Економіка Гетьманщини: відмінності між версіями

Особисто вільні селяни мали сплачувати казні податок у вигляді грошового [[чинш]]у. Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасовоумовнихтимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на користь власників землі.

Після Визвольної війни, 80—90 % селян мали землю. За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765—1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентровувалисконцентрували значну частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.

Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до 30 — 4030—40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, 30 —4030—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини або "на пропитання", або за річну плату (2—10 крб.).

У 30-х роках XVIII ст. вже понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду "за службу великому государю" з фонду вільних військових маєтностей. За гетьмана [[Данило Апостол|Д.Данила Апостола]] основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.

У 20-х роках XVIII ст. в Гетьманщині під впливом перетворень [[Петро І|Петра І]] почалося будівництво великих централізованих [[мануфактура|мануфактур]]. Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Розвивалося [[алкоголізм|винокуріння]] (ґуральництво, броварництво[[броварство]], медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.

В писемних джерелах існують певні згадки спроби карбування власної монети на Україні в XVІІ столітті. Логічно припустити, що в ході визвольної боротьби українського народу виникли всі передумови для карбування монет. В 1649 р. російський посол Григорій Кунаков передає в Москву свідчення, що ''«в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне мечь, а на другой стороне его Богданово имя»''. Схожі послання польському королю Яну Казиміру надіслав 29 жовтня 1652 р. [[Станіслав Потоцький]]: ''«Хмельницкий вмешивается в дела вашей королевской милости: чеканит деньги»''. Французька газета «Gazette de France» від 21 грудня 1652 р. також повідомляє, що ''«казацкий гетман начал чеканить на Украине монету на свой лад, чем вызвал протест польского короля»'' <ref name="монети">Монеты Богдана Хмельницкого: правда или вымысел? // Украина incognita. - 2005 p. - № 9 (138)</ref>. Найвірогіднішою видається гіпотеза, що було відчеканеновикарбовано для проби невелику кількість монет, але через низку причин українська національна валюта в середині XVII ст. так і не з’явилася. Принаймні, досі таких монет не знайдено чи вони не виділені серед величезного комплексу нумізматичного матеріалу XVІІ століттяюстоліття. Існує припущення, що на рішення гетьмана чеканитикарбувати власну монету вплинули [[Переяславська угода|Переяславські переговори]] із Росією <ref name="монети">Монеты Богдана Хмельницкого: правда или вымысел? // Украина incognita. - 2005 p. - № 9 (138)</ref>.

НаступноюНаступна спробоюспроба карбувати власну монету була здійснена через 20 років. За пропозицією гетьмана [[Іван Самойлович|Івана Самойловича]], в 1675 році московський уряд з метою вилучення іноземної монети дозволяє випуск особливої монети для України. Монети повинні карбуватися на зразок польського півторака-[[чех]]а у м.[[Путивль|Путивлі]]. Однак тоді до виробництва монет не дійшло. І лише в 1686-1687 роках чехи були викарбувані на монетному дворі у м.[[Севськ]]у ([[Орловська область]]) <ref>Косенко Л.О. Козаки: лицарський орден України: факти, міфи, коментарі. - Харків, 2007</ref>.

Замість щита з польсько-литовськими гербами, [[Севський чех|севські чехи]] містять московського [[Російський герб|двоглавого орла]], навкруги ініціали (латиною) імен і титулів царів [[Іван V|Івана]] і [[Петро І|Петра Олексійовичів]]. На зворотному боці, як і на польських чехах-півтораках, - держава, навкруги якої легенда з позначенням міста карбування – Севська і року. Севські чехи призначалися для обігу в Україні. Але, зважаючи на їхїхню дуже низьку якість, яківони були майже мідними, населення відмовлялося їх приймати. У різних місцях виникли небезпечні заворушення, і московський уряд був вимушенийзмушений у 1687 році видати указ про заборону і вилучення севських чехів. Зараз севські чехи становлять величезну рідкість <ref>Шуст Р.М. Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні. - Київ, 2007</ref>.

Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кількість їхїхня постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території Лівобережної України — 8680 щорічно діяло 8680 базарів та торгів.