Кореневі (ізоляційні) мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів[1]. До ізоляційних мов належать більшість мов Південно-Східної Азії, китайська, в'єтнамська та ін.

Загальний описРедагувати

Ізоляційні мови, один з чотирьох основних типів мов за класифікацією А. ШлегеляВ. Гумбольдта (Морфологічна класифікація мов). Протиставляються аглютинативним, флективним і полісинтетичним (що інкорпорує) мовам.

За морфологічними ознаками слів (словоформ), за їх морфемною будовою більшість мов світу ділиться, перш за все, на два класи, або типи, - на мови кореневі та афіксальні.

Кореневими вважаються мови, в яких "слово зазвичай дорівнює кореню, а відносини між словами передаються перш за все синтаксично (порядком слів, службовими словами, ритмом, інтонацією)"; в них "немає афіксів формоутворення, немає, зрозуміло, і граматичної зміни слова, пов'язаного з такими афіксами". У лінгвістичній літературі кореневі мови називаються також ізоляційними, або кореневоізоляційними, безафіксними, аморфними, аналітичними[2].

У цих мовах немає різниці між коренем і словом. Звідси й назва кореневі мови. Слово не відмінюється, тому не має в собі жодних показників свого синтаксичного зв'язку з іншими словами в реченні. Воно є ніби ізольованим, звідки другий термін - ізоляційні (ізолятивні) мови. Основний синтаксичний спосіб зв'язку - прилягання. Речення, таким чином, являє собою певну послідовність незмінних і неподільних на морфеми слів-коренів.

А. Шлегель назвав кореневі мови аморфними, тобто безформними. Думку вченого визнають помилковою через те, що форму мови не можна зводити до афіксації. Якраз безафіксність і створює своєрідну форму кореневих мов.

Класичними зразками цього типу мов є писемна давньокитайська і в'єтнамська. До них також належать і тибетська, бірманська, малайська, тагальська, яванська, бамбара, сучасна китайська мова та ін.

ОзнакиРедагувати

Основні ознаки:

  • незмінність слів (відсутність форм словозміни: незмінність слів за відмінками, числом, особою, часом тощо);
  • вираження синтаксичних відношень (переважно за допомогою порядку слів).

Супутні ознаки:

  • переважання односкладовості кореня;
  • значні обмеження, накладені на структуру складу;
  • наявність складових музичних тонів;
  • неможливість розподілу всіх слів за граматичними класами типа частин мови, тобто можливість для одного слова виступати в різних граматичних функціях, і таке інше.

Зазвичай це такі мови, де основа збігається з коренем (а коренева морфа — зі словоформою). «Чистих» кореневих мов не існує. Найближчі до цього типу: давньокитайська (менше — сучасна китайська), в'єтнамська, деякі мови Західної Африки (наприклад, еве)[3].

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Словник іншомовних слів за редакцією О. С. Мельничука, Київ, 1974
  • Сепір Е., Мова, пер, з англ.(англійський), М., 1934;
  • Конрад Н. І., Про китайську мову, «Питання мовознавства», 1952 № 3;
  • Ськалічка Ст, До питання про типологію, там же, 1966 №4;
  • Ковалів П. С., Морфологічна класифікація мов, М., 1954;
  • Коротков Н. Н., Основні особливості морфологічних буд китайської мови, М., 1968.

ПриміткиРедагувати

  1. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. — К.: ВЦ «Академія», 2006. — С.326
  2. Архівована копія. Архів оригіналу за 4 грудня 2020. Процитовано 2 листопада 2018. 
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 16 вересня 2019. Процитовано 1 квітня 2022.