Слободяник Анатолій Леонідович
Слободяник Анатолій Леонідович (12 серпня 1951 — 10 серпня 2022) — народився в селі Кинашівка на Маньківщині, Черкаська область, в сім'ї хліборобів. Поет, журналіст, фотограф. Почесний громадянин селища Маньківка (Маньківська громада, Черкаська область).
| Слободяник Анатолій Леонідович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 12 серпня 1951 Кинашівка (Маньківка) |
| Помер | 10 серпня 2022 (70 років) |
| Країна |  Україна |
| Національність | українець |
| Діяльність | поет |
| Відомий завдяки | поет, журналіст, фотограф |
Життєпис
ред.| Цей розділ може містити оригінальне дослідження. (квітень 2023) |
Здобув середню освіту, працював на комсомольській роботі. Понад тридцять років працював фотокореспондентом районної газети «Маньківські новини». Як журналіст-фотокореспондент багато робив для газети світлин зі своїх працьовитих сільських трудівників. Виростав як журналіст і поет. Переможець обласного конкурсу «Сонячні кларнети». Друкувався в районній, обласній періодиці, в республіканських журналах «Ранок», «Вітрила-79», «Сільські обрії». Схвальним словом про Анатолія Слободяника, як поета-лірика відгукнулась редактор «Уманської зорі» Валентина Козицька. Його вірші, зазначає вона в своїй рецензії, пройняті любов'ю до України, до її історії, до рідної матері, рідного села, односельців, до всього живого, що збуджує уяву і переливається в чудові образи, відточені і лаконічні, які запам'ятовуються, западають в душу. «По всьому світу вкраїнського цвіту», «А ми як відійдем, то житом воскреснем». Не менше їх і в інших розділах. Зокрема, в «Мамо мої, мамо», присвяченому рідній матері, де поет оспівує не лише свою неньку, а й усіх матерів-українок, що печуть хліб, вишивають рушники, білять хату, готують кутю, варять вареники. По-материнськи тепло пише поет про наших найдорожчих берегинь: «Коли вже й подих смерть спинила, то віра лишиться в очах, що ясенами до могил їх сини ітимуть по ночах» або: «Хай вічно, мов зоря, нам світить рідна мати. Щедруймо ж матерям, допоки жито жати».
У розділі «Стоять обеліски» поет з невимовним болем пише про минулу світову війну, якої він не міг бачити, а пережив, про ті жахливі літа з розповідей її ветеранів. «Сопілка», «Баба Килина», «Балада про невпійману пісню»… Хвилюють ці вірші правдивим зображенням подвигів її учасників, що повернулися у рідний край з нагородами і тяжкими пораненнями.
Є в книжці «Щедрую матері» пейзажна й інтимна лірика, в якій поет змальовує картини Маньківської природи з її вишневими та яблуневими садами, дібровами та гаями, що оточують високоврожайні ниви, сіножаті. І всюди у весняну чи й у червневу пору з ранку й до ночі витьохкують солов'ї, аж поки «ячмінь не викине колос, а соловейко втратить голос». Це так безпосередньо і мило згадує поет у вірші «Кинашівським дівчатам»: Сниться батькам хата, Сняться сині гаї, Наші сільські дівчата, Наші п'янкі солов'ї.
Відзнаки і нагороди
ред.Переможець обласного поетичного конкурсу «Сонячні кларнети». Автор поетичних збірок «Пісні над Тікичем» (1994), «Щедрую матері[голе посилання]» (2002)[1], «Левади солов'їні»[голе посилання] (2021)[2], автор слів Гімну Маньківщини. Член Національної Спілки журналістів України. Нагороджений почесними знаками райдержадміністрації. За визначний внесок у розвиток Маньківщини (2005) та знаком «За активну громадську діяльність» (2007). Почесний громадянин селища Маньківка (Маньківська громада, Черкаська область).
Сім'я
ред.Одружений. Має двоє дітей та восьмеро онуків.