Колегія виборщиків США: відмінності між версіями

Існує т.зв. «План Амара» ([[: en: Amar Plan]]), відповідно до якого штати, які приєдналися до угоди, будуть віддавати свої голоси кандидату, який отримав більшість голосів у масштабі всієї країни, як тільки кількість голосів виборників цих штатів перевищить необхідний для перемоги мінімум (270 голосів), що повинно привести до введення на практиці всенародних прямих виборів за умови дотримання виборниками цієї угоди. В наш час{{коли}} до угоди приєдналися штати [[Меріленд]], [[Нью-Джерсі]], [[Іллінойс]], [[Гаваї]] та [[Вашингтон (штат)|Вашингтон]], що мають у сумі 61 голос.

Перемагаючий кандидат, що набрав абсолютну [[більшість]] голосів виборників. У випадку, якщо ніхто з кандидатів не отримав цієї більшості, президент обирається Палатою Представників з числа не більше трьох кандидатів, які отримали більшість (так були обрані [[Томас Джефферсон]], який набрав однакову кількість голосів з [[Берр Аарон|Аароном Берром]] в [[1800]], і [[Адамс Джон Квінсі|Джон К. Адамс]], коли жоден кандидат не отримав більшості в [[1824]], причому Адамс набрав менше голосів виборників і виборців, ніж [[Ендрю Джексон]]). В 12-й поправці до Конституції США існує процедура на випадок, коли і це не призведе до результатів. На практиці при фактичній [[двопартійна система|двопартійній системі]] всі голоси виборників уже 40 років отримують два кандидати від двох основних партій - [[Демократична партія США|Демократичної]] та [[Республіканська партія США|Республіканської]] (і вже приблизно 150 років «треті партії», що епізодично отримували голоси виборщиків до 1968 р., не можуть скласти їм гідної конкуренції). Тому перемагає той кандидат, який набирає більше голосів, ніж його єдиний суперник.

На виборах [[1872]] р. демократичний кандидат у президенти [[Хорас Грилі]] дійсно помер до голосування в Колегії Виборників. Проблемою це не стало, оскільки він і так був кандидатом, який програв. Республіканці-виборники проголосували за [[Улісс Грант|Улісса Гранта]], який і переміг, у той час як демократи символічно розподілили голоси між різними діячами партії (за деякими даними, троє проголосували за покійного).

На виборах [[1912]] року за тиждень до всенародного голосування помер кандидат у віце-президенти при [[Вільям Тафт|Вільямі Тафті]] (і діючий віце-президент) [[Джеймс Шерман]]; його ім'я залишилося в бюлетені. Тафт також програв вибори, був обраний демократ [[Вудро Вільсон]].

Три рази (не рахуючи вже згаданого казусу Адамса, обраного Палатою представників) президентом обирався кандидат, який набрав менше голосів виборців (але не виборників), ніж його супротивник: [[Хейз Ратерфорд|Р. Хейз]] в [[1876]], [[Гаррісон Бенджамін|Б. Гаррісон]] в [[1888]], [[Буш Джордж Вокер|Дж. Буш-молодший]] в [[2000]].

Особливу роль в результатах виборів грають штати, в яких немає сталого переважання республіканського чи демократичного електорату. Наприклад, в [[штат Нью-Йорк|штаті Нью-Йорк]] більшість вже десятки років постійно посилає демократичних виборників. Таким чином, республіканські голоси в Нью-Йорку просто пропадають. Розуміючи це, деякі прихильники республіканського кандидата часто просто не витрачають свого часу на вибори і не голосують. Так само роблять і деякі демократи, знаючи, що штат і без них особисто проголосує за демократа. У традиційно республіканських штатах (наприклад, [[Техас]]і) відбувається те ж саме. До того ж у таких штатах завідомо програюча сторона практично не веде пропаганду і не витрачає там грошові кошти. Так, наприклад, [[Джордж Буш (молодший)]] в період передвиборної кампанії 2004 р. п'ять разів побував у маленькому «хиткому штаті» і жодного разу в Нью-Йорку. Якби Буш зміг загітувати один-два мільйони виборців на свою користь, він все одно б програв.

З точки зору сенатора Раскіна, дана система порушує рівність виборців і тим самим принцип [[демократія|демократії]].

Однак, ті ж недоліки мають вибори в [[Конгрес США|Конгрес]], а особливо, в [[Сенат]]. Таким чином, подібні нюанси є виключно питанням точки рівноваги противаг у владі.