Відкрити головне меню
Тканина культури Паракас Музей Ларко, Ліма

Культура Паракас — археологічна культура, що існувала в Андах у період приблизно з 750 по 100 роки до н. е. Носії культури Паракас володіли мистецтвом іригації і меліорації земель. Культура існувала на півострові Паракас, згідно з сучасним адміністративним поділом — у муніципалітеті Паракас провінції Піско регіону Іка, Перу. Нащадком культури Паракас є, імовірно, культура Наска. Саме слово паракас перекладається як «пісок, що струмує немов дощ».

ІсторіяРедагувати

Культура Паракас проіснувала понад 6 століть, проте наприкінці І тис. н. е. вона раптово і загадково зникла, перебуваючи на вершині своїх інтелектуальних можливостей, за умов активного будування стратифікованого державно організованого суспільства, розвинених політико-релігійних інститутів, розширення багато галузевого господарства.

Концепцій, що намагаються пояснити цей культурно-політичний крах, значно більше, аніж реально досліджених фактів, аргументів чи матеріалів, що могли б підтвердити або спростувати найрізноманітніші теорії паракаського культурного затухання.

СуспільствоРедагувати

Пишність розкопаних поховань свідчить про високий рівень соціально-майнової диференціації, що її досягло паракаське суспільство. Існувала спадкова знать, кількість якої дослідники нараховують в межах 3-4 %. Їх зовнішньою відміністю були стиснуті черепи (на кшталт майя і ольмеків), коштовності та вишуканий одяг. Знать поділялася на жрецьку і світську.

Основу населення складали землероби, ремісники, частково збираці та скотарі. Також існував невеличкий прошарок торгівців.

ГосподарствоРедагувати

Основою місцевої економіки було іригаційне землеробство, типологічно схоже на аналогічні рільничі системи в долинах Хуанхе, Інду чи Передньої Азії. Базою для нього слугувала річка Іка та, частково, сусідні з нею річки Піско й Наска. Тому масштаби іригаційних комплексів Паракасу багато в чому поступалися своїм східним аналогам.

Застосовували природні добрива гуано — екскременти морських пернатих (бакланів, пеліканів, морських ластівок-олушів тощо), що давало можливість збирати на бідних гумусом землях гарні врожаї. Вирощували кукурудзу, квасолю, арахіс, гарбуз, ачіру, перець і бавовник, культивували лукуму. Об'єктами збиральництва були дикий бавовник і хунко.

Вантажі для паракасців переносили лами, вони ж забезпечували людей вовною, м'ясом, шкурами і паливом. Допоміжну роль у господарському комплексі Паракасу відігравали морські промисли та в дуже обмежених масштабах — полювання на сухопутних тварин.

Доволі примітивною залишалася більшість ремісничих технологій: знаряддя праці, що їх застосовували паракасці були переважно кам'яними, кістяними або обсидіановими.

У металообробці мешканці Паракасу досягли неабияких успіхів. Вони навчилися плавити золото і мідь, виготовляли ювелірні вироби із сплавів міді й золота (тумбага). На виробництво знарядь праці чи військового спорядження цей технологічний прорив майже не вплинув (лише наявність обсидіанових знарядь стала дійсно новим словом у виготовленні засобів виробництва). Метали паракасці використовували виключно для виготовлення прикрас.

Найбільшого розвитку досягло ткацтво. Ці тканини славляться як одні з найкращих зразків доколумбового мистецтва. Вони комбіновано виткані з бавовнику, вовни лам і вікуній, людського волосся, пташиного пір'я, навіть шерсті й пуху кажанів. Тканини надзвичайно яскраво й колоритно орнаментовані та прикрашені поліхромними візерунками, зображеннями людей, птахів і тварин (риб, змій, мавп, крабів, восьминогів тощо), загадкових богів і навіть малюнковими знаками, котрі нагадують якісь зародки ймовірної піктографічної писемності. Сучасні вчені нарахували 190 їхніх кольорів і відтінків, що застосовувалися при забарвлені. Попри несприятливі умови зберігання ці кольори (найчастіше — різноманітні відтінки синього, зеленого, жовтого й коричневого) зберегли свою надзвичайну яскравість.

КультураРедагувати

Мотиви котячих і кондорів, поширені в паракаському мистецтві, яскраво свідчать про певну культурно-історичну спадковість між Чавіном і Паракасом, проте успадкування це найімовірніше було здійснене не безпосередньо від чавінців, а через первісних посередників.

Некрополь в Уарі-Каян (Wari Kayan) складався з безлічі великих підземних похоронних камер, кожна з яких вміщала в середньому сорок мумій (на сьогодні виявлено 429 мумій). Вважається, що кожна камера належала окремій сім'ї або клану і використовувалася впродовж багатьох поколінь. Кожна мумія прив'язувалася мотузком до свого місця й потім обгорталася в декілька шарів тканини, прикрашеної багатим візерунком (фардос). Щоб обгорнути тканинами одну мумію родовитого небіжчика паракасці витрачали в середньому 17 м2 орнаментованої тканини, на виготовлення якої потребувалося приблизно 1000 людино-годин робочого часу.

Кераміка Паракасу, що зазнала істотного впливу чавінських канонів, залишалася ще недосконалою.

ВіруванняРедагувати

Паракасці поступово відійшли від тотемних традицій попередників-чавінів і перейшли до «олюднення» своїх богів, яких вони до того почали диференціювати на вищих (можливо, навіть одного головного), середніх і нижчих, що віддзеркалювало та освячувало разючу нерівність у людському суспільстві.

ОдягРедагувати

Складався із накидки на кшталт понч, прикрашеної пір'ям головної пов'язки, бахрома від якої перепліталася з довгим, заплетеним у спільну з нитками косу волоссям, та пов'язки з бахромою на стегна.

МедицинаРедагувати

Одним із найвищих здобутків даної культури був високий рівень розвитку медицини, насамперед хірургії. Тгочасні лікарі жрецького походження широко використовували у своїй практиці антисептики, застосовували для комплексної анестезії пацієнтів високоградусну чічу (ферментоване маїсове пиво) та галюциногенний напій, виготовлений з кактуса Сан-Педро.

Проводячи хірургічні операції, вони користувалися інструментами, виготовленими з обсидіану, кістки й каменю, до яких з часом додалося перше мідне хірургічне обладнання. В ході операцій, пов'язаних із трепанацією черепа, паракаські лікарі застосовували спеціальні золоті пластини, що вживлялися у рани, після чого їхні пацієнти жили повноцінним життям ще багато років.

ДослідженняРедагувати

Переважно сучасні знання про життя культури Паракас ґрунтуються на розкопках великого приморського некрополя, який уперше досліджував перуанський археолог Хуліо Тельйо в 1920-х роках. Саме він дав назву цієї культурі у 1925 році.

ПосиланняРедагувати