Детекторний приймач

Схема найпростішого детекторного приймача
Промисловий детекторний приймач. 1935 рік
Промисловий дитячий детекторний приймач, праворуч — антена, ліворуч — мініатюрний навушник. 1970-ті роки

Детекторний приймач — найпростіший вид радіоприймача без зовнішнього джерела живлення. Забезпечував прийом радіосигналів в діапазонах довгих або середніх хвиль.

Складається з змінного коливального контуру, до якого підключені антена і заземлення, і діодного (у більш ранньому варіанті кристалічного) детектора, що виконує демодуляцію амплітудно-модульованого сигналу. Сигнал звукової частоти з виходу детектора, як правило, відтворюється високоомними навушниками.

Особливості застосуванняРедагувати

Навіть для приймання потужних радіостанцій детекторний приймач вимагає якомога довшої і високо підвішеної антени (бажано десятки метрів), а також правильного заземлення. Але важливішим є те, що він не вимагає джерела живлення, дуже дешевий і може бути зібраний з підручних засобів. Підключивши до виходу приймача будь-який зовнішній підсилювач низької частоти, можна отримати приймач прямого підсилення з набагато кращими параметрами. Завдяки цим перевагам детекторні приймачі широко застосовувалися не тільки в перші десятиліття радіомовлення, а й значно пізніше — в 1930-і — 1940-і рр., коли вже панувала лампова радіоапаратура.

Принаймні одна модель детекторного приймача випускалася радянської промисловістю приблизно до другої половини 1950-х рр.. («Комсомолець»), пізніше — тільки у вигляді наочних посібників для шкіл. У той же час збирання детекторного приймача вважалася корисним практикумом для початківців радіоаматорів і входила в програму дитячих радіогуртків. Серед радіоаматорів досі[джерело?] зберігається певний інтерес до будівництва детекторних приймачів, але вже швидше естетичний, ніж технічний.

За принципом детекторного приймача працюють деякі радіовимірювальні прилади — індикатори поля і резонансні хвилеміри.

Принцип роботиРедагувати

Коливальний контур L1C1 налаштовується на частоту радіостанції, що приймається — як правило, це сотні кілогерц (довгі або середні хвилі). Для отримання сигналу низької (звукової) частоти використовується простий детектор на діоді VD1, що працює як детектор обвідної. Діод має властивість проводити струм лише в одному напрямку, від анода, позначеного трикутником, до катода. Позитивні напівхвилі коливань в контурі викличуть струм через діод, а негативні закриють його, і струму не буде. При відсутності конденсатора C2 через навушники буде протікати пульсуючий струм. Він містить постійну складову, яка змінюється зі звуковою частотою. Такий струм вже викличе в навушниках звук. Процес детектування поліпшується при приєднанні блокувального конденсатора C2. Він заряджається від позитивної півхвилі майже до амплітудного значення коливань, а в проміжках між ними порівняно повільно розряджається струмом через навушники.

Цікаві фактиРедагувати

Відпвідно до радянського законодавства (наприклад, Постанова РНК СРСР від 29.09.1939 N1593) самовільне облаштування та використання детекторного приймача каралося штрафом. Загалом обмеження діяли з 1924 до 1 грудня 1962 року[1].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Поляков В. Т. Техника радиоприёма: простые приёмники АМ сигналов. — М.:ДМК Пресс, 2001, ISBN 5-94074-056-1