Палеокарпологія (від грец. πᾰλαιός — древній, грец. καρπός — «плід» і λόγος — «слово», «вчення») — розділ морфології рослин, палеоботаніки і карпології, який займається вивченням рослин минулих геологічних періодів по викопних рештках плодів і насіння, а також мегаспор, шишок, хвої тощо[1].

Об'єктом вивчення служать переважно рештки водних і прибережних трав'янистих рослин, в меншій мірі — рослин лісів і лугів.

Палеокарпологія тісно пов'язана з іншими науковими дисциплінами, такими як палінологія, палеофлористика, морфологія і систематика рослин і іншими розділами палеонтології і ботаніки.

Палеокарпология характеризується наявністю свого об'єкту, своїх методів і своїх завдань. У круг її завдань входить вивчення в статиці і еволюційній динаміці окремих репродуктивних зачатків, визначення закономірностей утворення насінних флор і процесів еволюції цілих рослинних співтовариств, з'ясування напряму і темпів зміни усієї природи.

Одним з головних методів цієї галузі науки є динамічний принцип Ляйеля, згідно з яким викопна флора конкретної місцевості тим старше, чим більше в ній міститься форм, нині чужих цій місцевості.

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Горецкий Г. И., ‎Гричук В. П. Советская палеокарпология (Итоги и перспективы). — М.: Наука, 1979.

ПриміткиРедагувати

  1. Булыко А. Н. Большой словарь иноязычных слов. — 2004.