Джеффрі Мелман (англ. Jeffrey Mehlman; нар. 1944 р., Нью-Йорк) — американський літературний критик та історик ідей.

Джеффрі Мелман
Народився 1944[1]
Країна Flag of the United States.svg США
Діяльність літературний критик, журналіст
Знання мов англійська[2]
Заклад Університет Джонса Гопкінса, Університет Каліфорнії (Берклі), Гарвардський університет, Корнелльський університет, Бостонський університет і Університет Вашингтона в Сент-Луїсіd
Нагороди

З біографіїРедагувати

Викладав у Корнельському університеті, Єльському університеті та Університеті Джона Гопкінса, нині (стан: 2022 р.) є професором французької літератури в Бостонському університеті.

Працював запрошеним професором у Гарвардському університеті, Каліфорнійському університеті в Берклі, Аспірантському центрі CUNY, Вашингтонському університеті в Сент-Луїсі та Массачусетському технологічному інституті.

Протягом кількох років він писав імпліцитну історію спекулятивної інтерпретації у Франції у формі серії читань канонічних літературних творів.

Численні переклади Мелмана, починаючи з його збірки French Freud (Yale French Studies 48, 1973), зіграли важливу роль у рецепції французької думки в англомовному середовищі.

Оцінка доробкуРедагувати

«Структурне дослідження автобіографії» Мелмана було описане Томом Конлі як «перше велике англомовне дослідження, що включає структуралізм як метод і мету».[3] Поль де Ман назвав «Революцію та повторення» «однією з блискучих і цікавих книжок останніх років» (задня обкладинка), а Грегорі Ульмер у своїй статті про «десять найкращих експериментальних есе» назвав цю книгу «потужним» внеском у «літературну критику» за останні півстоліття".[4] «Спадщина: про антисемітизм у Франції» була перекладена французькою та японською мовами та стала предметом полеміки за участю журналів Tel Quel та La Quinzaine littéraire, а також потрапила на першу сторінку Le Monde, коли вона з'явилася французькою мовою у 1984 році.[5] Джордж Стайнер, рецензуючи «Вальтера Бен'яміна для дітей» у літературному додатку до Times, відзначив у книзі «схоластичну гостроту й дотепність, подібні до самого Бен'яміна», вітаючи в ній «родзинку» «ерудиції та грайливого інтелекту».[6] Нарешті, Стенлі Гофман писав у журналі Foreign Affairs про «Емігранта Нью-Йорку», що «попередні спроби професорів літератури зайнятися культурою не завжди приводили до таких захопливих робіт, як ця».[7]

НагородиРедагувати

Він отримав стипендії Гуггенхайма та Фулбрайта. У 1994 році уряд Франції відзначив його Орденом академічних пальм.

Опубліковані праціРедагувати

  • A Structural Study of Autobiography: Proust, Leiris, Sartre, Lévi-Strauss (Cornell University Press, 1974)
  • Revolution and Repetition: Marx, Hugo, Balzac (University of California Press, 1977)
  • Cataract: A Study in Diderot (Wesleyan University Press, 1979)
  • Legacies: Of Anti-Semitism in France (University of Minnesota Press, 1983)
  • Walter Benjamin for Children: An Essay on His Radio Years (University of Chicago Press, 1993)
  • Genealogies of the Text: Literature, Psychoanalysis, and Politics in Modern France (Cambridge University Press, 1995)
  • Émigré New York: French Intellectuals in Wartime Manhattan, 1940—1944 (Johns Hopkins University Press, 2000)
  • Adventures in the French Trade: Fragments Toward a Life (Stanford University Press, 2010)

ПриміткиРедагувати

  1. MAK
  2. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. Modern Language Journal. Vol. 59, no. 8, 1975, p. 459
  4. G. Ulmer. "Of a Parodic Tone Recently Adopted in Literary Criticism,’ New Literary History, vol. 13, no. 3, Spring 1982, p. 559
  5. Jacques Henric. Politique. [Paris: Seuil, 2007]
  6. Steiner, G. «The Remembrancer.» Times Literary Supplement, October 8, 1993.
  7. Hoffman, S. Foreign Affairs,' September–October 2000.'