. У суспільну забиралося все: коні, вози, худобу, в багатьох випадках господарські будівлі селян. Плани хлібозаготівель що зводились до молодих колгоспів та індивідуальних селянських господарств значно перевищували їх можливості. Вони не мали стільки зерна, скільки від них вимагалось. Уповноважені керівних органів ходили з хати в хату індивідуальних сільських господарств і вимітали в повному розумінні слова весь наявний хліб. Забирали навіть насіння. Це привело в 1932 році, особливо 1933 р. до голоду. Голодом було охоплено все село, люди пухли з голоду, вмирали прямо на дорогах, сприймали смерть, як позбавлення від мук.
Свідчення односельчан:
Грабар Федора, 1918 р. н.
- Пам’ятаю все, як сьогодні. Кілька років дуже трясли людей, забирали все до зерниночки, до ниточки. У сім’ї було шестеро дітей: три сестри і три брати. Батько і мати мали свою землю, коней, корів і працювали на своїй землі, у своєму домашньому господарстві. Та як відібрали все майно, та ще й урожай вимели – почався голод. Мати шукала лободу, різні бур’яни, перетирала їх і пекла такі паляниці. Їли конюшину, варили вишневе листя. Я також ходила з мішком збирати лободу. Діти і батьки похудли, почали опухати. Коли я почала опухати, я нічого не бачила, не могла навіть ворушитися. Мене винесли надвір.
У колгоспі на той час ніхто не працював, бо більшість людей у селі були опухлими. Голодні роки з горем і стражданням вся сім’я пережила.
Кучерук Ніна Федорівна, 1926 р.н.
- Була малою, але все добре пам’ятаю. Сім’я була велика 10 чоловік: мама – Павліна Кузмішна, тато – Федір Данилович, дід – Буджерак Данило, семеро дітей Пам’ятаю, як було важко татові утримувати таку сім’ю під час голодомору. Тато був хазяйновитий, утримував господарство, тримав худобу, обробляв землю. Але приходили люди, які все забирали. У нас були жорна, він їх заховав в погребі, але сусідка видала нас і їх забрали. Мамі важко було дивитися на нас малих, що ми голодуємо. Старших дітей оприділили в дитячий будинок. А від нас забрали нашу годувальницю корову. В 1932 помирає мама, дід, та молодший брат якому було 5 років Буджерак Іван Федорович.
Залишилися ми з татом і моєю старшою сестрою Олею. Тато діставав нам їжу, приносив яйця з кубел лелек. Одного разу знайшов луски з гречки, облив гомелясом і так нас годував, після чого ми погано дуже почувались декілька днів.
В 1933 році помирає наш тато і ми з сестрою залишилися вдвох. Весною їли листя і зелень без нічого. Пам’ятаю, як одна жінка Радіонова втопилася у ставку, і там же втопила своїх дітей щоб не мучилися. Коли з’явився новий урожай багато людей знаходили мертвими на полях. Але ми вижили і зимували самі, заготовляли дрова, шукали їжу.
Нас не хотіли брати до дитячого будинку, бо тато не працював в колгоспі, але ми дуже бідували і люди стали просити за нас. І нас забрали до дитячого будинку. Так і вижили.
Федорчук Олександр 1927 р. н.:
- Під час голоду 1932-1933 років в сім’ї було сім чоловік: батько Сава, мати Агафія, баба Марія, дід Іван, брати – Лаврін, Петро і я.
Пам’ятаю як дуже хотілося їсти, а хліба не було – забрали активісти – засновники. Вся сім’я лежала опухла від голоду. Кріпилась одна мама, готувала якийсь харч: сушила картопляне лушпиння, перетирала на жорнах і пекла такі пампушки. Дід наполягав, щоб зарізати корову, але мама не дозволила, бо коли корова розтелилась, то рятувались від голодної смерті молоком.
Коли з’явилась перша зелень, мама збирала її, сушила і пекла такий хліб, таким чином перебивались до нового врожаю. Весну 33 року вся сім’я пережила, але діждавшись хліба з нового урожаю, менші брати померли.
Кирилішин Лаврентій 1927 р. н.:
- Ай набідилися люди… З’їсти нема чого, вкритися нема чим, голодно і холодно. Мені було 6 років малий в 33-ому, але пам’ятаю. Рятувались, хто чим бачив, що можна було пожувати. Листя з липи заготувати, насушити, перетерти – це було дітям завдання. З нього пекли липняники. Мама казали: «Лягайте, діти, спати, може, не так їсти буде хотітись.» В селі не було чути ніякого шуму, тихо, німо. З коминів не йшов дим: не було що варити. А якщо в когось і задиміє, то туди сходились ті, хто ще ворушився. Йшли з надією, що щось дадуть їсти. Сім’я моя жила бідно, хоча як було важко але всі слава Богу вижили.
Український люд, поніщений голодом 1932-33 рр. насильно загнаний у колгоспи, розкуркулений, був втягнутий ще в одну компанію, тепер уже світового масштабу – боротьбу між двома подібними але і водночас непримиренними, ідеологіями – більшовицькою і фашистською, на чолі яких стояв, з одного боку Сталін, а з другого – Гітлер. Можна собі тільки уявити в якому стані знаходилися ті селяни, які вже вкусили «волі» від більшовиків і змушені були вітати ще одних горе-визволителів з Європи – німецько-фашистські війська. Територія району була окупована німцями блискавично. Мобілізація до Червоної армії мирного населення не була проведена сповна. Цього не дозволяли зробити терміни і раптовий, віроломний напад гітлерівських військ.
Вже в липні 1941 року село Христівка було окуповане німцями. Місцеві жителі пригадують першу зустріч з окупантами: спочатку на вулицях села з’явилися німці на велосипедах, потім – на мотоциклах, а за ними їхали танки. Німецькі солдати сиділи на них зверху і кидали на жителів села одеколон, пудру, зубний порошок, адже перед тим вони розгромили місцевий магазин.
Бойових дій на території села не було. Можна навіть сказати, що фашисти лояльно поставились до жителів Христівки. Багато з них лишалися переночувати в селі. Якщо в будинку були малі діти, тут німці не лишались на ніч.
Відразу після окупації фашисти намагалися ввести «новий порядок» в селі. Була створена місцева поліція. «Поліцаями» стали жителі села. Вони наглядали за порядком і складали списки людей, які мали бути вивезені на примусові роботи до Німеччини. Начальником поліції був Камінський Прохор, а Вальчук Петро Пилипович, Мамчур Панько, Іван Федів (Захарчук) – поліцаями. Старостою села на той час був Лищук (Лєвшун). Відразу після приходу німців, в церкві було відновлене богослужіння. Усіх місцевих жителів примусили іти до сповіді.
Фашисти не довго залишалися в селі і не встигли вчинити великого лиха. За кілька днів фашисти пішли в напрямку села Сохуженці.
Героїчною сторінкою села в роки війни був Рух Опору. Партизанських загонів на території села не було, оскільки поблизу не має лісів. Але партизанські загони діяли в сусідніх селах. На той час головою колгоспу був Камінський Іван. Він спеціально затримував молотьбу зерна, щоб воно не потрапило до рук фашистів. Сім’я Камінського в ночі пекла хліб і передавала партизанам. Також місцеві жителі допомагали переховуватись партизанам від німців. Коли закінчилась війна Камінського І. оголосили ворогом народу і щоб уникнути розстрілу, він разом із сім’єю був змушений виїхати на Кавказ.
Зі спогадів жителя села Христівка Грищука Василя Петровича 1925 року народження.
- 22 червня 1941 року я разом із мамою поїхав до міста Ізяслава купувати підручники. Я мав іти в 10 клас. Скрізь на вулицях було багато солдатів. Мама сказала що мабуть розпочалась війна. Ми повернулися додому. Саме в цей момент прибіг мій сусід Грищук Микита. Він кричав: «Буде вам, комуняки! Німці прийшли. Вони вам покажуть!» так я дізнався, що розпочалася війна.
Коли німці заходили в село, я пас за селом корову. Солдатів було багато. Вони йшли і йшли. Форма мені була невідома, я зрозумів що то німці, вони рухались в напрямку села Сохуженці.
Коли в селі була створена поліція Мамчур Олекса запропонував мені стати «поліцаєм», адже їм все дозволено і видають зброю. Я відмовився. Олекса теж не пішов в поліцію, а от його брат Панько пішов.
У 1942 році мене забрали в Німеччину.
Жителів села спіткало інше велике лихо – примусове вивезення людей до Німеччини. Тяжку працю, насильство, голод, холод, зневагу людської гідності, постійну загрозу життю – ось що зустріли невільники на чужині, за роки окупації гіркої долі вивезення на фашистську каторгу зазнали понад 35 жителів села.
Список жителів села які були вивезенні до Німеччини:
1.Грищук Василь Петрович.
2.Вальчук Любов Африканівна.
3.Писаревська Ніна Омельянівна.
4.Славецька Софія Іванівна.
5.Федорчук Марія Петрівна.
6.Мазорчук Ангеліна Анатоліївна.
7.Мазорчук Данило Іванович.
8.Мелих Архип Андрійович.
9.МелихЄвдокія Павлівна.
10.Грабар Антоніна Федорівна
11.Кондратюк Антоніна Артемівна.
12.Славецький Антін Францович.
13.Шевчук Надія Іванівна.
14.Заєць Анастасія Іванівна.
15.Заєць Петро Сафронович.
16.Бойко Феодосія Петрівна.
17.Бойко Ілля Володимирович.
18.Білик Францішка Броніславівна.
Коли у 1944 році німці відступали, їм не вдалося увійти в село через бездоріжжя. Жорстокі бої велися за сусіднє село Білогородку, багато його жителів переховувались в Христівці. Та коли німці рушили на наше село, то були змушені повернути на село Кузьминці Теофіпольського району, адже всі дороги перетворились на провалля
Коли ішли бої за Білогородку, в селі було добре чути постріли і місцеві жителі, щоб урятуватися, збирали все необхідне і вирушали в посадку, яка розташована за 1,5 км. від села, а худобу вигнали на беріг за селом. Там копали торф і були високі насипи. Ось за цими насипами і ховалася дітвора із худобою. Та раптом, солдати, які були під сохужинецьким лісом почали стріляти, вони мабуть подумали що то німці. Щоб уникнути жертв, один із хлопчаків сів на коня і поїхав навпроти солдат. Стрілянина припинилася.
Підчас війни загинуло 55 жителів села Христівка.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23.08.1954р. Кам’янець-Подільська область перейменована у Хмельницьку. Село Христівка стало відноситись до Хмельницької області Ізяславського району.
== Посилання ==
| |||