Користувач:Arxivist/Чернетка/Статті/Липинський В'ячеслав Казимирович

В'ячеслав (Вячеслав) — теоретик українського консерватизму, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист. Організатор Української демократично-хлібороської партії. У часи Української Держави посол в Австро-Угорщини. Автор чисельних праць та розвідок, серед яких: „Данило Братковський” (1909), „Генерал артилерії Великого Князівства Литовського” (1909), „Шляхта на Україні” (польськ., 1909), „Аріянський соймик в Киселені в маю 1638” (1910), “Z dziejw Ukrainy” (1912), „Україна на переломі 1657-1669” (1920), „Лист до братів-хліборобів” (1926) тощо. Член Українського наукового інституту в Берліні і дійсний член Наукового товариства імені Шевченка в Києві.

Засновник та ідеолог нового українського монархізму, яка розміщена у публіцистичній роботі «Листи до братів-хліборобів». За поглядам переконаний державник, який один із перших обґрунтував необхідність України як держави.

Життєпис

Народився в селi Затурці, що на Волині у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських гербу Бродзіч. Рід походив з Мазовії. З дитинства перебував у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетному з польською культурою. Його молодший брат Станіслав Липинський, доктор філософії, агроном-селекціонер, після раядснької радянської окупації Західної Волині подався на еміграцію до Польщі. Походження В'ячеслава Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя. 1906 року одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською. З 1909 року В'ячеслав Липинський перебував у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту. Цей хутір подарував його дядько Адам Рокицький.

У 1919 році після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау - гірському містечку у Нижній Австрії. У Райхенау Липинський прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921 року.

З листопаду 1926 року перебуває в Українському Науковому Інституті. За порадою лікарів покинув працю в Інституті, повернувся до Австрії, оселився у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґрацу 1928 року.

Хронічна легенева недуга загострилася; навесні 1931 року хворобою вражене серце. 26 квітня 1931 року Липинського перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року. Похований на католицькому кладовищі у селі Затурцях на Волині.

За радянської влади усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою видатного діяча В'ячеслава Липинського, втрамбовані в землю колгоспною технікою.

Та у перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили кладовище й встановили пам'ятник на символічній могилі В'ячеслава Липинського. Нині відремонтовано родинне обійстя Липинських. Яке з 2011 року, напередодні 20-річчя незалежності України, відреставроване та у ньому відкрито меморіальний музей В'ячслава Липинського.

Освіта

Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові. Вивчає агрономію та слухає лекції історії та відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. Завершив навчання у 1906 році. Після з дружиною виїджає до Женеви, вивчати соціологію у Женевському університеті. Пробувши рік, через поганий клімат для здоров'я виїджає знову до Кракова.

Військова справа та участь у Великій Війні

Після отримання атестату-зрілості з 1902 року відбуває військову службу у Ризькому драгунському полку, який перебував у Кременці на Волині. Згодом, військова комісія визнала його "нездатним до війська через легені та серце". Це пов'язано з тим, що В'чеслав Липинський ще х дитинства хворів на туберкульоз. Після початку Великої Війни відбуває мобіліціщацію як резервний офіцер 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію та брав участь у битвах. Через загострення хвороби переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві. Після Лютневої революції 1917 року бере участь в українізації військових частин на Полтавщині.

Політична та громадська діяльність

Бере участь за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України у 1914 році. У складі президії СВУ: Олександр Скоропис-Йолтуховський, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Маркіян Меленевський (на початку СВУ очолювали Дмитро Донцов і Микола Залізняк), якій допомагали галицькі і буковинські діячі різних ділянок (Степан та Роман Смаль-Стоцькі, Василь Сімович, Михайло Возняк, Богдан Лепкий, Михайло Лозинський, Лев Ганкевич, Іван Крип'якевич, Степан Рудницький та інші). Осідком СВУ був недовгий час Львів, від серпня 1914 - Відень.

Під час Лютневої революції 1917 року В'ячеслав Липинський перебував у Полтаві. У період Центральної Ради Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Разом з Сергієм Шеметом, за його свідченням, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» Павла Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом Всієї України.

З 1928 року загострилися суперечності між ним та Павлом Скоропадським. Липинський фактично розірвав свої стосунки зі Скоропадським; натомість, зблизився з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання закордоном. Український союз хліборобів-державників розколовся: прихильники Гетьмана об'єдналися у Союз гетьманців-державників, прихильники В.Липинського 1930 року створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Наукова діяльність

Автор багатьох наукових розвідок та монографій таких як: «Україна на переломі. 1656-59». У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського Липинський переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському Науковому інституті як його дійсний член.

Українська Держава

На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. Виступав з промовоб щодо Берестейського миру. Послом залишався після повалення Гетьманату. Розстріл полковника Петра Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові.

Український Союз Хліборобів Державників

Союз, створений як об'єднання українських монархістів заходами В. Липинського і С. Шемета у Відні (1920), а також з участю Д. Дорошенка, М. Кочубея, А. Монтрезора, Л. Сідлецького й О. Скорописа-Йолтуховського, був названий «Український Союз Хліборобів Державників (УСХД)». Ця група оголосила «Відозву до українських хліборобів» і почала видавати журнал «Хліборобська Україна».

У травні 1920 вийшла за редакцією Вячеслава Липинського перша книга органу УСХД збірка «Хліборобська Україна».

Погляди

Після переїзду до Русалівських Чагар усвідомлює необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого входив.

Під час Української революції переконаний прибічник гетьманської форми правління, вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський).

У своїй державотворчій концепції Липинський дотримується ідеї українського монархізму. Містична сила, месіанське призначення, релігійний порив народу повинні бути спрямовані українським Гетьманом-монархом, який не повинен вибиратися народом, а отримувати владу в спадковість. Монарх повинен в першу чергу спиратися на активну меншість, аристократію. Саме вона, «а не пасивна (« українська») більшість творить держави і нації». Він упевнений в тому, що кожен народ повинен пройти період монархії, абсолютизму і якраз відсутність в Україні абсолютної монархії не дозволила створити свою власну державність.

Листи до братів-хліборобів

У історіософській праці «Листи до братів-хліборобів», які опубліковані у збірці «Хліборобська Україна», а пізніше у 1926 році окремим виданням, являли собою виклад гетьманської ідеї і політичної програми із ідеальною на його формою правління України — «класократія» із обмеженою монархією. Класократія - термін запропоновано В'ячеславом Липинським в його теорії українського консерватизму або інакшою назвою українського-монаріхзму. В'яеслав Липинський назвав цю теорію як теорія українського гетьманського націоналізму. Це форма державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Соціальний клас для Липинського - лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта - активна меншість, яка створює держави і нації.