Користувач:Спиридон черкасенко
миколаївщина багата на таланти... Спиридон Федосійович Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг на Миколаївщині. Спірідон Черкасенко, вірші:
ПІД ЗЕМЛЕЮ
Тут вічна ніч. Але не та, Що після стомленого світу Клопітну землю обгорта У ласці тихого привіту. Тут вічна ніч. Вона не сни
Несе утішнії людині:
Землі занедбані сини Помалу гинуть в домовині. Замісто зірок золотих, Ночей, і вроди, і принади, В кутках далеких і страшних Убогі блимають лампади,— Неначе шабаш свій мерці Сюди збирались святкувати
Й свої смердючі каганці
Де-де забули поховати І розійшлись, і чутно стук Глухий, зловісний в домовину... Із всіх кутків могильний згук Жаха незвичную людину... Тут вічна ніч, тут повно вщерть Страждання, розпачу і муки, І звідусюди тільки згуки: Стук-стук! тут ніч! стук-стук! тут смерть! 1906
ШАХТАРІ
Тихо у вогкій пітьмі, В шахті, на дні. Стіни ридають німі, Мокрі, брудні. Буйними краплями згіт Очі сліпить, Лампи смердючої гніт Блима, чадить. Тяжко... повітря нема... Сльози бринять. Тиша панує німа... Треба довбать! Гучно ми в груди землі Кайлом б'ємо,— Вперто ми шиї свої Сунем в ярмо! Вугілля кожний шматок Сяє, блищить: Сила шахтарських кісток В ньому горить! 1906
Я І СМУТОК МІЙ
Всю ніч зо мною сум болючий мій, Супутник-друг блукань моїх безцільних. Нам весело у парі мовчазній, Де б не були ми — двоє нероздільних. Та давить нас нудьга похмурих стін,
А книги сі — живої думки препарати — Вже виглядом самим наводять сплін
І геть женуть з набридлої кімнати. З портретів дивляться докором нам услід
Славетних діячів померхлі очі. Нас душить сміх... Ще мить — і пішохід
Вітає нас весняним чаром ночі, Куди?.. Та все одно—аби звідсіль! Ось нам шепоче дощ свого таємну казку, Мов знахор той наврочений тамує біль
Або зашіптує уразку.
Блакитним сяєвом шипить ліхтар
Бренять на вітах перли сліз весняних. Проваллям чорним нудиться бульвар І в пітьмі гасить спів мелодій ресторанних. Схилившись до колін, заснув візник...
Забувши присягу і обов'язок, Одну із фей нічних обняв городовик І шепче їй про чар весняних казок. Ображений у найсвятіших почуттях, На них наскакує ретельний Дозорець-педагог... Кричить: «Розпуста! Жах!» І з подругою в кабінет готельний Спішить спасти порушену мораль Під регіт вулиці, і глузування., І тихо знов.. Всесвітня етуаль—
Весна-красна ~ корять всіх співами кохання (Програми їх не знають заборон!):
І старця, й буржуа, і проститутку, І, повную чеснот, достойні ту з матрон... Куди ж подітись нам, мій любий смутку?
Розтанути в юрбі.?.. В душі пустій,
Де з почуттів засушених зробивсь гербарій,
Чи ж викличем ми відгук весняний Заснулих там чудово-ніжних арій?..
Світає вже-.. Спізнілий десь автомобіль
Кричить назустріч -дневі ревом п'яним, З кав'ярень віє пахом пряним... Встає рожевий день,
Ходімо й ми звідсіль; Заснемо дома від турбот Та, пригадавши свій громадський обов'язок, Поринемо в утворення чеснот, В які й останній ідіот Не вірить у чаду весняних казок.
НА СВІТАННІ
Я знов самітній... Смуток мій Заснув, знеможений блуканням, В душі моїй, Як пусто скрізь перед світанням! І тільки крок мій запізнілий Бульвар тривожить опустілий,
Та серце піснею-риданням
Заснулий будить сум — На муки й глум... Зо мною плаче хтось?.. Ах, ні"! В гущавині старого саду, В німих пустелях, Свою досвітню серенаду, Свій гімн весні Видзвонює в чарівних трелях Співець кохання. Ніхто не слуха... Тільки я Свої утримані ридання Вплітаю в трелі солов'я... Я кличу знов загублену весну,
Я ятрю знов криваву рану І молодість свою кохану, Благословляю і клену:
Немає сил мовчать, Утримать серце, щастям п'яне!
Хвилини йдуть...
Гей, час кінчать! Небавом місто хиже встане — І співи щастя, мук, любові Заглушить гамір ярмарковий... Ось він іде. наш вартовий: — «Ідіть вже спатиі Сором, пане,— Ви п'яні!» —Я? О, Боже крий... Не я, мій кате,—серце п'яне... 1914
В ТУМАНІ
Юрба і я... Ми плаваєм в тумані Напівзаснулих улиць. Угорі, Мов одноокії потвори, ліхтарі Свої нам шлють усмішки тьмяні. Сміється місто реготом копит, Що зрине враз і десь замре поволі, Мов бурний спогад давніх літ Про давні радощі і болі, А небо плаче в унісон З душею й серцем... Ті ридання Жахливо мовчазні,— Немов у сні Під стогін здавлений, тяжкі зітхання Душа моя справляє похорон. їх чую тільки я та... панна Чужа, незнана, Хвилинний друг самотників нічних.., «Чому так кинулась від мене?.. Нестямний жах урвав твій штучний сміх І стиснув серденько шалене... Ха-ха! угледіла зненацька панна, Що ятриться в душі моїй кривава рана?.. Ха-ха! не рана, ні—кохання то моє. Мій скарб над всі скарби коштовний! Тому й екстаз мій молитовний Так гостро вразив серденько твоє. Одбившись- жахом у очах. Хитнулась набік ти, мов п'яна, Мов і твоя розкрилась знову рана— Вся в квітах і сльозах. Як то було давно колись... Палало серце, розум кволий Вжахнувсь розкритої безодні... Ми хутко розійшлись, Щоб більш не бачитись сьогодні, Щоб більш не стрінутись ніколи. Ти понесла невідомо куди . Отруту спогадів нежданих, А я — кошмар солодкої нуди
І муку образів коханих..."
19І5 НА ДОБРАНІЧ Сонце востаннє землі усміхаєтся
Й тихо за гори далекі ховається,—
Світе, засни, відпочинь! Спіте, потомлені, спіте, заплакані,
Спіте, задурені, спіте, залякані! —
Ночі насунулась тінь... Доля суворая з ранком прокинеться,
Хижим шулікою на люд накинеться,—
Думки про щастя покинь!..
Доки ж ніч-матінка ласкава, темная
Тягнеться тихо, мов казка таємная,
Поти засни, відпочинь.
Хай хоч у сні тобі щастя всміхається, Серце намучене сном навтішається,— Доле проклятая, згинь!.. 1906
ВЕЧІР У СТЕПУ
Лежу в степу... Журливий вечір наді мною Загадкою мовчить, ховає таїну, І шепчеться вітрець з могилою старою Про давній час, славетную старовину. А там в ярах, по лощинах вже ніч чорніє; Ще далі, ген на обрію, змарнілим склом В оздобі верб задумливий ставок біліє І дихає звідтіль привабливим теплом. Біля ставка, в яру, пастух вечерю варить. Легенька мла над всім: чи дим то, чи туман?.. Як гарно тут в степу лежать, про щастя марить, Очима обіймать небесний океан!.. Далеко десь самотня пісня заридала Й ввірвалась в темряві, мов срібная струна, Затихло все, і сумно-сумно застогнала Назустріч їй у вербах тихая луна. А чий то спів збудив вечірнєє мовчання? Чия душа вночі боліє і квилить? — Не знаю я... Але і досі те ридання Чи то в душі, чи то в повітрі — ще бринить. 1906