Обговорення:Думенко Лука Павлович
ДУМЕНКО – Про нього кажуть, що то була вельми поважна людина; був пан-отцем кобзарським, старшиною сліпецького суду. В замітці Ревуцького сказано про кобзаря Кулика, що він учився у Думенка – «53-55» років. Кулик учився коло 1885 р,. з цього виходить, що Думенко родився десь коло 1830 року. Родом був із Кисілівки (Сосн. пов). У 25-му році Кулик співав Ревуцькому пісню, яку, казав, вивчився від Думенка (тобто виходило це десь у 80-х роках).
Було колись на Вкраїні, поле зеленіло; Прийшло літо напрохане, усе опустіло. Опустіло, занепало, рятунку немає Нема сили, нема волі, усе пропадає. Пропадає вся надія, а лихо сміється; Буде горе ще більшеє, чи воно минеться?
Не минеться сеє горе, не так воно склалось, Було колись Товариство, воно все єдналось. А тепера Товариство нічого не чує Тільки лихо одно робить ... ... Цур казати нам про волю, бо її немає В кого сили більше вроду, то той її має.
Кажуть було батьки наші і гадки не мають Тепер свої препоганці ... розпинають Розпинають нелюдоньки та ще й убивають, А чужинці в нашій хаті, знай собі гуляють І гуляють вони добре, а нам тільки шкода Сини ж наші в Україні нічого не роблять.
І не роблять, і не хочуть нічого робити, Довелося Україні гірко в світі жити. Україно, ненько наша! Що ти наробила? Нащо колись предків наших до себе манила? Як тепер нам бідолахам прийшлось горювати І старую Україну часто споминати.
Україно, ненька наша, безталанний краю, Чи за теє розпиняють, що краєм та пишна Ой чи виросла в садочку яблунька та вишня Виростала у садочку, пишно розцвітала, Зажурилась Україна та й плакати стала.
Плаче бідна Україна і сліз не втирає Життя гірка непрохане, а дітей немає. Виростають на Вкраїні темні мої діти, Покинули стару неньку на білім цім світі Покинули, притоптали, і жалю немає Що незрячі мої очі, того не питає.
Не питає і не хоче ні в кого питати, Бідна моя голівонька, що його казати? На цім світі усе люди да горе будують А ті може, що померли, нічого не чують.
Перестаньте люди добрі горе будувати Бо прийдеться усім нам скоро умирати.
(с. 210)