Відкрити головне меню

Користувач:Onlyobjective1/Дискусії щодо доцільності ядерного бомбардування Хіросіми і Наґасакі (5)

Дискусії щодо ядерного бомбардування Хіросіми і Наґасакі стосуються етичних, правових та військових аспектів, що оточують ядерне бомбардування Хіросіми і Наґасакі (6 та 9 серпня 1945 р. відповідно), оголошення війни Радянським Союзом (8 серпня 1945 р.) та вторгнення СРСР до Маньчжурії (9 серпня 1945 р.), а також капітуляцію Японії (15 серпня 1945р.)

26 липня 1945 р. президент США Трумен, прем’єр-міністр Великобританії Черчілль та голова Національного уряду Китайської республіки Чан Кайші випустили Потсдамську декларацію, що намічала в загальних рисах умови капітуляції Японської імперії, узгоджені на Потсдамській конференції. Цей ультиматум заявляв, що, якщо Японія не здасться, вона зазнає "швидкого і повного розгрому"[ [1]]. Деякі з дискутуючих зосередилися на процесі прийняття рішення президентом Труменом, а інші, чи було це бомбардування безпосередньою причиною капітуляції Японії.

Аргументи в підтримку бомбардуванняРедагувати

1) Запобігти численним військовим втратам США та ЯпоніїРедагувати

Ті, хто висловлюються на користь рішення кинути атомні бомби на ворожі цілі, вважають, що масові втрати з обох сторін відбулися б в результаті операції «Даунфол» - запланованого вторгнення в Японію. [6] Основна частина сил вторгнення в Японію мала складатися з американців, хоча Британська Співдружность планувала надати три дивізії військ (по одному із Англії, Канади та Австралії). США очікували втратити багато бійців у «Даунфол», хоча число прогнозованих загиблих і поранених є предметом дебатів. Президент США Гаррі С. Трумен заявив в 1953 році, що за даними його радників жертви США можуть скласти від 250 тисяч до одного мільйона бійців.[7][8]

Крім того очікувалась велика кількість бойових і небойових втрат японців в результаті таких дій. Сучасні оцінки кількості загиблих японців від вторгнення на головні острови коливаються від декількох сотень тисяч до десяти мільйонів. Штат генерала Макартура надав оцінюваний діапазон американських смертей в залежності від тривалості вторгнення, а також оцінили співвідношення смертельних випадків японців до американців як 22:1. Виходячи з цього, щонайменше 200000 загиблих японців можна було б очікувати протягом короткого вторгнення в два тижні, і майже три мільйони, якщо б бойові дії тривали чотири місяці.[1]

Велика втрата життів під час битви за Іодзіму та інші тихоокеанські острови дала лідерам США чітке уявлення про жертви, які тягне за собою материкове вторгнення. З 22060 японських військових, що відстоювали Іодзіму, 21844 померли або від бойових дій, або внаслідок ритуального самогубства. Тільки 216 японських військовополонених були в руках американців під час бою.[22][23]

2) Прискорення закінчення війни запобігло росту жертв в інших країнах АзіїРедагувати

Прихильники тактики бомбардування стверджують, що очікування капітуляції японців також коштувало б життів. "Тільки по Китаю, в залежності від того, яку цифру вибрати щодо загальних китайських жертв, в кожному з дев'яноста семи місяців в період з липня 1937 по серпень 1945 року, десь між 100000 і 200000 чоловік загинули, переважна більшість з них невоюючих. Для інших азіатських держав, в середньому, ймовірно, цифра сягала десятків тисяч в місяць, але фактичні цифри були майже напевно більші в 1945 році, зокрема, через масову загибель у голоді у В'єтнамі. Історик Роберт П. Ньюмен прийшов до висновку, що кожен місяць продовження війни в 1945 році призвів би до загибелі "понад 250000 чоловік, в основному жителів Азії, але і деяких представників із Заходу.”[2]

3) Частина тотальної війниРедагувати

Прихильники бомбардування звертають увагу на оприлюднений японським урядом Закон про Національну мобілізацію і ведення тотальної війни, наказавши величезній кількості цивільних осіб (в тому числі жінкам, дітям і людям похилого віку), працювати на заводах і інших об'єктах інфраструктури, пов’язаних з військовими діями, і боротися проти будь-якого вторгнення. На відміну від Сполучених Штатів і нацистської Німеччини, більше 90% японського військового виробництва було зосереджено в безіменних майстернях і кустарній промисловості, які широко були розкидані по житлових районах в містах, і, таким чином, їх було дуже важко знайти і атакувати. Крім того, скидання бризантних вибухових речовин з високою точністю бомбардування були нездатні проникнути в японську дисперсну промисловість, що робить абсолютно неможливим знищення ії осередків, не завдаючи значної шкоди сусіднім районам. [3][4]

Було зроблено наголос на стратегічному значенні цільових міст. Хіросіма була штаб-квартирою Другого командування і П'ятої дивізії, що командували обороною південної Японії, з 40000-ми бійців, дислокованих в місті. Місто було також комунікаційним центром, зоною збірки для військових, пункт зберігання, там були великі промислові заводи і майстерні. Його ППО складалася з п'яти батарей зеніток калібром 7 см і 8 см (2,8 і 3,1 дюйма).[44][45] Наґасакі мало велике значення під час війни через свою широкомасштабну виробничу діяльність, в тому числі з виробництва боєприпасів, військових кораблів, військової техніки та іншого військового матеріалу. ППО міста складалася з чотирьох батарей калібром 7 см (2,8 дюйма) зенітних знарядь і двох батарей прожектора. [46] За оцінками, 110000 чоловік загинули в результаті атомних бомбардувань, в тому числі 20000 японських бійців і 20000 корейських рабів-працівників в Хіросімі і 23145-28113 японських робітників заводу. А також 150 японських бійців і 2000 корейських рабів-працівників у Наґасакі.[5][6][7]

4) Лідери Японії відмовлялись капітулюватиРедагувати

Деякі історики вбачають стародавні традиції японського воїна як основний фактор опору в японській армії ідеї про капітуляцію. Відповідно до одного із записів військово-повітряних сил: Японський кодекс бусідо - 'шлях воїна' - глибоко вкоренився. Концепція Yamato-damashii оснащувала кожного солдата суворим кодом: ніколи не бути захопленим, ніколи не дозволяти себе зламати, і ніколи не здаватися. Капітуляція вважалась безчестям. Кожен солдат був навчений битися до смерті і померти аби не бути жертвою безчестя. Переможені японські лідери вважали за краще взяти своє власне життя в болючому ритуалі самураїв сеппуку (на Заході називається - харакірі). Воїни, які здалися в полон, не визнавались гідними уваги або поваги. [21]

Японський мілітаризм посилювався Великою депресією і призводив до незліченних вбивств реформаторів, які намагалась оцінити військові сили, серед них Такахасі Корекійо, Сайто Макото і Інукай Цуйосі. Це створило обстановку, в якій опозиція війні була набагато більш ризикованою справою.[8]

За словами історика Річарда Б. Франка: "Перехоплені повідомлення Японської імператорської армії і флоту всі без винятку свідчать, що збройні сили Японії були сповнені рішучості вести останній Армагеддон-бій на батьківщині проти вторгнення армії Союзників. Японці називають цю стратегію Ketsu Go (Вирішальна операція). Вона була заснована на припущенні, що американський бойовий дух був крихким, і міг бути розбитим важкими втратами на початку вторгнення. Американські політики тоді мали б більш охоче розмовляти про закінчення війни на значно щедріших умовах, ніж беззастережна капітуляція."[57]

Історія Манхеттенського проекту Міністерства енергетики США викликала довіру до цих заяв, стверджуючи, що військові лідери в Японії "також висловили надію, що якщо вони зможуть протриматися до початку наземного вторгнення до Японії, Союзники понесуть так багато втрат, що Японія все ж може виграти якесь врегулювання шляхом переговорів."[58]

Аргументи проти бомбардуванняРедагувати

1) Не було військової потребиРедагувати

Помічник держсекретаря Бард був переконаний, що стандартного бомбардування і морської блокади була б досить, щоб змусити Японію здатися. Більш того, він бачив ознаки протягом декількох тижнів, що японці насправді вже шукають шляхи виходу з війни. Його ідея була в тому, що Сполучені Штати мають повідомити японців про бомбу, про наближення радянського вступу у війну, і гарантувати добре поводження щодо громадяни і імператора на майбутній конференції Великої трійки.

У1946 р. Дослідження стратегічного бомбардування США в Японії, прийшли до висновку, що в атомних бомбах не було необхідності, щоб виграти війну. Після розгляду численних документів, а також інтерв'ю сотні японських цивільних і військових керівників після капітуляції Японії, вони повідомили:

[...] На основі детального дослідження всіх фактів, і за підтримки показаннями виживших японських лідерів, що брали участь у війні, дослідження дійшло висновку про те, що, безумовно, до 31 грудня 1945 року, і цілком ймовірно, до 1 листопада 1945 року, Японія здалася б навіть якщо атомні бомби не були б скинуті, навіть якби Росія не вступила у війну, і навіть якщо ніякого вторгнення не було б заплановано або обмірковуваного . [74] [75]

Уорд Вілсон писав, що "після того як Нагасакі було підірвано, тільки чотири великі міста залишилися, які могли б легко бути ціллю атомною зброєю", і що Верховна Рада Японії не вважала за потрібне провести скликання після атомних бомбардувань, тому що вони були ледь більш руйнівними, ніж попередні бомбардування. Він писав, що натомість, оголошення війни Радянським Союзом і вторгнення в Маньчжурію і острів Сахалін позбавили Японію останніх дипломатичних і військових шансів для проведення переговорів умовної капітуляції, і це те, що спонукало капітуляцію Японії. Він писав, що приписування “чудо-зброї” капітуляцію Японії, замість російського вторгнення, врятувала обличчя для Японії і сприяла становленню США на світовій арені.[9]

Бомбардування як воєнний злочинРедагувати

Ряд відомих осіб і організацій критикували бомбардування, багато хто з них характеризував їх як військові злочини, злочини проти людяності і / або державний тероризм. Ранні критики бомбардування були Альберт Ейнштейн, Юджин Вігнер та Лео Сілард, які разом стимулювали перше дослідження бомби в 1939 році спільно написаним листом до президента Рузвельта. Сілард, що надалі відігравав важливу роль в Манхеттенському проекті, стверджував:

"Дозвольте мені лише сказати лише про моральний аспект: Припустимо, Німеччина розробила дві бомби, перш ніж ми мали якісь бомби. І припустимо, Німеччина скинула одну бомбу, скажімо, на Рочестер, а іншу на Буффало, а потім використавши всі бомби вона б програла війну. Чи має хтось сумніви, що ми тоді визначили б скидання атомних бомб на міста, як військовий злочин, і що ми б засудили німців, винних в цьому злочині, до смерті в Нюрнберзі і повісили б їх?" [96]

ReferencesРедагувати

NotesРедагувати

  1. Skates, John Ray (2000). The Invasion of Japan: Alternative to the Bomb. University of South Carolina Press. с. 79. ISBN 1570033544. 
  2. Frank, 1999, с. 163.
  3. John Toland, The Rising Sun: The Decline and Fall of the Japanese Empire 1936–1945, Random House, 1970, p. 671.
  4. Stephen L. McFarland, A Concise History of the U.S. Air Force, Air Force History and Museums Program, October 20, 1997, p. 38.
  5. Nuke-Rebuke: Writers & Artists Against Nuclear Energy & Weapons (The Contemporary anthology series). The Spirit That Moves Us Press. May 1, 1984. с. 22–29. 
  6. Nagasaki 1945: the first full-length eyewitness account of the atomic bomb attack on Nagasaki, 1985, page 134-137, Tatsuichirō Akizuki and Gordon Honeycombe
  7. The Impact of the A-bomb, Hiroshima and Nagasaki, 1945-85, page 56-78, Iwanami Shoten
  8. The Pacific War Research Society (2005). Japan's Longest Day. Oxford University Press. с. 352. 
  9. Wilson, Ward. The Bomb Didn't Beat Japan ... Stalin Did. foreignpolicy.com. The FP Group. Процитовано 9 Aug 2015. 

[[Категорія:Атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі]]