Користувач:Кушнір Анатолій/Чернетка
== Історія села Кривохижиців. (скорочений нарис). ==
=== Мурованокуриловецький район, Вінницької області. ===
Із книги Кушніра А.Г. « Кривохижинці – колиска наших душ». (2007р.)
Село Кривохижинці виникло в 1650 – 1690 роках, можливо і раніше.Спочатку це був хутір, або декілька поселень; від михайловецького лісу до курашовецької гори і в напрямку села Долиняни, в різний час протяжність села становила від 7 до 9 км. Село розташоване по обидва боки річки Жван, лівої притоки річки Дністер. Легенда переказує,що нібито ще на зорі появи нашого села,землі, які належали польським магнатам, об’їзджала пані із своїм управителем. І першим, що побачила вона при в’їзді у поселення, була дуже старенька хатка з перекошеним дерев’яним зрубом. «АХ, КАКАЯ КРИВАЯ ХИЖИНА» - вигукнула вона, не знаючи, що саме її слова стануть пізніше назвою села – Кривохижинці.
Підтвердженням часу виникнення села знаходимо в документах польських хроністів : «Село Кривохиженці над річкою Жван, розміщене недалеко від міста Снітків, належало разом з Сніткіським ключем Богушам, а пізніше спадкоємцям Чурилів. В 1741 році в наслідок поділу між Дзержками, Косаськими і Дзедушицькими на частку останніх припав Снітківський ключ, разом з Кривохиженцями». (Pobod Gorskj Wladvsiaw Повіт Могильовський, Подільськой губерніі Краків 1909 год. Стор. 161 – 162)
Як бачимо, вже в 1741 році було село , а не хутір. Адже це ніяк не могло появитися за декілька років, для цього потрібні десятки років, або століття. В цьому документі є дані про чисельність населення, кількість землі, віросповідання жителів тощо. Так, в селі проживало: « православних 825, католиків 25 чоловік, землі двірської 570 десятин, у селян 589 десятин, церковної 36 десятин і т. д.).
Але як підтверджують історичні акти все – таки Кривохижинці залишилися за Дзержаками, бо « … дідичем Кривохижинець був Теодор Дзержек, полковник королівських військ, кавалер ордену Св. Станіслава, а після нього в 1830 році - його син Адам Дзержек маршалок шляхти Могилівського повіту. Той приблизно в 1840 продав Кривохижинці графові Паблу де Костро Лакердо, внукові іспанського гранда, адмірала російського флоту. Після смерті графа Пабло де Костра Кривохижинці були поділені на частини і перейшли в чужі руки. Тільки одна невелика частина знаходиться у володінні його сина графа де Костро Лакердо…».( Повіт Могильовский. Подільська губернія. Краків. 1902 р. стор.161 – 162 Стат. звіт).
Інші землі належали вже російському і українському панству. Так Афанасьєва Євгенія Пилипівна ( православна) володіла 290 десятинами, Стопкевич Георг Кирилович - володів 114 десятинами.
В єпархіальному літописі є повідомлення що у селі: « народонаселение состоит из крестьян православного исповедания ( мужчин 1141 й женщин 1018) й католиков (мужчин 81 женщин 75)». (Є. Свіцінський. Приходи і церкви. Випуск 9. Кам’янець – Подільський. 1901 р., стор.757 – 758).
На нашу думку, це чисельність парафіян. Як свідчать документи, до Кривохижинецькоії парафії були приписані жителі інших сіл. Зокрема, селяни села Долиняни. Хоч село Долиняни поселення давніше, своєї церкви вони не мали. Це ще один аргумент тому, що наше село уже на початку XVIII століття жило повноцінним життям.
Якою господарською діяльністю характеризуються наші земляки ? В основному хліборобством і скотарством, як і в кожному селі були ремісники: ковалі, ткачі, столяри кушніри, боднарі, шорники, чоботарі тощо. Були спроби започаткувати гончарне виробництво, але мабуть глина не була такої в’язкості і тому із глини випалювали черепицю, цеглу. Але і цей промисел був недовготривалим. Була розвинута система виробництва спиртової продукції; дві гуральні і декілька винних підвалів в горі, біля монастиря. Виготовляли з грабової деревини оцет та деревне вугілля. Але не набув поширення процес випалювання вапна. Хоча в географічному словнику сказано: « Кривохиженці, село над р. Жваном, повіт Могилівський, волость і парафія Снітків. Належало колись Дзержкам, сьогодні Костра Лакерно, 130 будинків, 600 мешканців, 1330 парафіян. Вапняне каміння…».(Издание Подольского губернського статкомитета 1893 г.).
В селі були також громадські споруди: гамазей ( споруда для громадського запасу хліба), шинок з заїздом, дві лавки (пізніше «кооперація»), гуральня. Вони обслуговували потреби сельчан та подорожних у фабричних та мануфактурних виробах, у харчах, напоях та ночівлі. Архітектурними перевагами ці споруди, як правило не відзначались. Протилежністю в цьому плані були культові споруди села: церква, дзвіниця, будинок поміщика . « По сказанию старожилов до 1792 года в Кривохижинцях была деревянная церков й при ней деревянная колокольня на том месте, где теперь находится усадьба священника; та церковь в 1792 году сгорела от удара молнии. Настоящая однокупольная Свято-Покровская церковь построєна уже в другом месте в 1795 году старанием помещика Дзержка; она каменная с особенно чтимая народом икона Пресвятой Богородицы…».( Е. Свицинский. Церкви й приходы. Выпуск IX. Камянець –Подольский, стр. 757).
По залишках стародавнього цвинтаря, перша церква мабуть знаходилася на правому березі річки за мостом, в 50-70 метрів від центральної дороги. В 2008 році там встановлений «Поклонний Хрест». На місці другої церкви, вже кам’яної , сьогодні побудований сільський клуб. Будинок поміщика і господарські споруди ( корівники, погріб, ставки були на красивому мальовничому місці «Гора»). Приміщення школи знаходилося в центрі села, біля будинку священика ( там жив місцевий дяк). Пізніше в 1884 році в селі була відкрита школа грамоти, а в 1910 році – церковно – приходська школа. Після революційних подій 1920 року школу розташували в маєтку поміщика Рудніцького. Був селі також монастир; діяв він недовго (1916-1922 роки) та і мало чисельним він був (всього 14 монашок, дівчата-калічки). Ігуменом був афонський монах Батюк. Пізніше монашки переїхали жити в Галайковецький монастир та в Новоушицький район.
Після реформи 1861 року звільнення селян із кріпацтва мало наступати не відразу, а поступово, протягом декількох років . Селяни могли стати власниками своєї землі, на якій вони раніше працювали в польських магнатів за певний викуп. Але не всі селяни змогли викупити двірську землю, і, з однієї залежності попадали в іншу. На зміну Польщі прийшла Росія. Російський уряд почав енергійно закривати польські школи, колегіуми, конфісковувати польські маєтки. Але водночас почалося обрусіння краю, штучне насадження не тільки російського шкільництва, російської освіти але й російського поміщицького землеволодіння. Тепер кривохижинецькі землі належали уже російському, українському панству. Найбільш заможним був генерал – адмірал Микола Чіхачов ( орної землі 405 десятин, лісу 45 , вигону 18, садиба і не угіддя 8 десятин). Великою частиною земель володіли : полька Емануіла Ягелович ( 40 десятин), Гаврило Головатюк (32 десятини). Лісом і землею володіли родини Панчуків, Савчуків, Поздішевських.
В процесі цього зростала майнова нерівність. Виходячи із наявності землі різної якості, різної кількості робочої худоби та наявності робочих рук відбулося розшарування сільської громади. Одні швидко збагачувались, інші втрачали останній клаптик землі і змушені йти в батраки. Так в кінці ХIХ в селі біля 50 сімей були безземельними, частина від чверті десятини до 2 десятин. В кращому стані була торгівля і промисли. Так , як наше село славилось своїми водяними млинами ( всього їх було 5), вони не тільки переробляли зерно, але і вели жваву торгівлю. Зокрема, Гетьманчук Ісак Тарасович мав млин VII розряду, де щорічний оборот складав більше 2000 рублів ( прибуток 250-300 руб.). Непогано працював млин Мельника Івана Кіндратовича, Безпальчука Якова, Дубини Івана; двома бакалійними лавками володіли і мали немалі прибутки євреї Гуральник Моть і Бондер Шльома та Коренман Дувнор та ін.
Початок ХХ століття був напруженим і складним. Соціально - політичні події та економічні суперечності вплинули на селянське життя. Неврожай 1901 року, голод 1902 року ще більше поглибили бідність та злиденність . До цього стану добавились жертви безглуздих війн : російсько - японської (1905 – 1907 р.) та першої імперіалістичної (1914 – 1918 рр.). Про важкі бої т а величезні людські жертви розповідав матрос крейсеру «Меркурий» Панчук Євмен, про походи по Європі – Таран Степан і Панчук Артем та інші. Чимало з наших земляків залишилися навічно у Мазурських болотах, в гірських проваллях Карпат та на польських і литовських землях.
Не принесла добра і злагоди Жовтнева революція 1917 року та громадянська війна 1917 – 1920 років. Перша, як виявилось, була збройним переворотом в Росії, і до влади прийшли більшовики, які принесли Україні ГОЛОДОМОР, РЕПРЕСІЇ, русифікацію та знищення православної церкви; інша надумана і брехлива теза, що в Україні відбувалася громадянська війна «брат на брата йшов» і тільки « прихід Червоної армії приніс на українську землю мир та щасливе життя». Все це була цинічна брехня, за якою сіявся розбрат і приниження визвольних рухів українського народу. Бо це було вигідно Московії і це, на жаль, її вдалося реалізувати. Наведу тільки один яскравий аргумент. На початку 1917 року вождь російського пролетаріату Ульянов-Ленін говорив про суверенітет і самовизначення кожного народу царської Росії, то вже в 1918 році на мирних переговорах у Бресті, перед українською делегацією виставив у л ь т и м а т у м: « Або Україна з Росією, або оголошення стану війни з Україною». А в 1920 році уже відверто говорив: « Без України немає Росії. Без українського вугілля, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може; вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами», - повчав він своїх підлеглих. Так Радянська влада перемогла.
Революційні події в Кривохижинцях розпочалися в 1918 році. В цьому активну роль відіграв новостворений більшовицький комітет на чолі з комуністами Ласійчуком Кифором та Панчуком Максимом. Пізніше до них приєднався молодіжний осередок з комсомольцем Василем Популяхом. ( Але в зв’язку з тим, що його, секретаря, Популяха було вбито, цей осередок розпався).
Як слід було чекати, селяни особливо біднота, розгромили і спалили маєток пана Рудніцького, забрали реманент , худобу, почали ділити поміщицьку землю. Такої ж долі зазнав фільварок (економія) Чіхачова, конфісковано декілька млинів, бакалійна лавка. Радянська влада заохочувала створенню різноманітних форм кооперації і, першим в селі виникло Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). В якому нараховувалось 34 члени, головою був обраний Яків Швець, на той час досить освічена і мудра людина. Головою сільської ради був обраний Антін Кушнір. Контора артілі і сільська рада розташувалися в приміщенні монастиря ( другий поверх), а на першому – зала для загальних зборів.
Хоч пільги були привабливі, частина селян звільнялися від оподаткування (бідняки), пізніше таку пільгу мали середняки, але більшість хліборобів бажали вести самостійне господарство. Адже земля, яку вони одержали - це була їх віковічна мрія, майбутнє їх дітей. Традиційне хліборобство було основою життєдіяльності будь-якого села, і його необхідно було б зберегти та розвивати різні форми власності, модернізуючи його за європейським зразком. Радянська влада вчинила по-іншому : знищила хлібороба (господаря землі) та привела до провалля сенс існування самого села. Немає хлібороба - немає села; немає села – немає держави. Переконливим доказом є подальші події XXI ст.
Перший (ТСОЗ), який був створений в 1921 році, мав назву «Нове життя». До 1930 року членів артілі нараховувалося біля 127 сімей. Якщо на початку в артіль йшли в основному бідняки і добровільно, то пізніше уже «записували» шляхом примусу і репресіями. Так , в список «ворогів радянської влади» попали жителі села: Гуцол Василь, Головатюк Ярема, Добрянський Данило та Іванко Головатюк. Навісивши ярлик ворогів , їх розкуркулили, а їхнє майно, садиби були передані товариству. Так, в хату, де жив Ярема Головатюк переселилась контора ТСОЗ-у, а згодом і контора колгоспу, а у великій хаті розмістився сільський клуб, хата-читальня. Хто ж був «куркуль» Іванко Головатюк? В той час він мав 12 га землі, 2 пари волів, 2 пари коней та реманент для обробітку грунту. Наймитів він не мав, сам із жінкою та синами працював з раннього ранку до вечора; відпочивав тільки на великі свята та в неділю. Ходив в постолах та «гребінному» полотняному одязі. Але його будинок був кращим і добротнім, що викликало заздрість комунарів. Наслідок був печальний: Розкуркулення і вислання його з багатодітною сім’єю на проживання в далекий Сибір. Таку долю розділили і інші родини.
По всій країні створювались колективні господарства (колгоспи). Такий колгосп був «організований» і в нашому селі. До нього записували всіх жителів; силовими методами усуспільнювалася робоча худоба, коні, сільськогосподарський реманент . На базі поміщицького маєтку і фільварку ( уже другого поміщика, адмірала Чіхачова) було налаштовано колгоспне господарство. А тих хто не бажав вступати , прирівнювали до «саботажників» «підкуркульників» і висилали до Сибіру. Серед них били вислані: Головатюк Григорій, Панчук Кифір та ще десять сімей. А за те, що відмовилась здати в колгосп пару волів, вдову Москалюк Ірину Василівну, разом з трьома малими дітьми , вивезли на станцію Котюжани, і дальша їх доля невідома.
Роки 1931 – 1932 були досить важкими для колгоспників. Урожаї були низькі , десь 10 -12 центнери з гектара, техніки не було. А тут ще голод (1932 – 33 роки). Старожили згадують не одну трагічну сторінку їхнього життя, але такий голод був уперше «… Штучно, навмисне, аби з того хлібороба з порепаними долонями, зігнути в три погибелі, поставити на коліна – примусити не обробляти, а гризти землю… ). (Леонід Барабан. Трагічний 1933 рік. Газета « Слово Придністров’я» , жовтень 1995 рік).І далі Леонід Іванович пише: «…Люди мудрі, працьовиті, вони нікого не звинувачували, лише дивувалися: як то добре дозрів у 1932 році урожай, а вже у грудні нестатки почали допікати, закрадатися до кожної родини, закутку, аби у квітні 1933 року почали вимирати цілі сім’ї. Щоб вижити люди варили кропиву, лободу. Кору з берези або вільхи домішували до макуха і так пекли хліб, коржі з домішками кукурудзяних качанів тощо. Померло за той період біля 120 жителів села, половина з них - діти».
В той страшний час радянська влада, під виглядом продовольчої заготівлі (держплан), весь зібраний хліб, все до зернини, було вивезено з колгоспу. Хіба ж то, не вкрай нестерпна трагедія, що їздовий Петро Бойко відвозив на станцію Котюжани добірну пшеницю, а вдома сім’я голодувала. Як він згадує: «…були такі ситуації, в горщику клекотала одна вода з лушпинням картоплі і більше нічого». Така ж ситуація складалася в Петра Белана, Івана Головатюка, Павла і Степана Коломійців, Петра Ананійчука, Олександри Мосендз, Насті Дудник та інших кривохижинчан.
Хотілось б згадати тодішнього голову колгоспу Павла Петровича Барабан, який здійснив героїчний і людський поступок - щоденно знаходив можливість підтримати продуктами багатодітні сім’ї та бідні родини. Хочу навести слова нашого земляка Василя Царинюка: (із вірша « Старий цвинтар»)
Над клаптиком землі зависла тиша,
Тут не лунає сміх, не лине спів
І не така, як скрізь, земля - тут солоніша,
Від сліз дітей, батьків і матерів.
На перекір важкій доля село виживало; будувалися приміщення колгоспу. Зокрема, за Яським лісом було побудовано конюшню, два корівники, стельмашню. Колгоспу виділили 1 трактор, 1 молотарку, 2 сівалки та 32 кінних косарок. Першими машиністами були Гуменюк Танасій, Гоцуляк Аріон; в кузні працювали ковалі Федір Мосендз та Мельник Іван. Багато юнаків навчалися на курсах трактористів в селі Котюжани на Кривохижинецькій МТС ( в 1935 році був Указ Раднаркому про створення Кривохижинецької МТС, існувала до 1947 року). Уже пізніше, в селі, була створена тракторна бригада, яку очолював досвідчений і енергійний Іван Танасійович Гуменюк.
Поряд з кузнею працювали майстри по дереву: Іван Лозан, Онуфрій Мельник, Василь і Іван Теслюки. А ще в селі ( на дому) меблі та вікні і двері виготовляли Таран Євгеній, Головатюк Григорій, Головатюк Василь, Таран Альберт, Дзирук Василь тощо. Збрую для коней виготовляв Таран Степан, взуття – Мазуренко Микола, Дудник Василь; надійні грубки і пічки майстрували Лозан Іван та Лозан Олексій. Мулярами були Головатюк Петро, Лозан Іван, Головатюк Василь та ін. Поступово із сільської молоді формувалася управлінська еліта. Працювали в колгоспі бухгалтерами Бойко Микита Петрович (головний бухгалтер), Бойко Іван, Гуменюк Василь Артемонович, Лозан Федір (Анатолій),Головатюк Іван Іванович; зоотехніком колгоспу - Мосендз Мотрона Андріївна, бригадирами колгоспу були Боднар Іван, Барабан Василь Климентович, Белан Григорій Федорович, Мельник Юхтим Кіндратович. Були наші земляки і в райцентрі. Очолив Мурованокуриловецький секретаріат райвиконкому Барабан Матвій, інструктором райкому комсомолу був Ласійчук Яків; відповідальним секретарем газети – Іван Васильович Гуменюк. Навчався, а пізніше став відомим доктором медицини Мазуренко Григорій ( Полтавський мед університет). Закінчили Вінницький педагогічний інститут і працювали в школах району Яків Гуцол, Дмитро Популях, Кухарик Сергій Григорович. Багато юнаків мріяли про військову службу, про навчання у військових школах. Так, після закінчення військового училища, служив у танкових військах, командиром батальйону майор Панчук Онисій ( загинув в 1942 році), молодший лейтенант Барабан Іван Васильович (загинув в 1942 році), лейтенант Барабан Володимир Іванович ( загинув в 1944 році), старший лейтенант Гоцуляк Яків Євтихійович (загинув в 1944 році), молодший лейтенант Дзирук Терентій Петрович (загинув в 1944 році),лейтенант Кухарик Прокіп Никифорович ( загинув в 1945 році),лейтенант Микитюк Василь Микитович (загинув в 1944 році, а його брат Андрій, в 1940 році, під час навчального польоту в Харківському військовому училищі) тощо.
Взагалі, втрати нашого села в роки Другої Світової війни (1939-45 роки) склали більше 110 чоловік, не враховуючи тих, хто помер уже після війни від ран і хвороб набутих в фронтових окопах. Інвалідами Великої Вітчизняної війни повернулися додому Мельник Яків Дем’янович, Мельник Андрій Кіндратович, Кушнір Йосип Васильович, Лозан Федір Прокопович, Теслюк Василь Іванович, Головатюк Іван Іванович, Лозан Тимофій, Головатюк Ісак, Вовк Павло Леонтійович. Один із них Павло Вовк все своє життя прожив з осколком в серці і часто жартував: « Якщо заберуть осколок, то зупиниться моє серце…».
Про блокаду Ленінграда і бої за місто розповідали артилерійський розвідник Дзирук Йосип Ілліч та мінометник Мельник Микита; в обороні Брестської фортеці приймав наш земляк Гетьманчук Захарій Михайлович, в обороні Москви – Москалюк Іван Кирилович. А уже пізніше звільняли територію України та європейські країни – десантник Таран Альберт Євгенійович, кулеметник Гоцуляк Матвій Іванович, артилерист Панчук Павло Луганович, механік САУ Кушнір Григорій Васильович, військові водії брати Барабан Петро і Яків , Михайлов Дмитро Кіндратович, сапер Панчук Іван Максимович, піхотинець Царинюк Василь Трохимович та інші. А фронтовий шофер Мосендз Олексій Васильович, в короткі перерви між рейсами, вів щоденник бойових дій на фронті з 1941 по 1945 роки. Ця книга спогадів стала сімейною реліквією його дітей та внуків.
Закінчилась війна, спливають роки, десятиліття, позаростали травами колишні окопи та і могилки наших ветеранів. Пам'ять про них повинна бути вічною, бо святішого нічого більше не буває, як людська жертовність в ім’я наступних поколінь.(Книга ПАМ’ЯТІ УКРАЇНИ, том IV. Вінницька область.Київ.1994р «Переможці. Вінницька область, том 3 – Вінниця, 2010 рік, стор.).
Не можу не згадати і тих молодих юнаків і дівчат, які потрапили у військовий полон чи були примусово вивезені на рабську працю в Німеччину. А саме: Кухарик Михайло Михайлович, Кухарик Сергій Григорович, Гетьманчук Іван, Лозан Докія Іванівна, Головатюк Ганна Ісаківна, Дрогочинська Ганна Василівна, Прокопчук Катерина Юхимівна, Білик Катерина. А одна з них, Лозан Єлизавета так і не повернулася до рідної домівки, змушена жити у далекій Франції.
Але наступив 1945 рік. Хоч було важко , але село відроджувалося. Як пише в одній із статті колгоспний бригадир Йосип Мосендз: «…Як відродити колгоспні ферми, коли у колгоспі нараховується 7 корів, 7 волів, 13 шт. телят,55шт.овець; на свинофермі - 12 шт. свиней; на птахофермі -200 шт. курчат … тракторів – жодного». Основними працюючими залишались жінки і діти. Весняну сівбу провели вручну, землю обробляли за допомогою корів, часто впрягаючи на допомогу худобі і себе. Не кажучи вже про обробіток власних присадибних ділянок. Працювали від зорі до зорі, але хліба зовсім не отримали . Держава встановила високі плани здачі зерна , влада вимела все до останнього зернятка і , як наслідок - голод 1947 року. Знову в силу вступив Закон про п’ять колосків, репресії, моральне приниження.
Селянин вперше відчув себе більш – менш забезпеченим на початку 50 років, коли на зароблений рубль (в кінці року) видали по 100 грам зерна на трудодень. Але тут же на кожне домоволодіння був встановлений сільськогосподарський податок: щороку селянин повинен здати державі (за копійки) 44 кг м’яса, 200 шт. яєць 200 літрів молока. Пізніше добавили ще податок на фруктові дерева, виноградники тощо. Трагедією для села була обов’язкова позика. Щороку , на початку травня , виходив Указ Президії СРСР про випуск нової позики. Вимагали не тільки переплатити, але і зразу внести гроші готівкою і сумі 200 – 300 рублів. Де взяти гроші колгоспнику, коли він не одержував за свою працю майже нічого? Були випадки, коли за несплату забирали хатні речі, тощо.
Крім того, збереглося встановлене ще до війни обмеження у пересуванні колгоспників; вони були позбавлені можливості мати паспорти, на них не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасову непрацездатність. Ось вам соціальна справедливість та захист прав громадянина. Саме тут і причина обезлюднення наших маленьких сіл. Розповідає наш земляк Дмитро Москалюк: « …Ми розуміли, що колгосп нас не врятує, статків нам не бачити, як і нашим дітям. По - друге, що тільки по «труд набору» можна було вирватись із села і багато молоді цим шансом скористались. Разом зі мною на шахти Донбасу поїхали Лозан Василь, Білан Василь,Канюка Володимир,Таран Докія т. ін. Жаль було батьків, сестру, яка бідувала в селі та всіх земляків, які крім кирзових чобіт і фуфайки іншого одягу не бачили».
Лише після смерті Сталіна, ставлення партійно – державного керівництва до села та його життя стало поступово змінюватися. Були підвищені закупівельні ціни на с/г продукцію, ліквідовані деякі ненависні селянину податки, у 2,5 рази зменшилась сума натурального податку, а заборгованість колгоспу за попередні роки скасовувалася. Життя колгоспників покращилось, будувались виробничі об’єкти, почалася розбудова сфери побутового обслуговування.
В селі уже нараховувалось 260 дворів, в яких проживало 785 жителів та ще десь біля 40 чоловік працювали в МТС (с. Котюжани) та в райцентрі. В самому колгоспі було працездатних від 16 до 60 років - чоловіків 156, жінок 292, старших 60 років – 128, підлітків від 12до 16 років – 60, інших дітей (даних немає). Закріпленої землі за колгоспом було 1652 га., з них орної - 1214 га., під садом – 17 га, природних сіножатей – 28 га., пасовиськ – 114 га, під колгоспним лісом – 46 га. Можна ще назвати велику кількість техніки,коней,робочих волів; допоміжних підприємств - млинів ,крупорушок, кузня , лісопилка та інші. Хотілось привести (нашим аграрним « псевдо реформаторам») приклад , що тільки ВРХ було в колгоспі - 295 штук. (Звітна доповідь правління колгоспу за 1953 рік). Там же на колгоспних зборах голова колгоспу Йосип Андрійович Мосендз говорить:» ….З плану затрат трудоднів 139650 фактично затрачено 116801, або план виконаний на 83 %; зернових з плану -18,4 одержано 12,5 цент.; цукрових буряків з плану 190 цент, одержано 113 цент. Надої на корову складає 1453 літри з плану 1500 літрів. Всього одержано грошових прибутків в сумі 471212 крб. Відповідно до цього, належить до видачі кожному колгоспникові, на один трудодень: зернових - по 2 кг., грішми – 1 крб.20коп., соломою-400 грам. По структурних підрозділах: трактористам - зерна по 2,40 кг., грішми – 1 крб.40 коп., причіплювачам – зерна по 2 кг. Грішми по 1 крб.20коп., комбайнерам - по 3 кг., грішми - 4 крб. А тепер підрахуємо - то скільки одержували наші батьки за свою щоденну працю? Вироблено трудоднів 116801 ділимо (в середньому) на 448 колгоспників, одержуємо 260 трудоднів. Якщо ще врахувати, що сезонно в колгоспі працювали люди похилого віку та підлітки, то на кожного колгоспника припадає , за календарний рік по 225 – 230 трудоднів. Їх споживчий кошик складав ; зерна – 450 кг., грішми -270 руб. Механізатор одержував зерна – 520 кг., грішми - 315 крб. А якщо ще розділити на 365 днів та врахувати , що в кожній сім’ї було по три і більше дітей та ще треба позику сплачувати - то , чи багаті були наші батьки?
Найбільш авторитетними і шанованими були колгоспні механізатори, трактористи: Таран Іван, Таран Танасій, Белан Семен,Белан Адольф, Канюка Филимон, Дзирук Йосип, Панчук Василь, Дзирук Василь Терентійович, Кушнір Григорій Васильович, Дзирук Василь, Савчук Григорій, Гоцуляк Гнат, Мельник Василь Андрійович, Панчук Іван Петрович, брати Дудники Степан і Іван т. ін. Цю прекрасну плеяду очолював висококваліфікований бригадир тракторної бригади Іван Танасійович Гуменюк. Разом з ним працював його син Василь, але на жаль молодим, саме перед відправкою на службу в Армію, трагічно загинув, не справився з управлінням мотоцикла на крутому повороті сільської дороги. Дещо пізніше десь у 1980 роках,також трагічно загинув ще один тракторист – Белан Адольф Федорович. А ось для Панчука Івана Прокоповича доля була прихильною; під час оранки трактор звалився в глибокий яр (над садибою Лозана Івана Мар’яновича), і розлетівся на окремі деталі – він же без жодної подряпини, залишився живий.
Великою опорою у важкій селянській праці працівників поля були колгоспні шофери: Михайлов Дмитро Кіндратович, Барабан Петро Павлович і Михайло Павлович, Коврига Микола (Анатолій) Романович , Мосендз Олексій Іванович, Гоцуляк Іван Данилович, Микитюк Михайло Васильович тощо.
Вагомих показників добивались працівники тваринницьких ферм: доярки Прокопчук Ольга Юхимівна,Мельник Євгенія Іванівна, Панчук Євгенія Йосипівна,Бойко Пелагія Василівна, Лозан Надія, Лозан Докія Іванівна. Всіма ними заправляла зоотехнік Мосендз Мотрона Андріївна. Добросовісно лікували тварин ветлікар Гуцол Юхтим Степанович та незмінний ветфельдшер Белан Анатолій Володимирович.
Славились високими врожаями і польові рільничі бригади. Мудрими наставниками тут були бригадири: Мельник Юхтим Кіндратович, Гоцуляк Надія Корніївна, Барабан Василь Климентович, Білан Григорій Федорович. В кожній бригаді було по 8-10 ланок( а це 21- 24 жіночки в кожній ланці). Для прикладу візьмемо 1953 рік. По цукровому буряку, в середньому урожайність була 113 центнера з одного гектара. Ланка Мельник Маланки отримала 182 ц. га, ланка Дзирук Докії Іванівни – 161,7 ц. га, ланка Панчук Оляни Петрівни -150 ц. га, ланка Ананійчук Юстини – 138,2 ц. га, ланка Гуменюк Лідії Іванівни – 129,3 ц. га тощо. А вже в 1957 році здобутки стали кращими. Урожайність зернових культур: пшениця -16,3 ц. га, соняшник -7,9 ц. га, картопля -119 ц. га, цукрові буряки -125 ц. га, кормові буряки -11 0,5 ц. га, овочі -60 ц. з умовного гектара.
Продано державі: зерна -339 т., цукрових буряків -2100 ц., м’яса – 889 ц., молока -4020 кг., овочів -293 ц., картоплі -236 ц.
Так жили і працювали колгоспники до 1959 року. А там, укрупнення колгоспів і перехід нашого села в розряд неперспективних, бригадних сіл. Хоча і в 1983 році були непогані результати праці. (Порівняйте з 1957 роком)
Продано державі: зерна -13580 ц., цукрових буряків -29016 ц.,м’яса -1128 ц.,молока -4480 кг.,овочів -0, картоплі -485 ц.,соняшнику -908 ц., яєць -156,4 тис.
Але трудовий ентузіазм , щира віра в світле майбутнє тривала. В 1959 році, не питаючи згоди колгоспників, передове господарство, тобто колгосп імені Чапаєва с. КРИВОХИЖИНЦІ приєднали до сусіднього села Долиняни. Незабаром туди ж перевели сільську Раду. З того часу село Кривохижинці стали бригадним, попавши таким чином в статус «неперспективних». А наслідки не забарились: спочатку закрили поштове відділення, потім семирічну школу (в 1967 р.), швейну майстерню. Скоротили медичних працівників на ФАПі, культпрацівників тощо. В селі враз припинилося будівництво господарських і громадських споруд, ремонт доріг, скоротились побутові послуги, а нова техніка, в основному «осідала» на центральній садибі. Спеціалісти стали непотрібними, а молодь втратила перспективу . Для того, щоб здобути повноцінну освіту необхідно було долати щоденно відстань до школи по 5 – 7 км., або виїжджати до райцентру.
Ще один етап розвитку - чи знищення села мушу назвати. Бригадне село Кривохижинці в 1983 році. (керуючий відділком Степан Іванович Білан). Кількість дворів – 225 ,проживало жителів - 413, працездатних -170 чоловік. Навантаження на одну колгоспницю (займалися вирощуванням цукрових буряків) було по 5,8 га? При тих же площах сівозмін! Важка праця і ненормований робочий час відлякував молодих людей від колгоспного виробництва; краще їхати в місто – там і майбутня власна квартира, і культурний, змістовний відпочинок.
Наступив 1985 рік. При активній роботі ініціативної групи, завдяки наполегливості нашого земляка Володимира Васильовича Вовка, в селі був відновлений колгосп – окреме господарство.( Наказ Міністерства сільського господарства УРСР №19-2/15 від 15 січня 1985 р.). Цим самим було відновлено самостійне господарство – колгосп ім. Чапаєва. Головою колгоспу був обраний Іван Васильович Лозан (1949-2017 рр.). Головним інженером колгоспу був призначений Володимир Вікторович Панчук. Працівниками бухгалтерії стали Москалюк Надія Миронівна,Панчук Клавдія Григорівна, Ремська Ніна Іванівна; завгоспом – Панчук Віталій Микитович, бригадирами – Микитюк Володимир Васильович і Лозан Віталій Романович. Завідуючим тваринницьких ферм був Лозан Василь Андріянович після нього - Панчук Василь Максимович, а після його трагічної смерті, зав фермою була Вінницька Олена. Головним енергетиком колгоспу - Панчук Степан Аксентійович, комірником – Вінницький Григорій Іванович. В селі нараховувалось 225 дворів, проживало 413 осіб, з них 170 колгоспників (працездатних). Сільськогосподарських земель 1544 га, з них ріллі -1463 га. Закріпленої техніки: тракторів -16, автомобілів -11, комбайнів -4, інших с/г машин і обладнання на суму 128 760 тис. крб. Основні засоби: тваринницьких ферм -2, свинарник -1, телятник -1, конюшня -1, слюсарня-гаражі на дві автомашини -1, тракторний стан -1, склади для зерна -2, вагова -1,склад для хімічних речовин -1, контора колгоспу -1. Уже пізніше було побудовано критий тік для зерна, ангар для ремонту техніки, автозаправочний пункт та будинок для механізаторів. Була замовлена технічна документація на нову школу і дитячий садок. І найголовніше,для молодих сімей і спеціалістів була закладена ціла вулиця сучасних будинків, яка сьогодні є ,мабуть, єдиною прикрасою села.
Але, завжди, основну цінність колективу складали прості люди: механізатори, доярки, працівники соціальної сфери. Всіх перерахувати неможливо, але все-таки назвемо. Трактористи: Брати Панчуки: Іван і Анатолій Прокоповичі,Білик Петро Павлович, Белан Василь Іванович,Савчук Анатолій,Білик Іван Тодорович, Білик Олександр Васильович. Шофери – Барабан Михайло Павлович, Микитюк Михайло Васильович, Мазуренко Василь Миколайович,Гордійчук Петро Григорович. Комбайнери –Чипилюк Іван Сидорович, Головатюк Михайло Ісакович з сином Олександром, Гарабаджі Василь Васильович. Користувався авторитетом токар Свердлик Володимир Дмитрович та електрик колгоспу Гоцуляк Василь Павлович. За свою працю орденами були нагороджені шофер Микитюк Михайло Васильович, завідуючий тваринницькою фермою Лозан Василь Андріянович, а доярка Таран Надія Дмитрівна – аж двічі, орденами Трудового Прапора. Відновив свою роботу дитячий садок (Лозан Марія Сергіївна), сільський клуб (Головатюк Ольга) та фельдшерсько-акушерський пункт (Головатюк Людмила).
Не довго цим втішались, бо на початку 1990 років, почалося реформування аграрної галузі. Суцільна криза нагрянула на село в вже в кінці 1996 - 1997 років. Непродуманість, а інколи злочинні дії можновладців привели до знищення тих матеріальних цінностей (а, чому ніхто не говорить про нанесення морального збитку)? , на які працювало не одне покоління кривохижинчан. (далі, в книзі Кушніра А. «Кривохижинці – колиска наших душ». 2007 р.) Друга книга « Кривохижинці: людина, роди та їх нащадки» готується до друку. Контактний телефон +38 098 1043530 Анатолій Кушнір.