Користувач:Kvz65/Царат-козацтво

Наступ царату на землі Війська Запорозького

thumb|Паланковий устрій Вольностей Війська Запорозького у 1734 - 1775 роках.

В історичному сенсі можна говорити про декілька українських державних утворень часів козаччини. Серед них, зокрема Гетьманщина та Запорожжя (Запорозька Січ — «козацька республіка»). В той час, коли після укладення гетьманом Б.-З. Хмельницьким договору з Московією 1654 р. вплив і присутність останньої на землях Гетьманщини посилилися, Запорожжя зберігало автономію, юридичною основою якої були грамоти польських королів та Універсал гетьмана Б.-З. Хмельницького 1655 р. І все ж царат, скориставшись історичною ситуацією, зокрема ослабленням Гетьманщини та протистояння з мусульманським світом, фактично здійснює наступ на землі Війська Запорожського. На основі багатого фактажного матеріалу автор статті розкриває механізм цього наступу, показує його ретроспективу, спротив запорожців фактичному захопленню їх земель Московією.

Перший період

Після монголо-татарських завоювань Батия у Східній та Центральній Європі Північне Причорномор'я ввійшло до складу Золотої орди. Населення, що жило на цій території і не встигло під натиском кочівників відійти в менш доступні для них місця, якщо не було знищено, то зазнало асиміляції. Однак здебільшого татари жили в приморській зоні, а обезлюдніла степова частина України використовувалася ними для випасу худоби, з якою вони влітку доходили до Ворскли й гирла Псла на Лівобережжі, межиріччя Тясьмину й Росі на Правобережжі Дніпра та Поділля в Побужжі[1]. Українське населення використовувало ці землі для різних відхожих промислів. Значно посилився приплив українського населення у Причорномор'я з кінця XIV ст., коли більша частина українських земель опинилася у складі Литви. Її успішна боротьба проти обезсиленої внутрішніми чварами Золотої орди сприяла цьому процесові. Проте з переходом Кримського ханства, створеного на уламках Золотоординської імперії, під протекторат турецького султана господарське освоєння причорноморських степів ускладнилось.

Постійна загроза турецько-татарських нападів сприяла формуванню особливого типу господарств у степовому порубіжжі — козацьких, здатних не лише займатися певним видом господарської діяльності, але й у разі потреби стати на захист не лише власних інтересів, але й рідної землі. Політичним центром стала Запорозька Січ. Територія, що підпорядковувалася Війську Запорозькому у третій чверті XVI ст., на сході обмежувалася Доном і Сіверським Дінцем, а на заході Південним Бугом, на півночі — Ореллю, Тясьмином і Воссю, на півдні — Бузьким і Дніпровським лиманами, Дніпром, Конкою, Бердою та Азовським морем. Так описували свої володіння запорожці у середині XVIII ст., посилаючись на грамоти польських королів (Сігізмунда І, Стефана Баторія), універсал Б. Хмельницького від 15 січня 1655 р., акти розмежування земель між Росією і Туреччиною, Туреччиною та Польщею, а також Польщею та Росією, договір між царським урядом і запорожцями, укладений влітку 1734 р. [2].

Але вже з 70-х рр. XVI ст. царський уряд намагається поширити свій вплив на цю територію не лише шляхом залучення козацьких загонів до складу прикордонної служби, але й за допомогою спеціальних розвідувальних загонів («станиць»), що направлялися до витоків Орелі, Самари, Торця, Бахмуту для «нагляду» за пересуванням татарських улусів у Приазов'ї і попередження можливих їх вторгнень у межі Московської держави [3]. У 1599 р. за розпорядженням Бориса Годунова для зміцнення південних рубежів і координування дій прикордонних постів, що розташовувалися на лівобережжі Сіверського Дінця, при гирлі Осколу збудували м. Цареборисів [4]. Воєводам Алфьорову та Бельському, під керівництвом яких зводилося місто, Годунов доручив переписати всіх козаків, що жили в пониззі Осколу та Сіверського Дінця і виявили бажання служити російському цареві. Тим, хто погоджувався служити Москві, обіцяли хліб та гроші [5]. Однак події іноземної інтервенції та селянської війни початку XVII ст. призвели до послаблення впливу Росії в Середньому Подонців'ї: Цареборисів зруйнували татари, сторожі й станиці в основному розташувалися навколо Бєлгорода, Валуйок та інших міст [6]. Зате козацтво зміцнило тут свої позиції. До 30-40-х рр. відносяться відомості про дії козацьких загонів у Середньому Подонців'ї, складалися переважно з вихідців Лівобережної України. Керівники деяких з них згадуються у Визвольній війні 1648—1657 рр. Діяли переважно вони в районі Торських соляних промислів.

Перші документально достовірні відомості про виваркювання солі з ропи Торських озер відносяться до кінця XVI ст. Протягом першої половини XVII ст. за сіллю на Тор приїжджали не лише мешканці Лівобірежної України, але й південних повітів Росії. З собою вони привозили казани та інший реманент, необхідний для виваркювання солі, а в дорозі запасалися в лісах дровами. Оскільки татари часто нападали на солеварів, то вони об'єднувалися в компанії, котрі інколи нараховували декілька сот чоловік, складаючи таким чином досить численні валки, що доставляли сіль на Лівобережну Україну. Зрозуміло, що чумаки мали при собі й зброю, щоб захиститися від татар. Тому найбільше відомостей про козацькі загони в межиріччях Тору й Сіверського Дінця [7]. Крім цього, на Торі знаходилася переправа, через яку йшов шлях з Москви до Перекопу. Тож не дивно, що в російських джерелах ці місця згадуються дуже часто.

Оскільки в південних повітах Росії, на Слобідській Україні, що стала інтенсивно заселятися з середини XVII ст., не вистачало солі, то царський уряд за порадою приїзджих солеварів вирішив завести на Торі казенні варниці. Щоб захистити їх від нападів татар, прийняв рішення збудувати тут острог, доручивши козацькому отаманові С. Протасєву, котрий супроводив до Тору кримських послів, у 1646 р. вибрати зручне місце для острогу. У звіті про виконання доручення Протасєв писав, ща найбільш зручний для зведення міста район Маяцького озера: поруч ліс та добра вода в Дінці [8].

12 квітня 1648 р. цар направив воєводам найближчих до Торських промислів міст указ відправити влітку людей для будівництва острогу. Але вже наприкінці місяця на прохання воєвод та за рекомендацією Думи це розпорядження цар погодивсяскасувати [9].

Не вдалося звести острог при Торських соляних промислах і в 1660 р., хоча з Бєлгорода направили туди не лише людей для його побудови, але й переселенців з Правобережної України для поселення [10]. І лише в 1663 р. на правому березі Сіверського Дінця, неподалік від Маяцького озера, звели острог, назвавши його Маяцьким. На перших порах поселили в ньому по 50 родин з Валуйок і Чугуєва та 12 — з Харкова [11]. Однак уже в 1668 р. мешканці Маяцького приєдналися до козаків І. Брюховецького і покинули острог [12]. Під прикриттям Маяцького острогу в березні 1664 р. розпочалося спорудження казенних варниць. Влітку цього ж року у трьох варницях, на 40 сковорід (чренів), прислані з Чугуєва робітні люди наварили 5558, а в 1665 р. — 9331 пуд солі [13]. Однак розташований майже на відстані 5 верст від соляних озер Маяцький острог не став надійним захистом для солеварів від татарських нападів. Тому у квітні 1666 р. на Тор направили з Воронежа В. Струкова, доручивши йому описати місця, через які нападали на промисли татари, й визначити, які укріплення варто було б збудувати біля них. Оглянувши місцевість, Струков дійшов висновку, що Маяцький острог слід перенести до гирла р. Тор (нині Казенний Торець), а від нього вздовж лівого берега ріки до соляних озер і навколо них спорудити цілу систему земляних укріплень, а відтак продовжити їх аж до Маяцького лісу, з якого на промисли доставлялися дрова. За підрахунками Струкова, для зведення усіх укріплень необхідно направити влітку до 2 тис. чоловік [14]. Через хворобу бєлгородського воєводи Г. Ромодановського намічені укріплення влітку не було збудовано. Щоб захиститися від татар, приїжджі солевари самі розпочали будувати біля промислів острог, а в 1667 р. звели навіть церкву [15]. В 1676 р. за вказівкою царського уряду при соляних озерах збудували Соляне містечко і поселили в ньому «черкас» (переселенців з Правобережної України) [16]. Оскільки татари продовжували нападати на солеварів не лише на промислах, але й дорогою до них, то в 1684 р. за наказом московських царів козаками слобідських полків було зведено Торську укріплену лінію[17], котра фактично була продовженням Ізюмської, що будувалася у 1679—1680 рр.[18] від р. Коломак вздовж Сіверського Дінця до гирла Осколу, його берегом до старого Бєлгородського валу. Під час спорудження Торської лінії за пропозицією Струкова при гирлі Тору звели невелике містечко, котре на початку XVII ст. отримало назву Райгородка (нині селище Слов'янського району Донецької області). На кінець XVII ст. у межиріччі Сіверського Дінця й Тору знаходилися збудовані за вказівкою царського уряду Маяцький, Райгородський, Торський та Ізюмський остроги. Останній з 1685 р. стає полковим містечком одноіменного слобідського полку, до якого належали й усі перераховані. Слід відзначити, що поруч з козацькою адміністрацією у них перебували царські воєводи, котрим підпорядковувалося російське населення, що проживало в них. Так відбувався процес «розмивання» кордону між Московською та Українською козацькою державою.

У 1680 р. генерал Г. Косагов, під керівництвом якого зводилася західна ділянка Ізюмської лінії, провів вимір між Сіверським Дінцем і Дніпром вздовж Берестової та Орелі. На підставі проведених вимірів склав «чертеж краю украинского», тобто карту межиріччя Дінця і Дніпра [19]. У березні 1682 р. він відвідав у Батурині Гетьмана І. Самойловича та запропонував збудувати оборонні споруди між Дінцем і Дніпром. На його думку, необхідно було на цій ділянці звести дві лінії споруд: одну від Ізюмської лінії вздовж р. Коломак до її впадіння у Ворсклу, а другу — Берестовій та Орелі до Дніпра [20]. Міжнародна ситуація змінилася після підписання Бахчисарайського договору, поставивши на перше місце питання створення антитурецької коаліції європейських держав. У ній Україні та Московії відводилося головне завдання — знищення Кримського ханства.

Невдалий похід російських військ і українських козаків проти Кримського ханства у 1687 р. фактично послужив причиною усунення гетьмана І. Самойловича й обрання на гетьманство І. Мазепи. У підписаних Мазепою Коломацьких статтях (пункт 20-й) відзначалося: «… для утиску й стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і на малоросійські (українські) міста зробити на цьому боці Дніпра навпроти Кодаку шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на річці Самарі, і на річці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями» [21]. Таким чином, якщо Самойловичу вдалося уникнути будівництва запропонованих Косаговим оборонних споруд по р. Орелі, то Мазепа змушений був підписати спеціальну статтю, котра фактично дозволяла царському урядові втручатися у внутрішні справи Запорожжя.

Зведення опорних баз Росії в межах Запорожжя розпочалося вже на початку 1688 р. Готуючись до нового походу на Крим, московський уряд розпорядився спорудити при гирлі Самари місто, «щоб складати в ньому не тільки потрібні військові хлібні припаси, але й гармати» [22]. Після Водохреща до гетьмана відправили посланця з грамотою, якою зобов'язували його готуватися до «раннього походу» з усім військом для будівництва міста на Самарі. І Мазепа розіслав у всі полки універсали, щоб старшина й козаки готувалися до походу на п'ять місяців [23].

Довідавшись про наміри царського уряду направити людей для спорудження міста на р. Самарі, запорожці звернулися до Мазепи з листом, в якому протестували проти самоуправства російських монархів: висловлювали здивування, на якій підставі залишений «при царських хлібних та військових запасах» після першого походу на Крим у Кодаку дворянин С. Г. Москаль разом з полтавським хорунжим з'явилися на р. Кільчені та Самарі й стали добирати місце для спорудження фортеці [24]. Висловлюючи подив щодо дій Москаля, запорожці зверталися до гетьмана з проханням «заступитися за них перед царями та добитися заборони спорудження міст на р. Самарі», бо це призведе до обмеження їх «вольностей». Крім листа Гетьману І. Мазепі та Москалю, запорожці відправили листа й на ім'я царів. З Москви на адресу кошового отамана г. Сагайдачного надійшла відповідь, у котрій зазначалося, що гетьман Мазепа вийшов з України для походу проти бусурман і зводить самарські фортеці не проти запорожців, а проти споконвічних ворогів святого хреста [25,26]. Одночасно з царським посланням запорожці отримали й листа від гетьмана, в котрому підкреслювалося, що фортеці на Самарі будуються за вказівкою царів; що мета їх спорудження — не утиск і покривдження запорожців, а захист усього українського народу від ворогів [27]. Гетьман також повідомляв про підготовку походу на Крим та що незабаром на Самару прибудуть і московські війська.

Запорожцям довелося примиритися зі спорудженням на їх землях фортець та розміщенням у них царських гарнізонів, хоча дії царського уряду та гетьмана викликали у них велике незадоволення. Поки вони посилали своїх гінців до Москви та до гетьмана й очікували відповіді на свої послання, на Самарі розпочалися роботи зі зведення оборонних споруд. Головну фортецю при впадінні р. Кринки у Самару заклали у березні, а закінчили її на початку серпня 1688 р. Зводилася вона під керівництвом інженер-полковника фон Зелена, присланого з Москви [28]. На території фортеці збудували двір для воєводи, 260 просторих хат: одну приказну та три воєводських, льох і лазню; для полкових припасів 17 плетених повіток, 7 дворів для гетьмана й старшини, а також дерев'яну церкву на честь пресвятої Богородиці, від якої й отримала назву сама фортеця [29]. За стінами фортеці відвели місце для посаду, навколо якого насипали вал і викопали рів. При в'їздах до фортеці через рів перекинули мости. Протяжність міських стін складала 1641 сажень, а самої фортеці — 600 сажнів. До фортеці призначили воєводу та цілий штат різних службовців, у тому числі й аптекаря. Її гарнізон повинен був складатися з 4491 чол. Посад її заселявся поселенцями з України та Московії. Їм надавалося право торгувати різними товарами, медом, горілкою. Як військам, так і поселенцям заборонялося чинити будь-які кривди та утиски кодачанам, севрюкам і запорожцям, якщо вони побажають селитися вище по Самарі. Навпаки, належало охороняти їх пасіки та сприяти іншим заняттям [30].

Крім Богородицької фортеці передбачалося збудувати ще одну фортецю при гирлі р. Бика, лівої притоки Самари, поблизу шляху, котрим добиралися татари «под города царского величества», тобто при Муравській дорозі. Однак у 1688 р. обмежилися лише спорудженням однієї фортеці. У 1689 р., після повернення В.Голіцина з кримського походу та «заспокоєння» монахів Самарсько-Миколаївського монастиря, що виступили проти будівництва фортець на Самарі, Голіцин розпорядився збудувати ще одну фортецю вище Вільного броду, при урочищі Сорок Байраків. Закладена вона була 20 червня тим же Вільямом фон Зеленом і закінчена 18 липня: назвали місто Новосергіївськ або Вільний [31]. Наступ царату на землі Запорожжя тривав…

Література

1.Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІ-XIV вв. — М.: Наука,1985. — С. 28-39.

2.Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.2. — С. 1332, 1352, 1356—1359, 1396—1397 і ін.

3.Беляев И. О сторожевой службе на польской украине Московского государства до царя Алексея Михайловича. — М., 1848. — С. 17-21.

4.Загоровский В. П. Изюмская черта. — Воронеж, 1980. — С.53.

5.Пирко В. А. Северное Приазовье в XVI—XVIII вв. — К., 1988. — С.9.

6.Загоровский В. П. Указ. соч. — С.54.

7.Пирко В. А. Вказ. праця — С.44.

8.Центральний державний архів давніх актів Росії (ЦДАДА). — Ф. 123, оп. 1. спр. 7. — А.2-6.

9.Там же. — Ф, 210, Бєлгородський стіл, стр. 255. — А. 55.

10.Більш докладно про це див.: В. О. Пірко. До питання про заснування міста Слов'янська // VIЖ. — 1976, No9. — С. 115.

11.Там же. — С. 116.

12.ЦДАДА. — Ф. 210. Бєлгородський стіл. стб. 998. — А. 153; стб. 1319 — А.14

13.ЦДАДА. — Ф. 210, Бєлгородський стіл. стб. 998. — А. 129.

14.Там же. — А.13.

15.Там же. — А.17.

16.Пірко В. О. До питання про заснування міста Слов'янська. — С.117.

17.Більш детально про неї див.: Пирко В. А. Торская укрепленная линия // Вопросі истории. — 1986, No1. — С.180-184.

18.Загоровский В. П. Указ. соч. — С. 87-155.

19.Костомаров Н. И. Собрание сочинений. — СПб., 1905. — Кн. VI. — С.320.

20.Там же. — С.331.

21.Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т.2. — С.360.

22.Там же. — С.365.

23.Там же.

24.Яворницкий Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т.3. — С.42

25.Там же. — С.43-44.

26.Там же. — С.44.

27.Там же.

28.Яворницкий Д. І. Історія… — Т.3. — С.48.

29.В джерелах та в літературі зустрічається дві назви цієї фортеці: Богородицька та Новобогородицька. Очевидно спочатку вона називалася Богородицькою, а після відбудови її у 1736 р. за нею закріпилася назва Новобогородицької.

30.Яворницький Д. І. Історія … — Т.3. — С.49.

31.Яворницкий Д. І. Історія … — Т.3. -С.62-63

Другий період

Після азовсько-дніпровських походів і здобуття Азова, Тавані, Кизикерменя, Шагинкерменя царський уряд вжив ряд заходів щодо зміцнення своїх позицій у Причорномор'ї. Крім зміцнення обороноздатності Азова, у 1698 р. при Таганрозькій бухті заклали Троїцьку фортецю (нині м. Таганрог), а для прикриття її з боку суші від Міуського лиману до Черепахінського мису насипали вал і викопали рів, які закінчувалися Павлівським (на заході) та Черепахінським (на сході) редутами.

У 1701 р., після зруйнування московськими військами (за умовами Константинопольского договору) укріплень на кордоні з Запорозькою Січчю, царська армія під керівництвом князя Кольцова-Мосальського біля р. Білозерки, в урочищі Кам'яний Затон, напроти Микитинського Рогу, заклала нове місто. В ньому, фактично напроти Січі, розмістили російський гарнізон [14, 224]. Це викликало велике незадоволення на Запорожжі. Зведення Кам'янозатонської фортеці запорожці розцінили як чергову спробу московського уряду встановити постійний контроль за їх діями.

Однак недовго простояли ці фортеці на землях запорожців. Поразка царських військ при Пруті в 1711 р. змусила Московію відмовитися від цих оборонних споруд. Згідно з Прутським й Андріанопольським договорами вона позбавлялася значних територій у Приазов'ї. Російсько-турецький кордон з побережжя Азовського моря переносився у межиріччя Самари й Орелі: від р. Дону він йшов на витоки р. Тузлова, вздовж Азовсько-Ізюмської дороги на водорозділ Міусу, Лугані, Бахмуту, Кальміусу, лівою стороною Торця на водорозділ Самари й Орелі, по ньому — до Дніпра. Збудовані Росією — Московією в місцях запорозьких земель фортеці підлягали знищенню [10, т.5 2657].

Після зруйнування царськими військами у 1709 р. Старої Січі, а в 1711 р.- Кам'янської і переходу запорожців на територію Кримського ханства царський уряд передав землі Запорозької Січі Миргородському й Полтавському полкам, що сприяло заселенню їх посполитими та козаками цих полків. Оскільки на лівобережжі Дніпра основна частина запорозьких земель опинилася в межах Кримського ханства, то миргородці й полтавчани здебільшого стали переселятися на правий берег. Особливо посилився цей процес на початку 30-х рр. у зв'язку з будівництвом української лінії.

Перехід запорожців під зверхність Османської імперії, перенесення російсько-турецького кордону в межиріччя Орелі та Самари посилили загрозу татарських нападів на південні повіти Росії, Слобідську та Лівобережну Україну. Тому вже в лютому 1713 р. Петро І видав указ, згідно з яким з числа драгунів, солдатів, козаків, гарматників, а також інших представників «служилих людей» Київської та Азовської губерній передбачалось сформувати 7000 чол. територіальних військ (ландміліції), на які поклалося завдання охорони південних рубежів держави [10, т.4, No 2640]. Однак формування ландміліції йшло надто повільно і не давало бажаного ефекту при захисті кордонів. У зв'язку з цим наприкінці 20-х рр. київським генерал-губернатором графом Вейсбахом було запропоновано збудувати укріплену лінію між Дніпром і Сіверським Дінцем, а під її прикриттям розмістити ландміліцькі полки. Будівництво так званої Української лінії розпочалося у 1731 р. під керівництвом французького військового інженера генерал-майора де Брен'ї. Козаки й селяни Лівобережної і Слобідської України (до 30 тис. чол.) протягом 1731—1733 рр. насипали вздовж правого берега Орелі, Берестової, лівого берега Береки 268,5 версти суцільного земляного валу й спорудили 16 фортець. Під їх прикриттям у 1734—1737 рр. поселили 9 ландміліцьких полків [9, 142].

Українська лінія та поселені вздовж неї ландміліцькі полки, що складалися з однодвірців, фактично відділили Запорожжя від Лівобережної і Слобідської України. Це й стало головною причиною переселення вихідців з Гетьманщини на початку 30-х рр. на Правобережжя, яке, згідно з договором з Польщею у 1732 р., відійшло до Росії. Крім вихідців з Лівобережжя, північна частина залишених запорожцями земель активно заселялась і вихідцями з Речі Посполитої, особливо активно діяв тут чигиринський староста Яблоновський. До російсько-турецької війни 1735—1739 рр. на цій території нараховувалося до 40 українських поселень. На початку війни за розпорядженням царського уряду мешканці «Задніпров'я» були переведені на Лівобережну Україну. За переписом 1752 р. на «Задніпров'ї» знаходилось лише 643 двори, мешканці яких жили тут до початку російсько-турецької війни [5, 77]. Згідно із складеною у 1740 р. картою цієї місцевості тут знаходилось 22 поселення-Цибулів, Ухівка, Федорки, Несторівка, Колонтаїв, Війтів, Стецівка, Ірклеївка, Глинське, Золотарівка, Мишурин Ріг, Кам'янка, Бородаївка, Андрусівка та ін. За розпорядженням київського губернатора від 27 лютого 1744 р. ці поселення причислили до Миргородського полку. Полковнику Капністу доручили переписати всіх мешканців та всіма засобами сприяти заселенню цих територій вихідцями з Польщі, крім поміщицьких селян [8, 63].

Згідно зі складеним Капністом переписом на закріпленій за Миргородським полком території у 1745 р. числилося 2 міста, 13 сіл, 29 висілків і 133 хутори, в котрих знаходилося 1596 козацьких та 1624 селянських дворів [5, 79]. При цьому переважна більшість поселень виникла у 1740—1741 рр. Про те, що деякі з них були засновані вихідцями з Лівобережної України, засвідчують їх назви: Новомиргород та ін. Щоб захистити поселення від наїздів польської шляхти, яка нападала на новостворені поселення і силоміць переганяла їх мешканців до своїх маєтків, у 40-х рр. на кордоні з Польщею під керівництвом французького військового інженера де Боксета були збудовані Новоархангельська, Новомиргородська, Орлівська фортеці. В них розмістили гарнізони [8, 13].

Після довгих переговорів між царським урядом і запорожцями Анна Іоанівна у серпні 1733 р. дала згоду на їх повернення на старі місця. Цариця боялась, що вони можуть виступити у війні проти Росії. Умови повернення оформили договором, підписаним представниками царського уряду та запорожців влітку 1734 р. в Лубнах. Другим пунктом цього договору царат погоджувався з правом запорожців жити на землях, що належали їм до 1709 р. [3, 68]. Наприкінці березня 1734 р. за 3-5 км від Старої Чортомлицької Січі (біля сучасного села Покровського Дніпропетровської області) запорожці заснували Нову Січ. Оскільки вона розмістилася при р. Підпільній, то її ще називають Підпільнянською. Але не встигли запорожці обжити нові місця, як за розпорядженням царського уряду у 1735 р. ніби для охорони Січі від кримських татар під час війни з Туреччиною, збудували при ній Новосіченський ретраншамент, в якому розмістили царський гарнізон. Найбільш об'єктивну оцінку цьому спорудженню, на наш погляд, дав І. Георгі, котрий писав, що ретраншамент звели для «удержания казаков в надлежащем порядке и исполнения предписаний от правительства верховного» [2, 356]. Його комендант призначався київським генерал-губернатором і йому ж був підзвітний. В інструкції, якою він керувався у своїй діяльності, зазначалося, що він повинен пильно стежити за діями козаків, нагадувати кошовому з товариством про «незаконність» того чи іншого вчинку, відмічати в журналах, що велися при Новосіченському ретраншаменті та на Микитинському перевозі, усіх, хто прибував на Січ, перешкоджати втечам на Запорожжя та повідомляти уряд про все, що відбувалося на Запорожжі [т.14, 407]. Отже, царат не тільки пильно стежив за одною з основних українських військових потуг — Запорозькою Січчю, але й вів активну політику обмеження її впливу, одночасно намагаючись використовувати козацтво у боротьбі проти Туреччини.

Під час війни 1735—1739 рр. з Туреччиною московське командування, врахувавши уроки походів В. Голіцина на Крим, розпорядилося збудувати на шляху просування армії до Перекопу різні оборонні споруди та розмістити в них гарнізони з припасами продуктів, фуражу й питної води. Перший редут звели українські козаки при р. Вороній, за 20 верст від Самари; другий-при р. Осаканівці, третій — подвійний при р. Воминці, четвертий — при р. Московці; при Кінських Водах спорудили два редути з обох боків ріки. Наступний подвійний редут збудували при затоці цієї ж ріки. Такий же редут звели й на р. Сталік, а біля Кам'яного затону, при р. Білозерці, спорудили чотирикутну фортецю з бастіонами, тобто відновили зруйновану згідно з Прутським договором Кам'янозатонську фортецю. За 20 верст від неї при р. Рогачці збудували редут, а на р. Каїр-Мечетній звели чотирикутну бастіонну фортецю; за 20 верст від неї при р. Малій Каїрці влаштували редут. Наступний редут збудували за 25 верст на р. Дручці; від неї на відстані 33 верст в Чорній Долині збудували 6 редутів. На відстані 55 верст, при Дніпрі, викопали 3 з'єднаних окопи, а напроти Кизикерменя звели редут. Від нього на шляху до Перекопу на відстані 12 верст один від одного збудували два редути. Крім цього, у 1738 р. на місці татарського Асланкерменя збудували Андріївський редут, а в 1739 р. напроти Кизикерменя, на місці м. Тавані — Таванський редут. Форпости для спостереження за пересуванням татар спорудили також на Самарі та Татарці [6, 783]. У кожному з форпостів несли службу по 25-35 українських козаків із старшинами протягом усієї кампанії проти Криму. На р. Самарі відбудували Новобогородицьку фортецю, а вздовж самої ріки влаштували постійний патруль. На о. Хортиці в 1737 р. заклали верф для Дніпровської флотилії. Перелічені споруди в межах земель Війська Запорозького об'єктивно посилювали загострення взаємостосунків між запорожцями та царатом.

Поштовхом послужили інциденти між запорожцями та донськими козаками. Після переходу запорожців на територію Кримського ханства й перенесення російсько-турецьких кордонів у межиріччя Орелі та Самари Військо Запорозьке активніше стало освоювати побережжя Азовського моря, зокрема й Єйську косу. Від Берди до Міуса, на морських косах запорожці стали влаштовувати рибні промисли. За умовами Бєлградського договору 1739 р. та розмежуванням земель між Росією і Туреччиною 1740 р. ці території відійшли до Росії [10, т.11 п.8829]. Намагаючись активізувати їх освоєння (та, очевидно, створюючи для запорожців противагу — прим. ред.), царський уряд сприяв переселенню сюди дінських козаків. Уже у 1743 р. запорожці подали скаргу імператриці на донців, які чинять їм кривди на Кальміусі, Міусі та інших річках. На підставі цієї скарги Військова колегія направила указ Війську Донському, який забороняв чинити перешкоди запорожцям у цих містах. З свого боку донські козаки звернулися до Елизавети Петрівни з листом, в якому просили імператрицю заборонити запорожцям користуватися побережжям Азовського моря на схід від ріки Берди. В той же час запорожці, підкреслюючи свої права на ці території, посилалися як на царські укази, так і ордери київського генерал-губернатора М. Леонтєва, документи розмежування земель між Росією та Туреччиною, підписані князем В. Репніним, згідно з якими їм дозволялося користуватися морським побережжям включно до ріки Темерник, тобто кордону 1711—1713 рр. [14, 35]. Розібратися у цій справі доручили комендантові Аннинської фортеці Вирубову, а після його смерті — підполковнику Більсу. Останній зажадав від обох сторін відповідних доказів на підтвердження своїх вимог. Ні донці, ні запорожці не змогли подати документальних підтверджень. Запорожці доводили, що такі документи у них були, але їх передали Мазепі. Вони посилалися на копії та на матеріали розмежувань російсько-турецьких кордонів, у яких йшлося про володіння запорожців. Тоді Більс зібрав старожилів і зажадав від них відповідних відомостей. Зіставлення цих відомостей з наявними документами дозволяє стверджувати, що запорожці не лише детальніше розповідали про ці території, але й були більш об'єктивними стосовно переселення на побережжя Азовського моря донських козаків. Слід зауважити, що до кінця XVII ст., до взяття російськими військами Азова, постійних поселень дінських козаків тут не було. У 1700 р. Петро І розпорядився переселити дінських козаків з «верховых донских городков» на правобережжя Сіверського Дінця, розмістивши їх вздовж доріг, що з'єднували Азов і Таганрог з внутрішніми районами Росії. Однак дінські козаки під різними мотивами ухилялися від переселення в Приазов'я. У зв'язку з цим 14 травня 1705 р. на Дон була направлена царська грамота з вимогою «из тех городков, которые построены не по указу и не на шляхах, свесть их жителей и поселить за Северским Донцом по шляху… в пристойных местах». У той час як в іншій царській грамоті від 7 липня 1707 р. відмічалося, що чугуївці, харковчани, золочівці, змієвці, маячани «служилые да и жилецкие люди многие, оставья де домы свои з женами и с детьми, а иные де, оставья жен, явно идут де на Дон и в донецкие городки» [1, 114]. Завдяки чому зростало населення існуючих уже поселень на правобережжі Дінця та виникали нові. Завдяки цій міграції швидкими темпами зростало населення новоствореного Бахмутського повіту. Згідно із переписом 1711 р. в ньому нараховувалося 1302 двори. Українські козаки були поселені при Таганрозі, насінням та сільськогосподарською технікою з Ізюмщини забезпечувалася «государева пашня» під Азовом і Таганрогом, яка доставляла хліб місцевим гарнізонам [29]. Зрозуміло, що все це сприяло, особливо після 1713 р., зміцненню позицій українського козацтва в цьому регіоні.

Отримавши такі документально не підтверджені відомості як з боку Війська Донського, так і Запорозького, Сенат у квітні 1746 р. прийняв рішення розмежувати їх р. Кальміусом [10, т.12, с.9282]. Хоча це рішення не влаштовувало жодну з сторін, однак вони змушені були погодитися з ним, тим паче, що восени цього ж року під наглядом підполковника А.Короб'їна в присутності представників обох сторін було проведено розмежування земель донських і запорозьких козаків та встановлено межові знаки вздовж лівого берега Кальміусу до його витоків і старих знаків російсько-турецького кордону 1714 р. Після цієї акції східний кордон запорозьких земель від Азовського моря проходив по Кальміусу до витоків р. Бахмуту, а відтак межиріччям останнього і Кривого Торця до з'єднання з ним Сухого, далі — вздовж Торської лінії, котру запорожці називали старим валом, до Сіверського Дінця, його правим берегом — до ріки Береки, тобто Української лінії, взовж неї — до Дніпра (отже, на сході царат «посунув» запорожців від Дону, про який як межу Запорожжя говорив у своєму відомому універсалі Гетьман Б.-З. Хмельницький — прим. ред.).

Одночасно з суперечками за «вольності» на сході запорожці висловили протест імператриці на дії польських феодалів, які намагалися розширити свої володіння за рахунок їх земель. Єлизавета Петрівна розпорядилася перевірити цей інцидент, використавши договори з Польщею. На підставі цих міжнародних актів було встановлено порушення з боку Польщі. Що ж стосується поселення в межах запорозьких земель козаків полтавського полку, а багато з них були поселені під час війни з Туреччиною у зведених ними редутах за вказівкою російського командування, то в царському посланні 1752 р. відмічалося: «… когда гетман Богдан Хмельницкий съ народом малороссийским под высоковластную державу российской империи в подданство пришел, в то время все города, села и деревни и оное войско запорожское состояло в одной дирекции гетманской и между Малою Россиею и войском запорожским границ не было, но где имелись незанятые поселением пустые земли и лесные угодья, там как запорожским, так и малороссийским козакам в пристойных местах пасеки держать, рыбу и зверей ловить было невозбранно, а к Сечи запорожской в то время никаких мест и селений особливых не бывало» [14, 46]. Таким чином, історичні факти було перекручено, а вимоги запорожців фактично було проігноровано.

Перенесення російсько-турецького кордону за умовами Бєлградського договору на побережжя Азовського моря, Берду та Конку, подальше заселення межиріччя Сіверського Дінця і Дніпра поставили питання про зміцнення обороноздатності південних кордонів Російської імперії. У 1743 р. уже відомий де Брен'ї запропонував побудувати нову укріплену лінію замість Української, котра залишалася фактично в тилу новостворюваних поселень. Вона повинна була пройти рікою Самарою до Лугані, щоб прикрити поселення в межиріччі Самари й Орелі та на правобережжі Сіверського Дінця. І хоча план схвалила Військова колегія, в життя він не був втілений. У 1746 р. офіцер ландміліцького корпусу майор Ціклер запропонував не тільки збудувати вздовж Самари нову укріплену лінію, але й перевести на неї з Української ландміліцькі полки, відведену під них землю повернути слобідським і гетьманським полкам, у яких її відняли для ландміліції. План Ціклера затвердила Військова колегія. Після цього він запропонував два варіанти будівництва лінії: 1-й — по лівому березі Самари лінія йшла до її витоків, а відтак — до з'єднання з Українською при Петрівській фортеці; 2-й — по Самарі, від її витоків, через степи до ріки Лугані [6, 81]. Однак жоден з них не було здійснено.

Більш активне розчленування та відторгнення запорозьких земель розпочалося з 1752 р. У жовтні 1751 р. до Києва прибув зі своєю командою та родинами полковник австрійської армії І. Хорват і попросився на службу до російської армії, обіцяючи сформувати зі своїх людей два полки. 24 грудня цього ж року цариця Єлизавета Петрівна видала указ про умови поселення їх у межах України та формування гусарського і пандурського полків [10, т.13, No 9919]. Згідно з указом від 29 грудня Хорвату з його людьми дозволили селитися в задніпровських місцях, починаючи від гирла р. Кагарлик прямою лінією до витоків р. Тури, відтак на гирло р. Кам'янки, а від неї — до р. Омельника, по ній до Дніпра, відступивши від кордону з Польщею 20 верст [там же, No 9921]. Цю територію вибрав сам Хорват на підставі «Генеральної карти», складеної де Боксетом. 11 січня 1752 р. імператриця видала генерал-майору І.Хорвату жаловану грамоту, згідно з якою визначалися умови служби в російській армії та розселення сербів і хорватів, а заселена ними територія отримувала назву Нової Сербії. Для прикриття її від нападів татар дозволялося збудувати фортецю, назвавши її фортецею святої Єлизавети [там же, No 9924]. Наступні укази не тільки визначали порядок розселення сербів і хорватів, але й вимагали переселити українське населення, що жило на відведеній для них території, в інші місця. Гетьман К.Розумовський намагався захистити українців, доводячи, що вони живуть тут здавна відповідно до гетьманських універсалів і розпоряджень царського уряду [12, с. 1261, оп. 1, спр. 2670, а. 20]. Однак його протести виявилися теж марними.

Подекуди іноземці, поселяючись на відведеній їм території, насильно зганяли місцевих селян, займаючи навіть їх будівлі. Щоб місцеві жителі не переселялися на Запорожжя, тим більше в «Ханську Україну», що створювалася під верховенством Криму в Придністров'ї, царський уряд погодився сформувати з них так званий Новослобідський козацький полк і поселити його на південь від Нової Сербії. Командиром цього полку призначили коменданта Єлизаветинської фортеці полковника І. Глібова. Крім українського населення на території Новослобідського полку уряд дозволив селитися російським старообрядцям, що проживали в межах Речі Посполитої [10, т. 14, No 10454]. Таким чином, протягом 50-х рр. на запорозьких землях, на захід від Дніпра, царський уряд створив два нових землеробсько-військових поселення — Нову Сербію та Новослобідський козацький полк, за допомогою яких він розраховував не лише зміцнити південно-західні кордони імперії, але й посилити тиск на запорожців. Створення цих військово-землеробських поселень сприяло загостренню стосунків між ними та Військом Запорозьким і стало причиною багатьох конфліктів між запорожцями та військовими поселеннями.

Після Хорвата до Києва зі своїми людьми прибули полковники Р. Прерадович і І. Шевич. Правда, вони не погодилися селитися разом з людьми Хорвата, а стали вимагати дозволу на поселення на лівому боці Дніпра, між Самарою та Кіськими Водами (Конкою). Уряд відмовився відвести для них ці місця, а запропонував територію в межиріччі Бахмуту й Лугані, на правому боці Сіверського Дінця, котра у 1725 р. була включена, у зв'язку з ліквідацією Азовської губернії, до Воронезької губернії. Що ж до переважно українського населення, то його передбачалося перевести на територію Слобідської України, тобто на місця його виходу [10, т. 13, No 10104]. Однак, оскільки сербів і хорватів прибуло надто мало (лише 1513 чол. [42]), щоб скоріше заселити ці місця та сформувати два повноцінних полки, уряд не тільки дозволив залишитися на своїх місцях старожилам, але й приймати до Слов'яносербії (так називали це поселення) усіх, хто сповідував православну віру, в тому числі й українців, які не рахувались за поміщиками. Тому основну частину населення Слов'яносербії складали українці [5,94].

Одночасно з обговоренням питання про поселення людей Прерадовича й Шевича йшлося про будівництво оборонних споруд на лівобережжі Дніпра. Прийнято було рішення про будівництво нової оборонної лінії вздовж ріки Самари до Бахмутської фортеці, тобто на відстані 220 верст, і поселення під її прикриттям 9 ландміліцьких полків, котрі не були розміщені на Українській лінії, оскільки вона не була завершена. Фактично це рішення повторювало пропозиції де Брен'ї та Ціклера, але й воно не було реалізоване.

Подальший наступ на запорозькі землі пов'язаний з втіленням у життя «Плану про поселення в Новоросійській губернії», затвердженого Катериною ІІ 22 березня 1764 р. [10, т. 16, No 12099], фактично ним царський уряд започаткував адміністративні реформи в Україні та масову роздачу земель на півдні. Згідно з ним на базі Нової Сербії та Новослобідського козацького полку створювалася Новоросійська губернія. Потім до неї приєднали Українську лінію і Слов'яносербію. Це новостворене адміністративне об'єднання фактично відрізало Нову Січ від України і дозволило царському урядові контролювати всі її зв'язки з іншими українськими землями.

При обговоренні питання про створення Новоросійської губернії вкотре йшлося про зведення оборонних споруд на території запорозьких земель. Знову зупинилися на плані спорудження їх по річці Самарі, але визнали за доцільне не зводити суцільного валу на зразок Української лінії, а спорудити лише фортеці та редути, в котрих можна було б розмістити два регулярних полки. Будівництво цих споруд намітили розпочати у 1767 р. зведенням фортеці середньої величини на р. Самарі поруч з Новоселицею — центром однієї з найбільших на лівобережжі Дніпра Самарської паланки. При витоках Самари планувалось збудувати велику фортецю, назвавши її Катеринінською. Фортеця середньої величини — Павлівська повинна була розміститися при витоках ріки Бик, лівого допливу Самари, або витоках Кривого Торця. Між фортецями передбачалось збудувати 24 редути, в котрих повинні були розміститися роти двох полків. Після завершення будівництва цих укріплень у 1768 р. в них передбачалось розмістити перевезену з Української лінії артилерію, але саму лінію не руйнувати. Війна з Туреччиною не дозволила здійснити все намічене, однак частина укріплень була споруджена, і в них розмістили гарнізони [7, 3-18].

В той же час воєнні дії російської армії та напад кримської орди на Новоросійську губернію наприкінці 1768 — на початку 1769 рр. спонукали царський уряд вжити ряд заходів до посилення оборони південних кордонів. Під керівництвом генерал-поручика М.Деденьова на початку 1770 р. було складено план спорудження нової укріпленої лінії по річках Конці та Берді, яка повинна була перегородити основний шлях — стару Муравську дорогу, що вела від Перекопу через запорозькі землі в межі Слобідської та Лівобережної України.

Будівництво Дніпровської лінії, яку дехто називає Новою Українською, розпочалося в серпні 1770 р. зведенням при ріці Московці, лівий доплив Дніпра, Олександрівської фортеці та на лівому березі Берди, при її впадінні в Азовське море, Петровської. Передбачалося збудувати 7 фортець, у тому числі 2 (флангові) середньої та 5 малої величини. Від витоків Конки до витоків Берди насипати 35 верст суцільного земляного валу, а за ним звести 3 ротних фортеці і 7 редутів; у фортецях і редутах розмістити 1014 гармат і 306 мортир. Висловлюючи протести щодо спорудження в межах їх володінь без погодження з Кошем нової укріпленої лінії, запорожці розуміли, що вони неспроможні протистояти діям царського уряду. У їх зверненнях до П. Калнишевського з цього приводу відчувається розуміння безвихідності і передчуття втрати не тільки земель, які вони так цінували, але й останніх залишків автономії [7, 35-90]. Слід також відзначити, що під час війни на лівому боці Південного Бугу, при річках Синюсі та Чорному Ташлику царський уряд дозволив селитися вихідцям з турецьких володінь, здебільшого молдаванам, волохам і болгарам, сформувавши з них Молдавський полк. Все це знову вкрай загострило взаємостосунки між Військом Запорозьким і царським двором. Тому не дивно, що Катерина ІІ, передаючи нагороди запорожцям за участь у війні з Туреччиною, вимагала вжити всіх заходів в разі відмови запорожців прийняти царську нагороду.

Таким чином, протягом другої половини XVII—XVIII ст. під виглядом зміцнення своїх південних рубежів царський уряд на землях Запорозької Січі зводив окремі фортеці, цілі укріплені лінії, селив військово-землеробські поселення, посилюючи контроль над Військом Запорозьким і все більше втручався у його внутрішні справи. Однак поки існувала небезпека татарських нападів на південні рубежі імперії, царат мирився з автономією запорожців і України загалом. Після війни з Туреччиною в 1768—1774 рр., підписання Кучук-Кайнарджійського договору, згідно з яким Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Росії, відпала потреба у Війську Запорозькому. Тому петербурзький двір на початку червня 1775 р. розпорядився знищити Січ, а заодно й останній осередок української автономії, залишивши поза увагою всі заслуги козаків перед імперією, зокрема й під час останньої війни. Підтвердженням такого ставлення царату до Війська Запорозького стало зіслання останнього його отамана П. Калнишевського до Соловецького монастиря, де він в нелюдських умовах утримувався до 1801 р., а через два роки після звільнення там же і помер.

Література

• Булавинское восстание (1707—1708). — М., 1935. — 507 с.
• Георги И. Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов. — СПб., 1799. — Т. З.
• Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. — К., 1962. — 402 с.
• Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1886. — Т. 14.
• Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХУІІІ — первой половине ХІХ в. (1719—1858). — М., 1976. — 306 с.
• Ласковский Ф. Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России. — СПб., 1858. — Т. З.
• Летопись Екатеринославской археогра-фической ученой комиссии. — Екатери-нослав, 1909. — Вып. У.
• Материалы для истории Южнорусского края в ХУШ ст. — Одесса, 1886.- 433 с.
• Пірко В. О. 250-річчя з часу спорудження Української лінії. (Укр. істор. журнал) 1986, No 8.
• Полное собрание законов Российской империи. — СПб., 1830.
• Пушкаренко А. А. Начальный этап русского земледелия в Северном Приазовье // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. — Минск, 1964. — С. 299—309.
• Російський державний архів давніх актів.
• Російський військово-історичний архів.
• Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т. І.

Джерела

В. О. Пірко. Наступ царату на землі Війська Запорозького // Схід. 1998. №№ 1-2.