Ма́ндри Гуліве́ра (англ. Gulliver's Travels) — сатирико-фантастична книга Джонатана Свіфта, в якій яскраво і дотепно висміюються людські та суспільні вади й реалії того часу.

Мандри Гулівера
англ. Gulliver's Travels
Gullivers travels.jpg
Титульний аркуш першого видання
Жанр роман у жанрі фентезі, роман, науково-фантастичний роман і антиутопічний роман[d]
Автор Джонатан Свіфт
Мова англійська
Опубліковано 26 жовтня 1726
Видавництво Deahhhhd
Видання Les Voyages de Gulliverd, A voyage to Lilliputd[1], Q66364005?, Q66364070?, Q66364081? і Q66375118?
Переклад Юрій Лісняк
в «Гутенберзі» 17157

CMNS: Цей твір у Вікісховищі

Повна назва книги: «Мандри до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: Твір Лемюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів» (англ. Travels into Several Remote Nations of the World, in Four Parts. By Lemuel Gulliver, First a Surgeon, and then a Captain of several Ships). Перше видання вийшло в 1726—1727 роках у Лондоні. Книга стала класикою етично-політичної сатири, хоча особливо широкою популярністю користуються її скорочені переробки (та екранізації) для дітей.

У першій частині книги Гулівер потрапляє в країну дріб'язкових і зарозумілих карликів-ліліпутів. У другій, в країні велетнів, він сам опиняється для них в такій ролі. У третій частині Гуллівер відвідує низку фантастичних країн, населених зарозумілими людьми. В четвертій йому доводиться опинитись у країні дикунів єгу, котрі втілюють собою все тваринне, що є у людині, не облагороджене духовністю. Свіфт, як звичайно, не вдається до моралізаторських повчань, надаючи читачеві можливість зробити власні висновки — вибрати між єгу та їх моральним антиподом — одухотвореними кіньми.

СюжетРедагувати

Частина 1. Подорож до ЛіліпутіїРедагувати

 
Гулівер полонений ліліпутами. Ілюстрація Жана Гранвіля

Судновий лікар Лемюель Гулівер на початку оповідає про свою біографію. Він вчився на лікаря та якийсь час працював хірургом на кораблі. Потім оселяється в Лондоні та одружується, але після смерті свого наставника лишається без друзів і грошей. Гулівер вирішує повернутися до роботи хірургом на кораблі. Він плаває в Індію й на Кариби, а в 1699 році, під час чергового плавання, судно потрапляє в шторм. Корабель розбивається об скелі, Гулівер дивом виживає та опиняється на невідомому острові.

Гулівер засинає, а прокинувшись, виявляє, що його зв'язали маленькі, у дванадцять разів менші від людей, чоловічки ліліпути (в оригіналі Ліліпут — Lilliput — це назва самої країни, а її мешканці називаються «ліліпутійці» — Lilliputians). Вони захоплюють Гулівера в полон, пізніше місцевий король приймає від нього васальну клятву з обіцянкою слухняності та звільняє. Мандрівник описує звичаї та політику ліліпутів, які здаються йому сміхотворними через дріб'язковість.

У цій частині тетралогії Свіфт саркастично описує непомірну зарозумілість ліліпутів та їх звичаї, які карикатурно копіюють людські. Багато епізодів тут, як і в інших частинах книги, сатирично натякають на сучасні Свіфту події. Є, наприклад, конкретна сатира на короля Георга I (викреслена редактором в першому виданні) і прем'єра Волпола; виведені також політичні партії торі і вігів («висококаблучники» і «низькокаблучники»). Релігійні розбіжності між католиками і протестантами зображені алегорією безглуздої війни між «гостроконечниками» і іншим народом «тупоконечниками», що сперечалися з якого кінця треба розбивати варені яйця.

У кінці I частини Гулівер вплутується у війну між ліліпутами і сусідньою державою Блефуску, населеною тією ж расою (коментатори вважають, що мається на увазі Франція, хоча є гіпотеза, що Свіфт мав на увазі Ірландію). Гулівер захоплює весь флот ворога, чим і вирішує війну на користь Ліліпутії. Однак через придворні інтриги Гулівера засуджують до осліплення, і він вимушений тікати з Ліліпутії. Іноді тут бачать натяк на біографію державного діяча і філософа віконта Болінгброка, близького друга Свіфта, який був звинувачений Георгом I у зраді і втік до Франції.

Гулівер будує човен і в 1701 році відпливає з Ліліпутії, а згодом натрапляє на корабель. Повернувшись до Англії, він заробляє багато грошей завдяки тонкій вовні ліліпутійських овець, яких прихопив із собою.

Через цю (найпопулярнішу) частину тетралогії в сучасній мові слово «Гулівер» часто використовується як синонім гіганта, хоча насправді Гулівер — звичайна людина нормального зросту, який лише потрапляє до країни карликів. У наступній книзі Гулівер опиняється в країні велетнів, і там вже сам виглядає карликом.

Частина 2. Подорож до БробдінгнегуРедагувати

 
Король велетнів роздивляється Гулівера. Англійська карикатура початку XIX століття зображує короля Георга III і Наполеона.

У 1702 році Гулівер вирушає в нове плавання. Біля Молуккських островів команда корабля сходить на сушу набрати води. Пішовши в розвідку, Гулівер бачить велетнів і їхнє поле. Один з велетнів схоплює його як якусь дивовижу. Він забирає Гулівера додому, де той дізнається, що в цій країні тварини також велетенські — в 12 разів більші за звичайних.

Велетень-фермер ставиться до нього як до дивини і показує його за гроші. Після ряду неприємних і принизливих пригод, Гулівера купує королева Бробдінгнегу і залишає при дворі як кумедну розумну іграшку. Між невеликими, але небезпечними для життя пригодами — такими, як боротьба з гігантськими осами, стрибки на даху в лапах мавпи і т. д. — він обговорює європейську політику з королем, який іронічно коментує його розповіді. Тут, так само як в I частині, сатирично критикуються людські та громадські звичаї, але вже не алегорично (під маскою ліліпутів), а прямо, вустами короля велетнів.

Мій історичний нарис нашої країни за останнє сторіччя надзвичайно здивував короля; в нашій історії він убачав самі змови, заколоти, вбивства, страти, революції та заслання, що є найгіршими наслідками зажерливості, розбрату, лицемірства, зрадництва, жорстокості, люті, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості… Потім він узяв мене в руки і, ніжно гладячи, звернувся до мене з такими словами, що їх я ніколи не забуду, так само як і тону, яким вони були сказані: «Мій маленький приятелю Грілдріг, ви склали тут чудовий панегірик вашій батьківщині. Ви ясно довели, що найпотрібніші якості для законодавця — неуцтво, лінощі та розбещеність; що найкраще тлумачать і застосовують закони люди, чиї інтереси і здібності спрямовані на те, щоб перекручувати, заплутувати і нехтувати їх. У ваших інституціях я помітив і дещо корисне по своїй суті, але його наполовину занедбано, а наполовину заплямовано й опоганено загальною продажністю. З ваших слів не видно, щоб доброчесність справді винагороджувалась високим становищем у вашому суспільстві; ще менше видно, щоб людині давали титули за її чесноти, щоб священики діставали підвищення за побожність і вченість, солдати — за мужність і вірність присязі, судді — за непідкупність, сенатори — за любов до батьківщини, радники — за мудрість. Самі ви (провадив далі король), проживши більшу частину свого життя в мандрах, уникли, сподіваюсь, багатьох вад вашого народу, але, підсумовуючи все, що я від вас почув, разом з відповідями на мої розпити, яких мені так важко було домогтися від вас, я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників являють собою плем'я гидкої черви, найшкідливішої з усієї, яка лишень будь-коли плазувала по землі».

Король велетнів — один з небагатьох благородних персонажів у книзі Свіфта. Він добрий, проникливий, вміло і справедливо управляє своєю країною. Пропозиція Гулівера використовувати порох для завойовницьких війн він з обуренням відкинув і заборонив під страхом смерті всяку згадку про цей винахід. У главі VII король вимовляє знамениту фразу: «Всякий, хто замість одного колоса або одного стебла трави зуміє виростити на тому ж полі два, надасть людству і своїй батьківщині більшу послугу, ніж всі політики, взяті разом». Країна велетнів носить деякі риси утопії.

Освіта цього народу дуже вузька — вони вивчають тільки етику, історію, поезію та математику; щоправда, в цих галузях досягли досконалості. Але математику там застосовують тільки для практичних потреб — для поліпшення сільського господарства та техніки; отже, за нашою міркою вона стоїть на невисокому рівні…

Жоден закон у тій країні не повинен мати слів більше, ніж літер в їхньому алфавіті, який складається з двадцяти двох знаків, але й таких довгих законів у них небагато. Всі вони викладені в найстисліших та найзрозуміліших виразах; люди там не здатні до таких викрутів, щоб тлумачити один закон по-різному, а за писання коментарів до законів винного карають смертю.

Останній абзац змушує згадати обговорювану майже сторіччям раніше «Народну угоду», політичний проект левеллерів часів Англійської революції, в якому говорилося:

Число законів має бути зменшене для того, щоб усі закони вмістилися в один том. Закони повинні бути викладені англійською мовою, щоб кожен англієць міг їх зрозуміти.

Під час поїздки на узбережжя, коробка, зроблена спеціально для проживання Гулівера в дорозі, була захоплена гігантським орлом, який пізніше упускає її в море, де Гуліверу пощастило бути підібраним моряками і повернутися до Англії.

Частина 3. Подорож до Лапути, Белнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдріб та ЯпоніїРедагувати

 
Гулівер і летючий острів Лапута

Незадовго після повернення Гулівер отримує вигідну пропозицію роботи на одному з кораблів. У 1706 році він відпливає, але зазнає нападу японських піратів. Захопивши корабель, пірати відправляють вцілілих на шлюпці у вільне плавання, а для Гуллівера за його відгук слова про капітана, покидають в окремій шлюпці. Йому вдається досягти якогось острова і помічає натовп. Місцеві жителі забирають його на летючий острів Лапута, а потім на материкову частину країни Белнібарбі, чиєю столицею Лапута і є.

Усі вельможні жителі Лапути занадто захопилися математикою й музикою, тому надзвичайно неуважні, неохайні та нездібні до жодних побутових занять. Тільки чернь і жінки відрізняються розсудливістю і можуть підтримувати нормальну розмову. На материку є «Академія прожектерів» у Лагадо, де намагаються втілити в життя різні сміховинні псевдонаукові починання. Ця частина книги містить їдку сатиру на спекулятивні наукові теорії його часу.

Далі Свіфт продовжує розвінчання невиправданої зарозумілості людства. В сусідній країні Глаббдобдріб Гулівер знайомиться з кастою чарівників, здатних викликати тіні померлих, і розмовляє з легендарними діячами давньої історії, виявляючи, що насправді все було не так, як пишуть в історичних творах. Там же Гулівер дізнається про струльдбругів — безсмертних людей, приречених однак на вічну безсилу старість, сповнену страждань і хвороб.

Наприкінці оповідання Гулівер потрапляє з вигаданих країн до цілком реальної Японії, у той час практично закритої від Європи (з усіх європейців тоді туди пускали тільки голландців, і то лише в порт Нагасакі). Потім він повертається в 1710 році на батьківщину до жінки й дітей, але через деякий час знову відправляється у плавання.

Частина 4. Подорож в країну гуїгнгнмівРедагувати

 
Гулівер і гуїгнгіми

На кораблі стається бунт, моряки захоплюють судно, а Гулівера висаджують на баркасі. Він досягає найближчого острова, де зустрічає потворних звіроподібних людей єгу. Пізніше він натрапляє на розумних і доброчесних коней — гуїгнгнмів. У Гулівері, незважаючи на його хитрощі, коні розпізнають єгу, але, визнаючи його високий розумовий і культурний розвиток, розміщують окремо на правах почесного бранця. Товариство гуїгнгнмів описано в найзахопленіших тонах, а звичаї єгу являють собою сатиричну алегорію людських пороків.

Гулівера жахає становище єгу — це брудні, зажерливі дикуни, що не знають ні мови, ні справедливості, нахабні й жорстокі зі слабшими та боягузливі з сильнішими. Гуїгнгми ж вражаються його розповідями про Європу, зокрема про те, що коні там — худоба. Чи не найбільше гуїгнгнмів обурює, що люди брешуть, бо на їхній погляд, якщо мова не передає правди, то вона не варта аби нею говорити.

У результаті Гулівер переймається усвідомленням величі раси гуїгнгнмів і, коли вони виганяють його, впадає у важку депресію. Гулівер майструє човен, на якому в 1715 році відпливає.

Зійшовши на одному з островів, Гулівер зазнає нападу місцевого племені. Покинувши острів, Гулівер натрапляє на португальський корабель. Команда приймає його, проте насміхається з менери його мову, яку той надбав, поки жив серед гуїгнгнмів. Гулівер розповідає капітану про свої пригоди, який вірить йому. Зрештою Гулівер повертається в Англію, де дружина й діти вже думали, що він загинув.

Гуліверу не дають спокою спогади про єгу, в усіх людях (навіть своїй дружині та дітях) він тепер бачить тих потворних істот. Він купує двох коней, яких тримає у прекрасних умовах та іноді розмовляє з ними. Наприкінці книги Гулівер запевняє читачів у правдивості всього написаного. Він критикує завоювання Британією нововідкритих земель і вважає, що Ліліпутія не варта того, аби її захопили, а країну велетнів чи Лапуту завоювати навряд чи вдасться. Також він прагне вберегти від людей гуїгнгнмів.

Історія появиРедагувати

 
Гулівер поруч з бюстом Свіфта пише про свої подорожі. Гравюра Гранвіля.

Судячи з листування Свіфта, задум книги в нього склався близько 1720 року. Початок роботи над тетралогією відноситься до 1721; в січні 1723 Свіфт писав: «Я покинув Країну Коней і перебуваю на летючому острові… дві мої останні подорожі незабаром закінчаться».

Робота над книгою тривала до 1725. В 1726 році перші два томи «Подорожей Гулівера» (без вказівки імені справжнього автора) виходять у світ; інші два були опубліковані в наступному році. Книга, дещо зіпсована цензурою, користується небаченим успіхом, і авторство її ні для кого не секрет. За кілька місяців «Подорожі Гулівера» перевидавалися тричі, незабаром з'явилися переклади німецькою, голландською, італійською та іншими мовами, а також великі коментарі з розшифровкою свіфтівскіх натяків і алегорій.

Вольтер, що перебував тоді в лондонському вигнанні, дав захоплений відгук про книжку і надіслав декілька примірників у Францію. Перший переклад на французьку мову, що на багато років став класичним, виконав у 1727 році відомий письменник, абат П'єр Дефонтен. Наступні переклади на інші європейські мови довгий час (майже півтора століття) виконувалися не з англійського оригіналу, а з французької версії. У листі Свіфта Дефонтен вибачився за те, що безліч місць (майже половину тексту) він переробив, щоб книга відповідала французьким смакам. У відповідному листі Свіфт, удавано відсторонившись від авторства, дав оцінку своєму творінню:

Прихильники цього Гулівера, яких у нас тут незлічиме число, стверджують, що його книга проживе стільки ж, скільки наша мова, бо цінність її не залежить від сьогоденних звичаїв мислення й мови, а полягає у ряді спостережень над одвічною недосконалістю, безглуздям і пороками роду людського.

Перше французьке видання «Гулівера» розійшлося за місяць, незабаром пішли перевидання; всього дефонтенівська версія видавалася більш 200 разів. Неспотворений французький переклад, з прекрасними ілюстраціями Гранвіля, з'явився тільки у 1838 році.

Популярність свіфтівського героя викликала до життя численні наслідування, фальшиві продовження, інсценування і навіть оперети за мотивами «Подорожей Гулівера». На початку XIX століття в різних країнах з'являються сильно скорочені дитячі перекази «Гулівера».

КритикаРедагувати

Сатира Свіфта в тетралогії має дві основні цілі:

  1. Свіфта завжди дратувало зайве людське вихваляння: він писав у «Мандрах Гулівера», що готовий поблажливо поставитися до будь-якого набору людських вад, але коли до них додається ще й гордість, «терпіння моє виснажується». У всіх частинах тетралогії Свіфт послідовно і яскраво показує, наскільки необґрунтована людська зарозумілість.
  2. Свіфт не поділяв ліберальної ідеї про найвищу цінність прав окремої людини; він вважав, що, надана сама собі, людина неминуче скотиться до звірячого аморалізму єгу. Для самого ж Свіфта мораль завжди стояла на початку списку людських цінностей. Морального прогресу людства він не бачив (навпаки, зазначав деградацію) і ясно показав це в «Мандрах Гулівера».

Захисники релігійних та ліберальних цінностей негайно накинулися з різкою критикою на сатирика. Вони стверджували, що ображаючи людину, він тим самим ображає Бога як його творця. Крім богохульства, Свіфта звинувачували в мізантропії, грубості і поганому смаку, причому особливе обурення викликала 4-а подорож.

Початок зваженому дослідженню творчості Свіфта поклав Вальтер Скотт (1814). З кінця XIX століття у Великій Британії та в інших країнах вийшло кілька глибоких наукових досліджень «Мандрів Гулівера».

Культурний впливРедагувати

Вигадані Свіфтом слова «ліліпут» (англ. lilliput) і «єгу» (англ. yahoo) увійшли до багатьох мов світу.

Критики вважають, що повість Вольтера «Мікромегас» (1752) написана під сильним впливом «Мандрів Гулівера».

Свіфтівські мотиви ясно відчуваються у багатьох творах Герберта Велза. Наприклад, у романі «Містер Блетсуорсі на острові Ремполь», товариство дикунів-канібалів алегорично зображує вади сучасної цивілізації. У романі «Машина часу» виведені дві раси нащадків сучасних людей —- звіроподібні морлоки, що нагадують єгу, і їх витончені жертви — елої. Є у Велза і свої шляхетні велетні («Їжа богів»).

Роман «Подорож до Фа-ре-мі-до» авторства Фрідьєша Карінті написаний як подальша пригода Лемюеля Гулівера.

Роман має номер 12 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[2].

Цікаві фактиРедагувати

  • Французький письменник XVII століття д'Абланкур написав продовження античного роману Лукіана «Правдива історія», де згадується «Острів тварин, з яким були сусідні острова велетнів, чарівників і пігмеїв». Незрозуміло, чи є тут зв'язок з «Гулівером», чи це простий збіг.
  • У «Мандрах Гулівера» згадуються два супутники Марса, відкриті лише після XIX століття.
  • Майже всі вигадані країни, за винятком країни коней, розташовані автором у Тихому океані, тоді малодослідженому.

Видання українськоюРедагувати

  • Джонатан Свіфт. Мандри Лемюеля Гуллівера. Київ: «Веселка», 1975.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Гулівера. Київ: «Дніпро», 1983. У серії «Вершини світової літератури». Том 47.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Лемюеля Гуллівера. Київ: «Веселка», 1991. У серії «Зарубіжна фантастика».
  • Джонатан Свіфт. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів. Харків: «Фоліо», 2004.
  • Джонатан Свіфт. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів. Київ: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2009.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Гулівера. Київ: «Країна мрій», 2009.
  • Джонатан Свіфт. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів. Київ: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2011.

ПосиланняРедагувати

ПриміткиРедагувати