Обговорення користувача:Darvin/temp

СВІТЛОВОДСЬК

Cвітловодськ — місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване на правому березі Дніпра, на схилі Табурищанського мису, за 130 км на схід від Кіровограда. Утворене 1961 року, коли до селища гідробудівників,у зв'язку з будіїшицтвом Кременчуцької ГЕС, переселили жителів з містНовогеоргіївська, Крилом і с. Табурища. Асфальтованими шляхами місто зв'язане з Кіровоградом, Черкасами, Дніпропетровськом та Кременчуком, залізницею — із станцією Бурти Одесько-Кишинівської залізниці та станцією Ромодаи Південної залізниці. Місто мас регулярне автобусне сполучення з Києвом, Кіровоградом і Олександрією. Є пристань, річковий вокзал. Населення — 37,5 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані населені пункти Власівка і Ревівка.

Територія нинішнього Світловодська, а також колишніх міст Новогеоргіївська і Крилова заселялася здавна. Тут виявлено і частково досліджено поселення доби неоліту (IV тисячоліття до н. є.), курганний могильник та кілька поселень доби бронзи (II тисячоліття до н. є.), городище чорноліської культури (на горі Московській). Знайдено 2 скарби римських монет, виявлено кілька ранньослов'янських поселень черняхівської культури та залишки давньоруського поселення.

Землі, на яких виникли згодом Новогеоргіївськ, Крилов і Табурище, входили до Київської Русі. Наприкінці XII ст. на правому березі Дніпра, при впадінні в нього Тясьмину, засновано Крилов. Зручне географічне положення, сприятливі природні умови призвели до швидкого зростання поселення. Його обнесли високими земляними валами, на яких встановили частокол2. Всередині XIII ст. монголо-татари під час переправи через Дніпро і Тясьмин зруйнували Крилов. У XIV ст. ці землі були загарбані литовськими, а потім польськими феодалами.

В середині XVI ст. Крилов відбудовується. Зокрема, в люстрації 1616 року вказувалося, що слобода Крилов вже ЗО років належить чигиринському старості Яну Даниловичу. На той час тут було 200 будинків. Слободу знову укріпили земляним валом. Того ж року на прохання Яна Даниловича польський король Сігізмунд III дарував Крилову магдебурзьке право. Було дозволено спорудити ратушу, ваги, воскобойню, лавки. Двічі на тиждень влаштовувалися торги, тричі на рік — ярмарки. На Дніпрі діяв перевіз.

Розташування Крилова на кордоні з Запорізькою Січчю змушувало польських магнатів будувати укріплення навколо містечка, а в місцевому замку постійно тримати гарнізон. Жителі Крилова не раз приєднувалися до антифеодальних повстань проти польських магнатів. Поблизу Крилова не раз відбувалися жорстокі бої запорізьких козаків з польськими магнатами. Зокрема, тут 25 жовтня 1625 року сталася битва 20-тисячного загону повстанців, очоленого запорізьким гетьманом Жмайлом, з 30-тисячною польською армією, якою командував гетьман Конєцпольський3. Біля озера Курукове козаки завдали великих втрат польському війську. Конєцпольський розпочав переговори, які закінчилися укладенням т. зв. Куруківської угоди. Наприкінці літа 1637 року П. М. Павлюк з козацьким військом вирушив на Східну Україну. З Крилова він відрядив до Переяслава загін на чолі з полковником К. Скиданом і Биховцем, щоб заарештувати реєстрову старшину і разом з місцевими повстанськими загонами прибути в Чигирин.

Під час визвольної війни українського народу, у 1648 році, з Крилова, Чигирина та їхніх околиць на допомогу запорожцям до Жовтих Вод прийшло близько 2 тис. повстанців5. Того ж року до Крилова прибула наймана німецька хоругва для підтримки польського війська. Місцеві жителі сховалися від чужинців у замку, а вночі, підпаливши містечко, втекли6.

Після поразки польського війська під Жовтими Водами і Корсунем по всій Україні розгорнулося селянське повстання. На визволеній від польської шляхти території створювалися нові полки і реорганізовувалися старі. Крилов увійшов до складу Чигиринського полку.

У 80-х роках XVII ст. на правому березі Тясьмину, напроти Крилова польського, виникла слобода російських розкольників, що ховалися від переслідувань. За Прутським трактатом 1711 року Росія вивела свої війська з Правобережної України. Польська шляхта почала претендувати на Подніпрянську смугу земель, яку за Андрусівською угодою вона не мала права заселяти. Незважаючи на протест з боку російського уряду, землі, на яких були розташовані Крилов польський (спустошений після російсько-турецької війни) і Криловська слобода, вже до 1720 року були захоплені польською шляхтою.

1732 року, недивлячись на опір шляхти, Криловська слобода була підпорядкована Миргородському полку. 1744 року вона стала сотенним містечком цього полку під назвою Криловський шанець. До Власівської сотні Миргородського полку входило с. Табурище, відоме в історичних джерелах ще и другої половини XVII ст. У 1743 році Криловський шанець було обнесено земляними валами2. В середині XVIII ст. на берегах Тясьмину існувало два військові укріплення: старий лівобережний Крилов, що був на захопленій Польщею Правобережній Україні, і Криловський шанець, який належав Російській державі. Більшість жителів шанця становили вихідці з Миргородського полку. Селилися тут і бідняки з Правобережної України, що тікали від гніту польської шляхти3.

У ЗО—60 рр. XVIII ст. жителі польського Крилова брали активну участь у гайдамацькому русі. У грудні 1736 року 500 гайдамаків на чолі з запорожцем Медведєм мали намір укріпитися в Крилові. Між повстанцями і військом, яким командував новогродський староста, зав'язався бій. Гайдамаки змушені були відступити. 20 повстанців взято в полон, а їхнього ватажка тяжко поранено. Польська шляхта жорстоко розправлялася з гайдамаками. У реєстрі Коша Запорізького від 1749 року зазначалося, що 1743 року в Черкасах було повішено 9 козаків Криловського куреня, «а за какую винность, Войску Запорожскому неизвестно». Жителі Криловської слободи вливалися в загони гайдамаків, підтримували їх матеріально, постачали порох. Через це у квітні 1749 року Київська губернська канцелярія вимагала від Генеральної військової канцелярії заборони виготовлення пороху мешканцями Крилова. Під час Коліївщини 1768 року в районі Крилова діяв загін С. Неживого.

1752 року в районі Криловського шанця почали селитися серби з полку І. Хорвата. Штаб одного з полків — Пандурського (піхотного) — містився в Крилові. За свідченням академіка Гільденштедта, 1774 року правобережний Крилов мав 1 тис. дворів, 2 церкви і був одним з найважливіших торговельних центрів Єлисаветинської провінції. Лише 1794 року через його таможню провезено: в Росію різних товарів на 8976 крб., за кордон — на 22 783 крб., що дало казні 2737 крб. прибутку. З 1784 року Крилов — посад Катеринославського намісництва, з 1795 року під назвою Олександрія (до 1806 року) — повітове місто Вознесенського намісництва. Через віддаленість магістральних шляхів повітовий центр існував тут недовго і 1806 року Крилов став заштатним містом". 1808 року тут проживало понад 3 тис. чоловік6. Зменшилася кількість населення і в лівобережному, т. зв. польському Крилові7. Якщо в 1741 році тут було 400 дворів і близько 2 тис. жителів, то в 1808 році налічувалося лише 45 дворів з 550 жителями8.

Під час заснування військових поселень правобережний Крилов віднесено до 3-ї кірасирської дивізії. 1821 року в ньому було розташовано орденський кірасирський полк. 1822 року місто перейменували на Новогеоргіївськ, тут знаходилися штаб полку та управління округом Новоросійського військового поселення. Міське самоврядування цілком залежало від військової адміністрації. Споруджувалися штабні приміщення, казарми, манеж, взводні стайні, гауптвахта, госпіталь тощо, перебудовувалися майже всі житлові будинки. Понад 3 тис. десятин міської землі відійшло під поселення1. Торговельно-промислове життя в місті майже припинилося. Торгівля велася під наглядом військового начальства. Після ліквідації військових поселень вона дещо пожвавилася. Торгували в основному сільськогосподарською продукцією, лісом, промисловими виробами. Провідну роль в економічному житті міста 40—50 рр. XIX ст. відігравала промисловість по переробці сільськогосподарської сировини.

Новогеоргіївськ був одним з відомих центрів салотопної промисловості на півночі Херсонщини, постачав продукцію на ринки центральної Росії і до Варшави. Якщо в 40-х роках XIX ст. тут діяло 20 салотопних заводів, то наприкінці 50-х років — вже 24. На підприємствах, які належали купцям і міщанам, працювали вільнонаймані робітники. Виникали також шкіряні, свічкові, цегельні, миловарні та костопальні підприємства. Значне місце в економіці міста займала також і цегельна промисловість. Крім того, працювало 16 млинів, які перемелювали щорічно 2—2,5 тис. пудів зерна.

З розвитком промисловості збільшувалася кількість робітників, в основному прийшлих з інших губерній. Якщо 1847 року на новогеоргіївських підприємствах було зайнято 1270 чоловік, то 1857 року — вже 1575. Робочий день тривав 12— 15 годин, а мізерної платні не вистачало на прожиття.

Після ліквідації військових поселень у місті було 7689 чоловік. Внаслідок реформи 1861 року, згідно з указами про земельний устрій державних селян, за новогеоргіївськими й табурищанськими селянами закріпили наділи розміром 5,7 десятини на ревізьку душу3. Побоюючись незадоволення селян, місцеві власті на початку 1861 року розквартирували в Новогеоргіївську Литовський уланський полк. У пореформений період процес дальшої диференціації селянських господарств проходив досить швидко. За результатами перепису 1886 року в Новогеоргіївську і його передмісті число господарств становило 1954, тоді як у 1859 році їх було 928. Збільшення кількості селянських дворів відбувалося за рахунок виділення членів сімей у самостійні господарства. Вже у 80-х роках XIX ст. 1472 господарства були або безземельними, або мали тільки садибу. Кожне з великих куркульських господарств мало 16—100 десятин землі, 5—7 голів робочої худоби, три з них — від 8 до 18 голів, тоді як 1280 дворів зовсім не мали худоби. Не кращим було становище й міщанської бідноти, кустарів та ремісників, що становили майже третину населення Новогеоргіївська. Невелика група багатіїв тримала в своїх руках виробництво і збут товарів. Дрібні кустарі й ремісники розорялись і йшли в найми або збували скупникам свою продукцію за безцінь. По Новогеоргіївську 1886 року в наймах служило 359 чоловік, а на заробітки пішло 232 чоловіка8. Через нестатки, малоземелля і безземелля за офіційними даними 1886 року з 108 табурищанських господарств на заробітки в південні степи пішло 73 чоловіки й 74 жінки. 82 чоловіка наймитували або працювали поденно у самому Табурищі6.

Серед кустарних промислів Новогеоргіївська значне місце займали обробка шкір (працювало три шкірзаводи) і переробка лісу, що сплавлявся з верхів'їв Тясьмину й Дніпра. Набували розвитку різні ремесла: колісне (в місті було 8 майстерень), бондарне (12 майстерень), столярне, а також виготовлення дерев'яного посуду. Особливо поширеним на межі XIX—XX ст. було виробництво возів і фургонів (15 тис. одиниць на рік). У цих майстернях на початку XX ст. працювало 300 чоловік. Продукція, яку вони виготовляли, не тільки забезпечувала потреби місцевого населення, а й відправлялася до Поволжя, Кубані, Сибіру, а також у Болгарію та Румунію. Табурище того часу стало центром гончарного і цегельно-черепичного виробництва. Продукція табурищанських ремісників була відома в Катеринославській і Таврійській губерніях.

У 1905 році в місті вступив у дію лісопильний завод, на якому працювало 40 чоловік1. 1910 року в Новогеоргіївську діяли: 4 заводи механічної обробки дерева, на яких було зайнято 200 робітників; 3 млини (15 робітників), пивоварний завод (З робітники), 4 шкірзаводи (31 робітник), 4 слюсарні майстерні (11 робітників).

В кінці XIX — на початку XX ст. у Новогеоргіївську, що був заштатним містом, проживало 13 441 чоловік. У лікарні на 18 ліжок хворих обслуговували 2 лікарі. Були у місті приватна аптека і 3 невеличкі аптечні магазини. За таких умов переважна більшість населення міста не могла одержати належної медичної допомоги.

1860 року єдину школу відвідували 333 дітей. У 1897 році більш як три чверті місцевого населення не вміли читати і писати, лише 14 проц, жінок знали грамоту. У 1910 році тут працювало вже 4 церковнопарафіяльні школи, міське та жіноче парафіяльне училище, приватна жіноча прогімназія.

Пробудженню революційної свідомості трудящих міста значною мірою сприяла нелегальна революційна література. У 1903—1904 рр. у місті поширювалися листівки і прокламації, видані соціал-демократичними організаціями Херсона, Катеринослава, Кременчука. 5—7 червня 1905 року відбувся виступ новогеоргіївської селянської бідноти і ремісників, які вимагали поліпшення умов життя. Для придушення заворушення в місто було введено військові частини.

З початком першої світової війни становище трудящих мас погіршилося. Тільки за перші два роки війни з Новогеоргіївська і Табурища на фронт було мобілізовано 1235 чоловік. За даними всеросійського сільськогосподарського перепису 1916 року із 970 селянських господарств Новогеоргіївська 603 не мали посівів, 57 — володіли лише десятиною землі, 681 — до 2 десятин, у 706 господарств не було робочої худоби3.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції у Новогеоргіївську в березні 1917 року виникла Рада робітничих депутатів4. Згодом створено Раду селянських і солдатських депутатів. З ініціативи робітничих мас в місті організувалися профспілки ковалів і колісників. Значну роботу в Раді та профспілках провадили більшовики. Під їхнім впливом у жовтні 1917 року Рада селянських і солдатських депутатів відмовилася визнавати владу Центральної ради5. В листопаді обрано Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Від неї на II з'їзд Румчероду (грудень 1917 року) було послано трьох делегатів, у т. ч. більшовика С. Борцова6.

8 грудня 1917 року в місті організовано загін Червоної гвардії, військово-революційний штаб, який очолив боротьбу за владу Рад. У січні 1918 року успішно розвивався наступ радянських військ, червоногвардійських загонів і Червоного козацтва проти військ Центральної ради в напрямку Полтави і Кременчука. 26 січня радянські війська визволили Кременчук, а через кілька днів в Новогеоргіївську було проголошено Радянську владу7. Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів розпочала підготовчу роботу щодо розподілу поміщицької землі серед селян, на підприємствах встановила робітничий контроль, який здійснювали фабзавкоми і профспілки. Почав діяти комітет боротьби з безробіттям, налагоджувалась робота шкіл тощо. Наприкінці березня 1918 року мирне радянське будівництво було перерване австро-німецькою окупацією. Більшовики, що пішли у підпілля, очолили боротьбу з загарбниками. Під керівництвом підпільного ревкому в липні стався виступ, у відповідь на який окупанти піддали Новогеоргіївськ артилерійському обстрілу і наклали контрибуцію на населення1. Після вигнання австро-німецьких загарбників владу в місті захопили війська Директорії. Місцеві партизани в січні наступного року визволили місто від петлюрівців. Відновила свою діяльність Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, сформувалася парторганізація, а в лютому — комсомольська, яку очолив В. Д. Коршенко (нині — персональний пенсіонер союзного значення).

Рішуче виступили на захист Радянської влади жителі Новогеоргіївська і Табурища під час заколоту Григор'єва. У травні—червні 1919 року відзначився в районі Знам'янки й Олександрії Перший зведений комуністичний батальйон, створений з комуністів і комсомольців Новогеоргіївська. З наближенням денікінців на заклик більшовицької організації, яку очолював Ф. Е. Карталапов (загинув під Сталінградом у 1942 році), у липні було сформовано червоний кавалерійський полк. Місцева комсомольська організація послала до нього кращих представників. У серпні 1919 року денікінці захопили Новогеоргіївськ. Білогвардійці відновили старі порядки, переслідувалися комуністи, комсомольці, активісти. В січні наступного року частини Червоної Армії вигнали денікінців з міста. Відновила свою діяльність Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. На той час у Новогеоргіївську мешкало 11 773 чоловіка. 26 травня 1920 року Олександрійська повітова партійна конференція відрядила до Новогеоргіївська на відповідальні ділянки радянського будівництва групу комуністів2. Значну роботу у відбудові народного господарства проводили і профспілки. На 1921 рік вже існували спілки металістів, деревообробників, шкіряників, харчовиків тощо3. У листопаді 1921 року в Новогеоргіївську зібрався 5 волосний з'їзд Рад, на якому обрано волосний виконавчий комітет. Почесним головою з'їзду одноголосно обрали В. І. Леніна. Делегати з'їзду проголосили повну підтримку політики більшовицької партії. На заключному засіданні від імені 120-тисячного населення волості делегати звернулися з привітанням до В. І. Леніна, поклялися твердо йти «до остаточної перемоги праці над капіталом у всьому світі».

На початку 20-х років місто входило до складу Кременчуцької губернії. 1923 року Новогеоргіївськ став районним центром Олександрійського округу. Проживало в ньому 6600 чоловік. Поступово відроджувалася промисловість. У 1923 році кустарі почали об'єднуватися в артілі «Точена вісь», «Спеціаліст», «Молот», «Залізний віз», «Самотруд» тощо. Наприкінці 1926 року в артілях було зайнято понад 550 кустарів, тобто половина від їх загальної кількості.

В 1921 —1922 рр. жителі Новогеоргіївська надавали активну допомогу голодуючим трудящим Поволжя. Спеціальна комісія провадила серед населення велику роз'яснювальну роботу, збирала матеріальні цінності. У фонд допомоги голодуючим було відправлено більш як 18 пудів срібла.

В місті діяли лікарня і кілька аптечних магазинів. Влітку 1921 року в Новогеоргіївську працювали відділення РАТАУ, масова читальня і курси соціального виховання. На 1 січня 1925 року тут було 8 загальноосвітніх шкіл, школа ліквідації неписьменності, профшкола, клуб, театр, 2 сельбуди1. Жіночі організації, зокрема делегатські збори, боролися за ліквідацію неписьменності серед жінок, залучали їх до громадського життя, подавали допомогу дітям-сиротам тощо. Так, селянка П. Огурцова після закінчення лікнепу працювала жіночою організаторкою, була членом окрвиконкому, делегатом IX Всеукраїнського з'їзду Рад, на якому її обрали членом ВУЦВКу3. Жінки-делегатки з околиці Новогеоргіївська Закаміння в 1927 році організували птахівниче товариство3.

Багато уваги приділяли комуністи та громадські організації Новогеоргіївська колективізації селянських господарств. У грудні 1927 року 4 колгоспи об'єднували лише 63 господарства4. Для здійснення колективізації в Новогеоргіївський район у липні 1931 року прибула бригада колгоспників-буксирників з Єлисаветградщини. Члени бригади вели роз'яснювальну роботу серед бідняків і середняків, показували приклади господарювання. Значну організаторську роботу в створенні колгоспів провадили комуністи. Внаслідок організаторської і роз'яснювальної роботи, проведеної табурищанськими комуністами, до колгоспів вступило ЗО наймитів, 267 бідняків і 112 середняків. У Новогеоргіївську в той час у колгоспи об'єдналися 20 наймитів, 172 бідняки і 29 середняків5. Суцільна колективізація в Новогеоргіївську і Табуршці була завершена в основному 1932 року. Значну роль у зміцненні молодих господарств району відіграла Глинська МТС, створена восени 1931 року.

Ще у 1927 році в Табурищі виникли промартілі «Граніт» і «Дніпровський керамік». Через 2 роки в Новогеоргіївську став до ладу маслозавод, а в 1931 році — промартіль керамічно-силікатних виробів «Вирішальний». В 1936 році в місті діяло 18 промислових підприємств, на яких працювало 644 робітники6. Розгортання стахановського руху сприяло успішному виконанню виробничих завдань, зростанню продуктивності праці. Так, план 1936 року млинарсько-лісопильний комбінат виконав на 113 проц., промартіль «Червоний швець» — на 146 проц. Маслозавод першим у Харківському тресті справився з планом другої п'ятирічки за чотири роки. Передова промартіль «Більшовик» на початку 1937 року укрупнилася за рахунок промартілі «Плуг».

1939 року Новогеоргіївський район увійшов до складу новоствореної Кіровоградської області. Новогеоргіївськ було віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. Мешкало в ньому тоді 8700 чоловік. Працювали лікарня, дитяча консультація, аптека, дитячі ясла. Значного розвитку набула народна освіта. Якщо в 1927/28 навчальному році в чотирьох школах навчалося 737 дітей і працювало 19 учителів, то в 1939/40 — 5 загальноосвітніх шкіл, в т. ч. середню відвідували 2082 учні. Районна агротехнічна школа за три передвоєнні роки підготувала 313 спеціалістів сільського господарства. Діяли районна бібліотека з фондом 36,6 тис. книг, клуб, театр.

У мирне, творче життя радянського народу раптово увірвалася звістка про фашистську навалу. Вже з перших днів війни сотні жителів міста пішли на фронт. Жителі допомагали будівельним батальйонам споруджувати укріплення на лінії Новогеоргіївськ — річка Інгулець7. 7 серпня 1941 року місто окупували німецько-фашистські загарбники. Т. зв. новий порядок вони почали запроваджувати з розстрілів комуністів, радянських активістів, грабунку місцевого населення. Школи, медичні і культурно-освітні заклади, магазини були перетворені на конюшні. В катівнях гестапо загинуло 700 жителів міста. Майже три тисячі юнаків і дівчат вигнано на каторгу до Німеччини1. Восени 1941 року в Табурищі виникла підпільно-диверсійна група. її члени розповсюджували зведення Радінформбюро, листівки з закликами боротися проти окупантів. У лютому наступного року всі члени групи: комуніст Ф. І. Ткаченко (керівник), П. Л. Недавній, Г. М. Третяк і В. Л. Чорномор загинули в боротьбі з окупантами2. Здійснюючи степовий рейд у лютому 1943 року, партизани з'єднання М. І. Наумова північніше Новогеоргіївська форсували Дніпро. В жорстокій сутичці з карателями, що вийшли з міста для розгрому партизанів, народні месники здобули перемогу. Комендант і бургомістр Новогеоргіївська були взяті у полон.

Багато жителів міста відзначилися на фронтах Великої Вітчизняної війни. 7 квітня 1944 року в запеклому бою за плацдарм на правому березі Пруту уродженець Табурища І. К. Конько підірвав ворожий дот. Хороброму лейтенанту посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його з почестями поховали в братській могилі поблизу румунського села Кадниці. Ще один уродженець Табурища — учасник рейду ковпаківців командир батальйону А. К. Цимбал, за виявлений героїзм під час форсування Німану удостоєний звання Героя Радянського Союзу. За виявлену мужність у битві за Варшаву уряд ПНР нагородив його Золотим Хрестом.

В ніч на 1 жовтня 1943 року частини 5-ї гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта О. С. Жадова форсували Дніпро на дільниці Табурище—Новогеоргіївськ і захопили острови Букарешти і Каску. Два місяці тривали запеклі бої на плацдармі, в який входили села Старе Липове і Нове Липове, що на північ від Новогеоргіївська. В ніч на 1 грудня частини 5-ї гвардійської повітряно-десантної і 138-ї стрілецької дивізій 4-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту прорвали оборону гітлерівців і визволили Табурище. Відкинуті з передових позицій, фашисти закріпилися на південній околиці Новогеоргіївська. Почався штурм міста в бою особливо відзначилися бійці 20-го стрілецького гвардійського корпусу, зокрема десантники, якими командував підполковник І. Г. Попов. На ранок 3 грудня 1943 року Новогеоргіївськ було визволено від фашистської нечисті3. У гітлерівців було захоплено 12 танків, багато гармат, кулеметів, 5 складів з продовольством тощо. 998 бійців корпусу відзначені орденами й медалями за перемогу над ворогом в Новогеоргіївському районі.

Окупанти пограбували колгоспи, підірвали завод «Більшовик», всі мости, млинокомбінат, електростанцію, зруйнували підприємства зв'язку.

Вже в перший день визволення трудящі почали піднімати з руїн завод «Більшовик»4. До 15 грудня 1943 року силами комсомольців і молоді було відремонтовано районний вузол зв'язку і клуб ім. В. І. Леніна. Тисячі жителів щоденно виходили на відбудову доріг і мостів. Через місяць діти сіли за парти чотирьох шкіл. Новогеоргіївці відправляли посуд, постільну білизну для госпіталів. Лише за грудень 1943 року силами комсомольців і молоді було зібрано 800 тонн хліба у фонд оборони. На спорудження танкових колон «Кіровоградський комсомолець» і «Визволена Кіровоградщина» та ескадрильї «Призовник Кіровоградщини» населення міста і району внесло більше півмільйона карбованців5.

Як тільки підсохла земля, в поле вийшли хлібороби. Бракувало робочих рук, техніки. Колгоспники власними коровами орали, сіяли, боронували. Під час жнив райком комсомолу направив з міста для допомоги селу 150 юнаків і дівчат.

Поступово відроджувалася місцева промисловість. Протягом 1944 року відбудовано електростанцію, артілі «Вирішальний», «Дніпровський керамік», ім. Тельмана, «Граніт», окремі цехи заводу «Більшовик». 1944 року було створено райпромкомбінат, рибколгосп, почали діяти маслозавод, млин, пекарня, пивзавод. У січні 1944 року на новогеоргіївських підприємствах працювало близько 650 робітників і службовців. На кінець січня 1944 року в місті випущено продукції на 351 тис. крб., а наступного року — вже на 11,6 млн. крб. Маслозавод, промартілі ім. Тельмана та «Ударник» значно перевиконали річні виробничі завдання. В 1946 році трудящі Новогеоргіївська розгорнули змагання за дострокове завершення завдань першого року четвертої п'ятирічки. На обозобудівному заводі «Більшовик» молодіжна бригада накатниць, якою керувала П. Сідненко, в обласному змаганні комсомольсько-молодіжних колективів завоювала перехідний Червоний прапор обкому ЛКСМУ. Токар того ж заводу комсомолець О. М. Каспіров вже з листопада 1947 року працював в рахунок наступного року.

Налагоджувалася робота медичних і культурно-освітніх закладів. З 1946 року, крім лікарні, функціонував пологовий будинок. В лютому 1944 року в місті і районі працювало вже 50 шкіл, в т. ч. у Новогеоргіївську і Крилові — 5. Було відкрито дитбудинок і дитячий садок, районні бібліотеки — для дорослих і дитячу, будинок культури та палац піонерів.

25 березня 1954 року Рада Міністрів СРСР ухвалила рішення про початок будівництва Кременчуцького гідровузла на Дніпрі. Вже в квітні було створено будівельно-монтажне управління «Кременчукгесбуд». На початку травня до причалу Табурища пришвартувався буксирний пароплав «Більшовик» з караваном барж, навантажених будівельними матеріалами, а 4 травня прибула група досвідчених будівельників з Цимлянської ГЕС. Сюди з'їхалися робітники з Дніпровської, Горьковської, Дубосарської, Невської та ін. гідростанцій. 10 червня на перших партійних зборах будови розглядалося питання про мобілізацію робітників на виконання виробничих планів. За вирішальними ділянками закріпили комуністів. Кременчуцька ГЕС стала всесоюзною ударною комсомольською будовою. Вже на кінець 1959 року тут працювало понад 9 тис. молодих робітників, в т. ч. 4 тис. комсомольців. З ініціативи комітету ЛКСМУ «Кременчукгесбуду» було сформовано 107 комсомольсько-молодіжних бригад і 29 екіпажів2. Лише в квітні 1960 року за путівками ЦК ЛКСМУ сюди прибуло майже 5 тис. юнаків і дівчат. Постійну увагу приділяли будові Комуністична партія і Радянський уряд. Вони надсилали сюди досвідчених спеціалістів. Так, начальник «Кременчукгесбуду» Г. Т. Новиков був раніше заступником начальника управління на спорудженні Горьковської ГЕС, працював секретарем Саратовського обкому партії. Парторг Г. Т. Панасенко до цього завідував відділом Одеського обкому КП України.

Велику роботу провела парторганізація по згуртуванню колективу гідробудівельників. Спорудження Кременчуцької ГЕС стало яскравим прикладом дружби народів СРСР. У ньому брали участь представники 41 національності3. У загін гідробудівників влилося понад 2 тис. чоловік з Табурища і Новогеоргіївська. На будові трудилися десятки багатонаціональних бригад. Так, у комсомольсько-молодіжній бригаді бетонників Л. Д. Яворського пліч-о-пліч працювали росіянин О. Семиякін, українець Г. Лавриненко, казах Т. Жакенов, дагестанець Ж. Бібісханов, а також представники ін. народів нашої Батьківщини. Понад 300 підприємств з 11 республік забезпечували будову машинами, будівельними матеріалами, устаткуванням тощо.

Під час закладення фундаменту гідроелектростанції першу баддю бетону опустив екіпаж екскаватора комуніста В. Скичка. Під звуки гімну Радянського Союзу бригада бетонників А. Зайцева уклала на гранітній основі котлована перший ку бометр бетону. В основу ГЕС вмурували меморіальну дошку з написом: «Союз Радянських Соціалістичних Республік. Українська РСР. Міністерство електростанцій. На честь 40-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції закладено Кременчуцьку гідроелектростанцію. 1 листопада 1957 року».

Колектив будівельників ГЕС разом з вченими і проектувальниками вніс значний вклад в освоєння і впровадження нової техніки та прогресивної технології, що дало змогу значно скоротити строки і знизити вартість будівництва. Достроково здали в експлуатацію судноплавний шлюз, за 2 роки після укладення першого кубометру бетону підготували пуск першого агрегату. 5 вересня 1959 року пройшов перший караван суден через шлюз, 4 жовтня того ж року було перекрито Дніпро, 5 грудня дав струм перший агрегат, а до кінця року діяло вже 4 турбіни. Про пуск останнього, 12 агрегату, кременчукгесбудівці рапортували З листопада 1960 року. 29 липня 1962 року відбувся мітинг з нагоди урочистого пуску ГЕС. За час спорудження ГЕС створено водоймище в 13,5 млрд. кубометрів, виконано більше 100 млн. кубічних метрів земляних і скельних робіт, вкладено більше мільйона кубометрів бетону і залізобетону, змонтовано 22 тис. тонн металоконструкцій і обладнання, здано в експлуатацію 83 тис. кв. метрів житла.

Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили трудовий героїзм будівників ГЕС, нагородивши управління «Кременчукгесбуд» орденом Трудового Червоного Прапора, а 509 кращих робітників, інженерно-технічних працівників і службовців — орденами та медалями. Понад 15 тис. будівельників відзначені пам'ятним значком ЦК ВЛКСМ «Учасникові будівництва Кременчуцької ГЕС». Кращим бригадирам — арматурнику М. Д. Карпову, бетоннику І. М. Буднику, гідромонтажнику В. А. Харитонову, електромонтажнику Д. П. Коваленку присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Цієї нагороди удостоєні також колишній начальник «Кременчукгесбуду», нині заступник Голови Ради Міністрів СРСР і Голова Державного комітету Ради Міністрів СРСР в справах будівництва Г. Т. Новиков і директор Українського відділення інституту «Гідроенергопроект» Д. А. Кузнецов.

Одночасно з гідровузлом народжувалося сучасне місто. В дні святкування 300-річного ювілею возз'єднання України з Росією на схилі Табурищанського мису був закладений перший будинок. Забудова міста здійснювалася за генеральним планом, розробленим в комплексі з основними спорудами гідровузла. За 1954 і першу половину 1955 року здано в експлуатацію 5182 кв. метри житлової площі, 2 їдальні, клуб, літній кінотеатр, школу, лікарню на 25 ліжок тощо. 1956 року житлова площа збільшилася ще на 18 тис. кв. метрів. Головні квартали міста розміщувалися вздовж берега Кременчуцького водосховища на високому Табурищанському мисі, вкритому лісом. Цей зелений масив, разом з велетенським дзеркалом штучного моря надав місту мальовничого вигляду. В основу архітектурної структури міста покладено прямокутну сітку вулиць. Паралельно до берега пройшло три магістралі: Набережна — вздовж парку, Приморська вулиця, забудована тільки з одного боку і звернута фасадом до моря, та головна магістраль — проспект Леніна, що тягнеться від греблі до вершини Табурищанського мису, перетинаючи два найбільші мікрорайони. Інші вулиці розміщені перпендикулярно до берега.

Спорудження ГЕС і водосховища зумовили необхідність перенесення на нові місця деяких населених пунктів району, зокрема Новогеоргіївська. Тільки в 1959 році держава виділила переселенцям понад 2 млн. крб. довгострокових кредитів, 53 тис. кубометрів лісоматеріалу, 7570 тонн цементу. 1961 року Новогеоргіївськ, перенесений із зони затоплення, та селище гідробудівників Кременчукгесбуду, до складу якого входило і Табурище, об'єднали в одне місто, яке було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. На той час тут здали в експлуатацію понад 100 тис. кв. метрів житла, 7 шкіл, Палац культури ім. В. І. Леніна, широкоекранний кінотеатр, клуби. Було збудовано лікарняне містечко, стадіон, десятки магазинів тощо. 1962 року місту присвоєно назву Кремгес, 1969 року — перейменовано на Світловодськ. Населення його досягло на той час майже 35 тис. чоловік, третина яких трудиться в промисловості.

Щороку ГЕС дає народному господарству близько 2 млрд. кіловат-годин електроенергії. За вдосконалення устаткування в 1964 році ГЕС відзначена Дипломом першого ступеня Комітету ВДНГ, а група енергетиків нагороджена срібними й бронзовими медалями виставки. У 1967 році гідроелектростанції присвоєно ім'я 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

На базі кількох підприємств Кремгесу в 1961 році виник комбінат, з січня 1970 року перетворений на виробниче об'єднання «Дніпроенергобудіндустрія». Об'єднання має два заводи залізобетонних конструкцій, а також лісозавод, кар'ероуправління і автотранспортне господарство. «Дніпроенергобудіндустрія» виготовляє необхідні конструкції для тепло- і гідроелектростанцій. Продукція «Дніпроенергобудіндустрії» йде на спорудження автомобільних заводів, ДРЕС, а також атомних електростанцій. 1966 року в об'єднанні став до ладу перший в країні завод теплоізоляційних блоків і вапняково-кремнеземистих конструкцій. Його продукцію одержують енергетичні новобудови країни, Німецької Демократичної Республіки, Румунії, Югославії. Виробниче об'єднання «Дніпроенергобудіндустрія» випускає силікатну цеглу, збірно-розбірні будинки, пиломатеріали, столярні вироби.

У місті діють також заводи залізобетонних виробів тресту «Сільелектроконструкція», керамічний, консервний, автотранспортне підприємство, меблева фабрика, міськпромкомбінат, хлібозавод, маслозавод. 12—13 тис. цнт риби виловлюють щороку в акваторії Кременчуцького моря робітники місцевого рибоколгоспу ім. Петровського. На промислових підприємствах в 1970 році працювало 9019 робітників і службовців. Протягом восьмої п'ятирічки промисловими підприємствами міста випущено валової продукції більш як на 435 млн. крб. Продуктивність праці зросла на 127,7 проц. Багато бригад і змін достроково завершили п'ятирічні завдання. За цей період світловодські підприємства збудували в колгоспах району 20 тваринницьких приміщень, 8 зерносховищ, 2 теплиці, змонтували на багатьох фермах підвісні дороги, виділили для потреб села велику кількість будівельних матеріалів.

Широкого розмаху набрав рух за створення ленінського фонду економії. 1970 року в місті було 1300 раціоналізаторів і винахідників. Тільки в 1968— 1970 рр. новатори впровадили понад З тис. раціоналізаторських пропозицій і 11 винаходів, від яких одержано економічний ефект — понад 6 млн. крб. У соціалістичне змагання до Ленінського ювілею включилися колективи промислових підприємств, організацій, установ. Переможці — колективи гідроелектростанції ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та виробничого об'єднання «Дніпроенергобудіндустрія» були занесені на обласний Ленінський стенд Пошани і до Ленінської книги трудової слави. Під час ювілейного комуністичного суботника, у якому взяло участь 32 507 чоловік, у т. ч. понад 8 тис. комуністів і комсомольців, було вироблено промислової продукції на 106 тис. крб., виконано великий обсяг робіт щодо благоустрою міста. Понад 3300 світловодців — переможців соціалістичного змагання, ветеранів Комуністичної партії, активних учасників соціалістичного будівництва, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, ударників перших п'ятирічок нагороджено ювілейними медалями.

1963 року звання колективу комуністичної праці завоювала ГЕС. А 1971 року на підприємствах міста трудилося вже 70 бригад, 18 цехів, 25 змін комуністичної праці. Понад 4 тис. робітників — ударники комуністичної праці, близько 8 тис. чоловік борються за це звання.

Ударним був для робітничих колективів Світловодська перший рік дев'ятої п'ятирічки. В цілому по місту програма випуску валової продукції була виконана на 102,6 проц., а план реалізації — на 102,4 проц. Провідні промислові підприємства завершили достроково річні завдання з усіх техніко-економічних показників.

Велике промислове будівництво розгорнулося в місті у роки дев'ятої п'ятирічки. До 1976 року передбачено ввести на повну потужність підприємства Заводського мікрорайону, в т. ч. первісток світловодської металургії — завод чистих металів. Стануть до ладу заводи «Пластик» і силікатної цегли. Майже вдвічі зросте потужність усіх промислових підприємств. Кількість робітників у 1975 році становитиме понад 15 тис. чоловік.

Міська Рада депутатів трудящих приділяє багато уваги дальшому розвитку міста. Генеральний план його забудови, складений Харківським філіалом державного Інституту проектування міст, передбачає здачу першої черги за 5—6 років і перспективний розвиток на 20—25 років. Уже споруджуються дев'ятиповерхові будинки в Шевченківському мікрорайоні. 1980 року місто матиме 8—11 житлових мікрорайонів з населенням 100 тис. чоловік. Незабаром проляже тролейбусна лінія, а наприкінці 1972 року місто одержить природний газ. Населення обслуговують районне і міське відділення зв'язку, автоматична телефонна станція, 8 міжміських телефонних ліній зв'язку. Працює міський радіовузол. У дев'ятій п'ятирічці розпочнеться спорудження п'ятиповерхового будинку зв'язку з установкою автоматичної телефонної станції на 10 тис. номерів. Телепередачі з Києва і Кіровограда дивляться понад 9 тис. сімей.

На виборах 1971 року до міської Ради обрано 138 депутатів, серед них 71 комуніста, 24 комсомольці, 94 робітники. Актив 14 постійних депутатських комісій становлять 209 робітників, службовців, представників інтелігенції. Так, до комісії по народній освіті входять 9 депутатів. Широке поле діяльності цієї комісії — 13 шкіл, будинок піонерів, станції юних техніків і натуралістів, дитячі дошкільні заклади. Депутати бувають на засіданнях педагогічних рад, на батьківських зборах, підтримують зв'язки з комсомольськими організаціями та піонерськими дружинами, дбають про трудовлаштування випускників. За рекомендацією членів цієї комісії заплановано збудувати в дев'ятій п'ятирічці дві школи на 960 учнів кожна в другому і третьому мікрорайонах міста.

Світловодськ розділений на райони — Садовий, Хмельницький, Приморський, Шевченківський, Заводський і селище Власівку. Колишні лісові масиви перетворені на центральний парк культури і відпочинку ім. Т. Г. Шевченка та мальовничий лісопарк. Вздовж вулиць і на площах висаджено багато фруктових і декоративних дерев. На ЗО км простяглася жива огорожа акації і жимолості, закладено 7 скверів. Широкого застосування в місті набуло вертикальне озеленення будинків виноградом. Площа зелених насаджень на жителя — 19,5 кв. метра. Лише за 1969— 1970 рр. новосели одержали майже тисячу квартир з усіма комунальними вигодами. А всього за роки восьмої п'ятирічки у Світловодську введено в експлуатацію 63 377 кв. метрів житла. За проведення робіт по благоустрою Світловодська у 1969 році місту присуджено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР, Укрпрофради та першу грошову премію.

Культурно і заможно живуть світловодці. В їх особистому користуванні — понад 600 легкових автомашин, близько 2 тис. мотоциклів і моторолерів. В семи ощадних касах — 14 740 вкладників. Торговельна мережа міста складається з 50 продовольчих і промтоварних магазинів, трьох універмагів, у т. ч. триповерхового «Комсомолець», п'яти гастрономів, 7 їдалень, 2 ресторанів, кафе.

Багато уваги приділяється охороні здоров'я трудящих. У місті — три лікарні на 335 ліжок, 4 аптеки, спеціалізований магазин «Оптика». В медичних закладах трудяться 98 лікарів і близько 300 середніх медичних працівників. Лікарю міської центральної лікарні В. І. Абакумовій присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР. 1970 року відкрито зубопротезну поліклініку. В дев'ятій п'ятирічці заплановано збудувати ще одну поліклініку і районну лікарню.

Споруджено 6 загальноосвітніх середніх, дві 8-річні і початкову школи, дві школи-інтернати, за парти яких сідають 7504 учні. 1972 року завершено будівництво середньої школи на 960 місць. У чотирьох школах робітничої молоді і заочній середній школі без відриву від виробництва здобувають освіту понад 1600 чоловік. 2 школи і 42 групи працюють за продовженим днем. Кожна школа має майстерні, кабінети, спортивні зали, автокласи — тут учні 5—8 класів проходять початкове трудове навчання. При школах діють кімнати-музеї В. І. Леніна, де проводяться урочисті лінійки, прийом до піонерів тощо. У більшості шкіл з 1961 року створені т. зв. малі третьяковки. Із 520 педагогів трьом — В. Г. Коваленку, О. І. Парфьонову і П. М. Скориніну присвоєно звання заслуженого вчителя Української РСР, 44 — нагороджені значком «Відмінник народної освіти», а 47 — відзначені грамотами Міністерства освіти УРСР. Набагато розширилася мережа закладів дошкільного виховання.

При будинку піонерів понад 600 дітей працюють в 11 гуртках, на станціях юних техніків і натуралістів. Юні техніки були нагороджені Почесною грамотою республіканської виставки дитячої творчості. У місті є дитячий клуб річковиків і моряків.

1960 року відкрито загальнотехнічний факультет Харківського інституту радіоелектроніки, на вечірньому і заочному відділеннях якого навчається понад 1100 робітників і службовців. 560 світловодців здобувають середню технічну освіту у філіалі Куйбшневського енергобудівельного технікуму, що вже більше 10 років функціонує в місті. У денній дитячій та вечірній музичних школах навчаються понад 300 дітей. Музичною школою керує М. Є. Донець, автор збірки пісень про рідний край. Широкою популярністю користуються пісні самодіяльного композитора А. І. Загребельного, деякі з них вміщені в збірці «Гарно, гарно серед степу». Центром культурно-освітньої роботи є Палац культури ім. В. 1. Леніна. Облицювання з білого інкерманського каменю виділяє палац на загальному фоні міста. Тут є концертний зал на 620 місць, кінозал, універсальний і спортивний зали, кімнати для гурткової роботи, бібліотека з читальним залом. У фойє привертають увагу монументальні панно роботи художника О. В. Мізіна, які відображають події визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького та натхненну працю будівників ГЕС і міста на Дніпрі. При палаці культури діють ЗО гуртків художньої самодіяльності — хоровий, драматичний, танцювальний, вокальний, художнього читання, музичний, духовий і естрадний оркестри тощо, в яких беруть участь близько 700 аматорів сцени. Працює агіткультбригада. Драматичний колектив на оглядах «Кіровоградська театральна весна» щороку займає призові місця. Танцювальний колектив «Вогник» удостоєний звання народного самодіяльного ансамблю. Багато гуртківців виступали на республіканських оглядах, а соліст Є. П. Голубницький — на концерті для делегатів XXII з'їзду КПРС. Великою популярністю користується дитячий сектор Палацу, який очолює досвідчений педагог О. К. Равілова. В різних гуртках тут зайнято понад 350 школярів. Для них організовано театр юного глядача. На громадських засадах функціонують народні університети здоров'я, культури, юридичних знань. Є ще в місті районний будинок культури, широкоекранний ім. Т. Г. Шевченка та літній кінотеатри, 32 бібліотеки, в т. ч. 2 дитячі. Ансамблем сопілкарів при районному будинку культури та дитячим ансамблем середньої школи № 1 керує Н. Д. Матвєєв. Його знають як організатора першого ансамблю сопілкарів у нашій країні. Ще на довоєнному республіканському огляді художньої самодіяльності всі учасники ансамблю були нагороджені Грамотами Народного комісаріату освіти, а керівник — Грамотою Президії Верховної Ради УРСР і першою премією1. Н. Д. Матвєєв не тільки знавець самобутнього мистецтва, а й неперевершений майстер виготовлення чарівних сопілок з калини та горіха, бузини й черешні. За 40 років він подарував понад 8 тис. своїх сопілок гурткам художньої самодіяльності з різних міст і сіл України. Перу пристрасного аматора народного мистецтва належать книжки «Оновлення сопілки» і «Робота гуртка юних сопілкарів».

Жителі міста передплачують 47 тис. примірників газет і журналів. У Світловодську видаються міськрайонна газета «Наддніпрянська правда» і багатотиражна — «Днепровские огни».

Парк ім. Т. Г. Шевченка став улюбленим місцем відпочинку трудящих. Тут обладнано атракціони, танцювальний майданчик, літній кінотеатр на 2 тис. місць, павільйони для ігр; діють тир, прокатні спортивні бази, каток.

34 фізкультурних колективи міста об'єднували в 1971 році майже 11 тис. спортсменів. Для них є 8 спортивних залів, 20 баскетбольних і 33 волейбольних майданчики, 12 футбольних полів. Місто має своїх майстрів і кандидатів у майстри спорту. Широко розвинутий туризм. Влітку діє сезонний туристсько-оздоровчий табір «Дніпро». У 1972 році передбачено закінчити реконструкцію стадіону, ведеться будівництво спортивного комплексу з закритим плавальним басейном, турбази «Славутич». Мальовничі береги Кременчуцького моря і нижньої течії Дніпра — чудова зона для відпочинку й оздоровлення трудящих. Тут розкинулися три піонерські табори, обласний будинок відпочинку споживчої кооперації, десятки профілакторіїв, в яких щороку перебувають близько 20 тисяч трудящих.

5 листопада 1965 року на центральній площі міста відкрито пам'ятник В. І. Леніну. У Світловодську споруджений обеліск Слави на честь 25-річчя перемоги радянського народу над гітлерівською Німеччиною. В його гранітну основу вмуровано металеву капсулу з листом до тих, хто святкуватиме 100-річчя Великого Жовтня. У Хмельницькому і Садовому мікрорайонах, на острові Змитниці встановлено обеліски і пам'ятники на братських могилах воїнів, що полягли під час визволення Наддніпрянщини від німецько-фашистських загарбників. Трудящі міста свято шанують пам'ять свого земляка — Героя Радянського Союзу І. К. Конька. Його ім' я носять середня школа № 1, вулиця міста.

Світловодськ — батьківщина багатьох діячів науки та культури. У Табурищі народився український радянський поет В. В. Соколов. Уродженцями Новогеоргіївська є український радянський графік Г. А. Бондаренко, доктор сільськогосподарських наук Б. Я. Варшавський, доктори фізико-математичних наук С. Г. Гавеля, Л. О. Дундученко, доктор біологічних наук Ю. І. Лукін.

У 1956 році на будівництві Кременчуцької ГЕС побував видатний кінорежисер і письменник О. П. Довженко, а через два роки тут знімались окремі кадри «Поеми про море». Натхненну працю будівників гідроелектростанції оспівали у своїх творах письменники та поети. Перед зодчими ГЕС виступали українські письменники О. Гончар, О. Корнійчук, А. Малишко, В. Василевська та інші. Відомий український поет Герой Соціалістичної Праці П. Г. Тичина, який гостював тут влітку 1957 року, в одному з своїх віршів писав:

Чуєш, як в серце епоха торкає? Думка одна тут — а тисячі рук... Ось де ця думка оформлень чекає! Ось де глибинне пізнання наук!

Міцніють зв'язки робітників міста з трудівниками колгоспних ланів. Водосховище на Дніпрі створило умови для інтенсивного зрошення земель навколишніх колгоспів. Вже діє потужна Великоскелівська зрошувальна система, яка подає воду на поля Світловодського і Онуфріївського районів, планується будівництво Світловодсько-Олександрійської зрошувальної системи та каналу Дніпро — Кривий Ріг. Завершується спорудження водоводу Світловодськ—Олександрія—Знам'янка—Кіровоград від Кременчуцького моря. У місті побувало чимало делегацій з Польщі, Болгарії, Німецької Демократичної Республіки та ін. соціалістичних країн. У 1959 році Кременчуцьку ГЕС відвідав президент Демократичної Республіки В'єтнам Хо Ші Мін. 1967 року в Світловодську створено міське відділення Товариства радянсько-болгарської дружби. В усіх школах міста обладнано куточки інтернаціональної дружби, а в школі-інтернаті № 1 і середній школі № 2 — кімнати радянсько-болгарської дружби.

Зведений руками молодих, Світловодськ став гордістю і окрасою Кіровоградщини. На XXIV з'їзді КПРС комуністів міста представляла бригадир малярів будуправління № 1 Г. С. Вовк, на XXIV з'їзді КП України — апаратник заводу чистих металів П. П. Гайворонський, бригадир ремонтників кар'єроуправління М. В. Павлов, перший секретар Світловодського міськкому КП України А. Ф. Єпіфанова.

В авангарді боротьби трудящих міста за здійснення накреслень Комуністичної партії йдуть комуністи. 1972 року міськком КП України об'єднував 109 первинних партійних організацій і 4214 комуністів. Партійні організації проводять велику роботу по ідейному вихованню трудящих. У 135 семінарах і школах політичної освіти навчаються понад 4200 чоловік, в т. ч. 3300 комуністів. На всіх підприємствах і в установах комуністи очолили соціалістичне змагання за гідну зустріч славного ювілею — 50-річчя утворення СРСР,— в ході якого досягнуто значних виробничих успіхів. Разом з комуністами на вирішальних ділянках виробництва трудиться 6-тисячний загін комсомольців (65 первинних організацій). На честь 50-річчя ЛКСМУ міська комсомольська організація нагороджена пам'ятним Червоним прапором ЦК ЛКСМУ.

Натхнені історичними рішеннями XXIV з'їзду КПРС, трудівники Світловодська вносять свій вклад в загальнонародну справу побудови комунізму.

А. А. ВОГУЛЬСЬКИЙ. В. В. ЖУРАВСЬКИЙ, В. В. ТУМАКОВ

Історія Бердичева

У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою «Прогрес».

Щоб одержати якнайбільше прибутків, капіталісти експлуатували робітників, непомірне збільшували робочий день, тривалість якого наприкінці XIX — на початку XX ст. становила 12—13 годин.

Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Це було вигідно капіталістам, оскільки чорноробу-чоловіку платили в день 60 коп., жінці — 40 коп., підлітку — ще менше. Великим лихом для трудящих стало безробіття. Наприкінці 80-х років XIX ст. під час економічного застою багато підприємств було закрито.1500 робітників залишилося зовсім без роботи, було закрито ряд фабрик, заводів, 6 тис. ремісників не мали сталого заробітку. Навіть губернська газета «Волинь» у 1904 році змушена була визнати: «Населення Бердичева перебуває в надзвичайно тяжкому економічному становищі. Безробіття охопило більшу його частину».

Жорстока експлуатація, безробіття були причиною частих робітничих виступів. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація трудящих під лозунгом «Хліба й роботи!». Поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. Часто відбувалися робітничі страйки в 1901 й в наступні роки.

Організованішою стала боротьба трудящих мас після створення 1902 року соціал-демократичної групи, яка мала підпільну друкарню. 8—11 серпня 1903 року; поліція виявила видану нею прокламацію «До всіх бердичівських робітників». Листівка закликала пролетарів приєднатися 12 серпня до загального страйку робітників Півдня Росії. Під керівництвом групи в місті застрайкувало 1500 чоловік. Революційний рух у Бердичеві тривав і далі.

В ніч проти 15 березня 1904 року поліції вдалося виявити друкарню. Було забрано понад два пуди шрифту, близько 2000 примірників різних видань, у тому числі «Главнейшие резолюции, принятые II съездом РСДРП».

Особливої гостроти набула боротьба під час першої російської революції. Соціал-демократи Бердичева 11 січня 1905 року організували демонстрацію протесту проти кривавої розправи в Петербурзі, майже 200 робітників міста вийшли на вулиці з революційними піснями й гаслами «Геть самодержавство!», «Геть російсько-японську війну!», «8-годинний робочий день!». 17 січня припинили роботу робітники шкірзаводу Бурка. На другий день у місті страйкувало 2 тис. чоловік. Вранці почалися антиурядові демонстрації, під час яких розповсюджувалися листівки. Поліції вдалося розігнати демонстрантів і заарештувати 50 чоловік.

Для наведення «порядку» на прохання місцевих властей у Бердичів послано додаткові війська. В липні 1905 року застрайкували робітники заводу «Прогрес». Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25—30 проц., скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу.

Пролетаріат Бердичева активно відгукнувся і на Жовтневий всеросійський політичний страйк. Протягом двох днів страйкували робітники шкіряних і цукрових заводів, заводу «Прогрес» та будівельники. Як тільки стало відомо про царський маніфест 17 жовтня, в місті відбулася двотисячна демонстрація під гаслом: «Геть самодержавство!». Частина демонстрантів вирушила до в'язниці, щоб визволити політичних в'язнів, але драгуни розігнали їх. Були вбиті й поранені. Власті оголосили місто в стані облоги. З 12 по 14 грудня робітники знову оголосили страйк на знак солідарності з Грудневим збройним повстанням у Москві. Місцева організація соціал-демократів випустила спеціальну листівку-звернення «До всіх солдатів м. Бердичева», в якій закликала їх у дні вирішальної сутички з самодержавством не стріляти в робітників, а переходити на бік трудового народу. 18 вересня 1907 року поліція конфіскувала в місті багаж з літературою, надісланий з Петербурга, в тому числі брошуру «Про бойкот третьої Думи», в якій надруковано ленінську статтю «Проти бойкоту».

Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи «Прогрес», пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886 рік), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція.

Умови праці робітників залишалися тяжкими. Завойовані економічні поступки під час столипінської реакції були втрачені. Збільшувалася тривалість робочого дня, зростали ціни на продукти харчування, а плата за працю залишалася тією ж.

Тому в роки нового революційного піднесення трудящі Бердичева знову активно включилися в боротьбу. 1 травня 1910 року робітники провели збори, присвячені Міжнародному дню пролетарської солідарності. У травні 1913 року страйкували металісти, шкіряники та швейники.

Зростала кількість населення, розширювалося й саме місто. Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тис. чоловік. Місцеві власті мало турбувалися про впорядкування міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами темрява огортала місто, бо ліхтарі горіли тільки в центрі. У місті не було каналізації.

Відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп'ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.

Вкрай незадовільно розвивалася медицина. На 1910 рік у місті було лише дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою.

Отже лікуватися мала можливість лише заможна частина бердичівців. Внаслідок цього часто виникали епідемії, високою була смертність серед трудового люду. На низькому рівні перебувала освіта трудящих. У 1869 році відкрили народне училище, у 90-х роках — ще дві парафіяльні школи. Але витрати на їх утримання становили мізерну суму. Так, за кошторисом 1896 року, місцеві власті асигнували на освіту 5230 крб., а на поліцію — 10 848 крб. 1904 року навчалося лише 1,8 проц. населення

З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня.

Під час імперіалістичної війни життя трудового населення стало ще тяжчим. Оскільки Бердичів знаходився в прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. В перенаселеному до краю місті ще більш погіршали квартирні умови, подорожчали продукти харчування.

На підприємствах, більшість яких почала випускати воєнну продукцію, посилилася експлуатація робітників. Робочий день тривав 12 і більше годин, а заробітна плата залишалася на тому ж рівні.

Коли до Бердичева дійшла звістка про повалення самодержавства, повсюдно відбувалися мітинги, збори. Люди поздоровляли один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам'ятник Олександру II. Але влада перейшла до рук т. зв. громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих і солдатських депутатів У березні почали відновлюватися розігнані у роки реакції профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі «Прогрес»), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Наприкінці квітня 1917 року відбулися збори більшовиків, у них взяло участь понад 50 робітників та солдатів. Вони обрали партійний комітет, який спрямовував боротьбу трудящих за економічні і політичні права. Працювати доводилося в дуже складних умовах. Серед населення переважали дрібнобуржуазні елементи, кустарі, ремісники, торговці. Діяли також дрібнобуржуазні та буржуазно-націоналістичні організації: меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів. Гострою виявилася боротьба у Раді. Меншовики, есери та бундівці намагалися витіснити з неї більшовиків, зменшити їх вплив на маси. Вони зробили спробу виключити голову більшовицької фракції із складу Ради, але їм це не вдалося. Під натиском робітників проведено перевибори, в результаті яких позиції більшовиків ще більш зміцніли.

Великий вплив на трудящих міста мали революційне настроєні солдати. Активізації революційної боротьби сприяв також тісний зв'язок міської солдатської більшовицької організації з ЦК РСДРП(б), який спрямовував її діяльність 18 червня; в Бердичеві проведено масову антивоєнну демонстрацію під гаслами: «Геть імперіалістичну війну!», «Мир без анексій і контрибуцій!». Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів бердичівського гарнізону, зокрема 2-го гвардійського корпусу, який під впливом більшовицьких агітаторів, прибулих з Петрограда, все настійніше вимагав, припинення війни. Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом генерал Денікін, знаючи, що генерал Корнілов готує заколот, телеграфував йому про свою відданість, а наприкінці серпня видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. Солдати бердичівського гарнізону, дізнавшись про заколот, заявили свій протест. Під їх натиском було заарештовано Денікіна та його однодумців Розгром корніловщини сприяв зростанню авторитету більшовиків, дальшій активізації трудящих. Вони побачили, хто є справжнім захисником їх інтересів. 10 вересня у Бердичеві почала роботу перша конференція більшовиків Південно-Західного фронту, яка затаврувала політику меншовиків, підкреслила загарбницький характер війни, висловилася за перехід влади до рук Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, вказала на необхідність передачі поміщицьких земель селянам, надання неросійським національностям права на самовизначення. Конференція обговорила також питання про посилення партійної роботи на фронті та обрала бюро військових організацій Південно-Західного фронту.

З великою радістю зустріли робітники й солдати Бердичева звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, 2-й Всеросійський з'їзд Рад та ленінські декрети про мир і землю. На підприємствах, у військових частинах виникали мітинги, на яких трудящі й солдати палко вітали робітників Петрограда й заявляли про свою солідарність з ними 18 листопада в місті розпочав роботу Надзвичайний з'їзд представників Південно-Західного фронту, на якому, крім 267 більшовиків, були есери, меншовики та інші представники дрібнобуржуазних та націоналістичних партій. Тому робота його проходила в обстановці гострих політичних сутичок. Одним з основних було питання про вихід країни з війни і підписання миру. 20 листопада ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно почав переговори з німецьким командуванням про мир . 24 листопада делегати прийняли рішення про створення військово-революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголошувався вищою владою на фронті та підпорядковувався Раді Народних Комісарів і Верховному головнокомандуючому М. В. Криленку . Однак поряд з військревкомом, створеним на з'їзді, залишався існувати й штаб фронту, що не визнавав Радянської влади. Під час проведення з'їзду він почав стягувати у місто контрреволюційні частини. В Бердичеві на той час перебувала також Верховна фронтова рада (орган буржуазно-націоналістичної Центральної ради), яка теж збирала контрреволюційні сили.

ВРК Південно-Західвого фронту 26 листопада видав наказ, згідно з яким вищою владою визнавалася Рада Народних Комісарів. Без дозволу військово-революційного комітету заборонялося передислоковувати військові частини. Замість есерівсько-меншовицької газети «Голос фронта» почала виходити більшовицька газета «Известия». Цього ж дня проголошено Радянську владу.

Війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради, скориставшись дезорганізаторською діяльністю меншовиків та есерів, у ніч з 2 на 3 грудня вчинили у місті контрреволюційний переворот, заарештували частину членів фронтового ревкому, захопили владу й закрили більшовицьку газету. У лютому 1918 року, скориставшись запроданством Центральної ради, на Україну рушили австро-німецькі окупанти. Героїчний опір ворогові вчинив у районі Бердичева червоногвардійський загін В. С.Кіквідзе, в складі якого налічувалося 1500 бійців. 22 лютого кайзерівці втратили тут близько 100 чоловік убитими й пораненими, 14 кулеметів, багато іншої зброї. «Бої під Бердичевом, — писала 12 березня газета „Вестник Украинской Народной Республики“, — залишаться надовго пам'ятником героїчної боротьби кількісно невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України».

Хоч ворог і захопив місто, трудящі не припинили боротьби. В середині червня 1918 року застрайкували шкіряники заводу Шленкера. Їх підтримали робітники ін. підприємств. В серпні Київський губком партії відрядив до Бердичева на підпільну роботу групу товаришів, завдяки чому створено підпільний ревком, друкарню, де набиралися листівки та відозви, що викривали зрадницькі дії українських; буржуазних націоналістів, роз'яснювали політику більшовицької партії та Радянської держави. Наприкінці серпня відбувся страйк робітників заводу «Прогрес». Його підтримали трудівники інших підприємств. 1 У листопаді 1918 року німецькі війська втекли з Бердичева. Однак владу у і ньому захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Директорії, які бло-ікувалися з іншими ворогами Радянської влади, зокрема з сіоністами. Більшовики розгорнули серед населення широку роз'яснювальну роботу, викривали зрадницьку політику нового «уряду». Безсилі справитися з наростаючим народним ірухом, петлюрівці почали застосовувати репресії. 1 січня 1919 року вони організували криваві погроми. Тільки в ніч на 5 січня вбили 94 чоловіка, багатьох покалічили . Але боротьба не припинялася. 24 лютого 1919 року повсталі робітники й селяни, поваливши владу Директорії, створили Раду робітничих та селянських депутатів.

Наприкінці лютого — на початку березня 1919 року петлюрівці почали стягувати під Бердичів значні сили й 7 березня захопили його. 9 березня в район міста прибув начальник 1-ї Української радянської дивізії М. О. Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе становище. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом з щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк та два бронепоїзди з Луганська, 19 березня петлюрівці були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. У Бердичеві відновлено Радянську владу, створено ревком, який спрямував свою діяльність на зміцнення Радянської влади, боротьбу з контрреволюційними елементами, з саботажем, спекуляцією. В червні почалася націоналізація підприємств, зокрема шкірзаводу. Тоді ж на цьому підприємстві створено першу в місті комсомольську організацію. З її ініціативи відкрито читальню, вечірню школу грамоти робітничої молоді . На початку серпня націоналізовано друкарню, ряд заводів і фабрик. Однак дальші соціалістичні перетворення були перервані новим наступом петлюрівців. 21 серпня після запеклого бою Бердичів знову опинився в руках ворога. Понад два місяці «господарювали» петлюрівці в Бердичеві, чимало завдали лиха його жителям.

Розвиваючи наступ, 28 жовтня 1919 року частини Червоної Армії визволили місто. Відновив свою діяльність ревком. Проте обстановка в цьому районі до кінця року залишалася напруженою. З ініціативи профспілок на початку 1920 року проводилися масові суботники та недільники, під час яких ремонтували підприємства, житлові будинки. У квітні в Бердичеві відбулася 1-а червоноармійська конфіренція 44-ї дивізії, на яку прибуло понад 200 делегатів, у тому числі 30 проц. члені партії. Вона обговорила питання про завдання Червоної Армії, соціалістичне будівництво та земельні справи, а також обрала делегатів на 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад.

Та мирне життя порушив напад на Країну Рад військ буржуазно-поміщицької Польщі. 27 квітня інтервенти окупували місто. У червні, здійснивши прорив, Перша Кінна армія на чолі з С. М. Будьонним та К.Є.Ворошиловим почала визволення Правобережної України. В ніч на 8 червня після запеклого бою 11-а кавалерійська дивізія під командуванням Ф. М. Морозова оволоділа Бердичевом.

Після вигнання інтервентів влада перейшла до рук ревкому. Відновили свою діяльність партійна організація, профспілки, комсомольські осередки. Під їх керівництвом і з допомогою всієї країни трудящі міста розпочали відбудову господарства. Були зруйновані майже всі підприємства. Не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки війни кількість населення зменшилася з 76 до 43 тис. чоловік. Становище ускладнювалося ще й нападами численних націоналістичних банд. Та, незважаючи на це, справи поступово налагоджувалися. З ініціативи комсомолу молодь протягом місяця працювала на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. За чотири місяці 1921 року проведено 17 суботників. 9 червня 1921 року відбулося перше засідання обраної міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у тому числі 45 комуністів, 15 співчуваючих. У 1923 році Бердичів став центром однойменного району та округу. Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль, щоб швидше відновити роботу підприємств. 8 листопада 1920 року до міста прибув агітпоїзд на чолі з Г. І. Петровським, який виступив з доповіддю на Надзвичайному з'їзді Рад повіту та зустрівся з робітниками машинобудівного заводу «Прогрес». 7 вересня 1921 року місто відвідали В. П. Затонський та М. В. Фрунзе, який виступив у міському театрі на засіданні міськради з доповіддю про поточний момент. У 1922 році приїздили Г. І. Петровський та М. І. Калінін.

До 5-ї річниці Жовтня робітники шкірзаводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. Зібравшись на урочисті збори, вони послали В. І. Леніну телеграму, в якій рапортували про своє досягнення, вітали з видужанням й ухвалили назвати завод його іменем.

Значна увага приділялася охороні здоров'я трудящих. По закінченні громадянської війни одразу почали працювати три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; налічувалося 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.

З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. Уже в 1922 році в Бердичеві працювало 14 шкіл, де 128 учителів навчало 4035 учнів. На кінець відбудовного періоду кількість їх зросла до 4752, а вчителів — до 167. Один за одним виникали спеціальні навчальні заклади. 1920 року відкрито механічний технікум і при ньому профтехшколу. 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи ФЗУ, на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі «Прогрес», згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік налічувалося 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 чоловіка. За відбудовний період багато зроблено в створенні культурно-освітніх закладів. З 1920 року почав працювати драматичний театр, на шкірзаводі, цукровому, заводі «Прогрес» та ін.— робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність. На 1925 рік у Бердичеві діяли кінотеатр, 10 бібліотек, музей. З 1919 по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами «Известия», «Вісті», «Голос труда», «Голос праці».

Великим горем для трудящих міста, як і для всієї країни, була смерть вождя. Серед траурних вінків, покладених у підніжжя Мавзолею, був вінок і від робітників шкірзаводу ім. Ілліча, що брали участь у похоронах вождя. Свою палку любов до В. І. Леніна бердичівці переконливо продемонстрували під час ленінського призову. В ті дні про вступ до партії було подано 500 заяв. До квітня 1924 року окружком КП(б)У прийняв у партію 80 кращих робітників Бердичева.

Після відбудовного періоду швидкими темпами проводилася реконструкція підприємств. Лише за два роки першої п'ятирічки у державну промисловість міста вкладено 7470 тис. крб., у тому числі на реконструкцію заводу ім. Ілліча— 2691 тис.крб. Було введено в дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. З 1929 року завод «Прогрес» перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік. За 1928—1932 рр. виробництво промислової продукції по місту зросло більш як у 10 разів. 1932 року засновано завод «Комсомолець», що виник на базі механо-слюсарної майстерні. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали п'ятирічний план за 4 роки, а завод «Прогрес» — за 3,5 року. Значний крок уперед зроблено в другій п'ятирічці. Зростала технічна оснащеність. На трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех, на рафінадному заводі пущено цех пресованого цукру.

Широкого розмаху в 30-і роки набув стахановський рух. На підприємствах організовувалися стахановські школи, в яких робітники вивчали передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі «Прогрес» було 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому — 6. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося уже 39 промислових підприємств, у тому числі найбільший в Україні шкіряний завод, 2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м'ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики.

Робітничі колективи Бердичева подавали значну допомогу трудівникам села в перебудові сільського господарства на соціалістичний лад. Весною 1930 року під час колективізації надіслано в район 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. В порядку шефства хліборобам передано 6 кінопересувок. На кошти, зароблені у понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча купили трактор і подарували його колгоспу с. Бистрика. Частими гостями у хліборобів району були комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.

У зв'язку зі створенням областей 1932 року Бердичів як центр району входив до Київської області, а з 1937 року — до Житомирської. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося 1273 будинки й 75 тис. населення.

Швидкими темпами розвивалася медицина. Працювало 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки —для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок. На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті налічуви-лося 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу.

Підвищувався освітній рівень трудящих, збільшувалася кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві було 22 школи, у тому числі 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Крім того, діяло три школи робітничої молоді. 1930 року засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. Напередодні війни в ньодіу навчалося 500 студентів на стаціонарному й 2700 — на заочному відділеннях. Діяли також механічний, медичний та педагогічний технікуми, ремісниче училище.

За 1925—1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх закладів. На гастролі до міста часто приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. В драматичному театрі в різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А. М. Бучма, Г. П. Юра, І. С. Паторжинськиіі та інші. Незабутнє враження справив на бердичівців приїзд у 1928 році видатного російського радянського поета В. В. Маяковського, який читав свої твори, зустрічався з робітничими колективами . На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах «Прогрес», рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. Досить значні бібліотеки були при заводських клубах, школах. У 1926 році для дітей відкрито будинок піонерів, дитячу бібліотеку, технічну станцію. Популярним в Україні був Бердичівський державний історичний заповідник, створений 1928 року. Серед численних його експонатів — рідкісні видання XVII—XVIII ст., твори О. Бальзака, Д. Дідро, а також понад 570 унікальних щодо художнього виконання килимів. Значний інтерес у відвідувачів заповідника викликали створені при ньому кімнати Т. Г. Шевченка, О. Бальзака, Шолома-Алейхема. З 25 червня 1925 року виходила міська газета «Радянський шлях».

Величезне трудове й політичне піднесення викликали підготовка й проведення на основі нової Радянської Конституції виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися в 1937 році. Сотні агітаторів, пропагандистів знайомили населення Бердичева з положенням про вибори, виробничі колективи брали підвищені зобов'язання, ставали на стахановську вахту. В день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця О. В. Тонкошкурого. 1938 року в найвищий орган Радянської влади республіки бердичівці обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А. Т. Дідура. Під час виборів до місцевих Рад 1939 року у міську Раду обрано 206 депутатів.

Велику роботу щодо комуністичного виховання молоді проводила комсомольська організація, в якій 1940 року налічувалося 6000 членів ВЛКСМ. 1111 з них безпосередньо працювали на виробництві, а 630 — були стахановцями.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад перервав мирну, творчу працю трудящих. Сотні жителів уже в перший день війни стали на захист Батьківщини. Всі комсомольці заводів «Прогрес» та «Комсомолець» пішли на фронт . Для боротьби з диверсантами створено винищувальний батальйон з 350 чоловік. Велика кількість жителів працювала на спорудженні бомбосховищ та демонтажу промислового устаткування, яке вивозилося в східні райони країни. 8 липня 1941 року після запеклих боїв місто окупували німецько-фашистські загарбники. Але й після цього ще майже тиждень у районі Бердичева точилися запеклі бої з ворогом. У ті дні героїчний подвиг здійснив екіпаж танка «КВ», яким командував старший лейтенант А. Б. Кожем'ячко. Опинившись в оточенні з підбитою машиною, танкісти дві доби вели нерівний бій і ремонтували ходову частину. За цей час вони знищили 8 фашистських танків, кілька автомашин та велику кількість гітлерівських солдатів. Коли неполадки було усунено, сміливці повернулися в розташування радянських військ і притяглії на буксирі німецький танк.

Понад два з половиною роки перебувало місто в руках гітлерівців. За час окупації воно було місцем масового знищення радянських людей. Гестапівці стратили 38 536 чоловік. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів. Але ніякі тортури не змогли залякати радянських людей. У місті з серпня 1941 року діяло кілька підпільних організацій. Значну роботу проводила підпільна патріотична група залізничників у складі 50 чоловік, очолювана комуністом А. Р. Яворським. Вона виводила з ладу паровози та вагони, псувала колійне господарство, мала невеличку підпільну друкарню, в якій друкувала антифашистські листівки. Гітлерівці в січні 1942 року провели на станції масові арешти, під час яких схопили й членів групи. А. Р. Яворський зумів дістатися до партизанського з'єднання О. М. Сабурова, в складі якого продовжував боротьбу з ворогом і в одному з боїв поліг смертю героя. Проте підпільники продовжували діяти. Група у складі В. Ю. Завадського, А. Л. Щолкіна, С. Л. Луженецького, Я. А. Нокель проводила диверсійні операції на залізничній станції. В лютому 1943 року гестапівці заарештували їх і розстріляли. Друга підпільна патріотична група діяла на цукерковій фабриці. Вона вкладала вибухівку в пачки цукерок, що виготовлялися для окупантів. Гестапо натрапило на слід патріотів. Заарештовані ним 8 чоловік пропали безвісти.

Війська 1-го Українського фронту 5 січня 1944 року, зламавши оборону ворога, оволоділи містом. У боях за Бердичів відзначилися 24-а, 389-а, 395-а Таманська Червонопрапорна та 117-а гвардійська стрілецькі дивізії, 44-а гвардійська Червонопрапорна танкова бригада, 227-а штурмова авіаційна дивізія. За мужність і відвагу, виявлені під час штурму міста, сотні солдатів і офіцерів відзначено орденами й медалями, а командиру 71-ї бригади 9-го механізованого корпусу полковнику В. В. Луппову присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Всім з'єднанням та частинам, які відзначилися у боях за Бердичів, присвоєно найменування «Бердичівських», а 395-а Таманська Червонопрапорна стрілецька дивізія і 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк ще й нагороджені орденом Суворова 2-го ступеня. Активну участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали й бердичівляни. 7800 з них билися проти ворога на фронтах, у підпіллі та в партизанських загонах. За виявлений героїзм 5646 чоловік нагороджено орденами й медалями, а льотчиці П. В. Гельман та комбату К. А. Томашевському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 4623 уродженці Бердичева загинули смертю хоробрих. У боях за місто поліг вірний син азербайджанського народу Герой Радянського Союзу А. Р. Аширбеков (одна з вулиць міста носить його ім'я).

Відступаючи, гітлерівці завдали значної шкоди промисловості міста, повністю зруйнували цукровопісочний завод, приміщення залізничної станції, навчальні та культурно-освітні заклади, 449 будинків. За час окупації більш як у 4 рази зменшилася кількість населення й на січень 1944 року становила лише 18 тисяч.

Одразу після визволення відновили діяльність міськком КП(б)У, міськрада, міськком комсомолу, які мобілізували всіх трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Протягом 1944 року на підприємствах та в установах відновили діяльність 27 первинних парторганізацій, у яких налічувалося 297 комуністів, і 47 первинних комсомольських організацій. Завдяки самовідданій праці трудящих у середині січня дала перший струм електростанція, став до ладу водогін. Завод «Прогрес» розпочав виготовлення запасних частин д-ля підшефних колгоспів, виконував ряд замовлень для відродження шахт Донбасу. 8 січня дав першу продукцію завод ім. Ілліча. З допомогою держави здійснювалося відродження рафінадного та цегельного заводів, швейної фабрики, млинів № 5 і 19. Велику роботу провели залізничники, які в короткий строк відновили роботу вузла. На кінець 1944 року з 39 підприємств, що існували до війни, діяло 29. Працювати доводилося у надзвичайно складних умовах. 21 березня 1944 року фашистська авіація вивела з ладу залізничний вузол, розбомбила станційні приміщення. Та ціною величезних зусиль працівників транспорту з допомогою трудящих міста через 6 годин рух поїздів відновлено.

Водночас бердичівляни надавали всебічну допомогу фронту. Колективи заводів «Прогрес», «Комсомолець», електростанції ремонтували танки, гармати, автомашини, шкірзаводу й міськпромкомбінату — лагодили обмундирування, взуття. У місті розміщалося 12 воєнних госпіталів, яким передано 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. 1-го Травня 1944 року поранені воїни одержали від населення 5580 подарунків. З серпня розпочали свою діяльність курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. На побудову танкової колони «Патріот Батьківщини» жителі міста внесли 2114 тис. крб., за що одержали подяку від Верховного головнокомандуючого. Передплачено також на 2245 тис. крб. 3-ї Державної воєнної позики та на 809 тис. крб. 4-ї грошово-речової лотереї. В центрі уваги партійних та радянських органів була допомога родинам військовослужбовців, інвалідам, сиротам. У 1944 році 1287 сімей фронтовиків одержували грошову допомогу. Їм завезено 1950 тонн палива. З 15 жовтня по 15 листопада проходив місячник допомоги сім'ям військовослужбовців. У фонд допомоги сиротам зібрано 20 тис. крб. лотереї.

Жителі міста подали значну шефську допомогу колгоспам району у проведенні першої після визволення весняної сівби, підприємства виділяли вугілля, залізо, влітку трудящі Бердичева провели два масові недільники на збиранні врожаю зернових культур.

Під керівництвом міськкому партії, міськвиконкому розгорнулася робота щодо впорядкування міста. З цією метою організовувалися недільники, в яких тільки 1944 року взяло участь близько 20 тис. чоловік. На кінець року в місті працювали 23 медичні заклади, в тому числі міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників з середньою освітою. Тоді ж відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН.

Незважаючи на величезні труднощі, відбудова в місті розпочалася відразу після визволення. Вже в середині січня 1944 запрацювали електростанція й водогін. На восьмий день виплавили перший чавун на заводі «Прогрес», запрацювали «Комсомолець», шкірзавод ім.Ілліча, швейна фабрика, млини № 5 і 19, які подавали допомогу фронту, колгоспам району у проведенні першої сівби на звільнених землях. Водночас почали діяти міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, відновили роботу 8 міських шкіл, учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне й ремісниче училища.

60-70-і роки 20-го ст. позначилися реконструкцією старих підприємств і будівництвом нових. На заводі «Прогрес» збудовано головний виробничий корпус площею понад одну тис.кв.м., на заводі «Комсомолець» збудовані і введені в дію виробничі площі 12600 квадратних метрів. З 1961 на шкірзаводі ім. Ілліча почала діяти перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виготовлення хрому. Зросли виробничі потужності й обсяги виробництва на рафінадному заводі, швейній фабриці, м'ясокомбінаті. Змінилося й обличчя міста. З підключенням Бердичева (1950) до газопроводу Дашава-Київ мешканці стали користуватися газом, у 1967 році уведено в дію ценральну автоматичну телефонну станцію на 3000 номерів типу АТС-54а, збудовано готель, новий універмаг, що отримав назву "Ювілейний". Вулиці міста вкрилися асфальтом, обабіч їх з'явилися дерева й чагарники. Значна увага стала приділятися поліпшенню здоров'я бердичівлян: у лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку працювало 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників із середньою спеціальною освітою.

Краще стали працювати заклади освіти. В 23-х школах, з яких було 12 середніх, навчалося 11 тис. учнів і працювало близько 800 учителів, а в трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972) навчалося 1385 юнаків і дівчат. 1951 учительський інститут реорганізовано в педагогічний, 1971 його розформовано, а факультети переведені до Житомира та Умані. Діяли три середні спеціальні навчальні заклади — машинобудівний технікум, педагогічне та медичне училища, в яких на початок 80-х 20-го ст. навчалося понад 2 тис. чоловік.

У наступні роки промисловість у місті, як в усій Житомирській області, розвивалася швидшими темпами, ніж у середньому по Україні. Провідними галузями промисловості стали машинобудування і приладобудування. Першу з них представляв завод «Прогрес», другу — завод «Комсомолець». Одне із кращих підприємств хімічного машинобудування тодішнього Радянського Союзу завод «Прогрес» славився якістю своїх виробів, оригінальним технічним вирішенням і їх оформленням.

Серед підприємств легкої промисловості гідно представляли місто шкіряний завод і взуттєва фабрика, а рафінадний завод був одним з кращих в СРСР серед підприємств харчової промисловості. Бердичівські меблевики першими в Україні розпочали виготовляти набори спалень, оздоблених поліефірними емалями світлих тонів з декоративними елементами кольору бронзи, в 1981 фабрика виготовила 7300 наборів спальні «Альбіна», які стали популярними у В'єтнамі, на Кубі, в Австрії.

У народній освіті міста головна увага була зосереджена на проблемах переходу загальної освіти на одинадцятирічне навчання. Лідером за кількістю підготовлених фахівців серед спеціальних навчальних закладів області було Бердичівське педагогічне училище, яке в 1985 випустило 562 учителі. Машинобудівний технікум підготував і випустив у цей рік 361, а медичне училище — 214 спеціалістів.