Відкрити головне меню

Революція 1905—1907 в Україні

Революція 1905—1907 в Україні — перша загальнонародна демократична революція, котру традиційно називають першою російською революцією; найбільш активними її учасниками на території українських земель стали проросійськи налаштовані політичні сили. Політичними факторами стали:

  • архаїчність державного управління у формі самодержавства;
  • недоліки державної «бюрократичної машини»;
  • поглиблення «кризи еліт»;
  • відсутність політичних свобод для підданих імперії.

Економічними чинниками революції були:

Причинами соціально-психологічного характеру стали:

  • посилення протистояння між працею і капіталом;
  • селянськими товарними і технологічно застарілими поміщицькими господарствами;
  • протиріччя між центром та окраїнами, державним централізмом та місцевим патріотизмом;
  • зростання національної самосвідомості окраїн і національних рухів, революційний романтизм, психологічне піднесення.

Важливим зовнішньополітичним чинником стала поразка імперії Романових в російсько-японській війні 1904—1905.

Революційні течії в УкраїніРедагувати

Революція 1905–07 в Україні мала ряд окремих революційних течій:

1) рушійною силою революції стало селянство, котре прагнуло завершення аграрної революції. Рух селян був досить незалежним, оскільки його учасники керувалися власними інтересами, використовували свої засоби боротьби;

2) найбільш активною частиною революц. процесу було робітництво. Очікування робітників були пов'язані з екон. вимогами, а також з усвідомленням необхідності впровадження політ. свобод;

3) складовою революції лишався ліберально-опозиційний рух. Прагнення його учасників були втілені в програми та парламентську діяльність рос. ліберальних партій, які відстоювали ідеологію та інтереси підприємців і дворянства, котре стало на шлях вдосконалення своїх госп-в шляхом збільшення їх товаризації;

4) значну частину опозиції становили нац. рухи на теренах укр. земель. Соціально-політ. прагнення їх представників (українців, поляків та ін.) орієнтувалися на набуття автономії, розвиток нац. к-р, громад. установ;

5) самостійною силою виступили представники соціал-демократ. руху: Партії соціалістів-революціонерів (есерів), Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків та меншовиків), єврейс. партії Бунд, Польс. соціал-демократ. партії, Революційної української партії, котра з кінця 1905 перейменувала себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію, Української народної партії, "Української соціал-демократичної спілки", котра належала до меншовицької фракції РСДРП;

6) помітним потоком виступив консервативно-монархічний табір, який уособлював контрреволюцію. Його учасники ("Союз русского народа" та чорносотенний рух; див. "Чорна сотня") прагнули зберегти самодержавство, архаїчну станову структуру, всевладдя бюрократії.

Етапи революції в УкраїніРедагувати

У своєму розвиткові революція 1905–07 в Україні пройшла кілька етапів, кожний з яких мав свої характерні особливості.

Перший етап – піднесення (січень–жовтень 1905)Редагувати

Початок революції поклали події в Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 – "Кривава неділя". Багатотисячна мирна демонстрація робітників, яку очолював правосл. священик Г.Гапон, була розстріляна перед царським палацом. Ці події спричинили хвилю страйків по всій країні. Згодом рос. імп. Микола II публічно проголосив намір піклуватися про "робочий люд", пообіцяв пом'якшити цензурні правила, розширити права земського і міськ. самоврядування, розробити проект скликання нар. представників для законодавчих пропозицій, а наприкінці січня – на початку лютого 1905 утворив комісію "для невідкладного з'ясування причин невдоволення робітників". Під впливом цих подій застрайкували робітники Києва, Харкова, Катеринослава (нині м. Дніпро), Одеси. Протягом січня–березня 1905 в губерніях Сх. України страйкувало майже 170 тис. осіб. У багатьох місцях підприємці та царські власті змушені були піти на поступки: поліпшити умови праці, збільшити заробітну плату, скоротити робочий день тощо. Масові сел. заворушення в Україні розпочалися навесні 1905 у вигляді порубок лісів, займання й обробки поміщицьких земель, вимог зниження орендної плати, недозволеного випасу худоби; захоплення збіжжя, реманенту та провіанту в поміщиків та цукрозаводчиків. Влітку сел. виступи досягли свого апогею. У цей час виникла і перша суспільно-політ. орг-ція селян – Всерос. сел. спілка. У серпні сел. виступи послабилися, а у вересні 1905 розпочався спад.

Незадоволення виявляла інтелігенція. Духовенство вимагало відновлення виборного патріарха замість церк. синоду. Активною силою в революції виступило студентство, адже повернення ун-там права внутр. автономії перетворило їх на центри опозиції і справжні "острови" свободи слова. Не залишилися осторонь військові, з'їзд козац. офіцерів звернувся до царя із проханням надати конституцію. Навесні 1905 відбулося повстання на Чорномор. флоті на панцернику "Князь Потьомкін Таврійський" під кер-вом матросів Г.Вакуленчука та П.Матюшенка. У цілому революція на 1-му етапі мала такі риси: зростання масової боротьби; посилення її політ. характеру; політизація нар. мас; активізація процесу самоорганізації сусп-ва; поширення заворушень серед селян та в армії; переплетення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

Другий етап – кульмінація (жовтень–грудень 1905)Редагувати

Другий етап характеризувався зростанням виступів. Значного розмаху набув страйковий рух, який нараховував до 120 тис. робітників. Під впливом революц. подій 17 жовтня 1905 цар підписав Маніфест (див. Маніфест 17 жовтня 1905; у написанні брав участь прем'єр-міністр С.Вітте), що започатковував основи парламентаризму – свободу слова, зібрань, орг-цій; дума з дорадчого органу перетворювалася на законодавчий. Проголошувалася амністія всім політичним в'язням.

Як результат почали виникати перші в Росії політ. партії ліберальної орієнтації – конституційні демократи (кадети; див. Конституційно-демократична партія) та октябристи. Після завершення загальнонац. страйку урядово-монархічні сили перейшли в наступ. Виник чорносотенний рух, який об'єднав дрібних торговців, нижчі поліцейські чини, прикажчиків, службовців, збіднілих панків, монархічно налаштованих селян. Чорносотенці розпочали наступ на революцію організацією погромів єврейських і переслідуванням активних учасників подій на місцях – політ. активістів, радикальної інтелігенції. Робітники почали створювати для захисту від "чорної сотні" озброєні дружини. Маніфест 17 жовтня 1905 не зачіпав аграрного питання. 3 листопада 1905 було відмінено викупні платежі 1861 і розширено повноваження Селянського поземельного банку щодо продажу селянам землі. Із жовтня 1905 розпочався новий спалах сел. війни. Масовими стали напади на маєтки та їх підпали. Свідченням активної масової самоорганізації сусп-ва стало утворення профспілок. Першою виникла профспілка працівників Пд.-Зх. залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та ін. міста. Наприкінці 1905 в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань. На 2-му етапі революц. боротьба мала такі риси: коротка стабілізація та певне розмежування політ. сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня 1905; діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами; активне формування багатопарт. системи; посилення пропаганди та агітації крайньо-лівих партій – більшовиків та есерів; організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905.

Третій етап – спад (січень 1906 – червень 1907)Редагувати

Третій етап характеризувався зростанням конфронтації частини адм. еліти та держ. машини, поступовим згортанням революц. боротьби і збільшенням репресій. Завдяки прийняттю 15 грудня 1905 закону про вибори до Державної думи Російської імперії було закладено підвалини системи парламентаризму. 27 квітня 1906 розпочала роботу 1-ша Держ. дума, котра була досить опозиційною. Осн. питанням у Думі було аграрне, навколо нього велася жорстока боротьба. Конфронтація між Думою та урядом призвела до її розпуску царем. Були призначені нові вибори, прем'єр-міністром став П.Столипін, котрий контролював також мін-во внутр. справ. Запущений ним репресивний механізм спрямовувався проти свободи слова, на заборону профспілок та арешт активістів. Робітників-страйкарів звільняли та включали до "чорних списків" (ті, хто до них потрапляв, не могли знайти роботу). Радикальним реакційним заходом влади стало введення військово-польових судів, якими було заслухано 1100 справ, з яких 950 із вироком смертної кари, 85 – заслання, каторжні роботи в Сибіру. Урядовий терор провокував терористичні дії революц. табору. Жертвою есерів-терористів став і сам П.Столипін та його родина. У лютому 1907 розпочала роботу 2-га Держ. дума, яка була більш революційною, ніж попередня, що призвело до її розпуску 3 червня 1907. Почалася нова хвиля репресій, деякі радикальні депутати були заарештовані, соціал-демократ. фракція засуджена до заслання в Сибір. Розпуск 2-ї Думи і проголошення нового виборчого закону, за яким 51 % місць у Думі відводився дворянам-землевласникам, перебували у протиріччі з Осн. законом. 1 листопада 1907 відкрилася 3-тя Держ. дума. Соціальний склад депутатів суттєво відрізнявся від Думи 1-го та 2-го скликань, що давало підстави вважати її "чорносотенно-кадетською". Гол. постаттю революції в цей період був П.Столипін, який виступав рушієм та ідеологом реформ.

Останній етапРедагувати

Останній етап революції характеризувався: посиленням репресій; помітним зменшенням масштабів та інтенсивності робітн. страйків і сел. виступів; переходом більшості політ. партій у підпілля; поширенням серед революціонерів терористичних форм боротьби; спробами опозиції продовжити антиімперську боротьбу парламентськими методами у стінах Держ. думи; переходом реакції в наступ. Революція 1905–07 не вирішила всіх проблем України, але відкрила українцям, хоч і на короткий проміжок часу, шлях до політ. та національно-культ. єдності, покращила соціально-екон. стан її населення.

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Лось Ф.Є. Революція 1905–1907 рр. на Україні. К., 1955
  • Великие незабываемые дни: Сборник воспоминаний участников революции 1905 –1907 годов. М., 1970
  • Сарбей В.Г. Національне відродження України: Україна крізь віки, т. 9. К., 1999
  • Бойко О.Д. Історія України: Посібник. К., 2002
  • Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХIХ – початок ХХ ст.). К., 2003.