Наукова експедиція: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Бабій (обговорення | внесок) Немає опису редагування |
||
Рядок 7:
Сучасні експедиційні дослідження — складний виробничий процес, що включає підготовку особового складу і технічного спорядження, доставку всіх необхідних матеріалів до місця проведення робіт, рекогнистировку і оброблення отриманих матеріалів (як в польових, так і в камеральних умовах). Багато наукових експедицій продовжуються протягом декількох років.
Слово “експедиція” запозичене з французької мови (франц. expedition від лат. expeditio), що означає “воєнний похід, установлення; приведення в порядок”, пов’язане з дієсловом exspedio – “розплутую, розв’язую, звільняю; приводжу в бойовий порядок, підготовляю” .
Експедиції можуть бути тривалими (розрахованими на кілька місяців, один чи кілька сезонів) і короткотерміновими (розрахованими на кілька тижнів чи днів). Вони можуть працювати кількома самостійними загонами, користуватися спільними чи окремими програмами, питальниками, анкетами. За порівняно невеликий проміжок часу в експедиції можна зібрати достатні відомості про житло, одяг, начиння, їжу та ін. Широко використовуються короткотермінові експедиції і для проведення етнографічної розвідки, для уточнення даних попередніх експедицій, відомостей окремих авторів чи архівних даних, для уточнення меж розповсюдження тих чи інших явищ.
Часто користуються організацією маршрутних і кущових експедицій. Перші проводяться так, що експедиційний загін пересувається за певним, заздалегідь визначеним маршрутом. Члени загону перебувають у населеному пункті кілька днів, потім рухаються до наступного і т.д. При кущових експедиціях вибирається основний населений пункт як базовий. У ньому проводиться найбільш повний, часто комплексний , збір матеріалів. Із своєї бази етнографи роблять короткотермінові виїзди в довколишні села. Там вони уточнюють і перевіряють зібрані на базі матеріали. При сезонних дослідженнях можуть поєднуватись обидва способи, влаштовуватись маршрутно-кущові експедиції. За таких умов члени експедиції рухаються не від села до села, а від однієї бази – до іншої.
Залежно від мети і завдань експедиції використовуються різні прийоми обстеження, серед яких 2 основних: вибірковий та суцільний. Суть вибіркового обстеження полягає у дослідженні побутування якого-небудь одного етнографічного явища, фольклорного жанру чи декількох, об’єднаних спільністю тематики або часом виникнення (наприклад дослідження весільної обрядовості). Інші об’єкти детально не вивчаються. Під час суцільного обстеження учасники експедиції вивчають і детально фіксують всі об’єкти, всі фольклорні жанри (наприклад, всі житла даного поселення, всі сім’ї, балади, історичні пісні й т.п.).
ІІ. У кінці XVIIІ ст. Академія наук організувала Велику академічну експедицію, завданням якої було обстеження і українських губерній. Очолив експедицію Йоган Антон Гюльденштедт (1745-1781) – академік, відомий вчений, який здійснив ряд подібних поїздок. Цю експедицію (1774 р.) вважають першою спеціальною науковою експедицією в Україну. Її наслідки вражаючі: було зроблено опис господарської діяльності українців (обробітку ґрунту, збору врожаю, сінокосу, садівництва, землеробських знарядь, скотарства, рибальства, бджільництва), деяких особливостей матеріальної культури (приготування їжі, прядіння, ткацтва, поселення, житла), духовної культури, зокрема народних знань.
До складу експедиції, крім її керівника, входили 3 студенти, художник і робітник (виготовляв опудала). Розмістившись стаціонарно в м.Кременчуці, вони протягом зими і частини літа 1774 р. здійснили ряд поїздок в сусідні райони та обстежили Слобожанщину. Для перевезення зібраного експедицією майна потрібно було 6 коней, що свідчить про величезний успіх експедиції, зокрема результативну пошуково-збирацьку роботу. Перша наукова експедиція в Україну Й. Гюльденштедта та етнографічна програма Ф.Туманського сприяли піднесенню народознавчої експедиційної роботи в нашій країні.
Розвиток наукової географічної й історико-етнографічної думки активізувався в Чернігові (в той час був під владою Росії) у зв’язку з складенням відомого генерального опису Лівобережної України (1765-1769 рр.) і особливо – із задумками прогресивних учених Академії наук скласти загальний топографічний опис Російської держави. Саме з такою метою була розроблена жителем Чернігівщини Федором Туманським “Программа для описания Малороссии” (1779 р.). Створення анкети було визначною подією в українській етнографії, тому що анкета започаткувала формування наукових засад методики етнографічних досліджень на Україні. Вона була першою в плані етнографічого опису одного з 3-х східнослов’янських народів – українців, хоч і на обмеженій території (Лівобережна Україна). За цією програмою працювало багато кореспондентів на місцях.
У 1805 р. був відкритий Харківський університет. Студенти та викладачі університету організували роботу по збиранню пам’яток матеріальної культури серед місцевого населення, фіксацію зразків усної народної творчості.
Значне пожвавлення розвитку етнографічної науки, збирацької роботи припадало на середину XIX ст. Важливе значення мало відкриття у 1834 р. Київського університету, при якому невдовзі виникла низка наукових установ і почала працювати друкарня. Перший ректор університету М.О.Максимович розгорнув плідну науково-організаційну, видавничу й теоретичну роботу. За його безпосередньою участю в 1835 р. був створений "Тимчасовий Комітет для розвитку старожитностей у Києві", 1843 р. була відкрита "Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів".
Київський університет сконцентрував навколо себе багатьох українських етнографів.
Працював в університеті спочатку позаштатним, а потім штатним членом-співробітником Археографічної комісії і Т.Г.Шевченко, який у 1845 р. переїхав до Києва. Він входив до складу Кирило-Мефодіївського товариства, яке займалося дослідженням життя, культури й побуту українського народу. Т.Г.Шевченко брав участь як штатний художник в археографічній експедиції, яку очолював проф. М.Д.Іванишев. Згодом він організував в Україні низку історико-археографічних експедицій і відряджень з метою виявлення та фіксації історичних й археологічних пам’яток.
Отже, Київський університет, його викладачі й студенти, кирило-мефодіївці здійснили ряд важливих організаційно-наукових починань у галузі народознавства.
Подальшій активізації етнографічних досліджень сприяла діяльність Російського географічного товариства (далі РГТ), яке було засноване у Петербурзі 1845 р. РГТ розробило першу спеціальну етнографічну програму (1848 і 1852 рр.), за якою здійснювалася систематична збирацька робота в Україні.
Невдовзі (1851 р.) у Києві була створена Комісія для опису губерній Київського навчального округу, при якій 1854 р. відкрилося відділення етнографії – перший офіційний народознавчий осередок в Україні. Однією з найважливіших заслуг Комісії була розробка й поширення науково-інструктивних матеріалів, анкет та програм. Через них широко залучалися до роботи місцеві аматори. Ця форма діяльності сприяла створенню кореспондентської мережі, наукових баз, які керували збиранням фольклорно-етнографічних матеріалів на місцях. У 1851 р. ученим секретарем Комісії, статистом та етнографом Д.П.Журавським був розроблений "План статистичного опису губерній Київського учбового округу". Праця становить собою детальну програму комплексного, в тому числі й етнографічного, вивчення народонаселення Центральної України.
Із діяльністю Київської Комісії пов’язана і організація перших в історії української етнографії спеціальних фольклорно-етнографічних експедицій у Наддніпрянській Україні. В 1852 р. така експедиція була здійснена відомим етнографом, членом Комісії О.С.Афанасьєвим-Чужбинським. Під час експедиції він збирає і записує перекази і пісні про свято Івана Купала. Через рік експедиції по Чернігівщині й Полтавщині провели А.Л.Метлинський та М.А.Маркевич, досліджуючи твори народної словесності та етнографічні явища .
У 1853 р. віце-президент РГТ М.Н.Муравйов особисто ознайомився з діяльністю Комісії і запропонував об’єднатися з РГТ, щоб утворити на базі Комісії Південно-Західний відділ Товариства. Проте міністр народної освіти не дав дозволу на об’єднання.
1869 р. РГТ організувало етнографічну експедицію у Правобережну Україну і запросило П.П.Чубинського очолити її. 5 спеціальних програм опитування були опубліковані у пресі і розіслані 500 адресатам. Під час 3-х поїздок 1869 і 1870 рр. Чубинський об’їхав 54 повіти Південно-Західного краю і прилеглих губерній – від Біловезької Пущі до Новоросії і від австрійського кордону до Дніпра. Під час поїздок він записав до 4000 обрядових пісень, 300 казок, 20 весільних обрядів. Скрізь робилися записи про заняття населення, заробітну плату, врожаї, стан торгівлі і промислів. 7 великих томів “Трудов” у 9 випусках – такий був результат роботи П.Чубинського. Здійснена Чубинським робота була оцінена РГТ як справді новаторська, безцінна як за обсягом, так і за якістю зібраних матеріалів. Блискучі результати експедиції дали змогу зрушити з місця справу створення у Києві відділу РГТ.
Офіційне відкриття його відбулося в 1873 р. Головою новоствореного відділу було обрано Г.П.Галагана, а секретарем – П.П.Чубинського. Відділ згуртував навколо себе багатьох діячів народознавства, сприяв широкому розгортанню досліджень у галузі звичаєвого права, етнічної статистики, поглибив і розширив рамки дослідження родинного і громадського побуту українського народу.
Розпочата в Південно-Західному відділі РГТ народознавча робота тривала недовго. Вона була зупинена царським Указом 1876 р. про заборону української мови і закриття Південно-Західного відділу Товариства. Наукові сили в цій сфері виїжджали в Західну Україну.
У Львові 1873 р. було створено Товариство, навколо якого гуртувалися українські інтелектуальні сили. 1892 р. загальні збори затвердили реорганізацію Товариства і створили на його базі Наукове Товариство ім.Шевченка (НТШ). Його головою було обрано визначного педагога, громадського діяча, історика О.Барвінського (1847-1927), який перебував на цій посаді до 1897 р.
Значно пожвавив роботу НТШ М.Грушевський, який 1894 р. приїхав очолити у Львівському університеті кафедру історії з українською мовою викладання. Цього ж року він був обраний спочатку директором історико-філософської секції, а у 1897 році (до 1913 р.) – головою НТШ. З ініціативи М.Грушевського 1895 р. НТШ почало видавати “Етнографічний збірник”. Для укладання цього збірника і для проведення всієї науково-дослідницької роботи з етнографії 1898 р. на загальних зборах Товариства було створено Етнографічну комісію, до складу якої входили: В.Гнатюк, Б.Грінченко, М.Дикарєв, Ю.Жаткович, О.Колесса, А.Кримський, В.Охримович, О.Роздольський, В.Шухевич. Головою комісії було обрано І.Франка, роль якого як організатора наукових досліджень була незаперечно великою, високо поцінованою в Україні і поза її межами. Заступником голови комісії став відомий вчений європейського рівня Ф.Вовк, а секретарем – молодий ще тоді вчений В.Гнатюк. Крім відозв-закликів, Комісія постійно публікувала і розсилала збирачам квестіонари-програми. Так, Ф.Вовк підготував спеціальний квестіонар (запитальник), яким користувалися багато дослідників-етнографів і місцевих кореспондентів. Він окремо виносив розділ про народні знання, застерігав не плутати їх із віруваннями .
Зробив перелік жанрів фольклору, які потрібно записувати, В.Гнатюк у своїй праці “Українська народна словесність”. У ній автор радив обов’язково записувати, за яких побутових умов виконувалися пісні та якими обрядодіями супроводжувалися.
Крім організації збирацької роботи на місцях, комісія періодично здійснювала наукові експедиції в усі куточки України, фахово фіксуючи усі явища матеріальної та духовної культури. Ініціатором і керівником етнографічних експедицій був Ф.Вовк. Перша експедиція Етнографічної комісії була організована 13 липня 1900 р. з метою дослідження Бойківщини, Лемківщини та Гуцульщини. Ґрунтовно підготовленою і принципово новою в українському народознавстві була визнана наступна експедиція 1903- 1906 рр., під час якої здійснювалися антропологічні та етнографічні дослідження тих же етнографічних районів України. Результати експедиції вражали: було обстежено всю територію Українських Карпат; обміряно 726 осіб, зроблено 1,5 тис. фотокарток; зібрано значний етнографічний і фольклорний матеріал, а також велику збірку до музею НТШ.
Початок ХХ ст. характеризується посиленням українського просвітницького, національно-визвольного руху та глибоким усвідомленням українцями себе як окремого народу, відмінного від інших, у т.ч. слов’янських, своїм світоглядом, мисленням, психологією, історією, культурою, традиціями. В цей час паралельно з терміном "народознавство" вживається й поняття "українознавство", яке згодом набуває все більше політичного змісту.
В авангарді цього руху в Україні стояла передова інтелігенція, насамперед учителі та вчені, які відстоювали вивчення у школі українознавчих предметів з метою виховання дітей у народному дусі. Саме в цей час (1907 р.) М.Грушевський ставить питання підготовки вчителя до викладання українського народознавства. Його хвилювало те, що Київська археологічна комісія була тоді єдиною державною установою, яка ставила собі за мету висвітлити минуле України, оскільки в університетських курсах відсутні відомості про це. Викладання в українських університетах курсів українською мовою М.Грушевський називає "постулатом культурно-національного розвитку". Вчений вважає, що створення різних українознавчих дисциплін – української літератури, історії народу, права – потрібно не лише студентам-українцям, а й університетській науці взагалі, що українська вища школа повинна засвідчити живий зв’язок з тим ґрунтом, на якому живе .
Ідею підготовки вчителя до краєзнавчої роботи в національній школі Я.Чепіга виклав у статтях “Народний учитель і національне питання” та “Проект української школи”.
Питання національної освіти і виховання порушувала С.Ф.Русова в статтях “Моральні завдання сучасної школи”, “Суспільні питання виховання”. Вона зазначала: “Жодна правильна, розумно поставлена школа не може бути і не буде не національною. Її учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитися з світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу”. Викладаючи у Кам’янець-Подільському університеті, вона навчала студентів тому, що школа повинна бути національною по духу, а не тільки по мові, також вона повинна мати свідомих, активних, творчих громадян, з широким поглядом на світ.
У 20-х рр. ХХ ст. в Україні було розгорнуто широку мережу культурно-освітніх установ, розрахованих, в основному, на дорослих. Використовувалися різноманітні форми українознавчої роботи: театр, хори, оркестри, виставки мистецьких або народних виробів, екскурсії.
За П.Клименком, у школі на другому році навчання історії України, що складала курс українознавства, учні повинні дізнатися про сільськогосподарську працю своїх предків, ремесла й торгівлю, чумацтво, розвиток народного господарства. В той же час діти під керівництвом учителя мусять збирати матеріали етнографічного характеру – народні пісні, окремі слова місцевої говірки, простежувати етнічні ознаки місцевих жителів. На третьому році вивчення історії свого краю повинно спиратися на історію міст. Причому, зазначає автор, навчання історії в українських школах повинно починатись не з української політичної історії, а з історії побуту, долі культури, долі місцевої людності. Лише тоді історія України зможе бути “міцним фундаментом національної свідомості українського народу, розуміння ним свого місця серед других народів”. Отже, шляхом вивчення краєзнавчого та етнографічного матеріалу учні підводяться до розуміння своєї приналежності до української нації. Це вже була готова концепція створення національної школи в Україні, яка б сприяла формуванню у молоді національної свідомості та вихованню її в національному дусі.
Історія показала, що більшовицька українізація мала спотворений характер. Поряд з постановами про українізацію культурного, суспільного життя, науки приймалися постанови про підготовку до антиріздвяних та антивеликодніх свят, що руйнувало споконвічні традиції та звичаї українського народу, нищило його духовність. Проводячи боротьбу з релігією у школі, заборонялося організовувати національні свята, натомість уводилися свята “радянського змісту”. Однією з важливих ділянок антирелігійної роботи вчителя під час Великодня був певний вплив на родину, яку, за словами С.Литвініва, необхідно “нейтралізувати” як вогнище всіляких релігійних забобонів. У його статті “Учитель і весняна антирелігійна робота серед дітей” вказується на те, скільки різних церемоній зв’язано з постом та Великоднем: говіння, причастя, розговлення, “свячена паска” .
Така тенденція характерна і підготовці вчителів до українознавчої роботи. Аналіз публікацій 20-х рр. ХХ ст., уміщених у журналах “Шлях освіти”, “Студент революції”, “Радянська освіта”, свідчить про дві різні позиції в українознавчій підготовці вчителя. Одна з них –прогресивна, а друга, що виходила з методологічних засад більшовицької системи, спрямовувалася на знищення національних рис у педагогічній теорії та практиці. Ця система готувала учителя – провідника ідей марксизму.
На сторінках цих журналів містилися матеріали з теоретичних засад українознавства та позитивного досвіду українознавчої роботи з учнями. Так, учитель С.Баклаженко вказував на необхідність збирання народної творчості, її дослідження і вивчення. Він писав: “Вивчення народної творчості в значній мірі допомагає нам усвідомлювати сучасне, розуміти минуле і бути владарем майбутнього”. На його думку, значення народної культури неоціненне: “Через неї учитель збагачує і вирівнює свою та дитячу мову, поповнює та оживлює народними піснями, легендами, оповіданнями... книжний та добутий з екскурсії і дослідів матеріал”. Учитель, стверджує С.Баклаженко, сам мусить брати участь в етнографічній роботі і до цього ж привчати дітей. Він радить давати дітям залежно від віку і теми завдання: записати народні пісні, приказки, прислів’я, оповідання, весільні та хліборобські обряди та інше, а також організовувати при школах, клубах, хатах-читальнях етнографічні гуртки.
С.Баклаженко дає і методичні рекомендації щодо збирання етнографічного матеріалу: “Для найбільшого успіху в роботі треба:
1) збирати етнографічний матеріал переважно серед старих людей;
2) записи проводити лише в дні відпочинку та різних свят;
3) підходити до них обережно і уміло, щоб не накликати на себе якого підозріння;
4) матеріал записувати негайно при всякій нагоді;
5) добре й всебічно обраховувати настрої та переживання оповідачів і відповідно пристосовувати до них свої розмови;
6) уміти не тільки брати, а й давати – розповісти щось цікаве, своє;
7) записувати як за програмою, так і без неї, все, що розповідає про минуле та сучасне життя, культуру і побут народу – казки, легенди, перекази, анекдоти, байки, прислів’я, пісні, частушки та інше;
8) до кожного запису додавати, де, коли, від кого (прізвище, ім’я, по батькові, вік, грамотність чи освіта) та ким записано;
9) записи проводити без змін, точно передавати вимову і наголоси у словах;
10) до записів бажано додавати малюнки місцевостей, історичних пам’яток, фотографії побутових явищ різних часів, портрети оповідачів, громадських та революційних діячів, кобзарів, поетів та інше” .
В ті часи збирання й дослідження матеріальної і духовної культури було з’єднане із краєзнавчою роботою. Педагог А.Лазаріс зазначає, що краєзнавча робота в Україні почалася ще в 1921 році, але пожвавлено стала розвиватися лише з 1924 р., коли за неї взялося студентство. Автору належить думка про роль школи у вивченні краєзнавства, він радить “утворити з неї (школи) осередок краєзнавчої праці на селі”. Відповідно до розпорядження НКО при педвузах створювалися кабінети краєзнавства, а педагогічна практика студентів на місцях пов’язувалася з пошуковою краєзнавчою роботою.
І.Галюн у статті “Краєзнавство й школа” піднімає питання про створення краєзнавчих осередків на місцях, а також у самій школі. Він стверджує, що школа “має виховати в дітях інтерес до свого краю, уважність до трудового побуту”. В сільській школі, на думку автора, “більше матеріалу для спостережень фольклору, що ще змалку впливає на душу дитини: пісня, казка, приказка, байка, легенда, обряд, звичай та інше – все це більш помітне на селі, ніж у місті, й під керівництвом вчителя це може захопити учнів, викликати їх цікавість до побуту свого села”. У публікації “До питання про організацію шкільних музеїв краєзнавства” І.Галюн радить засновувати краєзнавчі й етнографічні куточки, музеї в школах села, організовувати виставки зібраного матеріалу, робити записи та виступати з доповідями на теми, які зацікавили дітей. До цієї роботи слід залучати й батьків.
Таким чином, українізація, незважаючи на всі перешкоди на її шляху, мала значні досягнення.
Проте ці перші успіхи українізації, підготовки вчительських кадрів були знищені сталінським режимом. Вся діяльність Української Академії наук була визнана як “буржуазно-націоналістична” й “контрреволюційна”, було закрито історико-філологічний відділ, усунуто від наукової діяльності цілу когорту визначних учених.
Активну діяльність розгорнули згодом українські педагоги в Галичині (П.Біланюк, М.Галущинський, Ю.Дзерович, В.Пачовський, С.Русова, С.Сірополко, Я.Ярема та ін.). Основну увагу вони сконцентрували на розробці теоретичних засад національного шкільництва і національного виховання. Хребетним стрижнем їх розбудови визнані українознавство, культура народу. Українознавство (не як окремий предмет, а основа навчання взагалі та осередок виховання) було покликане відтворити повний образ душі українця, його погляди на життя і світ, мислення, психіку, світогляд, розвиток суспільного, господарського та політичного життя. На прикладах з історії минулого й сучасного молодь мала усвідомити, що жоден народ у світі не досягне поза державою найвищого розквіту, не виконає своїх основних завдань.
На Першому Українському Педагогічному Конгресі у Львові (1935 р.) метою національного виховання української молоді визначено всебічну її підготовку до здійснення найвищого ідеалу нації, чинної творчої участі в розбудові рідної державності й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі.
У радянські часи наука почала перебудовуватися з гуманітарного напряму в технократичний. На другий план відійшла людина з її потребами, поступившись місцем техніці та технології. Відтак українознавство як наука перестало існувати. Питання про підготовку професійних етнографів на рівні
вищих освітніх закладів, вчителів-народознавців для школи навіть не ставилося, бо державі вони були непотрібні.
Та все ж активну збирацьку й дослідницьку роботу з народознавства продовжували проводити викладачі та студенти вищих педагогічних закладів, учителі шкіл. Народознавчий матеріал для написання рефератів збирали в експедиціях 1920-1924 років слухачі Білоцерківських вищих педагогічних курсів. Досить плідно здійснювали пошуково-дослідницьку роботу такі окремі збирачі (деякі з них були вчителями), як І.І.Гурин, В.Ф.Мицик, М.Ф.Мицик, Д.Ю.Предславич, Н.А.Присяжнюк, О.І.Стеблянко, Г.Т.Танцюра, Н.А.Фісун та ін.
Так, Г.Т.Танцюра (1901-1962) – подвижник збирацької роботи, монографічного вивчення духовної культури рідного с.Зятківці Гайсинського району Вінницької області. Він виявив талановиту народну співачку Явдоху Зуїху, видання пісень якої стало помітною подією, внеском в історію української і світової фольклористики, зафіксував давні народні пісні від багатьох інших обдарованих носіїв із Зятківець та навколишніх сіл. Слід відзначити, що Гнат Трохимович з 1921 р. працював учителем у с.Зятківцях, пізніше – вихователем Гайсинського і Дашівського дитячих будинків, після закінчення у 1932 р. мовно-літературного факультету Вінницького інституту соціального виховання – учителем Клебанської середньої школи Тульчинського району, а з 1944 по 1951 рр. - викладачем мови та літератури Гайсинської середньої школи №4. Г.Танцюра був учителем за покликанням, приділяв учням багато часу й поза уроками, запрошував їх до своєї оселі на бесіди про нашу минувшину. У 20-х рр. молодий учитель керував шкільним хором, випускав живу газету “Мітла” та стіннівку “Воля”. Йому належить розробка методики записування фольклору, яку він використовував під час пошукової народознавчої діяльності з учнями в с.Клебані. Наслідком цієї роботи стала велика колекція фольклорних і етнографічних матеріалів. Г.Танцюра упродовж свого життя записав 5000 пісень; близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок та анекдотів; 1536 прислів’їв і приказок; 615 загадок; сотні замовлянь, голосінь, повір’їв і прикмет. Важливе місце у фольклористичному доробку Г.Танцюри належить записам від Явдохи Зуїхи. На їх основі вже після смерті збирача було видано книгу “Пісні Явдохи Зуїхи” (її аналіз див. в додатку Б.1). У рукописній спадщині фольклориста виділяється оригінальна праця “Весілля в с.Зятківцях”, у якій він подає детальний опис весільного обряду села з іграми, піснями (їх 800), записом інструментальної музики (144 танці). 1998 р. цю працю було опубліковано. Основу науково-методичного видання Г.Танцюри “Записки збирача фольклору” (див. його аналіз у додатку Б.2) склала розроблена й апробована автором методика записування усної народної творчості.
Також вміло поєднував учительську і збирацьку діяльність І.І.Гурин (1905-1995). 1924 р. він став членом у той час створеного Всеукраїнського етнографічного товариства (ВУЕТ), а пізніше був обраний кандидатом у члени його правління. Більше 40 років І.Гурин учителював у школах і технікумах Черкаської, Вінницької, Київської, Полтавської та ін. областей. В усіх цих регіонах сільський учитель ретельно записував народні скарби і залучав до цієї справи учнів. Великий обсяг збирацької спадщини І.Гурина - майже 27 тис. записаних зразків усної народної творчості різних жанрів і етнографічних описів. Дослідник здійснив детальний опис таких народних промислів і ремесел, як ткацтво, теслярство, ковальство, зафіксував усі компоненти селянської хати, вітряка тощо. Поряд з фольклорно-етнографічними матеріалами збирав він і лексику та фразеологію. 1991 р. було опубліковано його книгу “Де живе жар-птиця? Українські народні казки, легенди, бувальщини, анекдоти, загадки, скоромовки, лічилки, прислів’я, приказки, постійні народні порівняння”. Завдяки використанню у своїй практиці обох методів (стаціонарного і експедиційного), І.Гурину вдалося обстежити третину площі України. Протягом усього життя основним рушієм його збирацької роботи була палка любов до рідного народу і бажання передати цю любов у спадок своїм учням. Цінність експедиційної діяльності він вбачав не тільки в зібраних матеріалах, а й у тому, що вона розвиває мову учнів, виховує у них кращі національні риси та якості.
Черкащина, зокрема історична Уманщина (зараз с.Вишнопіль Тальнівського району), славиться іменем фольклориста, невтомного збирача перлин народних, М.Ф.Мицика (1939-1965). Свою фольклористичну діяльність він розпочав у 10 років, розуміючи її важливість. Після того, як у січні 1957 р. М.Мицик побував у Києві на республіканській нараді збирачів фольклору, познайомився з М.Рильським, з Г.Танцюрою, І.Гуриним, став здійснювати свою роботу організовано і систематично. Коли 1958 р. у Вишнопіль приїздила наукова експедиція ІМФЕ АН УРСР у складі І.Березовського та А.Гуменюка, М.Мицик отримав від них практичну допомогу в методиці записування фольклору та передав їм до Києва свої кращі записи. М.Мицик використовував стаціонарний метод збирання фольклору переважно в рідному с.Вишнополі, але деякі твори були зафіксовані ним в Умані, Тальному, в селах Стебне Звенигородського району Черкаської області, Капустянах Тульчинського району Вінницької області і в дорогах. Основу його збирацької спадщини становлять пісні різних жанрів. Також він записував загадки, казки, прислів’я і приказки. Фіксуючи тексти пісень без мелодій, аматор завжди відзначав, коли це мало місце, на яку відому мелодію співається пісня, ретельно записував усі варіанти, у примітках передавав обстановку, в якій побутує народний твір, пояснював окремі епізоди, діалектні слова.
У 40-60-х рр. експедиційну народознавчу роботу здійснювали викладачі та студенти багатьох педуніверситетів (Чернівецького, Одеського, Дніпропетровського, Ужгородського, Харківського та ін.) і педінститутів (Черкаського, Кіровоградського, Кам’янець-Подільського та ін.).
Така ж робота продовжувалася і в 70-90 рр. Улітку 1963 р. була проведена чергова експедиція академічної групи Харківського університету в українські поселення Воронезької області для збирання народної поетичної творчості та діалектологічних матеріалів. Експедиція здійснювалася під керівництвом досвідченого фольклориста і діалектолога – старшого викладача університету Г.Т.Солонської. 1970 р. було зроблено чимало записів у селах Ровенської, Тернопільської, Івано-Франківської, Вінницької областей студентами заочного факультету КДУ ім. Т.Г.Шевченка (кер. – ст. викладач І.П.Пестонюк). Особливо цінними для науки стали наслідки практики студентів Ніжинського педінституту (кер. – к.філолог. н. Л.Коцюба), проведеної 1970 р. У 1973 р. студенти-філологи Харківського університету провели фольклорне обстеження с.Мартової неподалік від м.Чугуєва. Студенти філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінституту щороку проходили навчальну практику в спеціально організованих експедиціях. Особливо плідною була їх фольклористична робота в таких населених пунктах Поділля, як Стара Ушиця, Теремці, Устя та ін. Під час експедиції 1979 р. їм вдалося розшукати чимало талановитих носіїв фольклору, записати від них автентичні твори. Протягом 1983-1987 рр. експедиційну роботу здійснювали студенти Львівського університету. За спеціально розробленою програмою вони фіксували фольклор давніх часів, народу мораль і етику, космологічні уявлення народу. Зокрема, виявили залишки давнього звичаю сватання дівчини до хлопця, записали чимало переказів про русалок, про русалчине весілля.
1989 р. Генеральна конференція ООН з питань освіти, науки та культури на своїй 25 сесії в Парижі прийняла рекомендацію для держав – членів ЮНЕСКО про збереження традиційної народної культури. Ця рекомендація зазначала, що необхідно заохочувати проведення досліджень з традиційно-побутової культури з тим, щоб: створити системи її виявлення та обліку (збирання, каталогізація, письмове фіксування), стимулювати розробку її стандартної типології. З метою охорони матеріальної і духовної культури народу перед державами – членами ЮНЕСКО серед багатьох завдань ставилися й такі: надавати перевагу таким способам репрезентації традиційних народних культур, які популяризують живі або колишні свідчення цих культур; здійснювати професійну підготовку фахівців по збиранню таких матеріалів. У рекомендації також наголошувалося на широкому розповсюдженні культурної спадщини, але при цьому слід уникати будь-якого спотворення її з метою збереження цілісності традицій. Отже, цей документ був, по суті, закликом до урядів усіх держав - членів ЮНЕСКО до невідкладних дій у справі збереження традиційної народної культури.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що експедиційна народознавча робота протягом тривалого історичного періоду не завжди мала сприятливі умови для свого розвитку. Так, у 20-х роках ХХ ст. фахова підготовка вчителя відбувалася в руслі державної політики українізації, яка дедалі більше набувала заідеологізованого характеру. В освіті поступово утверджувалися класова свідомість, ідеологія робітничого класу, методологія більшовицької партії, що спрямовувалися на приниження ролі національного, українознавчого компонента у змісті освіти загалом і в підготовці педагогічних кадрів зокрема. А в 30-х роках було припинено розвиток чи й знищено ряд галузей українознавчої науки. 40-80 рр. були роками, коли українське народознавство не вивчалося в навчальних закладах і підготовка фахівців до його викладання не велася, коли кращі науковці та їх праці зазнавали заборон і переслідувань. І лише з початком національного відродження, розбудови української держави українське народознавство (українознавство) поступово посідає своє належне місце в освіті й педагогічній науці, в т. ч. у підготовці педагогічних кадрів. Та все ж таки, національно свідомі науковці, викладачі та вчителі продовжували здійснювати експедиційну народознавчу роботу і зуміли вивести її на світовий науковий рівень.
Зміст і завдання експедиційної народознавчої роботи
В умовах національного відродження, становлення державності в Україні використання експедиційної роботи у навчанні і вихованні підростаючого покоління є справою вкрай необхідною.
Для того, щоб успішно здійснювати пошуково-експедиційну роботу з народознавства, необхідно глибоко усвідомити її зміст. Він включає такі основні розділи:
І. Рідна мова.
Рідна (українська) мова є найяскравішим проявом національного буття народу, його єдина універсальна скарбниця духовних надбань. Рідна мова – це і самобутній спосіб мислення, оригінальний засіб пізнання дійсності, неповторний і нічим незамінний інструментарій творчості народу. Не можна українізувати школу, вузи і виховати
Рідна мова – це природний вихователь. Вона концентрує у собі весь культурно-історичний шлях людей, є могутнім засобом об’єднання народу, консолідації національних сил. Це самобутній засіб мислення, світобачення. Українська мова найбільш адекватно відповідає природним національним особливостям української молоді, створює найсприятливіші умови для їхнього нормального розвитку. Засвоюючи рідну мову, студенти стають носіями національного духу; засобами рідної мови у них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд та інші компоненти національної свідомості.
Під час експедицій студенти чують “живе” мовлення, народну мову, яка протягом тисячоліть живила національну, визначала її багатство й регіональне розмаїття.
ІІ. Родовід
Родовід, родина, родичі, народження, народ – всі ці однокореневі поняття супроводжують людину протягом усього життя, розкривають її ідейну, моральну, духовну сутність та природну, логічну послідовність основних етапів формування людини .
Засвоєння дитиною духовних надбань українського народу здійснюється насамперед у родині і починається з вивчення свого родоводу. Саме батькам і педагогам належить відродити нашу родовідну пам’ять, яка є святістю, енергетичним підживлювачем, нашим охоронцем на життєвому шляху. Слід виробити в молодої людини потребу знати свій родовід і по батьковій, і по материній лінії, вивчати своє генетичне коріння. Така діяльність формує культ Матері і Батька, Бабусі і Дідуся, культ Роду і Народу, виховує в молоді гідність, честь, гордість за своїх предків, прагнення і готовність зберігати і примножувати здобутки свого родоводу. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, що ми називаємо родовідним вихованням, виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Пізнання свого родоводу веде за собою пізнання свого народу, своєї землі, а далі – інших народів, земель, Всесвіту в цілому.
В експедиціях студенти досліджують родоводи всіх респондентів (особливо найстарших) та збирають відомості про членів цих родоводів (рід занять, характери, родинні традиції). Вивішені на стінах осель портрети, фотографії родоводу є свідченням родовідної пам’яті членів цих родин. Сімейні реліквії, листи, рушники, одяг, які зберігаються та передаються у спадок наступним поколінням, виховують повагу до батьків, старших членів родини, що є обов’язковою умовою морально-духовного вдосконалення молодих людей.
ІІІ. Рідна історія.
Історія України розкриває найцінніше духовне багатство – знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи історію України, молоді люди глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного народу. Всебічне знання рідної історії – невичерпне джерело історичної пам’яті підростаючого покоління.
Великий виховний потенціал має історія української козаччини, Гетьманщини. Багатогранною була діяльність козаків як звитяжних воїнів, захисників прав народу, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, як дбайливих господарів землі, творців високого мистецтва, турботливих членів сім’ї, мудрих вихователів дітей. Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацтво було аристократією національного духу, високоморальною елітою нації. Дослідження таких, на перший погляд незвичайних явищ життя наших лицарів духу і звитяги, як козацьке побратимство, товариство, громада, характерництво, чаклунство та ін., поглиблює духовність, збагачує душу прийомами саморозвитку й самовдосконалення.
Об’єктивне і глибоке вивчення історії має допомогти студентам зрозуміти потребу боротися за власну державність, усвідомити, що лише у власній державі нація може досягти свого найвищого розвитку.
Для формування цілісної історичної свідомості важливо забезпечити поєднання вивчення історії України з історією краю та історією родини. Студенти усвідомлюють, що жителі одного регіону мають відмінні від інших регіонів традиції визвольних змагань. У кожному населеному пункті є свої історичні чи легендарні місця, пов’язані з реальними подіями глибокої давнини. Записуючи від респондентів легенди та перекази про них, оповіді про героїчні вчинки місцевих людей, студенти усвідомлюють, яку виснажливу боротьбу довелося їм вести, обстоюючи свою незалежність.
Проводячи пошуково-дослідницьку роботу в селі, студенти розробляють карту (план) села і навколишніх полів, луків, водоймищ, збирають оповідання, легенди про назви кутків, ярів, гір, урочищ, лісів від людей похилого віку. Також записують біографії відомих людей, історичних діячів, які народилися, працювали в цьому населеному пункті, в результаті чого у студентів з’являється бажання наслідувати їх.
Отже, вивчення історії є необхідним компонентом етнізації особистості, формує переконливі почуття патріотизму.
ІV. Краєзнавство.
Історія України, рідного краю повинна вивчатися у тісному зв’язку з краєзнавством, що відповідає природним потребам студентів, їхнім нахилам і бажанням більше знати про рідний край, народ, націю.
У процесі пошукової краєзнавчої роботи молодь пізнає минуле, першопочатки життя своїх предків, прилучається до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва в ім’я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам’ятні місця занедбувалися.
Вивчаючи пам’ятки історії чи культури (історичне, етнографічне краєзнавство), природу (географічне краєзнавство), беручи активну участь у пошуково-експедиційній роботі, студенти набувають знань про свій край, оволодівають певними практичними уміннями і навичками, роблять власні відкриття імен, подій, фактів, процесів і явищ, систематично прилучаються до посильної суспільно корисної праці, науково-дослідницької діяльності з краєзнавства.
Ця робота спрямовується на збереження національних ландшафтів, біосфери рідного краю, охорону скіфських і козацьких могил.
Таким чином, у процесі краєзнавчої роботи студенти мають змогу досліджувати і цілісно сприймати національний колорит рідного краю: оригінальний спосіб життя українців, їхній стиль поведінки, особливості мислення, їхню філософічність, творчий мистецький почерк, національну психологію, характер.
Через літературне краєзнавство молодь прилучається до надбань регіональної, а відтак і національної культури, глибокого всебічного засвоєння народної духовності (національно-патріотичних почуттів, гуманістичних поглядів, моральних переконань, ідеалів та ін.).
Отже, під час краєзнавчої роботи студенти глибоко усвідомлюють себе як частину народу, в них виховується любов до рідного села, міста, регіону, краю, батьківщини.
V. Природа рідного краю.
Ми жили в злагоді з природою, відчували себе її частиною. Праукраїнці (“арії”) високо ставили культ природи, прагнули злиття з Матір’ю-Природою і з нею тісно пов’язували всю систему вірувань, свят. На таких засадах ґрунтувалася й система народного виховання.
Відомий нам глибокий філософський висновок В.Вернадського про те, що людина не цар і не раб природи. Вона – сама природа. Єдність з природою – це елемент української ментальності.
Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Національне виховання домагається глибокого усвідомлення студентами того, що відображена в свідомості українців рідна природа є основою національної духовності, культури. Природні (біологічні, географічні) фактори обумовили національну специфіку українців, у тому числі і національний спосіб мислення. Сьогодні стало очевидним, що національна система виховання реалізує заповіт батьків і дідів ставитися до природи як до живого організму, що живе за власними законами, яких ніколи не можна порушувати.
Студенти мають дослідити величезний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатств.
VІ. Звичаї та обряди народного календаря.
З давніх часів у нашого народу склалася система дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються ним протягом року, що називається народним календарем.
В основі народного календаря лежить хліборобський (аграрний) календар. Існують ще церковний календар, родинний календар (дати, урочистості сімейного життя, побуту). Протягом віків народний і церковний календарі настільки злилися воєдино, що складають фактично єдиний народний календар.
Нехтування народним календарем у часи атеїзму – справа безперспективна, адже маємо жахливі наслідки: збіднення національної культури, духовності. Тому студенти мають глибоко знати зміст, духовний потенціал народного календаря, його релігійну основу. Організовуючи роботу в цьому напрямку, майбутньому вчителеві не можна нав’язувати учням ні релігійних, ні атеїстичних поглядів, переконань.
Народний календар виконує роль серцевини природовідповідної програми національного виховання. Великий виховний зміст дат, подій і свят народного календаря полягають у тому, що в його основі – трудова діяльність людей, її різноманітні види в залежності від пори року. Ідейно-моральна наснаженість народного календаря спрямована на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя, багатьох інших чеснот.
У процесі записування і дослідження звичаїв і обрядів народного календаря студентами засвоюється культура наших предків, тобто самобутня народна культура, що є тим життєдайним корінням, яке живить духовність молодих людей.
Народний календар лежить в основі національного календаря, який відображає в своїх датах і урочистостях, основні події, явища історії рідного народу, багатогранність сучасного життя.
VІІ. Фольклор
У змісті експедиційної роботи, і водночас національного виховання, на чільному місці стоїть фольклор – усна народна творчість українців. Фольклор – це першовитоки оригінального світосприйняття, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У ньому відбивається національна психологія, національна свідомість народу, мораль, правові закони. Він є носієм і втіленням народної мудрості, народного світогляду, його ідеалів.
Фольклорні твори, які записуються студентами, розкривають благородну душу, велич і красу народу, його волелюбність, найважливіші принципи народної філософії, народної педагогіки. У фольклорі вся минувшина і доля України: періоди високих піднесень і трагічних падінь, сторінки масового героїзму, епохи творчої праці і мистецького пізнання дійсності, оманливих надій та ілюзій, зневіри і зради тощо.
В етнопедагогічній системі фольклор виконує особливу функцію. Він проголошує виховну програму і одночасно виступає як основний засіб її реалізації. Вся ця система пронизана педагогічними ідеями і завданнями виховання духовно красивої людини, а розвиток фольклористики знаходиться у прямому зв’язку з розвитком народної педагогіки. Фольклор впливає на духовну структуру людини: на розум і на почуття, на волю, на уяву, здійснюючи тим самим формуючий вплив на людську особистість, беручи активну участь у становленні її світогляду, моралі, політичних поглядів.
Виховання засобами фольклору пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Досліджуючи фольклор, студенти сповнюються світлими дерзаннями, устремліннями утверджувати в житті добро, правду, красу.
VІІІ. Народне мистецтво.
Протягом усього терміну навчання у вузі студенти мають зрозуміти, що багатство і краса українського народного духу виявляються в рідноманітних видах і жанрах мистецтва – пісенному, музичному, танцювальному, декоративно-прикладному. Збираючи польові етнографічні, фольклорні та етнопедагогічні матеріали, студенти переконуються в тому, що мистецькими традиціями пройняті всі сфери життя, діяльності, побуту і дозвілля народу.
Позитивним явищем була чітко налагоджена навчально-виховна система, згідно якої діти оволодівали мистецькими уміннями і навичками у практичній діяльності шляхом продовження творчих традицій батьків, дідів і прадідів. Під час навчання якому-небудь виду мистецтва, народного ремесла (кобзарству, вишивці, писанкарству, лозоплетінню, столярству, гончарству, виготовленню іграшок тощо) діти переймалися духовністю, ідейністю, моральністю рідного народу.
Народне мистецтво, як могутній засіб виховання, цінне тим, що в ньому в концентрованому вигляді, естетичній формі навічно матеріалізується непомітний для ока і часто незбагненний для розуму національний дух – вищий вияв творчого генія народу.
ІХ. Родинно-побутова культура.
Від рівня духовної культури сім’ї залежить і рівень культури, вихованості дитини. Культура сім’ї насамперед визначається тим, чи шанують батьки своїх предків, один одного, чи бережуть честь свого роду, родини.
Основу традиційної родинно-побутової культури складають глибока і всеперемагаюча любов - материнська і батьківська до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив’язаність до отчого дому.
Традиційно кожна родина дотримувалася заповітів батьків і дідів: берегла рідну мову, вивчала історію народу, розвивала народне мистецтво. Дитина в такій сім’ї знала фольклор, народні танці, музику, вміла вишивати речі побутового й святкового призначення, відзначати дати народного календаря й ін. Значний виховний вплив на дітей мало житло, оформлене в народному дусі: на стінах – портрети батьків, бабусів і дідусів, інших родичів, діячів історії, національних героїв, над вікнами – вишиті рушники; біля хати – традиційне для українців художньо-декоративне оформлення садиби. Також у сімейній бібліотеці – книги, насамперед з історії, культури рідного та інших народів.
Студенти встановлюють, у якому стані перебуває родинно-побутова культура на теперішньому етапі розвитку суспільства, що залишилось у ній традиційного і що з’явилось нового, адже ця культура постійно збагачується і поглиблюється внаслідок вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів і прадідів, а також здобутків сучасної науки.
Підсумкові матеріали багаторічних експедицій (наприклад Якутської, Кавказької, Казахстанської) склали багатотомні серії видань.
== Див. також ==
| |||