Обговорення:Угринівський музей
Стаття не є скопійованим без змін із сайту http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=1115, а є новим викладом на туж тему, зробленим тим же атором. Вона не порушує авторські права
Я є автором обох статей, але одну із них виставив на власному веб-сайті раніше. "Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії GNU FDL".
Прошу не видаляти статтю "Угринівський музей".
Роман Марчак ред.
Роман Марчак походив зі священичого роду із села Біла на Стрийщині. Батько Романа – о. Володимир закінчив духовну семінарії у Римі, був парохом сіл Баличі, Гірне, а з 1911 до 1935 рр. – правив у храмі Святого Михаїла в Середньому Угринові Калуського повіту – населеному пункті, розташованому по – сусідству із Старим Угриновом – батьківщиною майбутнього Провідника ОУН Степана Бандери. Марчаки підтримували добрі стосунки з родиною Бандерів. Особливо тісною була дружба сина о. Володимира Марачака Романа із сином о. Андрія Бандери Степаном, незважаючи на різницю у віці: вони були, відповідно, 1912 і 1909 років народження.
З 1931року Роман Марчак вступив до Львівської торгівельної школи, тоді ж став членом ОУН. Часто у Львові зустрічався із Степаном Бандерою, який тоді був студентом Львівської Політехніки, неодноразово разом діставались до дому. Підпільна діяльність молодого патріота не минула безкарно. Вже в 1932 році, після нападу на пошту в Городку й арешту Біласа і Данилишина, пройшли масові обшуки та арешти в навчальних закладах та гуртожитках, де мешкали студенти-українці. До рук польської поліції потрапив і Роман (через те, що в нього були заболочені черевики і скривавлена носова хустина). Він перебував під арештом три тижні. Звільнили юнака тільки тоді, коли впевнились, що бруд на взуття – наслідок гри у відбивану (волейбол), а кров – його (інколи, очевидно через медичні проблеми, у Романа пускалась кров із носа). Весь цей час за сина щиро молився батько –о. Володимир зі всією родиною. Слід відзначити, що пратіотична громадсько-політична діяльність була характерна не тільки для Романа, всі члени сім»ї Марчаків були націоналістами за переконаннями. Наприкінці ХІХ ст. Середній Угринів перебував під впливом «москвофілів», тут навідь діяла філія «Общества Качковского». Зусиллями священика та його дітей село швидко стало національно свідомим: відкрито читальню «Просвіти», філію кооперативи, створено осередок товариства «Луг». Особисто Роман спричинився до заснування читальні «Просвіти», співав у хорі, керував аматорським драматичним гуртком, яким диригував старший брат Василь. До речі, доля Василя Марчака також була непростою. До 1935 року він проживав у Середньому Угринові, далі керував самодільними гуртками в с. Нинів Долішній, куди перевали на парохію батька-священика. З вибухом Другої світової війни, у 1939 році - Василь Марчак на вишколі ОУН к польському Кракові. 1943-го він став добровольцем Української дивізії «галичина». Після закінчення війни емігрував до Німеччини, а з 1949-го року – у США. В Америці Василь Марчак прославився як соліст українського хору в Детройті, був активістом тамтешнього Народного Дому, церковної громади УГКЦ.
Варто згадати й інших членів цієї звитяжної родини. У Володимири та Неоніли (з дому –Левицька) Марчаків було всього п»ятеро дітей: Наталка, Олександра, Василь, Роман і Володимира. Олександра була одружена з відомим педагогом і композитором Романом Савицьким, автором знаменитої пісні «гуцулка Ксеня», проживала до смерті у селі Нинів Долішній, де і була похована поряд із батьками. Володимира дожила до незалежності України, яка застала її в передмісті Хотінь біля Калуша, залишила спогади про свого брата Романа, організовувала заходи на його пошану (на сільському цвинтарі насипано символічну могилу Р.Марчаку, о.Дмитро Кишенюк відправляв за ним та іншими членами родини панахиду.
Подальші ж події у житті Романа Марчака, який в ОУН діста псевдо «Моргун» склалась особливо драматично. Хоч, за спогадами односельців-угринівців, Роман був високий на зріст, міцної статури, однак до польського війська його не взяли, бо поляки мали підозру про його належність до ОУН. Політична активність, за доносом провокатора, привела його до польського концтабору «Береза Картузька», де над українцями вчинялись усіляки нелюдські знущання, їх змушували до тяжкої праці. Згодом Володимира Марчак згадувала: "Брат повернувся додому виснажений. Рідні не відразу впізнали його. Батько дивився у вікно і каже: «Якийсь чоловік зайшов на наше подвір»я, роздивляється, напевно, щось шукає". Коли ми придивились, а це – наш Роман. До цього мав на голові гарне, густе, чорне волосся (у «торговельні» його так і називали – Роман Чорний), а зараз перед нами стояв замучений чоловік, волосся у брата повипадало. Виглядав на старого діда. На другий день я кажу до брата: «Романе! Ти ще молодий, пожалій себе!» Брат поглянув на мене і мовив: «Ви у спокої проживете на десять років більше від мене, а я можу загинути зараз, та знаю, за що віддам своє життя – за Україну!» Напередодні німецько-радянської війни, у 1940 році, Роман Марчак став студентом юридичного факультету Львівського університету, але вже через кілька місяців змушений був піти в підпілля, переховувався у знайомих у Львові, Стрию, Тернополі. На початку липня 1941 року через знайомих надійшла записака від нього до родини «Дорогі мої! Я недалеко від вас. Не можу запйти, бо відходжу з хлопцями на Схід. Ваш Роман». 22 червня 1941 року розпочалася німецько–радянська війна. Одразу ж за німецькими військами вирушили на Східноукраїнські землі три Похідні групи ОУН. Перша – “Північ” – повинна була дістатися до Києва, де мало відбутися дублювання проголошення Акту відновлення Української Держави, і розгорнути роботу на Правобережжі. Очолював групу Василь Кук–“Леміш” (ще один учасник Похідних груп Євген Стахів писав, що групу очолювали Дмитро Мирон–“Орлик” і Дмитро Маївський– “Косар, а Ярослав Стецько писав, що керівником був Микола Климишин, а після його арешту у Житомирі групу перебрав Мирон, а до її складу входили такі визначні діячі націоналістичного руху, як Ярослав Старух–“Стяг”, згадані вже Мирон і Маївський, Юрій Стефаник, Олекса Гай–Головко, Йосип Позичанюк–“Шугай”, Пантелеймон Сак–“Могила” й інші. План діяльності груп був підготовлений в подробицях. Кожна з них мала окремі розпізнавальні знаки: Південна – чорну стрічку, Східна – синю, а Північна – червону. Кожен член групи мав точно визначене місце свого призначення, до якого повинен був дістатися незалежно від умов, які могли стати перед групою під час її руху на визначений терен. Кожен член Похідних груп мав точно визначену організаційну посаду та функцію для роботи на СУЗ після завершення походу на визначеному місці. Першим містом на СУЗ, у яке потрапили члени Північної групи, з огляду на географічну близькість до ЗУЗ, був Житомир, де одразу ж було створено Обласний Провід ОУН на чолі з Василем Хомою–“Щербаком”, референтуру жіноцтва очолила Галина Чуйко, дружина І.Климіва–“Легенди”. Тут також перебували такі члени ОУН: Кирило Куцюк-Кочинський, Денис Андрушків і Осип Бродич, Толся Сениця, Олег Заміжняк, Іван Шаварський, Іван Шелемей, Петро Милик, Ярослав Солодуха і Микола Сатар. 15 липня до Житомира прибули Микола Климишин, Уляна Самчук, Питльований і Мудрий Михайло. Усіх їх, крім Климишина було залишено для роботи у окрузі. До Житомира були ще направлені оунівці Богданів, Кузьменко і Дубровський. Чи дісталися вони до місця призначення, нажаль, невідомо. Заслуговує на увагу факт організації членами похідних груп місцевого самоуправління на Житомирщині. Одразу ж по приходу у Житомир, було створено Обласну управу на чолі із Іваном Луцюком, колишнім провідником ОУН Корецького району, який сидів у одній тюрмі із активним учасником ОУН Житомирщини Міком, а потім перебрався під більшовицьку дійсність. Для покращення роботи при ньому було залишено двох оунівців: одного для оргсправ, іншого – для організації міліції. Для розбудови органів самоуправління, було розіслано близько 40 оунівців по усій Житомирщині. Недовго проіснувала у Житомирі друкарня ОУН у якій друкувалися необхідні пропагандивні матеріали, однак, вже 20 липня 1941 року друкарня була реквізована гестапо.
З перших же днів існування тут підпілля, розпочався збір і магазинування зброї. Про це дізналася німецька влада. Перші серйозні каральні операції німецьких карних органів проти місцевої ОУН припадають на кінець лютого 1942 року. Тоді було викрито підпільну мережу, що дозволило СД протягом 10-13 березня того ж року заарештувати 12 осіб і нового обласного провідника Романа Марчака. На початку грудня пост СД у Житомирі захопив чотирьох бандерівців. Отримані від них на допиті свідчення повністю підтвердили й уточнили наявні в гітлерівців дані про діяльність і наміри ОУН(Б). Цей рух продовжував створювати українську міліцію і призначав її керівництво, пропонував кандидатури старост, з особливим завзяттям намагався поставити на всі важливі адміністративні пости своїх довірених прихильників, шукав прибічників серед населення. На конкретних прикладах німецькі есбісти переконалися, “[…] що група Бандери не схильна респектувати (поважати) розпорядження, звідки б вони не йшли, якщо вони не відповідають планам ОУН”. Роман Марчак – голова ОУН(Б) Житомирської області), заявив німцям, що організація поставила своїм членам завдання відшукувати в лісах і переховувати радянську зброю та боєприпаси. Під кінець німецько-радянської війни обидва вороги України будуть знесилені, навіть якщо Німеччина здужає перемогти Радянський Союз. Тоді настане сприятливий момент для націоналістів: вони створять партизанські загони на основі української міліції, що зараз вишколюється, озброять їх і розпочнуть повстання проти ослабленого вермахту. Повстанці розіб’ють його і без перешкоди з боку переможеної Росії створять українську державу. Провідника місцевого бандерівського осередку, Романа Марчака, при спробі втечі (під час повторного арешту?) застрілили. Есбісти вилучили 2 тисячі брошур і листівок. Знайдені накази націоналістичного керівництва засвідчили, що під час зимових місяців підпілля проводило в основному пропагандистську і роз’яснювальну роботу, як сказано в німецькому документі, “… серед найширших верств населення, аж до найменших сіл”. Також слідство відзначило й оцінило “добре” поставлену розгалужену розвідувальну службу, здобута якою інформація (навіть про найменшу подію) негайно, використовуючи всі транспортні засоби, найчастіше в зашифрованому вигляді доставлялася керівникам округ. Німці змушені були констатувати, що внаслідок активної діяльності пропагандистів, майже всі з яких прибули із Західної України, цей рух охопив багато селян. Організація проникла в усі сфери управління в Житомирі. Практично немає сумніву, що С.Марчук (“Роман Марчак”),саме так записано в окремих документах, загинув саме тоді, під час вказаної поліційної акції, бо солідний німецький документ підтверджується іще одним джерелом. Офіційний орган крайового проводу ОУН(Б) в Україні, журнал “Ідея і чин”, в № 1 за 1 листопада 1942 р. надрукував мартиролог загиблих борців, у якому читаємо: “В Житомирі в тюрмі окупанти стріляють Членів Обласного Проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці міста гине від кулі Обласний Провідник Роман Марчак”. Не зрозуміло тільки, як він потрапив на волю після згаданого вище попереднього арешту. У В.Косика, очевидно помилково, сказано, що С.Марчука стратили після першого арешту.
Окупаційна влада особливо жорстоко переслідувала самостійників. Перші масові репресії на Житомирщині впали на свідомих українців за маніфестацію під містечком Базар, присвячену вшануванню пам’яті 20-ї роковини страти тут російськими більшовиками 359 вояків армії Української народної республіки (УНР). На організований, в основному ОУН(М), захід прибуло до 40 тис. людей з різних кінців Райхскомісаріату. Виявлену маніфестантами згуртованість народу, високу громадянську свідомість, національні поривання німці небезпідставно витлумачили як політичну демонстрацію. Покаранням стали масові арешти кількохсот активних учасників і наступні страти. В Житомирі було розстріляно 120 людей, серед них 24 оунівців, у тому числі провідника мельниківської екзекутиви міста Орищенка з дружиною, Сурмача. Страти відбулися також у самому Базарі, Радомишлі, Коростені. Рідний край пам»ятає родину Марчаків. У місті Калуші ім»ям Романа Марчака названо одну із вулиць. У його рідному селі – Середньому Угринові, з»явилась вулиця родини Марчаків, ім»я славної родини присвоєно й Угринівському музею.