Користувач:Mypogliad/Чернетка

Лєцкін Михáйло Олексáндрович (Народився 27 липня 1932 року в місті Орша Вітебської області Бєларусі поет) — український літератор (Літературознавець, літературний критик, мемуарист, поет, перекладач), лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка (2014), літературної премії ім. Володимира Сосюри Міжрегіональної спілки письменників України, членом якої він є (2019).

Біографія

1950 року закінчив із золотою медаллю середню школу в м. Золотоноша на Черкащині, 1955 року – філологічний факультет Московського державного університету ім. М. Ломоносова. Протягом 1955-1972 рр. працював у м. Тюмень (Росія) вчителем-словесником, кореспондентом обласної газети «Тюменский комсомолец», викладачем кафедри російської мови педінституту. У 1968 р. захистив при Московському держуніверситеті кандидатську дисертацію з проблем російської діалектології, 1970 року став доцентом. З 1972 по 1996 та з 1999 по 2014 рр. працював у Житомирському державному педагогічному інституті / державному університеті ім. І. Франка: впродовж 1972-1977 рр. та 1989-1996 рр. доцентом кафедри російської мови (пізніше перетвореної в кафедру словʹянських і германських мов), впродовж 1977-1988 рр. завідувачем кафедри російської мови, за сумісництвом заступником декана філологічного факультету (1973-1977 рр.) і доцентом кафедри німецької мови факультету іноземних мов / навчально-наукового інституту іноземної філології (1999-2014 рр.), де викладав латинську мову та загальне мовознавство. Впродовж 1997-1999 рр. працював у Житомирській організації Національної спілки письменників України, де й відбулася його переорієнтація з російського філолога-лінгвіста на українського філолога-літератора.Деякі з випускників М.О.Лєцкіна захистили дисертації та стали науковцями (наприклад, доктори філологічних наук В.У. Махпіров, Л.П. Іванова, Є.В. Волощук, Б.Я. Бегун), діячами мистецтва (наприклад, В.Ф. Шинкарук), поетами (наприклад, М.П. Пасічник). М.О. Лєцкін починав свою публічну діяльність як російськомовний літератор у Тюмені. Там ним опублікованi поетичні збірки «Мы дети Октября» (1957) и «Ритм сердца» (1959), дитячі книжечки «Мишкина шапка» (1960), «Посадила Валя лук» (1963), «Пойдем поймаем радугу!» (1965), «Карусель» (1968), перекладена з хантийської мови на російську казка Мікуля Шульгіна «Жадная мышка» (1969). Після переїзду до Житомира, а особливо починаючи з років праці у структурі НСПУ Михайло Лєцкін проявив себе як українськомовний літературознавець, опублікувавши серію книжок (головним чином про творчість письменників Житомирщини та про діяльність Івана Огієнка) «Відблиск одвічного неспокою (з творчого доробку житомирських прозаїків)» (2003), «Я інших не сповідую знамен! (миттєвості поетичного життя Житомирщини)» (2004), «Торжество сонця Івана Огієнка» (2005), «Доля митця не буває легкою…» (2005 – у співавторстві з дружиною Валентиною Лєцкіною), «З глибоких і чистих витоків: літературне життя Житомирщини» (2006), «На берегах вічності (літературно-мистецькі розвідки)» (2008), «Обереги української духовності (письменники Житомирщини у всеукраїнському контексті)» (2009), «Пройтися по лезу часу (Житомирщина в письменницькому вимірі)» (2010), «Життя сконцентрована суть (письменницька палітра Житомирщини)» (2011), тритомник «Письменники на життєвому шляху Івана Огієнка (митрополита Іларіона): до 130-річчя від дня народження та 40-річчя світлої памʹяті Великого Українця» (2012-2013; Огієнківська премія 2014), «Іван Огієнко (митрополит Іларіон) у гроні сучасників-шевченкознавців» (2014), «Коли народ бореться за свою державу, мусимо вживати такого авторитету, як арх. Іларіон… (ОУН-УПА та Іван Огієнко)» (2017), «Яскрава зірка гуманітарного світу (філологічний семінарій Володимира Перетца)» (2017), «Журнали Івана Огієнка (митрополита Іларіона) та український літературний процес 30-х – 60-х років ХХ ст.» (2018), «Мови в житті та науково-релігійній діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона)» (2018). Своєю розшифровкою та перекладом на українську мову двох рукописних латинськомовних документів М.О Лєцкін допоміг професорові Миколі Тимошику зробити важливий висновок про зародження книгодрукування в Україні на століття раніше до діяльності Івана Федорова.Михайло Олександрович Лєцкін є редактором або літературним редактором наступних видань: О.Опанасюк. Трійця з передпілля Києва. Оповідки літеральні (1999); О.Опанасюк. Чи затишно пані провінції в Житомирі? З буднів письменницького голови (2000); О.Опанасюк (молодший). Плуг і ярмо: дещо дотичне наших предтеч, великих українців Івана Огієнка та нашого сучасника Вʹячеслава Чорновола (2003); О.Опанасюк. Не рань траву...: оповідки, есе, споминки (2003); Вісник Комітету у справах премії ім. Івана Огієнка. – Вип. 2 (2007); «Косень». - № 1-7 (2007); О.Оланасюк. Січ Тараса Бульби в Олевську. Війна і фата: повісті (2008); М.Савенець. Дорогами долі (2020); Л.Добровольська. Йде Любов по світі (2021).  М.Лєцкіна-мемуариста репрезентує його книжка «Золотоніські спогади (спалахи памʹяті про далекі шкільні роки)» (2017), М.Лєцкіна-лінгвіста – «Словарь русских народных говоров Среднего Урала. – Т. 1» (1964 – у співавторстві), «Русские говоры Зауралья» у трьох частинах (1971 – у співавторстві), навчально-методичні посібники «Латинська мова» (2005 та 2007).

Живучи в Житомирі, друкував у пресі свої українські поезії, переважно інтимну, філософську, релігійну лірику, дитячі вірші та гуморески, а з 2016 року – особливо інтенсивно в системі Фейсбуку. Плідно займається поетичним перекладом на українську мову – опубліковані дві книжки його перекладів із російської. Був у шлюбі (дружина померла), має двох дочок, трьох онучок, одного внука та правнучку. Про життя, науковий шлях і поетичну творчість Михайла Лєцкіна можна прочитати в книжках «Виважене слово літературознавця: Михайлові Лєцкіну - 75» (2007), у журналі «Слово/Word» № 111 (2021). Деякі з випускників М.О.Лєцкіна захистили дисертації та стали науковцями (наприклад, доктори філологічних наук В.У. Махпіров, Л.П. Іванова, Є.В. Волощук, Б.Я. Бегун), діячами мистецтва (наприклад, В.Ф. Шинкарук), поетами (наприклад, М.П. Пасічник). М.О. Лєцкін починав свою публічну діяльність як російськомовний літератор у Тюмені. Там ним опублікованi поетичні збірки «Мы дети Октября» (1957) и «Ритм сердца» (1959), дитячі книжечки «Мишкина шапка» (1960), «Посадила Валя лук» (1963), «Пойдем поймаем радугу!» (1965), «Карусель» (1968), перекладена з хантийської мови на російську казка Мікуля Шульгіна «Жадная мышка» (1969). Після переїзду до Житомира, а особливо починаючи з років праці у структурі НСПУ Михайло Лєцкін проявив себе як українськомовний літературознавець, опублікувавши серію книжок (головним чином про творчість письменників Житомирщини та про діяльність Івана Огієнка) «Відблиск одвічного неспокою (з творчого доробку житомирських прозаїків)» (2003), «Я інших не сповідую знамен! (миттєвості поетичного життя Житомирщини)» (2004), «Торжество сонця Івана Огієнка» (2005), «Доля митця не буває легкою…» (2005 – у співавторстві з дружиною Валентиною Лєцкіною), «З глибоких і чистих витоків: літературне життя Житомирщини» (2006), «На берегах вічності (літературно-мистецькі розвідки)» (2008), «Обереги української духовності (письменники Житомирщини у всеукраїнському контексті)» (2009), «Пройтися по лезу часу (Житомирщина в письменницькому вимірі)» (2010), «Життя сконцентрована суть (письменницька палітра Житомирщини)» (2011), тритомник «Письменники на життєвому шляху Івана Огієнка (митрополита Іларіона): до 130-річчя від дня народження та 40-річчя світлої памʹяті Великого Українця» (2012-2013; Огієнківська премія 2014), «Іван Огієнко (митрополит Іларіон) у гроні сучасників-шевченкознавців» (2014), «Коли народ бореться за свою державу, мусимо вживати такого авторитету, як арх. Іларіон… (ОУН-УПА та Іван Огієнко)» (2017), «Яскрава зірка гуманітарного світу (філологічний семінарій Володимира Перетца)» (2017), «Журнали Івана Огієнка (митрополита Іларіона) та український літературний процес 30-х – 60-х років ХХ ст.» (2018), «Мови в житті та науково-релігійній діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона)» (2018). Своєю розшифровкою та перекладом на українську мову двох рукописних латинськомовних документів М.О Лєцкін допоміг професорові Миколі Тимошику зробити важливий висновок про зародження книгодрукування в Україні на століття раніше до діяльності Івана Федорова. Михайло Олександрович Лєцкін є редактором або літературним редактором наступних видань: О.Опанасюк. Трійця з передпілля Києва. Оповідки літеральні (1999); О.Опанасюк. Чи затишно пані провінції в Житомирі? З буднів письменницького голови (2000); О.Опанасюк (молодший). Плуг і ярмо: дещо дотичне наших предтеч, великих українців Івана Огієнка та нашого сучасника Вʹячеслава Чорновола (2003); О.Опанасюк. Не рань траву...: оповідки, есе, споминки (2003); Вісник Комітету у справах премії ім. Івана Огієнка. – Вип. 2 (2007); «Косень». - № 1-7 (2007); О.Оланасюк. Січ Тараса Бульби в Олевську. Війна і фата: повісті (2008); М.Савенець. Дорогами долі (2020); Л.Добровольська. Йде Любов по світі (2021). М.Лєцкіна-мемуариста репрезентує його книжка «Золотоніські спогади (спалахи памʹяті про далекі шкільні роки)» (2017), М.Лєцкіна-лінгвіста – «Словарь русских народных говоров Среднего Урала. – Т. 1» (1964 – у співавторстві), «Русские говоры Зауралья» у трьох частинах (1971 – у співавторстві), навчально-методичні посібники «Латинська мова» (2005 та 2007). Живучи в Житомирі, друкував у пресі свої українські поезії, переважно інтимну, філософську, релігійну лірику, дитячі вірші та гуморески, а з 2016 року – особливо інтенсивно в системі Фейсбуку. Плідно займається поетичним перекладом на українську мову – опубліковані дві книжки його перекладів із російської. Був у шлюбі (дружина померла), має двох дочок, трьох онучок, одного внука та правнучку. Про життя, науковий шлях і поетичну творчість Михайла Лєцкіна можна прочитати в книжках «Виважене слово літературознавця: Михайлові Лєцкіну - 75» (2007), у журналі «Слово/Word» № 111 (2021).