Залізний промисел ранніх слов'ян півдня Східної Європи та Київської Русі
Залізний промисел ранніх слов’ян півдня Східної Європи та Київської Русі був заснований і широко розвинутий на лугових та болотних рудах бурого залізняку .
Багата спадщина скіфського світу, у тому числі його ремісничих традицій, не могла не впливати на культуру племен, які мешкали на цій території в наступну добу.
Ґрунтовні археологічні дослідження пам’яток залізодобування, металургії та ковальського промислу на території України дають можливість стверджувати, що розвиток ранньослов’янської та києворуської чорної металургії та металообробки мав під собою достатньо міцну технічну й технологічну базу, закладену ще у давньому світі. Слов’янські майстри опанували сиродутний спосіб виробництва заліза, вдосконалили різні типи металургійних печей (у тому числі – продуктивних горнів із шлаковипуском), оволоділи численними прийомами ковальської ковки. Цьому сприяла широка розповсюдженість лугових та болотних залізних руд українського лісостепу (Житомирщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь та ін.).
Існували потужні залізодобувні центри, які були виявлені археологами на Райковецькому (Бердичів) та Ленковецькому (Чернівці) городищах, в Городеську, Плиснеську та ін. Масштаби цих розробок свідчать про товарний характер залізодобувного виробництва. Крім потужних центрів видобутку руд для південно-східних слов’ян були характерні численні невеликі розробки поблизу переважної більшості поселень, що задовольняли потреби мешканців одного селища, або групи сіл. У більшості випадків місцеві металурги самі займалися добуванням руди, її збагаченням, випалом деревного вугілля та обробкою отриманого металу. Сталий розвиток металургії заліза Київської Русі з наявними періодами бурхливого розвитку дрібнотоварного виробництва залізних знарядь перервався за часів монгольського нашестя й почав відроджуватись лише в XIV—XV ст., коли одним з найбільших осередків видобутку залізних руд стає Житомирське Полісся.