Артимович Агенор Васильович: відмінності між версіями

[[1912]]—–[[1918]] голова Української народної партії в [[Буковина|Буковині]], член [[Українська Національна Рада ЗУНР|Української Національної Ради]], голова Української Краєвої Національної Ради в Буковині, [[державний секретар]] ([[міністр]]) освіти [[ЗУНР]]-ЗОУНР; дійсний член [[НТШ]], доцент [[Чернівецький університет|Чернівецького університету]], професор [[Український Вільний Університет|Українського вільного університету]] й [[Український високий педагогічний інститут|Українського Педагогічного Інституту в Празі]]; праці з класичного мовознавства.

Агенор Артимович  — один з таких яскравих освітніх діячів, чий світогляд формувався в чернівецькому студентському середовищі, а більша частина громадського і наукового життя тривала на чужині, зокрема в середовищі української еміграції в тодішній Чехо-Словаччині. Стислі відомості про А. Артимовича, вміщені у першому томі „Енциклопедії«Енциклопедії Українознавства”Українознавства», переконують нас в тому, що і як науковець, і як активний учасник культурного життя він був діячем загальноукраїнського рівня, налагоджував діалог української і західноєвропейських культур. Проте ім’яім'я Агенора Артимовича не належить до часто згадуваних як у контексті національного відродження України початку ХХ ст., так і в контексті розвитку шкільництва на Буковині цього періоду. При цьому про багатьох інших його сучасників і друзів, зокрема про професорів В. Сімовича та С. Смаль-Стоцького, знаємо набагато більше.

Можливо, так трапилося тому, що А. Артимович був менше заангажований у політику. У переліку його офіційних посад лише одна безпосередньо пов’язанапов'язана із політичною діяльністю: як член Української Національної Ради від Буковини він був секретарем освіти і культів в уряді ЗУНР. Усі наступні роки життя вченого були присвячені науковій і викладацькій роботі в освітніх закладах, організованих українською еміграцією,  — Українському Вільному Університеті (спочатку у Відні, згодом у Празі), Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова (у Празі).

Перший педагогічний досвід Агенор Артимович здобув у німецькій гімназії в Чернівцях, де він вчителював разом зі своїм найближчим другом [[Сімович Василь Іванович|Василем Сімовичем]]. Цей досвід став у нагоді, коли українська громада висунула його на директора Кіцманської гімназії після смерті [[Шпойнаровський Сергій Іларійович|Сергія Шпойнаровського]]. Згадуючи про свого друга, Василь Сімович писав: „Ще«Ще молодий, поверх тридцятьлітній чоловік мав обняти керму нової школи  — й до того треба було іспиту з української викладової мови. За два тижні ми пройшли з ним цілий курс із теоретичного й порівняного ставноища (всього по годинці сполудня щодня). Він уже тоді говорив по-українському, вивчився сам  — із газет (узагалі, крім рідної йому німецької, він говорив гладко по-латині, знав іще мови: французьку, новогрецьку, англійську, італійську, зі слов’янськихслов'янських: чеську й розумів по-російському), але ж публічно чи дискутуючи з ким у наукових справах  — не зважувався говорити. А в рік після того, як став директором, вів по-українськи конференції і на з’їздіз'їзді українських вчителів середніх шкіл у Кіцмані (здається, 1912  р.) виголосив із пам’ятіпам'яті науковий реферат по-українськи, в якому (за цілої 1,5 години) зробив тільки дві помилки (замість доконаного дієслова вжив недоконаного)”» [Сімович, По втраті найближчого друга, с. 674-675674–675]. Цей факт є промовистим з огляду на те, що походив він з родини, яка мешкала у Великому Кучурові, батько  — українець, мати  — німкеня. Його рідною мовою була німецька, але саме мати виховувала двох своїх синів  — Агенора та його брата Адріяна  — у переконанні, що вони українці, бо їх батько був українцем. Крім того, наведена цитата виявляє не лише ставлення Агенора Артмовича до української мови, а й до педагогічних проблем, для розв’язаннярозв'язання яких організовувалися вчительські конференції.

Активна громадянська позиція Агенора Артмовича виявилася, коли він разом із кіцманськими вчителями виступив проти режиму всесильного тоді [[Василько Микола Миколайович|Миколи Василька]]. Як зазначає В. Сімович, обурений Василько викликав до себе А. Артимовича і почав докоряти, що саме завдяки його сприянню останній здобув посаду директора гімназії. На що А. Артимович, який на чолі Кіцманської гімназії став за ініціативи С. Смаль-Стоцького, відповів: „Я«Я гадаю, що мене обрали директором з національних мотивів. Коли ж справа стоїть так, як кажете, то я готовий будь-коли відмовитись від своєї посади директора”директора» [Сімович, с. 675]. Того ж дня він подав до міністерства освіти у Відні прохання, щоб його повернули на місце вчителя.

Досвід директора української гімназії у Кіцмані стала в нагоді А. Артимовичу, коли його за дорученням інституту було призначено директором української реформованої [[Українська гімназія у Чехо-Словаччині|реальної гімназії у Ржевніце]] неподалік Праги (1928-1930 1928–1930 рр.) та запропоновано організувати українську приватну гімназію („Греко«Греко-католицьку гуцульську гімназію”гімназію») у [[Великий Бичків|Великому Бичкові]] на Закарпатті (1934  р.), де на той час була найсвідоміша українська громада.

Агенор Артимович активно долучався до роботи Празького лінгвістичного гуртка (не лише власними науковими працями в галузі фонології, а й участю у підготовці збірника на честь чеського філолога [[Вілем Матезіус|В. Матезіуса]], засновника цього гуртка), виступав із доповідями на Міжнародному фонологічному з’їздіз'їзді у Празі (1930), Міжнародному лінгвістичному  — у Женеві (1931), на з’їздіз'їзді класичних слов’янськихслов'янських філологів у Празі (1931), славістичному з’їздіз'їзді у Варшаві (1934). Одна з праць вченого „Про«Про дактильо-епітрети у грецьких поетів” поетів» — була прийнята до друку в „Записках”«Записках» ВУАН в Києві 1927 року. З 1934  р. А. Артимович став дійсним членом НТШ, а в 1937 році, у 155 томі „Записок”«Записок» цього товариства опубліковано його останню наукову статтю „Потенціальність«Потенціальність мови”мови» (до того була надрукована чеською мовою у журналі „Slovo«Slovo a Slovesnost”Slovesnost», Прага, 1936  р.), а також некролог.

Спеціальних досліджень постаті А. Артимовича та його ролі в українському культурному житті, зокрема у шкільництві, сьогодні недостатньо. Чимало інформації про А. Артимовича можна знайти завдяки архіву проф. В. Сімовича, що зберігається у відділі рідкісної книги Наукової бібліотеки [[Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича|ЧНУ]]. Листування А. Артимовича з родиною Сімовичів найактивніше впродовж 1933-19351933–1935 років. Це листування виявляє не лише стиль особистих стосунків, коло побутових та моральних проблем, які накидає час, а й багате деталями про перебіг важливих подій українського культурного життя, що їх свідком і учасником був А. Артимович. Ці деталі, маргінальні в офіційних історичних документах і свідченнях, домальовують живу картину минулого, без якої годі собі уявити історію як об’єктивнеоб'єктивне або бодай наближене до об’єктивногооб'єктивного знання.

Документальна спадщина Агенора Артимовича, а зокрема творчі (наукові) матеріали, листування, документи біографічного характеру про нього та його родину зберігаються у фондах Центрального державного архіву зарубіжної україніки - — ЦДАЗУ, ф.6 "«Артимович Агенор Васильович (1879 – 19351879–1935), визначний український мовознавець та культурно – — освітній діяч"». У фонді зконцентровано 38 архівних справ, документи яких охоплюють період 1856 - 1952 1856–1952 рр.