Вікіпедія:УРЕ/Том 1/АТЕЇСТИЧНЕ ВИХОВАННЯ В ШКОЛІ - АЯЧЧО/Тексти

АТЕЇСТИЧНЕ ВИХОВАННЯ В ШКОЛІ — виховання у підростаючого покоління несумісних з релігійною ідеологією основ науково-матеріалістичного світорозуміння, складова частина комуністичного виховання учнівської молоді. Внаслідок Великої Жовтн. соціалістич. революції вперше за всю багатовікову історію людства в Радянському Союзі створились всі необхідні умови для остаточного подолання релігійних вірувань у свідомості мас. Декретом Раднаркому РСФРР 23 січ. (ст. ст.) 1918, на Україні — декретом Тимчасового Робітничо-Селянського уряду 22 січ. 1919 було проголошено світський характер шкільного навчання і виховання. Завдяки цьому школа дістала широкі можливості для послідовного здійснення завдань виховання науково-матеріалістичного світогляду. А. в. здійснюється в процесі навчання, позакласної та позашкільної роботи, а також у сім'ї шляхом створення в свідомості дітей та підлітків міцних матеріалістичних переконань. В процесі вивчення основ наук (передусім фізики, хімії, природознавства, астрономії, фізичної географії) вчителі показують протилежність між наукою і релігією, а на навчальному матеріалі з історії та літератури вони розкривають класову суть релігії та церкви і їхню роль в експлуататорському суспільстві; переконують учнів у тому, що церква завжди виступала проти прогресу і наукової думки. Важливою формою А. в. є індивідуальна робота учителя-вихователя з учнями, які підпали під релігійний вплив. Основним методом подолання релігійних забобонів є метод переконання, побудований на конкретних фактах, що допомагає учням усвідомити безпідставність і шкідливість релігійних забобонів. Необхідною умовою ефективності А. в. є побудова його на доступному і зрозумілому учням навчально-пізнавальному матеріалі відповідно до їх вікових особливостей.

Літ.: Ленін В. І. Соціалізм і релігія. Твори. Вид. 4, т. 10; Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення. Постанова ЦК КПРС. В кн.: Календар атеїста. К., 1959; Атеїстичне виховання в школі. Збірник статей. К., 1956.

АТЕКТОНІЧНА СКЛАДЧАСТІСТЬ — складки верств земної кори місцевого значення, генетично не пов'язані з регіональною тектонікою. А. с. здебільшого характерна для шарів бурого вугілля Дніпровського та Підмосковного бас. Виникає внаслідок тиску на пластичну масу вугілля, що призводить до витіснення верхньої частини вугільного шару і утворення складок типу діапірових або шляхом прогинання над порожнинами, які утворюються від вилуговування окремих ділянок порід (вапняків, солі тощо), що підстилають вугілля.

АТЕРИНКА, атерина, ферина (Atherine) — рід риб род. атеринкових, поширений в прибережних ділянках морів помірної і тропічної зон; в СРСР — у Чорному, Азовському, Каспійському морях, лиманах Пн. Причорномор'я, Сиваші, оз. Топіатан (на Узбої). А. заходять також у пониззя Дніпра, Пд. Бугу, Дністра, в дельту Дунаю. Довж. тіла до 15 см. Нерестяться влітку, ікру від кладають на водорості. Живляться планктонними та дрібними бентичними організмами З А. витоплюють тех. жир і роблять кормове борошно. У викопному стані А. відомі з сармату Молд. РСР, Хорватії тощо.

АТЕРОМА (грец. αθηρα — кашка та ωμα — закінчення в назвах пухлин) — пухлиноподібний утвір, що виникає внаслідок закупорки протоки сальної залози шкіри і скупчення в ній її секрету, клітин епітелію та ін. Утворюється найчастіше в шкірі голови, обличчя. Видаляється оперативно.

АТЕРОСКЛЕРОЗ (грец. αθηρα — кашка та σκληρωσις — затвердіння) — хронічне захворювання, що уражає переважно великі артеріальні судини; здебільшого спостерігається у людей похилого віку. Розвиток А. пов'язаний з загальними порушеннями обміну ліпоїдів; при цьому в крові на протязі тривалого часу (або періодично) збільшується вміст ліпоїду холестерину. Це спричиняється до відкладання холестерину та інших ліпоїдів у внутрішню оболонку стінок артерій з дальшою глибокою зміною їх будови. Виникненню А. сприяє багато факторів, серед яких — підвищення кров'яного (артеріального) тиску, ангіоспазм, спричинюваний розладами нервової регуляції судин, нервово-психічні фактори (хронічна перевтома, перенапруження, хвилювання), порушення діяльності ендокринних залоз тощо.

Внаслідок відкладання холестерину у внутрішній шар артеріальної стінки на поверхні цього шару спочатку виникають поодинокі жовтуваті плями — т. з. атеросклеротичні бляшки. Кількість і розміри їх поступово збільшуються, одночасно в них відбувається розростання сполучної тканини, що призводить до ущільнення бляшок. Іноді в бляшки відкладається вапно. При дуже розвиненому А. бляшки зливаються; згодом вони розпадаються з утворенням кашкоподібної маси, яка надходить до просвіту артерії. На місці бляшок, що розпалися, виникають атероматозні виразки; на поверхні виразок нерідко утворюються т. з. тромби — згустки крові. Властиві А. зміни стінок артерій нерідко призводять до звуження просвіту їх, а іноді до повної закупорки. Це відповідно позначається на кровообігу і викликає ознаки недостатнього кровопостачання (аж до змертвіння певної ділянки тіла). В деяких випадках може статися розрив хворобливо зміненої судинної стінки. До найтяжчих наслідків призводить А. артерій головного мозку (може спричинитися до апоплексії, тобто крововиливу в мозок, або до розм'якшення певної ділянки мозку), А. вінцевих артерій серця, що нерідко спричиняється до інфаркту міокарда, та А. артерій нижніх кінцівок (в деяких випадках зумовлює змертвіння кінцівки — т. з. старечу гангрену). Здебільшого при А. спостерігається одночасне ураження артеріальної системи одного або кількох органів (найчастіше — артерій головного мозку, серця, нирок, нижніх кінцівок). Загальний А. спостерігається рідко. А. є самостійним захворюванням, яке не можна ототожнювати з артеріосклерозом, що являє собою сукупність різноманітних хворобливих станів, пов'язаних з ущільненням судинних стінок. У вивченні проблеми А. велика роль належить рад. ученим (М. М. Анічкову та ін.).

Запобіганню А. сприяють доцільна організація режиму праці, відпочинку й харчування, систематичні заняття спортом, утримання від постійного вживання алкогольних напоїв та куріння тютюну. Літнім людям рекомендують обмежувати вживання в їжу продуктів, багатих на жири та холестерин (жовток яєць, вершкове масло, свинина, мозок), хоча звичайно А. не можна розглядати як безпосередній наслідок нераціонального харчування. При лікуванні А. поряд з організацією відповідного режиму й загальнозміцнюючими засобами певні результати дає застосування препаратів йоду, аскорбінової кислоти (вітамін С) та судинорозширювальних засобів (дибазолу, еуфіліну).

Літ.: Атеросклероз. «Труди конференции отдела патологической анатомии Института акспериментальной медицини АМН СССР и Института терапии...» Под ред. Н. Н. Аничкова и А. Л. Мясникова. М., 1953.

АТЕСТАТ ЗРІЛОСТІ — свідоцтво про закінчення середньої школи. В Росії був введений 1872 в класичних, згодом і в інших чоловічих гімназіях. В рад. школі А. з. запроваджений з 1944/45 навч. року з метою поліпшення якості навчальної роботи, підвищення відповідальності учнів і вчителів. А. з. видається на підставі рішення екзаменаційної

комісії і пед. ради школи. Учні, що виявили високі успіхи в навчанні і мають відмінну поведінку, нагороджуються золотими і срібними медалями.

АТИРЕОЗ (грец. α — без, не і θυρεος — щит) — повне випадіння функцій щитовидної залози. Природжений А. — мікседема — проявляється в затримці фізичного й психічного розвитку, слизовому набряку шкіри та сухості її, зниженні обміну речовин. При набутому А. ці ознаки менше виражені. Лікування А. — застосування препаратів щитовидної залози тварин.

<img src="part9-1.jpg" alt="part9-1.jpg" width="105" height="325">

АТЛАНТ (грец. '´Ατλας — 1) За грецькою міфологією — титан, велетень, який за наказом Зевса тримав на собі небосхил. 2) В архітектурі — колона у вигляді чоловічої постаті, що підтримує перекриття будівлі, портик, балкон тощо. А. виник в античній Греції (храм Зевса в Акрагані, 5 ст. до н. е.). Визначним твором є А. портика Нового Ермітажу в Ленінграді (1844—49, скульптор І. І. Теребенєв. Див. мал.).

АТЛАНТ (атлас) — перший шийний хребець; має форму кільця і забезпечує рухливе зчленування хребта з черепом. А. вперше диференціюється у земноводяних; у рептилій він складається з 3 окремих кісток, у птахів і ссавців являє собою суцільне кільце. На відміну від ін. хребців А. не має тіла і складається з 2 дуг та бічних частин (крил).

АТЛАНТА — місто на Пд. Сх. США, адм. центр штату Джорджія. 331 тис. ж. (1950). Великий пром. і торг.-фін. центр Півдня США. Авіаційні, автоскладальні з-ди, підприємства хім., легкої та харч, пром-сті. Великий залізнич. вузол (15 залізнич. ліній).

АТЛАНТИДА — букв, земля атлант і в, тобто велетнів. За давньоєгипетською легендою, яку записав Платон у 4 ст. до н. е., це був нібито великий острів, який зник під водою внаслідок землетрусу. На А. начебто існувала могутня держава, яка підкорила народи Середземномор'я, крім греків. Вчені робили багато спроб встановити, де була А. Під А. розуміли Америку, Канарські о-ви, Скандінавію, о-ви Егейського моря, уявний зниклий острів біля Криму, зруйноване карфагенянами м. Тартес («місто етрусків») на Пд. Іспанії тощо. В основі легенди про А. лежить якийсь реальний факт про зниклий острів або якусь землю, але, де вони були, точних даних немає.

АТЛАНТИЧНА ХАРТІЯ - спільна декларація президента США Рузвельта і прем'єр-міністра Великобританії Черчілля від 14 серп. 1941. Учасники декларації проголосили в ній «деякі загальні принципи національної політики» своїх країн, а саме: суверенітет, територіальну недоторканність, безпеку й економічне співробітництво країн, прагнення добитися для всіх людей «більш високого рівня життя, економічного розвитку і соціального забезпечення», утворення системи загальної безпеки і роззброєння агресивних країн. А. х. на певному етапі відігравала позитивну роль, і Рад. уряд 24 серп. 1941 висловив свою згоду з її основними принципами, застерігши, що практичне, послідовне застосування цих принципів «неминуче повинно пристосовуватися до обставин, потреб та історичних особливостей тієї чи іншої країни». Після розгрому нім. і япон. агресорів у 1945 здійснення принципів А. х. наштовхнулося на впертий опір імперіалістичних країн, насамперед США і Англії.

АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН — другий за величиною океан на Землі. Назва походить від імені міфічної країни Атлантиди. Східною межею А. о. є береги Європи, Азії та Африки, зх. — Пн. та Пд. Америки, пд. — Антарктиди. Межу з Індійським ок. проводять умовно по меридіану мису Голкового, з Тихим — по меридіану мису Горн, з Пн. Льодовитим — по Полярному колу. В цих межах пл. океану— 93,4 млн. км², середня глиб. — 3926 м, об'єм— 337 541 тис. км³. А. о. видовжений по широті. Він тягнеться майже паралельно до берегів у вигляді S-подібної смуги, завширшки в кілька тис. км. Протяжність А. о. з Пн. на Пд. бл. 15 тис. км. Найбільша ширина океану понад 9 тис. км, найменша бл. З тис. км. Берегова лінія А. о. в Пн. півкулі дуже порізана. Тут зосереджені моря А. о. (Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Карібське) та затоки (Біскайська, Гвінейська, Мексиканська). В Пд. півкулі береги порізані мало (є лише одне відкрите море Уедделла).

Рельєф дна складний. З Пн. на Пд. А. о. перетинає підняття, яке складається з трьох підводних хребтів Рейк'янеса, Пн.-Атлантичного і Пд.-Атлантичного. В плані воно теж має 5-подібну форму. Пересічна глибина над хребтами від 900 до 2700 м. На Зх. і Сх. від серединного підняття розташовані глибокі котловини: у сх. частині А. о. — Пн.-Африканська, Гвінейська, Ангольська та Капська, у зх. — Пн.-Американська, Бразільська та Аргентінська. Глибина котловин в зх. частині океану більша, в межах Пн.-Американської котловини лежить найглибша в А. о. глибоководна западина Пуерто-Ріко з відміткою — 9218 м (глибина Мілуокі). На Сх. від Пд.-Сандвічевих о-вів розташована однойменна глибоководна западина з макс. глиб. 8262 м. На Пд., вздовж 60-ї паралелі простягається Африкансько-Антарктична котловина з глиб. 5—5,8 тис. м. Островів в А. о. порівняно мало, найбільші материкові: Великобританія, Ірландія, Ісландія, Ньюфаундленд, Великі і Малі Антільські та ін.; до вулканічних належать: Азорські, Трістан-да-Кунья, о. Св. блени та ін.

Клімат А. о. на більшості просторів відзначається рівномірністю основних показників. Розподіл тиску над А. о. та особливості атмосферної циркуляції в основному відповідають загальній схемі. В приекваторіальних широтах розташована смуга низького тиску (менше 760 мм), в субтропічних — барометричні максимуми. В міжтропічних широтах переважають штиль і пасати. Лише влітку тут спостерігаються вест-індські урагани (оркани) великої сили. Помірні широти охоплені стаціонарною циркуляцією зх. вітрів. Значний вплив на характер циркуляції атмосфери над А. о. мають Антарктичний та Ісландський циклони. Вони зумовлюють розвиток штормів у помірних широтах. Шторми великої сили спостерігаються переважно у Пд. півкулі. Через часті і сильні шторми в помірних широтах їх називають «ревучими сороковими». У Пн. півкулі найтепліший місяць — серпень, найхолодніший— лютий, в Пд. — навпаки. Т-ри повітря та амплітуди їх змінюються так (див. табл.).

Широта	Середня місячна температура в °С		Річна амплітуда т-р (в градусах С)
	VIII	II
60° пн. ш. 20° » » 0° 20° пд. ш. 60° » »	10 25 26 20 -10	0 20 25 25 0	10 5 1 5 10

На крайньому Пн. Зх. та Пд. завдяки особливостям атмосферної циркуляції та впливу прилеглих материків т-ра повітря над океаном знижується до — 25° і більше. На розподіл т-р повітря в значній мірі впливають теплі і холодні течії. Розподіл хмарності та опадів тісно пов'язаний з особливостями атмосферної циркуляції. В екваторіальній та циклонічній областях хмарність велика, опадів багато (понад 2000 мм). В областях високого тиску навпаки — небо безхмарне, опадів мало (бл. 500 мм). У місцях стику теплих і холодних течій (р-н Ньюфаундлендської банки, Ла-Плати тощо) часто бувають густі тумани.

Гідрологічний режим зумовлюється в основному кліматом. Течії, викликані атмосферною циркуляцією, утворюють складну систему руху поверхневого шару вод А. о. Завдяки пасатам виникають Пн. та Пд. Екваторіальні течії, які мають зх. напрям. Далі, у тропіках і помірних широтах вони утворюють кільця антициклонального кругообігу. Складовою частиною кільця в Північній півкулі є теплі течії Антільська та Гольфстрім. Відгалуження Гольфстріму утворює Канарську холодну течію. На Пн. Зх. в А. о. вливаються холодні течії Сх.-Гренландська та Лабрадорська. Береги Бразілії омиває однойменна тепла течія. Відхиляючись на Сх., вона вливається в дрейфову течію Зх. Вітрів. Біля пд.-зх. берегів Африки її пн. відгалуження утворює холодну Бенгельську течію. З течіями зв'язаний розподіл температур води. В Пн. півкулі завдяки Гольфстріму т-ри води значно вищі, ніж у Пд., де позначається охолоджуючий вплив Антарктиди. Розподіл т-р води в цілому аналогічний розподілу т-р повітря. Пересічна солоність А. о. 35,4 %. На екваторі, де випадає багато опадів, вона дещо нижча середньої. Найвища солоність спостерігається в тропічних та субтропічних широтах обох півкуль, де мало опадів та велике випаровування. З глибиною т-ри води знижуються, солоність води зменшується. В придонному шарі т-ра води А. о. від 0 до +2°, солоність 34,6—34,9%. В широких межах змінюється амплітуда припливів у А. о. У відкритому океані вона не перевищує 1 м. У затоці Фанді відомі припливи до 18 м, які є максимальними для світового океану. Лід у вигляді берегового припаю відомий тільки в Антарктиді. Більше поширена плавуча крига морського та континентального походження, яка може запливати у середні широти. Рослинний і тваринний світ у тропіч. зоні відзначається різноманітністю видів, але обмеженою кількістю особин, в помірній і холодній зонах — навпаки. Донна рослинність представлена різними водоростями, які поширені у прибережній зоні до глиб. 100 м. Фітопланктон у помірних і холодних широтах поширюється до глиб. 50 м, у тропіках — до 50—80 м. Зоопланктон населює всю товщу води, але найбільш бурхливе життя спостерігається в її верхніх шарах. Характер фауни змінюється також з широтою. В помірних та холодних широтах водяться кити і ластоногі, з риб — оселедці, тріскові, камбалові та ін., у теплих водах: медузи, краби, різні акули, літаючі риби, морські черепахи, кит-кашалот тощо. Найбільшим розвитком життя відзначаються смуги стику холодної і помірної зон. Вони і є основними рибопромисловими р-нами: Ньюфаундлендська банка, Ісландські води, Північне море та райони китобійних промислів Пд. півкулі.

В економічному і політичному відношенні А. о. має велике міжнародне значення. Це вузол важливих економічних і стратегічних морських шляхів сполучення. Найбільше значення мають лінії: північно-атлантична (між Європою, США і Канадою), далекосхідна (між Європою і Азією та Австралією, через Суец), середньо-атлантична (між Європою, Вест-Індією і Пд. Америкою). Природними ресурсами А. о. користується переважна більшість країн світу. Через А. о. проходять судна каботажного плавання між портами СРСР та морські й повітряні шляхи СРСР з країнами усіх континентів. У водах А. о. працюють комплексні радянські експедиції і ведуть промисли китобійні флотилії. Найбільші порти А. о. та морів його басейну — Ленінград, Гамбург, Лондон, Ліверпул, Марсель, Одеса, Нью-Йорк, Буенос-Айрес, Кейптаун.

Історія дослідження А. о. поділяється на З періоди. В перший період, до 1749 (плавання фінікійців, карфагенян, Б. Діаспа, X. Колумба, Дж. Каббота, Ф. Магеллана та ін.), зібрані відомості лише про розподіл суходолу і моря. В другий період (1749—1873) одержані перші дані про т-ри води на різних глибинах (Елліс, Дж. Кук, І. Ф. Крузенштерн, Ю. Ф. Лисянський та ін.). Третій період — період комплексних океанографічних досліджень з кінця 19 ст. триває й тепер. Експедиції на кораблях «Челленджер» (1872—76), «Витязь» (1886—89), «Метеор» (1925—27, 1929—38), «Діскавері II» (з 1931). Видатне значення мають дослідження вчених СРСР, проведені під час Міжнар. геофізич. року 1957/58 на кораблях «Обь», «Севастополь», «Ломоно-сов». Карту див. на окремому аркуші с. 194— 195.

Літ.: Истошин Ю. В. Океанография. Л. 1956; Назаров В. С, Муромцев А. М. Океанография. М., 1954.

АТЛАНТИЧНИЙ ПАКТ — агресивний військово-політичний союз зх. держав. Див. Північно-атлалтичний пакт.

АТЛАНТІК-СІТІ — місто в США, в штаті Нью-Джерсі, на узбережжі Атлантичного океану. 62 тис. ж. (1950). Залізнична станція. Великий морський курорт біля Нью-Йорка і Філадельфії. Незначна швейна, трикотажна, харч. і скляна промисловість.

АТЛАНТІЯ — давній материк, що виник у кам'яновугільний період і охоплював сучасні Пн. Америку, Гренландію, пн. частину Атлантичного океану і Європу, зник в антропогені. У тріасі А. входила до складу Північного материка, в юрі значна частина А. (там, де тепер Європа та ін.) була вкрита морськими водами. В кінці крейдового періоду А. відновилась приблизно в старих межах, омивалась з Пд. теплими течіями, в зв'язку з чим в палеогені навіть на місці сучасної України росли пальми. В середньому плейстоцені А. як материк перестала існувати, на її площі утворилась сучасна пн. частина Атлантичного океану.

АТЛАНТРОП — викопна людина з групи археоантропів, знайдена 1954 К. Арамбуром і Р. Гофштеттером в Алжірі в піщаних відкладах кол. озера і описана під назвою Atlanthropus mauritanicus. Існував А. в гоміценову епоху. В. П. Якимов відносить А. до пітекантропів, називаючи його Pithecanthropus mauritanicus.

АТЛАС (Атлаські гори) — гірська система на Пн. Зх. Африки, простягається на 2300 км у межах Марокко, Алжіру і Тунісу. Складається з кількох паралельних між собою складчастих масивів і хребтів (серед, вис. 2000—2500 м), розділених плато-подібними рівнинами (800—1200 м). До складу пн. дуги А. входять хр. Ер-Ріф і Береговий А., або Тель-А.; до південної — Високий А. (з найвищою вершиною А. — г. Джебель-Тубкаль, 4165 м) і його сх. продовження — Сахарський А. Між Тель-А. і Сахарським А. лежать високі плато шотів. Найвищі хребти А. мають альпійські форми рельєфу; часті сейсмічні явища. Гори А. складаються з вапняків, мергелів, строкатих глин, давніх базальтових виливів тощо. А. багатий на поклади фосфоритів, заліз, руд; є кобальтові, свинцево-цинкові, молібденові та ін. руди, боксити і кам. сіль. Клімат від середземноморського на Пн. до жаркого пустельного на пд. схилах. В береговій смузі багато вічнозелених чагарників; на схилах — лісовий пояс, особливо багатий в Тель-А. В лісах корковий дуб, кам'яний дуб, алепська сосна, атласький кедр. Для високих плато характерний злак альфа. Дуже поширені оливкові дерева (до 40 млн. дерев). Широко культивуються цитрусові, виноград і навіть фінікова пальма.

АТЛАС ГЕОГРАФІЧНИЙ — систематизований збірник географічних карт з одноманітним зовнішнім оформленням і змістом, підпорядкованим меті його складання. Першим А. г. вважають додаток з 27 геогр. карт до твору К. Птолемея «Посібник з географії» (2 ст.). Довгий час цей збірник карт та йому подібні називали «птолемеями». В епоху Відродження був виданий збірник геогр. карт картографа Г. Меркатора (1595), символічно названий ім'ям міфічного велетня Атласа, зображенням якого була оздоблена обкладинка. З цього часу назва «атлас» стає загальною для всіх збірників географічних карт. Першим російським А. г. вважають збірник карт С. Ремезова «Чертежная книга Сибири» (Тобольськ, 1701). Перший збірник карт України склав і видав у 1648—60 французький інженер Г. Боплан франц. мовою.

А. г. бувають: за призначенням — довідкові, учбові, виробничі; за охоплюваною територією — атласи світу, окремих країн, областей; за змістом — загальногеографічні, комплексні, спеціальні (геологічні, кліматичні тощо). Серед фундаментальних видань А. г. особливо цінними є радянські комплексні — «Великий радянський атлас світу» (т. 1—2, 1937—39), «Морський атлас» (т. 1—2, 1950—53); довідковий — «Атлас світу» (1954) та ін. З зарубіжних видань А. г. відомі франц. «Всесвітній атлас» Відаль-Лаблоша (Париж, 1933), німецький «Методичний атлас» Сідов-Вагнеда (1932), англ. «Атлас Філіппа і Дербі» (Лондон, 1937). З спеціальних А. г., виданих в СРСР, слід відзначити такі, як «Промисловість СРСР на початок другої п'ятирічки» (1934), «Атлас енергетичних ресурсів» (1934) та «Атлас сільського господарства Української РСР» (1958), розроблений науковцями географічного фак-ту Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

АТЛАСНЕ ДЕРЕВО (сатинове дерево) — назва кількох родів і окремих видів дерев род. рутових (Rutaceae) і деяких ін. Мають ясножовту деревину з шовковистим полиском. Найчастіше А. д. називають види роду мерея (Murraya), поширеного в Індії, Бірмі, Китаї, Австралії та на островах Тихого океану. В Індії і на Цейлоні росте «індійське атласне дерево» (Chloro ylon Swietenia) з род. мелійових. Деревина А. д. має красивий рисунок, щільна, тверда, добре полірується, використовується на виготовлення меблів, деталей машин тощо.

АТЛАСОВ (Отласов) Володимир Васильович (р. н. невід. — п. 1711) — російський мандрівник, сибірський козак. 1697—99 зробив ряд походів по Камчатці, приєднав її до Московських земель. В описах («скасках») А. багато географічних і етнографічних відомостей про Камчатку, а також Чукотку, Аляску, Курільські о-ви.

АТЛЕТИКА (грец. αθλητης — борець, дужа людина) — у стародав. греків мистецтво розвивати силу, спритність та інші якості за допомогою фізичних вправ. Тепер термін «А.» вживається лише у назвах легка атлетика і важка атлетика.

АТМОСФЕРА (грец. ατμος — пара, σφαιρα — куля) — повітряна оболонка Землі, яка являє собою механічну суміш газів, водяної пари та інших домішок.

Склад повітря. Сухе повітря біля земної поверхні складається за об'ємом з 78,08% азоту, 20,95% кисню, 0,93% аргону, 0,03% вуглекислого газу і 0,01% таких разом взятих газів: водню, неону, гелію, криптону, ксенону, озону, радону. Важливою складовою частиною А. є водяна пара. Кількість її в А. (від 0 до 4% за об'ємом) залежить від випаровування з поверхні материків та океанів, випадання опадів. Близько 80% водяної пари міститься в нижньому шарі А. висотою 5—6 км. В А. є також багато різних домішок рідких і твердих частинок розміром від 5 -10—⁸ до 5-10—2 _См. Над сільськими місцевостями і узбережжями морів в 1 см³ А. міститься від 10 до 100 твердих частинок, а над містами та промисловими центрами — десятки і сотні тисяч. А. запилена в усій своїй товщі, тому що, крім пилу, який підіймається з поверхні землі, до неї потрапляє багато пилу космічного походження. А. перемішана до своєї верхньої межі. На всіх висотах в ній переважає відносний вміст азоту та кисню. Вище за 30 км в А. помітно зменшується вміст кисню і важких газів — аргону та вуглекислого газу — відносно азоту.

Вище за 100 км кисень від дії жорсткої частини ультрафіолетової радіації Сонця дисоціює і перетворюється з молекулярного в атомарний. Нові дослідження з допомогою ракет показали, що в шарах повітря вище за 200 км кисень повністю дисоційований. Для дисоціації молекул азоту потрібно значно більше енергії, ніж для дисоціації молекул кисню. Нові дослідження за допомогою ракет виявили наявність атомарного азоту на висотах понад 226 км. Теоретичні розрахунки доводять, що дисоціація азоту повинна починатися саме з цієї висоти. В шарі від 15 до 50 км міститься основна кількість озону — газу, що утворюється внаслідок дисоціації молекул кисню від дії ультрафіолетового випромінювання Сонця. Максимальна кількість озону міститься в шарі від 25 до 28 км. В А. цього газу небагато, але він відіграє важливу роль, тому що поглинає найкоротшу частину ультрафіолетової радіації Сонця. Кількість озону найменша на екваторі і найбільша в полярних областях. У верхній частині А. виявлено домішки натрію та ін. металів. Шари А. до 100 км, в яких склад газів (крім вуглекислого газу, водяної пари і озону) мало змінюється з висотою, звуться гомосферою (грец. ομος — однаковий). Шари А., вищі за 100 км, звуться гетеросферою (грец. ετερος — неоднорідний). Тут склад повітря з висотою дуже змінюється внаслідок дисоціації молекул.

Маса і висота А. Заг. маса А. становить 5,3 10¹⁵ т, тобто дорівнює 0,000 001 частини маси Землі. Внаслідок дії сили тяжіння повітря поблизу земної поверхні має найбільшу густину. З висотою густина А. та її тиск зменшуються майже експоненціально. Так, на рівні моря густина повітря становить 1300 г/м³, на висоті 20 км — 90 г/м³. На висоті 100 км густина і тиск А. зменшуються у мільйон раз, а на 200 км — в 10 млрд. раз. Так само зменшується кількість молекул в одиниці об'єму і збільшується шлях їхнього вільного пробігу. Спостереження з допомогою радянських супутників Землі показали, що густина повітря на вис. 200 км і вище більша, ніж вважали досі. Виявлено добові коливання густини по висотах вдень і вночі, а також різниці в значеннях густини в екваторіальній і приполярній областях. Ті чи інші явища в А. і висота їхнього поширення залежать від наявності газів певної густини. Так, напр., вечірні присмерки виникають лише в шарах А. висотою не більше 280 км. Вище настає таке розрідження газів, що промені світла, які йдуть від Сонця, не розсіюються і не відбиваються до Землі. На висотах до 1000—1200 км ще спостерігають полярні сяйва. Тепер невідомі інші фізичні явища, які б відбувалися на більших висотах і які можна спостерігати з поверхні Землі. Тому цю висоту умовно приймають за верхню межу А. Насправді верхньої чіткої межі А. не існує, і густина її, змінюючись безперервно, наближається до густини речовини в міжзоряному просторі. Дані, одержані в результаті спостережень рад. супутників Землі, свідчать, що такий стан настає починаючи з висоти 2000—3000 км,.

Будова А. Дослідження А. на різних висотах показують, що будова її шарувата. Окремі шари А. відрізняються один від одного особливостями в зміні т-ри з висотою, значеннями електропровідності, вмістом газів тощо. Для характеристики окремих шарів А. у 1951 конгрес Міжнародного геодезичного і геофізичного союзу схвалив класифікацію, в основу якої покладено розподіл т-ри з висотою. За цією класифікацією А. поділяють на п'ять шарів: тропосферу, стратосферу, мезосферу, термосферу і екзосферу. Кожний шар відокремлюється від вищого перехідними шарами: тропопаузою, стратопаузою, мезопаузою і термопаузою.

Тропосфера (грец. τροπος — обертання) — шар А., який в помірних широтах простягається від поверхні Землі до 10—12 км, а в субтропіч. та екватор, широтах — до 16— 18 км. В ньому зосереджено бл. 80% маси А., майже всі запаси водяної пари, осн. частина механічних домішок (пил, спори рослин тощо). Склад повітря з висотою внаслідок інтенсивного турбулентного перемішування практично не змінюється. Тут утворюються хмари і виникають опади. Основна особливість тропосфери полягає в тому, що в ній взагалі знижується т-ра в середньому на 5—6° на 1 км збільшення висоти. На верхній межі тропосфери (в тропопаузі) у помірних широтах середня т-ра повітря коливається від —55 до —60°, а в екваторіальній смузі від —70 до —80°. У помірних широтах, на всіх висотах тропосфери спостерігаються переважно зх. вітри, в екваторіальній смузі — сх. Середні швидкості вітру з висотою зростають і досягають максим, сили (15—20 м/сек) під тропопаузою. У верхній тропосфері, над окремими районами земної кулі спостерігаються т. з. струминні течії, в яких іноді швидкість вітру досягає 140 м/сек. Тропопауза — перехідний шар від тропосфери до стратосфери, товщина його дорівнює 1— 2 км. Висота тропопаузи змінюється від зими до літа. Влітку вона найбільша. Тропопауза знижується над циклонами і підвищується над антициклонами.

Стратосфера (лат. stratum — настил) — шар А. в помірних широтах від 10— 12 км і на екваторі від 16—18 до 40 км висоти. Т-ра повітря в ній з висотою майже не змінюється або трохи підвищується. Відносна кількість основних газів (азоту і кисню) в стратосфері така ж, як і в тропосфері. Саме в стратосфері міститься осн кількість озону. Внаслідок поглинання озоном сонячного випромінювання т-ра в стратосфері у порівнянні з тропопаузою підвищується. Підвищення т-ри продовжується і в стратопаузі. Водяної пари в стратосфері дуже мало, в шарі 23—24 км інколи спостерігають т. з. перламутрові хмари. Тут здебільшого дмуть сильні зх. вітри, швидкість яких з висотою поступово зменшується, а напрям змінюється на східний.

Мезосфера (грец. μεσος — проміжний) — шар А. між висотами 40—80 км. В стратосфері і мезосфері разом міститься менше 20% маси А. В нижній частині мезосфери т-ра різко зростає і досягає максимуму на висоті бл. 50 км, де спостерігаються коливання її від + 25 до — 50°, а в середньому вона становить бл. 0°. Ще вище т-ра знову знижується і на верхній межі мезосфери, у мезогіаузі, досягає —70, —90°. Підвищення т-ри в нижній частині мезосфери, як і в стратосфері, зумовлене наявністю озону. У верхній частині мезосфери, під мезопаузою, спостерігають сріблясті хмари; вивчення того, як вони переміщуються, показує, що швидкість вітру на цих висотах досягає 140—170 м/сек. Термосфера (грец. θερμη — тепло) — шар А. між висотами від 80 до 800—1000 км, в якому міститься бл. 0,05% маси А. Теоретичні підрахунки показують, що т-ра в термо-сфері з висотою зростає і на висоті 200 км досягає 800—1000°К, а у верхній межі (термопауза) 2000°К. Спостереження свідчать, що температура в термосфері навіть вища від наведеної — до 3000°К. Слід відзначити, що т-ра в розрідженому середовищі є мірою швидкості руху молекул, як і при звичайному тиску. Проте тіло, яке потрапило б у термосферу, не нагрівалося б внаслідок стикання з частинками повітря, бо дуже мала кількість цих частинок передавала б тілу мізерну енергію, а тому т-ра підвищувалася б незначно. Тіло в термосфері нагрівалося б лише від діяння Сонця, а в тіні воно охолоджувалося б майже до абсолютного нуля. На висотах 100—300 км швидкості вітру досягають 170—225 м/сек і супроводяться значними вертикальними переміщеннями повітря. Внаслідок діяння випромінювання Сонця і зірок повітря в термосфері дуже іонізоване. Тому цей шар ще наз іоносферою. В пій є кілька шарів максим, іонізації. Найчіткіше виявляються два шари: шар Е, розміщений між висотами 80—120 км, і шар Р — між висотами 200— 300 км. Концентрація іонів у шарі Е досягає 10¹⁰ в 1 см³, а вільних електронів 10⁵ в 1 см³. В шарі Р переважають вільні електрони. Це зумовлює зростання електропровідності шару Р в 10⁹ — 10¹⁰ раз у порівнянні з електропровідністю повітря біля земної поверхні. Іоносфера впливає на поширення радіохвиль, які в ній заломлюються, поглинаються, відбиваються і поляризуються.

Екзосфера (грец. εξω — зовнішній) — зовнішній шар атмосфери, який ще називають сферою розсіювання. Це — шар А., нижня межа якого розміщена на висоті понад 800—1000 км. Т-ра на цих висотах коливається від 500 до 2500°К, а в середньому дорівнює 900°К і мало змінюється з висотою. Тут гази настільки розріджені, що окремі частинки розміщені на сотні і тисячі метрів одна від одної. Частинки ці рухаються з великою швидкістю і деякі з них (особливо легких газів водню й гелію) розсіюються в міжпланетний простір.

Літ.: Колобков М. В. Повітряний океан і його життя. К., 1958; 3верев А. С. и др. Курс метеорологии (Физнка атмосфери). Под ред. проф. Л. Н. Тверского. М.—Л., 1951; Хргиан А. X. Физика атмосфери. М., 1958.

АТМОСФЕРА СТАНДАРТНА — одиниця тиску, яка дорівнює тискові 10⁶ дн/см², тобто тискові ртутного стовпа висотою 760,1 мм, при 0°С і прискоренні сили тяжіння 980,62 см/сек². В США А. с. — тиск рт. ст. вис. 760 мм при 0°С і прискоренні 980,66 см/сек², в Англії — тиск рт. ст. вис. 30 дюймів (762 мм) за тих же умов, що і в США.

АТМОСФЕРНА ЕЛЕКТРИКА — сукупність електричних явищ в земній атмосфері (електричне поле, іонізація і провідність атмосфери, електричні струми в повітрі, електричні заряди в хмарах, грози, полярні сяйва, вогні Ельма тощо). Суть деяких з цих явищ вперше пояснив М. В. Ломоносов, який довів ідентичність блискавки та електричної іскри, вказав причини виникнення А. е., пояснив природу полярних сяйв. Атмосфері властива електропровідність, що зумовлюється наявністю в ній позитивних та негативних зарядів — іонів. Іонізаторами атмосфери виступають космічні промені, радіоактивне випромінювання земних порід, ультрафіолетове та ін. випромінювання Сонця, блискавки тощо. Електропровідність атмосфери змінюється з висотою і в часі: вона максимальна влітку, мінімальна взимку; протягом доби — найбільша вранці, найменша — близько півдня. Напруженість електр. поля при ясній погоді в середньому дорівнює 130 в/м і зменшується з висотою. Відмічається певний зв'язок між напруженістю поля і низкою метеорологічних явищ, тому спостереження над А. є. мають значення для прогнозів погоди. Спостереження за полярними сяйвами дають цінні відомості про будову високих шарів атмосфери. Результати досліджень А. е. використовуються при розвідках радіоактивних руд.

Підпис до ілюстрації до статті «Атмосфера» Схема будови атмосфери

1.  Рівень моря.

2.  Вершина найвищої гори Чомолунгми (Еверест, 8848 м).

3.  Купчасті хмари хорошої погоди (1—2 км).

4.  Складні купчасті хмари (1 — 5 км).

5.  Зливові (грозові) хмари (1 —15 км).

6.  Шарувато-дощові хмари (0,5—5,0 км).

7.  Перисті хмари (8—15 км).

8.  Тропопауза — межа між тропосферою і стратосферою (на полюсі 8—10 км, на екваторі 16—18 км).

9.  Шар максимальної концентрації озону (25—28 км).

10.  Перламутрові хмари (23—24 км).

11.  Максимальна висота польоту літаків, досягнута радянським льотчиком 14 липня 1959 (28852 м).

12.  Максимальна висота, досягнута стратостатом «Осоавиахим» (22 км).

13.  Максимальна висота підняття радіозондів і куль-зондів (38—40 км).

14.  Стратопауза—межа між стратосферою і мезо-сферою (38—42 км).

15.  Теплий шар в мезосфері.

16.  Звуковий промінь, що відбивається від теплого шару і повертається на Землю.

17.  Метеори (спалахують на висоті 100—160 км, згасають на висоті 40—60 км).

18.  Сріблясті хмари (80—82 км).

19.  Шар Д іоносфери (60—80 км).

20.  Шар Е іоносфери (80—120 км).

21.  Шар -F1 іоносфери (180—220 км).

22.  Шар F₂ іоносфери (300—350 км).

23.  Полярні сяйва (80—100 км).

24.  Мезопауза — межа між мезосферою і термосферою (80—85 км).

25.  Радіопроміння, що відбивається від іонізованих шарів і повертається на Землю.

26.  Радіопромінь, що пронизує іонізовані шари і виходить з атмосфери.

27.  Межа розсіювання світла і тиші міжпланетного простору (120 клі): вище небо стає зовсім чорним, а звук поширюватись не може, оскільки довжина вільного пробігу молекул перебільшує довжину звукових хвиль.

28.  Максимальна висота, досягнута першим радянським штучним супутником Землі, запущеним 4 жовтня 1957 (947 м).

29.  Максимальна висота, досягнута радянською міжконтинентальною балістичною ракетою (1050 м).

30.  Максимальна висота, досягнута другим радянським штучним супутником Землі, запущеним 3 листопада 1957 (1671 км).

31.  Максимальна висота, досягнута третім радянським штучним супутником Землі, запущеним 15 травня 1958 (1880 км).

32—34. Рух космічних ракет: 32 — запущеної в бік Місяця 2 січня 1959, що стала супутником Сонця; 33 — запущеної 12 вересня 1959. що досягла поверхні Місяця; 34— автоматичної міжпланетної станції.

АТМОСФЕРНА ОПТИКА — розділ метеорології, присвячений вивченню оптичних явищ в атмосфері, які викликаються розсіюванням, поглинанням, заломленням та дифракцією світла в повітрі. А. о. вивчає явища сутінків, заграв, марева, райдуги, гало та їхній зв'язок з погодою. А. о. тісно пов'язана з актинометрією.

АТМОСФЕРНИЙ ТИСК - сила, з якою атмосфера тисне на всі предмети, що в ній перебувають. А. т. зумовлений вагою вище-розміщених шарів повітря. Вимірюють А. т. за допомогою ртутних барометрів і визначають за висотою стовпа ртуті (в мм), що зрівноважує тиск повітря. Середній А. т., на рівні моря близький до тиску, що зрівноважується ртутним стовпом висотою 760 мм, наз. нормальним тиском. З 1912 в метеорології для визначення тиску введено нову одиницю — бар, що відповідає тискові в 1 млн. дн/см², або 750,08 мм ртутного стовпа (Hg). Бар поділяють на 1000 мілібарів (мб). Таким чином 1 мб = 0,75008 мм Hg, а 1 мм Hg — 1,3332 мб.

А. т. з висотою зменшується за барометричною формулою. У нижчих, більш щільних шарах повітря ступінь падіння тиску в міру збільшення висоти більший, ніж у вищерозміщених. На вис. 5 км А. т. становить у середньому 50% від його значення на рівні моря, а на висоті 18,5 км— 10%. Крім того, в атмосфері відбуваються безперервні зміни А. т. з часом; зміни ці бувають як періодичні, добові, так і неперіодичні. Найважливішими у метеорології є неперіодичні зміни А. т., з якими зв'язаний розвиток циклонів та антициклонів. Зміни А. т. тісно пов'язані з вертикальними рухами повітря, які відіграють вирішальну роль у процесах конденсації водяної пари і утворення опадів. У тісній залежності від розподілу А. т. перебувають швидкість і напрям вітру. Проблема прогнозу А. т. і його розподілу по горизонталі на різних рівнях є однією з центральних у сучасній метеорології.

АТМОСФЕРНІ ФРОНТИ - перехідна зона між двома повітряними масами різного походження, з відмінними фізичними властивостями (гол. чин. т-рою та вологістю). Біля поверхні землі ширина перехідної зони — лінії фронту становить кілька десятків км; у вертикальній площині вона утворює нахилену поверхню товщиною в сотні м. Довжина лінії фронту дорівнює сотням і тисячам км. Практично А. ф. спостерігаються лише в тропосфері, де вони виникають, переміщуються і розмиваються. З проходженням А. ф. пов'язані різкі зміни погоди — посилення вітру, похолодання чи потепління, збільшення хмарності, часто з опадами. Класифікація А. ф. проводиться за різними ознаками. Напр., розрізняють теплі, холодні, малорухливі, або стаціонарні А. ф. При змиканні ділянок холодних і теплих А. ф. утворюються фронти оклюзії, або загасання. На Україні пересічно за рік проходить бл. 32 холодних, ЗО теплих А. ф. і 70 фронтів оклюзії.

АТМОФІЛЬНІ ЕЛЕМЕНТИ — хімічні елементи, які в природних умовах найбільше концентруються в атмосфері. За геохімічною класифікацією до них належать благородні гази: гелій, неон, аргон, криптон, ксенон, радон, а також азот, вуглець (в сполуці СО₂) та виключно дисперсний йод. Вуглець (СО₂) вторинного біохімічного походження. А. е. характеризуються замкнутою конфігурацією електронних оболонок атомів, високими атомними об'ємами, потенціалами іонізації та атомними радіусами, що зумовлює їхню хімічну інертність, повну нездатність до хімічних процесів, фізичну рухомість та стійкість і великі міграційні властивості. А. е. становлять тільки 0,03% маси земної кори. Це найменша геохімічна група елементів земної кори.

АТОЛ (малайське adol — замкнений) — тип коралових островів кільцеподібної форми. Виникають А. навколо островів здебільшого вулканічного походження зі скелетних утворів коралів та червоних водоростей і зустрічаються тільки в тропічних та субтропічних відкритих частинах океанів. Кільце А. має вигляд валу, що замикає внутрішню

<img src="part9-2.jpg" alt="part9-2.jpg" width="330" height="216">

лагуну і зовні круто падає в бік океану. Вал може бути суцільним, але найчастіше лагуна з'єднується з океаном рядом каналів. Глибина лагуни не перевищує 100 м. Діаметр А. від 2—3 до 100 км. Над рівнем води А. підноситься на 10—15 м. В середині невеликих А. замість лагун часом утворюються блюдцеподібні округлі западини. Великі А. заселені людьми. Деякі лагуни А. зручні для стоянки суден.

АТОМ (грец. ατομος — неподільний) — найдрібніша частинка хімічного елемента. Таке поняття А. прийняте 1860 на 1-му Міжн. з'їзді хіміків у Карлсруе. Неподільною, «елементарною» частинкою А. вважали до кінця минулого століття. Але відкриття електронів, природної радіоактивності, вивчення спектрів, електролізу та ін. показали, що структура А. складна, що він має властивість ділитися, розкладатися й перетворюватися. Особливо велике значення для встановлення структури А. мали досліди Е. Резерфорда, в яких вивчалось розсіяння α-частинок в тонких металевих пластинках. Цими дослідами було доведено (1911), що А. має ядерну (планетарну) будову.

За сучасними уявленнями, з усіх відомих «елементарних» частинок до складу А. входять тільки три види їх, а саме: протони, нейтрони та електрони. З перших двох видів частинок складається ядро А., а електрони рухаються навколо нього, групуючись у певні оболонки. Хоч лінійні розміри ядра менші від розмірів А. в десятки тисяч разів, проте саме в ядрі зосереджена майже вся маса А. Позитивний заряд ядра, що виражається в елементарних одиницях заряду (4,803 • 10^-10CGSE), відповідає порядковому (атомному) номеру елемента в періодичній системі Д І Менделєєва. Всього тепер налічують 102 елементи, частину яких одержано штучно Число електронів також відповідає порядковому номеру, тому в цілому А. є електрично нейтральним. Але він характеризується певними магнітним і механічним моментами. Найпростіша будова А. водню: він складається з одного протона і одного електрона. Маса А водню дорівнює 1,6733 10^-24 г, а радіус — бл. 5•10^-9 см. Загальна маса ядра будь-якого А. залежить від кількості в ньому протонів і нейтронів. Наир., ядро А. гелію складається з двох протонів і двох нейтронів, тому його маса майже в 4 рази більша за масу А. водню. Електронів в А. гелію два. Забудова електронних оболонок із зростанням порядкового номера хім. елементів відбувається у вигляді шарів за Паулі принципом. Тому що електрони поряд з корпускулярними мають і хвильові властивості, їхній рух в атомних системах відзначається особливостями. Опис руху електронів в А з позицій класичної механіки є наближеним. Такі поняття, як траєкторія, кількість руху та інші, тільки з певними обмеженнями можна застосувати до атомних процесів. Напр., в основному (не збудженому) стані А. водню електрон орбітального механічного імпульсу не має, а існуючі механічний і магнітний моменти А. в цілому зумовлені існуванням спіна електрона. За квантовомеханічними уявленнями можна лише вказати на імовірність того, що електрон знаходиться на певній віддалі від ядра, при цьому віддаль, що відповідає максимальному значенню імовірності, визначає радіус т. з. першої дозволеної орбіти електрона. Інші можливі стани А. бувають не будь-які, а тільки певні, які можна розрахувати за законами квантової механіки. Переходи електронів з одного енергетичного стану до іншого спричиняють появу рентгенівських та оптичних спектрів.

А., які мають однаковий порядковий номер, але різні маси (внаслідок різної кількості нейтронів у ядрах), наз. ізотопами. За хім. властивостями ізотопи елемента один від одного майже не відрізняються. Атомну вагу всіх елементів та їхніх ізотопів виражають в т. з атомних одиницях маси (аом), в яких вага найпоширенішого кисневого ізотопу прийнята за 16. Маса ізотопів виявляється досить близькою до якогось цілого числа. Це число називають масовим номером (числом) даного сорту А.

Внаслідок діяння різних факторів (зіткнення з прискореним електроном у газовому розряді або з іншими А. тощо) А. можуть або втратити, або набути один чи кілька електронів. При цьому створюються позитивні і негативні іони. Внаслідок взаємодії А. утворюються молекули. В процесі взаємодії деякі А. віддають свої електрони іншим, що входять до складу молекули. Так утворюються молекули з іонним або електростатичним зв'язком. Але поряд з цим у молекулах існує зв'язок, що зумовлений гол. чин. перекриттям електронних хмарок взаємодіючих А. Цей тип зв'язку наз. гомеополярним. В реальних умовах одночасно здійснюються в тій чи іншій мірі обидва тиші зв'язку. Першою теорією, яка більш-менш задовільно описувала внутрішньоатомні процеси, була теорія Н. Бора. Але в ній виявились внутрішні суперечності, і до того ж вона не пояснювала ряду експериментальних фактів. На зміну їй прийшла, квантова механіка, яка базується на врахуванні корпускулярно-хвильових властивостей внутрішньоатомних мікрооб'єктів. Див. Хвилі де-Бройля.

Літ.: Шпольський Е. В. Атомна фізика, т. 1—2. К., 1952—53.

АТОМИ МІЧЕНІ — атоми, які відрізняються від інших атомів того ж хімічного елемента радіоактивністю (радіоактивні ізотопи) або вагою (стабільні ізотопи). Продукти радіоактивного розпаду або атоми з різною вагою є «мітками», які відрізняють їх від інших атомів, подібних за хімічними властивостями. Промені α, β, γ, які висилаються атомами, можна зафіксувати за допомогою лічильників заряджених частинок або радіографії. Це дає можливість стежити за невеликими групами А. м. у середовищі, в якому міститься колосальна кількість інших атомів та молекул, визначати, як швидко вони проникають у різні сполуки, системи і живі організми, тобто досліджувати фізичні, хімічні, біологічні та ін. процеси, що мають велике наукове і практичне значення. Стабільні ізотопи виявляються за допомогою мас-спектрографії або за питомою вагою їх сполук А. м. почали використовувати на поч. 20 ст., проводячи поодинокі дослідження; тепер же вони широко застосовуються в різних галузях пром-сті, с. г., науки і культури для дослідження процесів, що відбуваються в твердих, рідких і газоподібних тілах, в організмах людей, тварин і рослин.

Так, дифузію в твердих тілах досліджують за допомогою А. м., наносячи радіоактивні атоми на поверхню цих тіл і нагріваючи до високої т-ри, при якій дифузія відбувається інтенсивніше. Потім при кімнатній т-рі накладають зрізи тіла на фотопластинку, на якій, після проявлення в тих місцях, куди проникли А. м., виявляється почорніння. Знаючи час дифузії і глибину проникнення А. м., визначають швидкість дифузії А. м. застосовують для дослідження спрацювання металевих деталей. Опромінюючи метал нейтронами, можна створити радіоактивні атоми даного металу, частина яких під час тертя переходить у мастило. Визначений лічильником ступінь радіоактивності цього мастила характеризує швидкість спрацьовування металевої деталі. Ефективно застосовують А. м. також в аналітичній хімії для визначення вмісту елементів у сполуці. Для цього потужними пучками нейтронів опромінюють досліджувану речовину, внаслідок чого утворюються радіоактивні ізотопи, за активністю яких визначають вміст елементів у сполуці (з точністю до 10^-11 г, а домішки деяких елементів до 10^-20 г). Зазначені та багато інших прикладів застосування А. м. поширені в наук. установах, уч. закладах і народ. господарстві УРСР. Зокрема А. м. сурми використовують для визначення вмісту сурми в різних речовинах. За співвідношенням продуктів розпаду радіоактивних елементів, які є в породах, визначають вік мінералів та гірських порід. В Ін-ті фізич. хімії АН УРСР за останні роки розроблено ряд методів ізотопного аналізу водню і кисню, які тепер застосовуються у нас та в інших країнах. А. м. велику допомогу подають у розкритті таємниць фотосинтезу. До останнього часу вважали, що під впливом світла в рослинах розкладається вуглекислота. Рад. вчений О. П. Виноградов застосував А. м. кисню і показав, що насправді розкладається вода. А. м. велике значення мають при вивченні діяльності живих організмів та обміну речовин у них. При проведенні таких досліджень в їжу додають невелику кількість радіоактивних речовин. Переміщаючи вздовж тіла лічильник, можна визначити, в які частини організму і з якою швидкістю потрапляє той чи інший хім. елемент. Властивість хім. елементів концентруватися в різних тканинах та частинах організму лежить в основі застосування А. м. у біології і особливо в медицині. Напр., поглинання йоду щитовидною залозою встановлено за допомогою А. м. йоду. А. м. заліза дозволяють визначити загальний об'єм крові в організмі. Для цього у вену тварини вводять певну кількість крові з радіоактивним залізом. Через деякий час у цієї тварини беруть таку саму кількість крові. Відношення інтенсивності випромінювань радіоактивним залізом у взятій і введеній крові дорівнює відношенню кількості введеної крові до її загальної кількості. А. м. допомагають визначити розміщення злоякісних пухлин в організмі, що значно полегшує роботу хірургів. Досягнуто перших успіхів у боротьбі з раком різних органів людського організму.

А. м. широко застосовують для вивчення життя рослин. Напр., за допомогою міченого радіоактивного фосфору можна визначити, як фосфор потрапляє у рослину, як переміщається в ній і в яких місцях зосереджується.

Наук. і мед. установи УРСР широко використовують А. м. для дослідження обміну речовин у живих організмах і для лікування хвороб. Так, напр., уточнено дані про хім. склад головного мозку, вивчено окремі етапи обміну речовин у головному мозку тощо. Провадяться досліди над вивченням умов родючості грунтів. Досліджено процес фосфорного живлення молодих деревних рослин і встановлено, що фосфор більше поглинається молодим листям, а після осіннього листопаду частково входить у грунт. Застосування А. м. взагалі дало можливість визначити, як саме фосфор засвоюється кореневою системою і поверхнею листя рослин. Встановлено, в які періоди розвитку слід вносити підживлення для багатьох с.-г. культур. А. м. використовують для визначення часу з моменту загибелі тварин та рослин і для визначення віку стародавніх поселень. В атмосфері під дією космічних нейтронів утворюється радіоактивний вуглець C₆¹⁴(N₇¹⁴ + + n₆¹ -> C₆¹⁴ + H₁¹). Період піврозпаду С₆¹⁴ становить 5700 років. Співвідношення між стійким С₆12 і радіоактивним С6^14 ізотопами вуглецю в організмі таке ж, як і в атмосфері, тобто 1 г вуглецю містить бл. 5 • 10¹⁰ радіоактив. атомів С₆¹⁴. В загиблому організмі обмін вуглецем між організмом і атмосферою припиняється. Тому внаслідок розпаду радіоактивних атомів вуглецю відносна кількість у загиблому організмі з часом зменшується. Співвідношення між ізотопами С₆¹⁴ і С₆¹² і період піврозпаду С₆¹⁴ дають можливість визначити час загибелі тварин і рослин, а отже, і вік стародавніх поселень. А. м. дали можливість уточнити значну кількість хім. реакцій, зокрема при добуванні синтетичного бензину, розв'язати питання про роль каталізаторів, про процеси перегонки, кристалізації, перемішування і багато ін. процесів, уточнити і відкрити нові процеси, які відбуваються в живих організмах. Галузь застосування А. м. з кожним днем розширюється.

Літ.: Дьяченко П. Е. Применение радиоактивных изотопов. М., 1958; Всесоюзная научнотехническая конференция по применению радиоактивных... изотопов... в народном хозяйстве и науке. [Тезиси докладов].М., 1957.

АТОМІСТИКА (атомізм) — в історії філософії — принцип пояснення єдності і різноманітності світу вічним рухом і взаємодією атомів, вчення про дискретну будову матерії; в сучасній науці А. є теоретичним поясненням єдності перервності і неперервності частинок матерії, їх взаємозв'язку та взаємоперетворення.

А. була і залишається ареною боротьби матеріалізму проти ідеалізму, діалектики проти метафізики. Визнання А. об'єктивно-реального буття мікрочастинок матерії, можливості пізнання їх властивостей та законів взаємодії веде до матеріалістичного розуміння світу як закономірного руху матерії; заперечення об'єктивної реальності частинок матерії і можливості їх пізнання приводить до ідеалістичного погляду на світ.

В рабовласницькому суспільстві Ассірії, Греції, Риму, Індії, Китаю виникла натурфілософська А. Найбільш видатними представниками стародавньої А. були Левкіпп, Де-мокріт, Лукрецій, Канада^ Ван Чун. їх ідеї були наслідком теоретичного осмислення результатів спостереження за такими явищами природи, як випаровування, дифузія, розчинення і т. п. Представники натурфілософської А. вважали, що атоми — це найменші неподільні частинки матерії, з яких побудовано всі тіла природи.

Якісно новим етапом розвитку знань про будову матерії була механічна А., творці якої — Ньютон, Гасенді та ін. — відроджують ідеї натурфілософської А. на основі досягнень класичної механіки. В механічній А. атоми теж розглядались як неподільні, вічні частинки матерії, що взаємодіють за законами макроскопічної механіки. Оскільки електричні і хімічні явища важко було пояснити механічною взаємодією атомів, то в науку проникають ідеалістичні уявлення про нематеріальні рідини — флюїди. Одним з проявів ідеалізму в А. було вчення Лейбніца про монади — духовні атоми, які є центрами дії духовних сил.

Дальшим етапом розвитку А. були праці М. В. Ломоносова, який заклав основи хімічної та фізичної А. Ломоносов відкрив закон збереження матерії, що увійшов до класичної хімії однією з своїх сторін як закон збереження маси при хімічних реакціях. Цей закон дав хімії правильний метод аналізу хімічних реакцій, став основою кількісного аналізу. Ломоносов увів у науку поряд з атомом поняття молекули. Ідеї Ломоносова мали великий вплив на дальший розвиток фізичної і хімічної А.

Ідеї фізичної та хімічної А. були розвинуті в дослідженнях Дж. Дальтона, Й. Берцеліуса, О. М. Бутлерова, Д. І. Менделєєва, Д. Максвелла, Л. Больцмана, Г. Лоренца, М. Смолуховського, М. Планка, А. Ейнштейна та ін. вчених. Хімічна А. спростувала уявлення про нематеріальні флюїди та духовні атоми. її основні ідеї випливали з таких законів природи, як закон збереження маси речовини, закон збереження і перетворення енергії, закон кратних відношень, періодичний закон.

Хімічна А. стала теоретичним фундаментом хімії, дала можливість передбачати результати хімічних реакцій, відкрила шлях до пізнання будови атома. Вона визначила атом як якісно певний об'єкт, неподільний при хімічних реакціях, що характеризується масою, спектром, певними хімічними властивостями. Хімічна А. оперує не тільки атомами, а й такими ступенями дискретності матерії, як молекула і радикал. Проте з ідей хімічної і фізичної А. випливало уявлення про матерію лише як про речовину, побудовану з атомів і молекул постійної маси.

Матеріалістичні основи А. захищали російські та українські мислителі О. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, М. О. Антонович, І. Я. Франко.

На початку 19 ст. в Харківському університеті видатну роль в матеріалістичному обгрунтуванні ідей А. відіграв Т. Ф. Осиповський. Харківський проф. О. І. Ходнєв один з перших поставив питання про складність будови атомів, про існування генетичних зв'язків між ними.

О. М. Бутлеров створив у 1861 теорію хімічної будови молекул, яка пояснила гомологію й ізомерію, лягла в основу сучасної теорії будови хім. сполук. В 1869 Д. І. Менделєєв відкрив періодичний закон, згідно з яким властивості атомів та форм їх сполук перебувають в залежності від їх атомної ваги. Цим було закладено фундамент сучасної хімії і відкрито шлях розвитку атомної фізики. Значний вклад у розвиток хімічної А. зробили професор Харківського університету М. М. Бекетов та його учні. Бутлеров і Морозов передбачили існування ізотопів.

Певний вклад у розвиток ідей А. внесла Київська школа фізиків проф. М. П. Авенаріуса. Д. І. Менделєєв, М. М. Бекетов, М. О. Умов, М. О. Морозов та ін., підкреслюючи велике значення періодичного закону для утвердження думки про об'єктивно-реальне буття атомів, виступили проти тих вчених-ідеалістів, які слідом за Махом і Оствальдом заперечували реальність атомів та молекул і твердили про зникнення матерії (М. Михайленко, В. Шарвін, М. Гольдштейн та ін.). Це була боротьба за утвердження природничо-наукових основ матеріалізму.

Узагальнюючи досягнення хімічної А., Ф. Енгельс вказував, що вона становить природничо-науковий фундамент матеріалізму, бо «...дає всій науці осереддя, а дослідженню— тривку основу» (Діалектика природи. К., 1953, с. 78).

Задовго до відкриття радіоактивності Менделєєв, Бутлеров, Бекетов, О. Г. Столєтов, Умов вважали, що атом неподільний тільки в межах хімічних процесів, а в дійсності він— складна планетарна система.

Кін. 19 і поч. 20 ст. знаменують собою період народження сучасної фізичної А. В цей час було відкрито електрони, явище природної радіоактивності, залежність маси мікрочастинок від швидкості їх руху. Нові знання про будову матерії почали суперечити існуючому розумінню матерії, що базувалось на таких «істотних ознаках» всього матеріального, як неподільність атомів і незмінність їх маси. Оскільки було встановлено, що атоми можуть взаємоперетворюватись і мають складну будову, а маса мікрочастинок змінюється від умов руху, то К. Пірсон, А. Рей, А. Пуанкаре та ін. заявили, що «матерія зникає», що об'єктивність законів руху в просторі і часі — не наукове поняття, а вільний витвір людського розуму. Виникла криза в природознавстві. Суть її полягала в «...ломці старих законів і основних принципів, у відкиданні об'єктивної реальності поза свідомістю, тобто в заміні матеріалізму ідеалізмом і агностицизмом» (Ленін В. ї. Твори, т. 14, с. 235). Ідеалізм, підтриманий ідеологами імперіалізму, проникаючи в науку, гальмував розвиток сучасної фізичної А.

Теоретичний розгром «фізичного ідеалізму» здійснив В. І. Ленін. У своїй геніальній праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм», розвиваючи діалектичний матеріалізм, Ленін заклав філософські основи сучасної фізичної А. Надзвичайно важливе методологічне значення для сучасної фізичної А. має ленінське визначення поняття матерії: «...матерія є те, що, діючи на наші органи чуттів, спричиняє відчуття; матерія є об'єктивна реальність, дана нам у відчутті...» (Твори, т. 14, с. 128). За своїм змістом це поняття охоплює все те, що існує незалежно від свідомості людини, всі види матерії. Ленінське поняття матерії не зв'язане, як з абсолютом, з будь-яким кінцевим ступенем дискретності матерії. Діалектичний матеріалізм, писав В. І. Ленін, «наполягає на приблизному, відносному характері всякого наукового положення про будову матерії і властивості її, на відсутності абсолютних граней в природі, на перетворенні рухомої матерії з одного стану в інший...» (Там же, с. 238). Епохальне значення праці В. І. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» для розвитку сучасної А. полягає в тому, що вона, здійснивши ідейний розгром «фізичного ідеалізму», ліквідувала ті теоретичні тупики, в які завів А. ідеалізм, і вказала основні шляхи її дальшого розвитку.

В 1911—13, узагальнюючи дані про проходження частинок крізь речовину і беручи до уваги дискретну природу випромінювання світла атомами, Е. Резерфорд і Н. Бор побудували планетарну квантову модель атома. Ідея цієї моделі випливала з періодичного закону. В свою чергу вчення Резерфорда — Бора про будову атомів пояснило фізичний зміст періодичної системи. Було показано, що фізико-хімічні властивості атомів і форм їх сполук перебувають в періодичній залежності від величин зарядів їх ядер. Ця теорія розкрила генетичні зв'язки електронних оболонок атомів, була доведена єдність перервності і неперервності у вузловій лінії мір розвитку атомів хімічних елементів.

Вивчення радіоактивних рядів привело до відкриття ізотопів. Важливим результатом аналізу генетичних зв'язків ізотопів під кутом періодичного закону було діалектичне визначення поняття хімічного елемента. Хімічний елемент є сукупність атомів з однаковим зарядом ядер, однаковою будовою електронних оболонок, які можуть відрізнятись величиною маси своїх ядер. Отже, у фізичній А. атомні ядра і атоми розглядаються в органічному взаємозв'язку, в якісних перетвореннях, у розвитку від менш складних до більш складних. Кожний атом як дана якість є неперервний, а як певна кількість якостей (ядро і електрони), що своєю взаємодією утворюють його, він перервний. Атом неподільний при хімічних взаємодіях, але здатний до якісних перетворень при ядерних реакціях. Тому атом — єдність стійкості й мінливості.

В 1924—27 Л. де-Бройль, В. Гейзенберг, Е. Шредінгер, Н. Бор, М. Борн та ін. розробили нерелятивістську квантову механіку, яка розглядає рух мікрочастинок з малими швидкостями (порівняно з швидкістю світла). Якщо в планетарній моделі Резерфорда — Бора електрони розглядались як маленькі кульки, що рухаються по стаціонарних орбітах, то в квантовій (хвильовій) механіці мікрооб'єкти розглядаються в єдності корпускулярного і хвильового аспектів, а рух їх відображається хвильовим рівнянням Шредінгера. В ній зв'язок між причиною і наслідком може бути не однозначним, а статистичного характеру. Враховуючи квантовий характер обміну енергією і імпульсом між атомними системами, В. Гейзенберг побудував у 1925 матричну (квантову) механіку. В дальшому обидва підходи до проблеми руху елементарних частинок були поєднані: Шредінгер довів еквівалентність хвильової і матричної механіки. Теоретичні передбачення були блискуче підтверджені експериментально. З часу, коли була доведена «двоєдина», перервно-неперервна, корпускулярно-хвильова природа речових частинок, а також встановлена єдність протилежностей для частинок електромагнітного поля — фотонів, стало зрозуміло, що таким формам матерії, як речовина і поле, властива єдність перервного і неперервного. Єдність протилежностей для світла була встановлена після досліджень, з одного боку, наявності дифракції та інтерференції світла, що свідчило про неперервність світла, про його хвильову природу, з другого — фотоелектричного ефекту (1898, 1905) і ком-птонефекту (1923), що свідчило про притаманність світлу корпускулярних властивостей.

Нерелятивістська квантова (хвильова) механіка розкрила нові закономірності мікроявищ, показавши обмеженість класичної фізичної А., яка вважала мікрооб'єкти виключно перервними, корпускулярними. Положення нерелятивістської квантової механіки повністю підтверджуються фізичними експериментами і сучасною атомною технікою. Виявивши обмеженість класичного атомізму, нерелятивістська квантова (хвильова) механіка робить лише перший крок на шляху встановлення зв'язку між полем і частинкою, готує основу для нового розуміння частинок. Вважаючи речові мікрооб'єкти перервними і неперервними, вона розглядає їх як незмінні, як такі, що не переходять з однієї своєї якості в іншу. Цю обмеженість нерелятивістської квантової механіки ліквідують релятивістська квантова механіка і квантова електродинаміка, створені в 1927 працями П. Дірака, В. Гейзенберга, І. Паулі, В. О. Фока. Великим досягненням релятивістської квантової механіки є пояснення існування спіна. електрона, передбачення існування позитрона, антипротона, антинейтрона та ін. античастинок. З релятивістської квантової теорії електрона і квантової електродинаміки випливає висновок про перетворення пари — електрона і позитрона — в фотон і навпаки, а також ін. пар частинок і античастинок. Цей висновок пізніше був підтверджений експериментально. У 1932 К.-Д. Андерсон відкрив у космічному промінні позитрон, у 1933 Ірен та Фредерік Жоліо-Кюрі експериментально встановили перетворення пари — електрона і позитрона — в фотон і навпаки. У 1955 Сегре і його група експериментально виявили антипротон, а через рік О. Піччіоні та ін. довели існування антинейтрона. Сучасна фізична А. вказує на можливість існування антиречовини, тобто речовини, побудованої з антиатомів і антимолекул. Слідом за відкриттям нейтрона і позитрона була відкрита значна кількість елементарних частинок: електрично заряджених або нейтральних μ-мезонів, π-мезонів, K-мезонів (які мають маси, середні між масами протонів і електронів), гіперонів (з масою, більшою від маси нейтрона). До елементарних частинок слід також віднести фотони і нейтрино, які мають лише масу руху і не мають маси спокою. Взаємоперетворюваність елементарних частинок матерії однієї в іншу, подібно до перетворень хім. елементів, а також хім., молекулярні перетворення речовини з однієї якості в іншу свідчать про загальну взаємоперетворюваність всіх видів матерії і всіх форм її руху, про перехід їх з однієї форми в іншу.

Знання про природу частинок, добуті сучасною фізикою, блискуче підтверджують положення діалектичного матеріалізму про матеріальну єдність світу, про те, що матерію неможливо ні створити, ні знищити.

Створення потужних прискорювачів елементарних частинок (найпотужніший з них, у 10 млрд. електроновольтів, працює в Дубні під Москвою) дало можливість піти далі в пізнанні будови і властивостей матерії. Бомбардування елементарних частинок, напр. нейтронів і протонів, електронами і мезонами великих енергій привело до висновку, що й ці частинки мають складну структуру.

Значний вклад у розвиток А. зробили і рад. вчені, в тому числі й ті, що працювали або працюють на Україні. Д. Д. Іваненко і Є. М. Га-пон створили в 1932 нейтронно-протонну модель атомного ядра, прийняту в сучасній науці. О. І. Лейпунський дослідив штучне розщеплення протонами атомних ядер літію і бору. Під керівництвом К. Д. Синельникова і А. К. Вальтера у Фізико-технічному ін-ті АН УРСР, а також під керівництвом М. В. Пасічника в Ін-ті физики АН УРСР провадиться дослідження властивостей і будови атомних ядер і елементарних частинок. М. М. Боголюбов обгрунтував дисперсійні співвідношення на основі квантової теорії, висунув принцип мікроскопічної причинності, метод усунення нескінченностей на основі застосування теорії узагальнених функцій. Ці ідеї далі розвинуто в працях його учнів.

Досягнення нерелятивістської квантової механіки і квантової електродинаміки значно вплинули на розвиток хімії і сприяли дальшому розвиткові хімічної А. В справу теоретич. і експеримент. розв'язання проблем хімічної А. певний вклад зробили хіміки, які працювали або працюють на Україні (Л. В. Писаржевський, О. І. Бродський та ін.).

У зв'язку з найновішими відкриттями в галузі будови і властивостей матерії ряд вчених у капіталістич. країнах потрапляє в обійми реакційної бурж. філософії, твердячи, зокрема, що елементарні частинки не існують об'єктивно, що вони непізнаванні, що «матерія зникає», перетворюючись в енергію, і т. п. Ці ідеалістичні перекручення були викриті в працях радянських вчених С. І. Вавилова, Д. І. Блохінцева, Б. М. Кедрова та ін.; на Україні з критикою сучасного енергетизму виступали М. Е. Омеляновський, О. З Жмудський та ін. Вчені України разом з вченими всього Радянського Союзу активно борються проти ідеалізму в сучасних фізичних теоріях, показують, що найновіші досягнення природознавства в корені суперечать ідеалізмові і підтверджують вчення діалектичного матеріалізму. В. І. Ленін вказував, що зміна наших знань про будову і властивості матерії, поглиблення їх означає не «зникнення матерії», а зникнення тієї межі, до якої була пізнана матерія. Нові дані, які дає наука, розширюють наші можливості пізнання об'єктивного світу, вони є опорою марксистсько-ленінської філософії.

Літ.: Енгельс Ф. Діалектика природи. К., 1953; Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм. Твори. Вид. 4, т. 14; Ленин В. И. Философские тетради. Сочинения. Изд. 4, т. 38; Лукреції й Кар Тит. О природе вещей, т. 1—2. М.—Л., 1946— 47; Маковельский А. О. Древнегреческие атомисты. Баку, 1946; Ломоносов М. В. Избранные философские произведения. М., 1950; Бутлеров А. М. Избранные работы по органической химии. М., 1951; Менделеев Д. И. Периодический закон. М., 1958; Эйнштейн А., Смолуховский М. Брауновское движение. М., 1936; Резерфорд З. Строение атома и искусственное разложение елементов. М.—П., І923; Бор Н. Три статьи о спектрах и строений атомов. М.— П., 1923; Жолио-Кюри Ф. Избранные труды. М., 1957; Вавилов С. И. Собрание сочинений, т. 3. М., 1956; Писаржевский Л. В. Электрон в химии. К., 1956; Блохинцев Д. И. Основы квантовой механики. М.—Л., 1949; Боголюбов Н. Н., Ширков Д. В. Введение в теорию квантованных полей. М., 1957; Омельяновський М. Е. Ленін і фізика XX віку. К., 1947; Кедров Б. М. Философский анализ первых трудов Д. И. Менделеева о периодическом законе. М., 1959; Шугайлин А. В. Философские вопросы учення современной физики о строєний и свойствах материн. К., 1959.

АТОМНА ВАГА — відносна маса атома, що показує, у скільки разів атом даного елемента важчий за ¹/₁₆ маси атома кисню О¹⁶; остання дорівнює 1,66 • 10^-24 г і зветься атомною одиницею маси (аом). Цим визначенням А. в. користуються в атомній фізиці. В хімії А. в. називають відносну масу (вагу) атома елемента до ¹/16 середньої маси (ваги) природного кисню, тобто суміші ізотопів О¹⁶ (99,76%), О¹⁷ (0,04%) і О¹⁸ (0,20%). Через це «хімічна» А. в. елемента в 1,000275 раза менша за «фізичну». Поняття А. в. запровадив у вжиток на поч. 19 ст. Дж. Даль-тон. Методи визначення А. в. розробляли А. Авогадро, Й. Берцеліус, С. Канніццаро, Д. І. Менделєєв, Ж. Стас та ін. А. в. має велике практичне значення і покладена в основу хім. розрахунків та характеристик. Істинні маси атомів визначають мас-спектро-графічними методами, розробленими Ф. Асто-ном та ін., з точністю до 0,00001 аом. На основі порівняння А. в. хімічних елементів з їхніми властивостями Д. І. Менделєєв 1869 відкрив періодичний закон, який став могутньою зброєю для уточнення А. в. відомих елементів і передбачення А. в. ще не відкритих елементів.

«АТОМНА ДИПЛОМАТІЯ» — політика «з позиції сили», яку правлячі кола США намагаються проводити після другої світової війни щодо інших, особливо щодо соціалістичних держав. Зародження «А. д.» припадає на 1945—49, коли США тимчасово зберігали монополію в галузі виробництва атомної зброї. Головний засіб «А. д.» — залякування і шантаж, загроза застосування атомної зброї проти інших країн з метою вирвати такі поступки для США, яких не можна добитися методами традиційної дипломатії. Складовою частиною «А. д.» США було створення широкої сітки військових баз поблизу соціалістичних держав. Успіхи СРСР у створенні різних видів ядерної зброї, а також засобів перенесення її в будь-яку точку земної кулі завдали серйозного удару «атомній дипломатії».

АТОМНА ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ - комплекс споруд, машин, апаратів і приладів, з допомогою яких ядерну (атомну) енергію перетворюють в електричну. Ядерну енергію одержують, здійснюючи ланцюгову реакцію поділу атомних ядер урану в ядерному реакторі. Див. Ядерна електростанція.

АТОМНА ЕНЕРГІЯ — енергія, що виділяється під час перетворень атомних ядер. Перетворення ці можуть відбуватися спонтанно (див. Радіоактивність) або від діяння нейтронів і прискорених заряджених частинок (див. Ядерні реакції). Ця енергія в мільйони разів перевищує хімічну енергію, напр. при горінні. А. е. зумовлюється ядерними силами, які діють між нуклонами, тобто нейтронами, і протонами. Енергія зв'язку, яка припадає на 1 нуклон, неоднакова для різних ядер. Вона найбільша для ядер середньої ваги (8,6 Мев); для найважчих ядер — бл. 7,5 Мев; для легких ядер вона змінюється від 1,1 Мев (D₁²) до 7,0 Мев (He₂⁴). Перетворення ядер з меншою енергією зв'язку, яка припадає на 1 нуклон, в ядра з більшою енергією зв'язку супроводиться виділенням енергії. Напр., якщо поділити ядро з атомною вагою А = 200 і середньою енергією зв'язку нуклонів 7,5 Мев на два ядра з середньою енергією 8,6 Мев, то при цьому виділиться енергія Е = 200 X X (8,6—7,5) = 220 Мев. Якщо утворити ядро гелію з двох ядер дейтерію, то виділиться енергія Е = 4 (7—1,1) = 23,6 Мев.

Для одержання А. є. можна користуватися ядерними реакціями поділу і ядерними реакціями синтезу. Реакції синтезу можуть відбуватися тільки тоді, коли ядра наближаються одне до одного на відстань, меншу за 10^-13 см, на якій починають діяти ядерні сили. Зближенню ядер протидіють кулонівські сили відштовхування; тому, щоб ці сили подолати, ядра повинні мати достатню енергію. Одержання вільних нейтронів і прискорення руху заряджених частинок вимагає витрати енергії. Імовірність попадання таких частинок у ядра дуже мала. Тому витрачена енергія перевищує енергію, яка виділяється при ядерних реакціях. Енергетичний виграш можна дістати тільки в тому випадку, коли перетворення відбувається внаслідок ланцюгових реакцій. Реакції синтезу можуть бути ланцюговими при дуже високих т-рах — в десятки і навіть сотні мільйонів градусів (див. Термоядерні реакції). При цих умовах речовина існує у вигляді плазми, і енергія окремих частинок плазми (ε = 3/2 kT) достатня для подолання кулонівського відштовхування. Такі високі т-ри існують в надрах зірок, однією з яких є Сонце. Саме внаслідок термоядерних реакцій синтезу Сонце випромінює енергію. В галузі оволодіння керованими термоядерними реакціями синтезу вже розв'язано одну з основних проблем — термічну ізоляцію плазми, яка здійснюється за допомогою магнітних полів. Особливо важливим у реакціях синтезу є те, що як «пальне» для них можна використовувати дейтерій у практично необмеженій кількості. Дейтерій же міститься у важкій воді, яка є домішкою до води морів і океанів. Ланцюгові реакції поділу можуть відбуватися тому, що поділ кожного ядра супроводиться виділенням кількох нейтронів, які при захваті їх іншими ядрами знову можуть спричинити поділ з виділенням нових нейтронів, і т д. Якщо створити умови, при яких кількість виділених нейтронів, що спричиняють поділ нових ядер, буде, в середньому більша від одиниці на один поділ, то ланцюгова реакція безперервно розвиватиметься. Якщо ж ланцюгова реакція розвивається дуже швидко, то вона набуває характеру вибуху, напр. в атомній бомбі. Після вибуху атомної бомби виникає дуже висока т-ра. яка є необхідною умовою протікання термоядерних реакцій; це використовується поки що лише у водневій бомбі. Швидкість ланцюгових реакцій поділу регулюють поки що тільки в ядерних реакторах. Енергія, що виділяється внаслідок цих реакцій, відводиться від реактора у вигляді тепла за допомогою теплоносіїв, якими можуть бути вода, пара, рідкі метали, гази тощо. Ця теплова енергія використовується на ядерних електростанціях і в атомних двигунах.

Першу в світі атомну електростанцію було збудовано в СРСР і пущено 27 черв. 1954. У 1959 в СРСР закінчено будівництво першого в світі криголама «Ленин» з атомним двигуном. Будується кілька атомних електростанцій — у Воронезькій обл. потужністю 420 тис. квт, на Уралі потужністю 400 тис. квт, в Ленінградській обл. потужністю 420 тис. квт та ін. У вересні 1958 пущено першу чергу атомної електростанції. Загальна проєктна потужність станції становить 600 тис. кет.

Використання А. е. стимулюється насамперед тим, що вже на першому етапі її використання вартість електроенергії, одержуваної від атомних і вугільних станцій, приблизно однакова. Економічна перевага атомних електростанцій над тепловими безперервно зростатиме як внаслідок їхнього удосконалення, так і внаслідок подорожчання кам'яного вугілля, торфу, нафти і природного газу, запаси яких у верхніх шарах Землі швидко зменшуються. При сучасних темпах зростання використовування енергії цих запасів палива може вистачити на 100—150 років, використання ж ядерних реакцій поділу урану, торію і плутонію зможе збільшити цей строк ще на 200—300 років. Лише оволодіння термоядерними реакціями синтезу забезпечить людство енергією в необмеженій кількості і на необмежений строк.

Літ.: Шпольський Е. В. Атомна фізика, т. 2. К., 1953.

АТОМНА ЗБРОЯ — вид зброї, основаної на використанні енергії, яка звільняється при ядерних перетвореннях деяких речовин. А. з. істотно відрізняється від інших видів озброєння як масштабами, так і характером ураження. Крім ударної хвилі, А. з. уражає світловим випромінюванням, проникаючою радіацією і радіоактивним зараженням місцевості.

Розрізняють два види атомної зброї: А. з. вибухової дії і бойові радіоактивні речовини (БРР). До А. з. вибухової дії належать: авіаційні бомби, авіаційні реактивні снаряди, арт. снаряди і міни, торпеди, некеровані реактивні снаряди, бойові частини ракет різних типів і керовані міни (типу фугасів), які називаються атомними боєприпасами. БРР являють собою спеціально виготовлені радіоактивні суміші для ураження живої сили, зараження повітря, місцевості, води, бойової техніки тощо. Застосування їх основане на шкідливій біологічній дії радіоактивного випромінювання на живі організми.

В А. з. вибухової дії розрізняють три типи: зброю, вся енергія вибуху якої зумовлена ланцюговою ядерною реакцією поділу ядер урану 235 і 233 або плутонію 239 (мал. а); зброю, енергія вибуху якої в основному (80— 90%) зумовлена термоядерною реакцією утворення гелію з дейтерію і тритію (мал. б); зброю, енергія вибуху якої зумовлена послідовним розвитком трьох ядерних реакцій: поділу ядер урану 235 і плутонію 239 або урану 233 (1-й ступінь), синтезу легких ядер термоядерного заряду (2-й ступінь) і поділу ядер урану 238 (3-й ступінь). Застосування урану 238 дозволяє умножити силу атомного (термоядерного) вибуху (мал. в). Від характеру реакції в А. з. залежить і її назва — ядерна зброя або термоядерна зброя. Основу будь-якого атомного боєприпасу становить атомний заряд, який складається з речовини, що розщеплюється (урану 235, плутонію 239 або урану 233). Його маса повинна бути обов'язково більшою за критичну, при якій може відбуватися самошдтримуюча ланцюгова реакція поділу атомних ядер. Щоб запобігти передчасному вибухові, загальна маса атомного заряду вкладається в масивний корпус нарізно, окремими частинами. Кожна з них обов'язково менша за критичну масу. Ці частини в потрібний момент за допомогою детонатора і звичайної вибухової речовини з'єднуються, і відбувається атомний вибух.

<img src="part9-3.jpg" alt="part9-3.jpg" width="325" height="209">

а) Схема атомної бомби: І — прилад для приведення в дію бомби (обладнання для початку вибуху); 2 — детонатори; 3 — звичайна вибухова речовина; 4 — відбивач нейтронів; 5 — джерело нейтронів; 6 — атомне «паливо» (U-235, Pu-239). б) Схема водневої бомби: 1 — атомний заряд-детонатор (атомна бомба, як і на мал. а); 2 — суміш дейтерію і тритію, в) Схема термоядерної бомби типу поділ—синтез—поділ: / — атомний заряд-детонатор (атомна бомба, як і на мал. а); 2 — суміш дейтерію і літію (дейтерид літію); З — U-238.

АТОМНА ЛАМПА — світильник, що діє за принципом радіоактивного випромінювання; має вигляд балона, виготовленого з прозорої пластмаси або скла і покритого зсередини люмінофором. Балон наповнено газом криптоном-85, що його радіоактивне випромінювання викликає світіння люмінофору. Тривалість безперервного світіння А. л. 10 років.

АТОМНА ОДИНИЦЯ МАСИ (масова одиниця) — ¹/₁₆ маси нейтрального атома ізотопу кисню О₈¹⁶. А. о. м. дорівнює 1,66 х 10^-24 г. Вживається в ядерній фізиці; позначають її аом або мо. Див. Атомна вага.

АТОМНА ТЕПЛОЄМНІСТЬ — теплоємність 1 грам-атома хімічного елемента, тобто величина, яка дорівнює кількості тепла, потрібного для нагрівання 1 грам-атома речовини на 1°. А. т. речовини залежить від агрегатного стану її, т-ри, тиску, а також від того, що залишається постійним при нагріванні — об'єм чи тиск. А. т. газів при постійному об'ємі можна наближено обчислити за формулою С_τ = 2/3R, а твердих тіл С = = 3R. Див. Дюлонга і Пті закон.

АТОМНА ФІЗИКА — розділ фізики, що вивчає будову і властивості атомів та іонів, а також пов'язані з ними процеси. За сучасними уявленнями атом складається з важкого ядра та шарів електронів, які оточують ядро і утворюють в цілому електронну оболонку. Електрони в атомі розташовані за Паулі принципом. Структуру електронних оболонок атомів вивчають гол. чин. за допомогою рентгенівських та оптичних спектрів. Рентгенівські спектри виникають внаслідок переходів електронів з одного внутрішнього шару на інший, а оптичні спектри — внаслідок переходів зовнішніх (валентних електронів). Для встановлення і вивчення можливих енергетичних станів велике значення мають досліди по співударах електронів з атомами, напр. досліди Франка і Герца. Важливе місце в атомній фізиці посідають також інші методи, зокрема магнітні, методи молекулярної фізики тощо. Теоретичною основою сучасної А. ф. є квантова механіка, яка має великі успіхи у вирішенні питань, зв'язаних з структурою і властивостями електронних оболонок атомів. Будову і властивості ядер та їхню взаємодію вивчає окремий розділ сучасної фізики — ядерна фізика.

АТОМНЕ ЯДРО — позитивно заряджена центральна частина атома, в якій зосереджена основна його маса. За сучасними уявленнями А. я. складається з протонів p і нейтронів n. Загальне число p і n в А. я. дорівнює цілочисловому, округленому значенню атомної ваги, яке називають масовим числом і позначають буквою М. Число протонів в А. я. позначають буквою 2. Так, А. я. ізотопів кисню, урану позначають О₈¹⁶, О₈¹⁷, О₈¹⁸, U₉₂²³⁴, U₉₂²³⁵, U₉₂²³⁸. Символ елемента вказує на певне значення Z, тому нижнє число іноді не пишуть. Для деяких легких А. я. прийнято спеціальні назви і позначення. Так, ядро водню H₁¹ названо протоном (p); ядро важкого водню H₁² — дейтоном, або дейтроном (d); ядро H₁³ — тритоном (t), ядро гелію He₂⁴ — альфа-частинкою (α).

Предметом фізики А. я. є специфічні форми матерії та її руху, якісно відмінні від інших форм, а саме: атомні ядра та їхні перетворення, елементарні частинки та їхні перетворення. Перше ядерне перетворення (радіоактивність урану) було відкрите 1896. Досліди, які підтвердили уявлення про планетарну будову атома і про А. я., були проведені 1911. Але історія фізики А. я. починається з відкриття періодичного закону Д. І. Менделєєва. Саме в системі елементів 1869 вперше було виявлено складність будови атома і співвідношення основних характеристик А. я.— маси і електричного заряду.

Встановлення періодич. закону разом з розвитком атомістичної теорії і дослідженнями рентгенівських та катодних променів було необхідною передумовою для вивчення будови атома і відкриття А. я. Серед інших важливих віх в історії фізики А. я. слід відзначити й відкриття таких явищ: штучного перетворення ядер (1919) і перетворення елементів під. дією прискорених частинок, існування нейтронів та позитронів (1932) і створення теорії ядра та ядерних перетворень, штучної радіоактивності (1934), реакції поділу (1939), спонтанного поділу (1940) і знаходження умов, у яких може виникнути ланцюгова реакція поділу (1940), принципу автофазування в циклічних прискорювачах (1944). Перше десятиріччя 2-ї пол. 20 ст. ознаменувалося такими подіями, як пуск першої в світі атомної електростанції АН СРСР (І954), проведення першої (1955) і другої (1958) міжнародних конференцій в питаннях мирного використання ат. енергії, відкриття античастинок (1956), роботи І. В. Курчатова і його школи, в яких доведена можливість створення термоядерних реакцій у газовому розряді (1956); пуск найбільшого в світі прискорювача ОІЯД на 10 мільярдів ев (1957). На всіх етапах розвитку ядерної фізики важлива роль належить рад. фізиці, яка в цій галузі науки і техніки вийшла на перше місце в світі. Властивості А. я. і ядерних перетворень вивчені ще не досконало, але вже є багато достовірних даних про А. я.

Маса А. я. — одна з основних характеристик А. я. Визначають її різними методами, найчастіше мас-снектрографічним (див. Мас- спектрограф). Маса ядра завжди менша від суми мас нейтронів і протонів, з яких утворено ядро. Зумовлено це тим, що при утворенні А. я. виділяється певна кількість енергії, яка, будучи виражена в ергах, пов'язана із зміною маси, вираженою в грамах рівнянням Δε = c²Δm, де c — швидкість світла у вакуумі (3 • 10¹⁰ см/сек).

Електричний заряд А. я. є другою основною характеристикою А. я. Величина його дорівнює Ze, де Z — число протонів, e — заряд одного протона. Зарядом А. я. зумовлені різні властивості атома. Визначають заряд А. я. за допомогою розсіювання заряджених частинок, напр. α-частинок, досліджуваними А. я., за допомогою спектрів рентгенівських променів та ізотонічного зміщення ліній в атомних спектрах.

Розмір А. я. Мікрочастинки не можна ототожнювати з макроскопічними тілами. Проте для наочності вважають, що А. я. має форму кулі, радіусом якої є та відстань, на якій починає проявлятися дія ядерних сил. Різними дослідами (розсіювання α-частинок, швидких нейтронів, α- і β-розпади) встановлено, що радіуси А. я. порядку 10^~12—10^~13 см. Об'єм А. я. пропорційний числу частинок у ньому, а об'єм однієї частинки постійний. Отже, густина ядерної речовини в усіх А. я. приблизно однакова, вона дорівнює 1,4 х x 10¹⁴ г/см³. А. я. характеризують також механічним, магнітним і квадрупольним моментами (див. Моменти ядерні, Квадруполь).

Перетворення А. я. Поряд із стабільними ядрами в природі існують також радіоактивні ядра. Велика кількість їх утворюється в процесі поділу важких ядер. Радіоактивні перетворення відбуваються відповідно до трьох осн. законів: збереження і перетворення енергії, збереження заряду і збереження імпульсу. Відомі такі радіоактивні А. я.:

1)  А. я., які висилають електрон (β^-) або позитрон (β⁺), або два електрони (2β^-);

2)  А. я., які спонтанно діляться на осколки-ядра середньої атомної ваги; 3) А. я., які висилають α-частинки; 4) А. я., які слідом за β^--розпадом висилають нейтрони (β^-,n); 5) А. я., які перетворюються внаслідок K-захвату. Часто розпад А. я. відбувається різними шляхами, напр. 31% ядер Cu₂₉⁶⁴ розпадається, висилаючи β^-, 15% — висилаючи β⁺ і 54% захвачуючи K-електрони. Основною величиною, яка характеризує стійкість А. я., є період піврозпаду. Деякі стабільні і радіоактивні ядра мають кілька ізомерів — ядер, які мають однаковий склад, але різну енергію зв'язку і різний період піврозпаду. Всі А. я. під дією нейтронів, протонів, дейтронів, а-частинок, фотонів (у), мезонів, електронів, а також під дією інших ядер можуть перетворюватися в інші А. я., тобто в них можуть відбуватися ядерні реакції. Найбільша енергія виділяється в процесі поділу важких А. я., а також при синтезі легких ядер. Ці реакції і використов. для здійснення ланцюгових реакцій, які є джерелом атомної енергії (див. Термоядерні реакції). В результаті вивчення ядерних реакцій було одержано велике число нових ізотопів, а також відкрито нові хім. елементи: Tc, Pm, At, Fr і трансуранові елементи.

Будова А. я. За сучас. уявленнями, протони і нейтрони — складові частинки А. я. (нуклони) розглядаються як різні стани однієї ядерної частинки. Різні комбінації n і p дають різні ядра, тобто такі утворення, які відрізняються одне від одного своїми властивостями і в той же час підлягають загальним закономірностям. Електронів і позитронів, які ми спостерігаємо при β+/^- розпадах, в ядрі немає; вони утворюються при перетвореннях в А. я. нейтрона в протон (при (β^--розпаді) і протона в нейтрон (при β⁺-розпаді). Питання про ядерні сили тепер є центральною проблемою ядерної фізики. Те, що однойменно заряджені частинки p не розлітаються, означає, що у ядрі, крім куло-нівських сил відштовхування, між протонами діють також сили притягання — ядерні сили, величина яких значно більша за величину кулонівських, гравітаційних або магнітних сил. Закон дії ядерних сил ще невідомий. Але відомо, що ці сили діють тільки між сусідніми частинками на віддалях, сумірних з розмірами ядра, і мають здатність насичуватись, нагадуючи цим хімічні сили (див. Валентність). Сучасна мезонна теорія ядерних сил вважає, що ці сили являють собою віртуальний обмін мезонами, тобто частинок з масою, близькою до маси 200 електронів. Але в цій теорії виникають такі труднощі, які не дають підстав твердити, що теорія ядерних сил уже створена. Можливо, що експериментальні дослідження розсіювання швидких нейтронів і протонів нуклонами і ядрами, які тепер провадяться на великих прискорювачах ядерних частинок, з'ясують природу ядерних сил. У зв'язку з відсутністю теорії поля ядерних сил, подібної, напр., до теорії електромагнітного поля, доводиться вдаватися до моделей А. я., за допомогою яких розв'язуються окремі задачі. Так, за допомогою краплинної моделі А. я. вдалося завбачити закономірності реакції поділу ядер, з'ясувати процеси взаємодії повільних нейтронів з А. я. і створити термодинаміку ядерної речовини. Модель ядерних оболонок була створена на підставі встановлених періодич-ностей у властивостях ядер, які багато чим нагадують періодичності у властивостях атомів. Ця модель тепер широко застосовується в фізиці А. я. Вивчення процесів взаємодії швидких нейтронів і протонів привело до створення оптичної моделі А. я., в якій ядро розглядається як оптичне середовище з певним показником заломлення і поглинання. Але всі ці моделі лише в приблизних рисах відображають властивості А. я. Створення теорії А. я., яка б охоплювала всі властивості і закономірності ядерних перетворень, є черговим завданням сучас. науки і насамперед фізики. Фізика А. я. має велике пізнавальне значення. Розвиток її показує, що кожна форма матерії, в тому числі А я., і елементарні частинки, які не є останньою «цеглиною світу», змінюється, перетворюючись в інші форми матерії. Повністю підтвердилось положення В. І. Леніна про те, що «зруйновність атома, невичерпність його, мінливість всіх форм матерії і її руху завжди були опорою діалектичного матеріалізму» (Ленін В І. Твори, т 14, с. 257).

Літ.: Шпольський Е. В. Атомна фізика, т. 2. К., 1953.

АТОМНИЙ ВИБУХ — миттьове виділення (в порівняно невеликому об'ємі) внаслідок ядерних реакцій величезної кількості енергії. А. в. супроводиться звуком, що нагадує грозовий розряд. Сила А. в. залежить від кількості енергії, виділеної в результаті ядерної реакції, і може становити 10⁹—10¹² ккал і більше. В момент вибуху, внаслідок надзвичайно високої т-ри (300 000°), утворюється сліпучо-яскрава вогняна зона (бл. 15—150 м), яка складається з розжарених пари і газів.

<img src="part9-4.jpg" alt="part9-4.jpg" width="318" height="146">

Від діяння ударної хвилі А. в. на споруди, будівлі, техніку тощо вони руйнуються або механічно пошкоджуються і внаслідок сильного нагріву світловим випромінюванням вигоряють або обвуглюються; проникаюча радіація виявляється в потемнінні скла оптичних приладів і засвічуванні світлочутливих фотоматеріалів. А. в. у населеному пункті (особливо у великому) характеризується не тільки великими руйнуваннями, але й масовими пожежами, що виникають і від безпосереднього світлового випромінювання, і від руйнування діючої електросітки, газопроводу. Діяння ударної хвилі, світлового випромінювання і проникаючої радіації А. в. зумовлює комбіноване уражання людей — травми і контузії, опіки, променеву хворобу. Променеве захворювання можливе протягом тривалого часу і після вибуху, внаслідок впливу радіоактивних випромінювань зараженої місцевості. Таке уражання викликається як зовнішнім опромінюванням, так і внутрішнім — при потраплянні радіоактивних продуктів вибуху в організм з зараженими харчовими продуктами, водою, повітрям. Залежно від характеру об'єкта можуть бути здійснені повітряний, наземний (надводний) і підземний (підводний) А. в. Повітряний А. в. супроводиться яскравим, сліпучим спалахом; світна зона (у формі кулі) не торкається поверхні землі (води). Внаслідок великого розрідження вогняна куля з великою швидкістю підноситься вгору на вис. 5—20 км, піднімаючи за собою пил з поверхні землі. Охолоджуючись, вогняна куля перетворюється в клубчасту димову хмару (мал. а). При наземному А. в. світна зона у вигляді півсфери стикається з поверхнею землі або повисає в повітрі на невеликій висоті. Нижня частина світної зони одразу ж закривається клубами куряви, що підіймається з поверхні землі (мал. б). В зоні стикання світної зони з землею поверхневий шар грунту оплавляється, змішується з радіоактивними продуктами А. в. і випадає на землю курявою, створюючи сильне радіоактивне зараження місцевості в районі вибуху і по шляху переміщення хмари. При підземному А. в. світлове випромінювання (світна зона) майже повністю поглинається грунтом, в якому утворюється велика воронка. З частинок грунту і продуктів вибуху створюється радіоактивна хмара темного забарвлення. При підводному А. в у воді утворюється вогняна куля, розмірами і тривалістю свічення набагато менша, ніж при А. в. у повітрі, бо енергія випромінювання йде на випаровування води. Велика кількість викинутої А. в. води створює стовп водяних бризок заввишки 2—3 км (мал. в), з якого утворюється кулясто-купчаста хмара дрібних краплин, що випадають у вигляді радіоактивного дощу. Для уражання повітряних цілей застосовуються А. в. у стратосфері.

АТОМНИЙ ГОДИННИК (молекулярний годинник)— прилад вимірювання часу; в ньому як постійний періодичний процес використовуються власні коливання атомів або молекул. Періоди цих коливань за допомогою електронних схем порівнюються а вимірюваним проміжком часу. Стабільність А. г., яка чисельно становить обернену величину від точності, досягає 10⁺⁹ — 10⁺¹⁰ (точність 10^-9 — 10^-10 сек.), тобто найбільшої величини серед усіх існуючих типів годинників

АТОМНИЙ ДВИГУН — двигун, що працює на атомній енергії, яка виділяється під час керованої ланцюгової реакції поділу важких атомних ядер (урану, плутонію). А. д. поєднує в собі ядерний реактор і паротурбінну або газотурбінну установку, яка використовує тепло, що відводиться з активної зони реактора. Поки що А. д. застосовуються на морських суднах. Проєктується застосування їх на залізничному транспорті. Див. Ядерна силова установка.

АТОМНИЙ КРИГОЛАМ «ЛЕНИН» - перший у світі криголам з атомною енергетичною установкою, яка забезпечує його плавання протягом року без поповнення атомного «пального». Енергетична установка складається з трьох реакторів (один з них резервний для навігації в умовах великої криги), що працюють на збагаченому урані. Вага реактора

<img src="part9-5.jpg" alt="part9-5.jpg" width="325" height="209">

з захистом становить 3017 т, витрати пального — кілька десятків грамів на добу. Сповільнювачем нейтронів і теплоносієм є вода. Пара високих параметрів подається на три паротурбіни. Екіпаж і всі механізми надійно захищено від радіоактивного випромінювання. На криголамі запроваджено дистанційне керування всіма механізмами. Режимом енергетичної установки керує оператор безпосередньо з ходової рубки. Основні дані криголама: тоннаж 16 000 т, потужність 44 000 к. с. (найпотужніший у світі), довжина 134 м, ширина 27,6 м, швидкість по чистій воді 18 миль за 1 год., по кризі товщиною до 2,4 м — 2 милі за 1 год. На борту криголама є вертольоти для льодової розвідки. Криголам закладено 17 липня 1956 в м. Ленінграді, спущено на воду 5 грудня 1957, став до ладу діючих кораблів СРСР 11 грудня 1959 року.

АТОМНИЙ РЕАКТОР (атомний котел)- установка, в якій відбувається керована ланцюгова реакція поділу важких ядер. Див. Ядерний реактор.

АТОМНІ СПЕКТРИ — оптичні спектри, що утворюються при випромінюванні атомарної пари або газу. На відміну від суцільних спектрів твердих та рідких тіл і смугастих молекулярних спектрів А. с. складаються з окремих ліній. Випромінювання атомів зумовлене переходами атомів із стану з більшою енергією E₂ у стан з меншою енергією E₁. Частота випромінювання ν визначається з формули hν = E₂ — E₁ де h — Планка стала. Спектральні лінії об'єднуються в спектральні серії. Найпростіший за будовою атом водню має кілька серій, в яких положення ліній добре визначається Вальмера формулою. В А. с. багатоелектронних атомів теж вдається згрупувати лінії в серії, але з більш складною закономірністю, ніж формула Бальмера. А. с. виникають при нагріванні газу або при електричному розряді всіх видів (дуга, іскра та ін.) через гази. В першому випадку причиною збудження атомів є співудари їх з іншими атомами, в другому — з електронами. Теорія А. с. є основою спектрального аналізу.

Літ.: Герцберг Г. Атомные спектры и строение атомов. М., 1948.

АТОМНО-ВОДНЕВЕ ЗВАРЮВАННЯ — зварювальний процес, здійснюваний незалежною електр. дугою, яка збуджується між двома вольфрамовими електродами і горить в атмосфері атомарного водню. Цей водень потім сполучається у молекули на поверхні зварюваного металу з виділенням великої кількості тепла. А.-в. з. застосовується для утворення герметичних і високоміцних швів.

АТОМОХІД — самохідне судно з атомною енергетичною установкою. В США були створені перші А. для воєнних потреб (підводні човни «Наутілус», «Сі Вулф», «Скейт»). 1959 в СРСР став до ладу перший в світі атомний криголам «Ленин».

АТОН — в староєгипетській міфології бог сонця. Фараон XVIII династії Ехнатон (бл. 1400 до н. е.) оголосив його єдиним верховним богом замість Амона. Зображувався у вигляді сонячного диска.

АТОНАЛЬНІСТЬ — відсутність тональності, ладових властивостей музики; прийом музичної композиції, використання якого позбавляє звукову тканину твору ладотональної виразності й чіткості. А. як послідовно проведений творчий метод (атоналізм) лежить в основі майже всіх формалістичних течій декадентської буржуазної музики 20 ст. Атоналізм відкидає мажорно-мінорну систему з її законами тяжіння нестійких звуків і акордів у стійкі, протиставлення дисонансові консонанса тощо. Всі ступені хроматичного звукоряду оголошуються функціонально незалежними один від одного; вони — рівноправні чинники звукових конструкцій, позбавлених природного мелодичного й гармонічного розвитку. Під виглядом «новаторства» і «свободи творчості» атоналісти проповідують індивідуалізм, руйнують реалістичні основи музики, позбавляють її привабливості, нехтують традиціями народної і класичної музики. А. частково позначилась уже на творчості імпресіоністів, в дальшому стала одним з основних засобів експресіонізму. Атоналізм знайшов свій логічний розвиток в додекафонії — в т. з. 12-тоновій системі композиції, автором і головним теоретиком якої є австрійський композитор А. Шенберг. Ця система привела музику до голого конструктивізму, тобто до виродження її як мистецтва (напр., творчість А. Веберна). Атоналізм виражає занепад буржуазної культури в епоху імперіалізму.

АТОНІЯ (грец. ατονια — в'ялість, слабість) — відсутність нормального тонусу м'язів скелета або внутрішніх органів, втрата м'язовими елементами здатності енергійно скорочуватись. А. може викликатися загальним виснаженням, розладами нервової діяльності тощо. Найчастіше спостерігається А. шлунка, кишок та матки. Лікування А. — усунення основного захворювання.

АТОФАН С₁₆Н₁₁О₂N — лікувальний препарат, що сприяє підвищенню виділення сечової кислоти нирками. Діє як протизапальний болезаспокійливий засіб. Приймається при подагрі, артритах, ревматичних захворюваннях. Протипоказний при хворобах органів травного тракту та алергічних захворюваннях.

АТРАГЕНА (Atragene) — рід род. жовтецевих. Кущі з плеткими гілками і супротивними листками. Відомо понад 15 видів, пошир. у помірному поясі Пн. півкулі; в СРСР — 4 види, з них в УРСР — А. альпійська (A. alpina), з блакитними великими квітками на довгих квітконіжках у пазухах листків. Росте в карпатських лісах.

АТРЕК — річка в Ірані і на кордоні СРСР та Ірану. Довж. 580 км, пл. басейну бл. 37 тис. км². Бере початок на схилах Копет-Дагу, впадає в Каспійське море, утворюючи заболочену дельту. Влітку в нижній течії вся вода використовується на зрошення. Зливи викликають різке підвищення рівня води і селеві паводки (гірські грязьові потоки).

АТРИБУТ (лат. attribuo — наділяю) — суттєва, невід'ємна властивість предмета або явища. Напр., рух є головним А. матерії.

АТРИБУТИКА І СИМВОЛІКА ПІОНЕРСЬКІ — характерні для піонерської організації предмети і символи, які відбивають ідейну цілеспрямованість дитячої комуністичної організації: червоний піонерський прапор, піонерський галстук, значок «Завжди напоготові», салют, заклик піонера, горн і барабан.

Червоний прапор — символ честі і згуртованості юних піонерів, їхньої безмежної відданості Радянській Батьківщині, Комуністичній партії; червоний галстук — частина Червоного прапора — символ єдності і зв'язку трьох поколінь. На заклик: «До боротьби за справу Комуністичної партії будь напоготові!» піонер відповідає: «Завжди напоготові!» і віддає піонерський салют, символічне значення якого полягає в тому, що інтереси Батьківщини, справи Комуністичної партії піонер ставить над усе. Піонер віддає салют при виконанні Гімну Радянського Союзу, гімнів союзних республік, партійного гімну «Інтернаціонал», при проходженні біля пам'ятників В. І. Леніну, борцям революції, героям громадянської і Великої Вітчизн. воєн. Піонер вітає салютом вожатого і піонерів. Ідейні засади дитячих комуністич. організацій країн народної демократії також втілені в символах, в яких відбито і нац. традиції народу. Так, в'єтнамські піонери носять значки, на яких зображено паросток бамбука. Бамбук міцний і швидко росте, тому він і став символом молодої зміни будівників нового В'єтнаму.

АТРИБУЦІЯ (франц. attribution) в мистецтвознавстві — визначення достовірності художнього твору, його автора, місця і часу створення. Див. Музеєзнавство.

АТРІЙ (лат. atrium, від ater — чорний) — частина староіталійського житла у вигляді прямокутного подвір'я, закритого з боків і зверху. В центрі А., під отвором в покрівлі, знаходилося вогнище. В епоху Римської імперії А. став парадним приміщенням з багатим архітектурним оформленням. Вогнище заступив невеличкий басейн, що поповнювався дощовою водою безпосередньо з даху.

АТРОПІН C₁₇H₂₃O₃N — алкалоїд белладонни, блекоти, дурману та деяких інших рослин род. пасльонових; одержаний синтетично. Пригнічує реакцію багатьох органів і тканин на імпульси, що надходять парасимпатичними нервовими волокнами, а також їхню чутливість до введеного ззовні ацетилхоліну. А. зменшує секрецію залоз, викликає розслаблення гладеньких м'язів шлунка й кишок, бронхів, жовчних шляхів, колового м'яза радуж-ки, прискорює серцебиття, підвищує збудливість дихального центра. Застосовується при виразковій та жовчнокам'яній хворобі, коліках, бронх, астмі; в очній практиці — для розширення зіниць і тимчасового позбавлення ока здатності до акомодації.

АТРОФІЯ (грец. ατροφος — виснажений, худий) — зменшення розмірів органів або тканин, що супроводиться занепадом їхньої діяльності. А. — це здебільшого хворобливе явище, яке може викликатися порушенням функції нервової системи, недостатністю діяльності, розладом живлення органів або тканин впливом на них механіч., фіз. або хім. факторів тощо. А. тканин спостерігається у хворих на рак, туберкульоз, при деяких захворюваннях головного й спинного мозку. Поряд з цим А. може виникнути внаслідок вікових змін організму (т. з. фізіологічна А.). Найхарактернішими проявами старечої А. є ламкість кісток та дрябл.ість шкіри. Лікування хворобливої А. полягає в усуненні первинного захворювання.

АТТІК (грец. αττικος — аттічний) — стінка, розташована над карнизом, що завершує споруду; є звичайним елементом тріумфальних арок (див. Арка тріумфальна). В середньовіччя на Україні А. робили високими для укріплення п'яти склепіння кам'яниці і захисту її покрівлі від вогню.

АТТІКА — ('Αττικη) — область Стародавньої Греції, населена іонійцями, з центром в Афінах. За легендою, об'єднання родоплемінних територій А. («сінойкізм») сталося 10—9 ст. до н. е. за царя Тезея. А. поділялась на дрібні громади — деми. Вільне населення А. поділялося па евпатридів (родова старшина), геоморів (землероби) та деміургів (ремісники і торгівці). З 5 ст. до н. е. панівне становище в А. посіли Афіни.

АТТІЛА (р. н. невід. — п. 453) — вождь племені гуннів, що з 434 до 445 правив з братом Бледою, а з 445 — самостійно. Очолюючи союз різних племен, А. не раз з Паннонії (сучас. Зх. Угорщина) спустошував землі Сх. Римської імперії. 451 гунни вдерлися до Пн. Галлії, але були розбиті на Каталаунських полях (сучас. Шампань). 452 А. спустошив Пн. Італію. Після смерті А. (453) його держава, що простяглась від Рейну до Волги, розпалась. Спустошливі походи А. гальмували суспільно-економічний розвиток народів Європи.

АТТІС ('´Αττις) — у фрігійців (Мала Азія) бог природи. За легендою, дуже вродливий юнак, коханий «матері богів» Кібели, чудом народжений «непорочною дівою». Нібито страждав, умирав і воскресав. Християнство запозичило багато обрядів з культу А., напр. хрещення у воді, причащання хлібом і вином.

АТЬЄ — мусульманське князівство (султанат), склалося на Пн. острова Суматра в 13 ст. З 16 ст. А. зайняло значне місце серед князівств Суматри і вело боротьбу з португальськими, англійськими і голландськими колонізаторами. Голландія, уклавши з Англією т. з. Суматранський трактат, в 1873 розпочала загарбницьку війну проти А., що тривала до 1904 і кінчилась завоюванням А. Населення А. не примирилося з голланд. ярмом і вело визвольну боротьбу до утворення незалежної республіки Індонезії.

АУГСБУРГ — місто на Пд. ФРН, в Баварії, на річці Лех (правій притоці Дунаю). 202,5 тис. ж. (1957). Стародавнє торговельне місто Центр. Європи. Сучасний А. — значний промисловий центр: текст., маш.-буд., металообробна пром-сть. Залізничний вузол.

АУЕЗОВ Мухтар Омарханович (н. 28. IX 1897) — казахський рад. письменник. Академік АН Казах. РСР (з 1946), засл. діяч н. Н. в Сх.-Казах. обл. в сім'ї кочівника. Закінчив Ленінгр. ун-т (1928). Почав писати 1914. Перша п'єса «Енлік-Кебек» (1917). Автор ряду реалістичних оповідань—«Доля беззахисних», «Події на Караш-Караш». З 1932 стає на шлях соціалістичного реалізму. Провідне місце у творчості посідає сучасна тематика («Мисливець з беркутом», «На кордоні», «Пліч-о-пліч» та ін.). А. — основоположник драми у казах. л-рі. Відомі істор.-рев. п'єси А. — «Нічний гуркіт», «За Жовтень» та лібретто опер «Айман Шолпан», «Кобланди». Видатний твір-епопея присвячений Кунанбаєву — «Шлях Абая» (1942—58; Сталінська премія, 1949; Ленінська премія, 1959). А.—перекладач Шекспіра, Гоголя та ін., вчений-літературознавець, публіцист («Так народився Туркестан», 1955; «Нариси про Індію», 1957). Член Радянського комітету захисту миру.

Тв. Казах, мовою — Тандамалы шыгармалар. 6 томдык. Алматы, 1955—57; Укр. перекл. -— Абай. К., 1952; Шлях Абая. К., 1955; Шлях Абая, кн. 2. К., 1959; Рос. перекл.- Абай. В 2 т. М., 1958; Энлик-Кебек. Пьеса. «Театр», 1958, № 9.

<img src="part9-6.jpg" alt="part9-6.jpg" width="153" height="211">

Літ.: Нуркатов А. Мухтар Ауезов. Алма-Ата, 1958.

АУЕРБАХ (Auerbach) Бертольд (28. II 1812—8.ІІ 1882) — німецький письменник. Н. в Нордштеттіні. Почав друкуватись 1837 (роман «Спіноза»). В 40-х рр. співчував «істинному» соціалізмові, що виражав інтереси міщан. У «Шварцвальдських сільських оповіданнях» (т. 1—4, 1843—54) А. поетизував й ідеалізував патріархальні звичаї селян. У романах «На висоті» (1864), «Дача на Рейні» (1869) і «Вальфрід» (1874) пропагував ідеї об'єднання Німеччини під егідою бісмарківської Пруссії. Деякі оповідання А. переклав П. Куліш.

АУЄСКІ ХВОРОБА (за ім'ям угорського лікаря A. Aujeszky) — гостре інфекційне захворювання свійських і деяких диких тварин, спричинюване фільтрівним вірусом. Період інкубації від 3 до 15 днів. А. х. уражає центр. нервову систему. У свійських тварин хвороба проявляється спорадично, супроводиться гарячкою, сверблячкою (крім свиней), парезами, паралічем, нервовим збудженням, яке доходить до буйства. У свиней хвороба проходить здебільшого як загальне гарячкове захворювання з ураженням органів дихання. Хворі тварини гинуть на 3—5-й день. Хворобу переносять гризуни, бродячі собаки, хворі і недавно перехворілі с.-г. тварини. Заходи боротьби: ізоляція хворих тварин і лікування їх специфічною сивороткою, профілактичні щеплення, знищення гризунів і бродячих собак, дезинфекція приміщення, карантин.

Літ.: Нікітін М. Г. Хвороба Аусскі. К., 1953; Соломини П. С. Болезнь Ауески у сельскохозяйственных животных. М., 1953.

АУКСИНИ — речовини, що утворюються в рослинах в дуже малих кількостях і мають високу фізіологічну активність. А. відіграють в житті рослин велику роль, впливаючи на процеси обміну речовин, що лежать в основі росту й розвитку; їх називають «гормонами росту» або «фітогормонами». А. нагромаджуються в ростучих частинах рослин і сприяють надходженню в них поживних речовин та води. Найбільш вивченим А., який одержано також синтетичним шляхом, є гетероауксин (β-індолілооцтова к-та C₁₀H₉O₂N). Гетероауксин та його хімічні аналоги застосовують к рослинництві для посилення коренеутворення у живців деревних порід, для обробки коріння дорослих дерев і чагарників при їх пересаджуванні, для одержання плодів без насіння, для запобігання опаданню зав'язей і плодів тощо. Фізіологічну дію А. одним з перших почав вивчати укр. рад. ботанік М. Г. Холодний.

АУКСОХРОМИ — групи атомів (—NH₂, —OH та ін.), що надають забарвленій речовині властивостей барвника. А. легко віддають електрони хромофорам і цим посилюють колір барвника. Поняття про А. і хромофори відіграло велику роль у синтезі нових барвників. Див. Кольоровості теорія.

АУКЦІОН (нім. Auktion, від лат. auctio — збільшення) — продаж товарів, майна з публічного торгу покупцеві, який запропонував найвищу ціну. В капіталістич. країнах розрізняють примусові і добровільні А. Перші влаштовуються відповідними органами з метою стягнення боргів, реалізації конфіскованих товарів, незапитаних і неоплачених вантажів, невикупленого з ломбардів майна тощо. Другі організуються власниками товарів з метою найвигіднішого їх продажу. Існують міжнар. товарні А. В колоніальних і залежних країнах в аукціонах, як правило, бере участь обмежена кількість покупців, які фактично перетворюють А. в знаряддя експлуатації слаборозвинутих країн. В СРСР з 1931 «Союзпушнина» щорічно влаштовує в Ленінграді міжнародні хутрові аукціони.

АУЛ (тюрк.) — 1) Селище (в минулому кочове, тепер постійне) у казахів, туркменів і каракалпаків. 2) Гірське селище на Кавказі, іноді з ярусним (уступами в гору) розміщенням будівель і дуже великою щільністю забудови.

АУЛИ — селище міськ. типу Криничанського р-ну Дніпропетровської обл. УРСР. На правому березі Дніпра за 12 км від м. Дніпродзержинська і за 4 км від залізнич. ст. Воско-бойня. 6,2 тис. ж. (1959). Кам'яний кар'єр; посіви зернових культур, городництво. Середня, 2 восьмирічні школи, 2 б-ки, клуб. Під час Великої Вітчизн. війни (1943) в районі А. була організована переправа військ Радянської Армії через Дніпро.

АУЛІЄ-АТА — кол. (до 1936) назва м. Джамбула в Казахській РСР.

АУЛІЄ-АТИНСЬКА ХУДОБА — поширена в Киргизькій і Казахській РСР молочно-м'ясна порода свійського бика. Утворена в результаті схрещування місцевої кирг. худоби з плідниками голландської породи і наступного розведення помісей «в собі». Має міцну будову тіла, добре пристосована до місцевих гірських умов. Основна масть чорноряба або чорна, зустрічаються червонорябі тварини. Пересічна жива вага корів 380—460 кг, бугаїв — 700—800 кг. Пересічний надій молока за рік 2500—3000 кг, у окремих тварин досягає 5000—7000 кг. Вміст жиру в молоці 3,6—3,8%.

АУН САН (1915—47) — діяч національно-визвольного руху Бірми, національний герой. 1935 — секретар Студентської спілки. 1938 А. С. — член лівої організації «Бірма для бірманців», з 1939 — її ген. секретар. 1940 емігрував до Японії. 1942 очолив Армію незалежності Бірми, створену японськими властями для боротьби проти Англії. В 1944 встановив зв'язки з антияпонськими організаціями. 1945 разом з армією приєднався до антияпонського повстання і став одним з його керівників. 1945—47— президент Антифашистської ліги народної свободи. В січні 1947 вів переговори з Англією про надання Бірмі незалежності. 1.9 липня 1947 вбитий терористами,^ зв'язаними з іноземними державами.

АУРА (грец. αυρα — подих) — своєрідний стан, що передує епілептичному припадку у людей, хворих на епілепсію. А. полягає в немотивованому відчутті холоду, жару, голоду, спраги, страху, в видінні вогню, спалахів світла тощо, іноді в порушенні рухів та діяльності деяких залоз.

АУРАНГЗЕБ Аламгір І (1618—1707) — падишах Індії [1659—1707] з династії Великих Моголів. Територіальне зростання імперії за час правління А. супроводилось посиленням феодальних сепаратистських тенденцій і загостренням класових суперечностей, що виявилось у рухах маратів і сікхів. 1675 до А. надсилав послів російський цар Олексій Михайлович, в 1695 — Петро І. Після смерті А. його держава почала розпадатися.

АУРЕЛІЯ (Aurelia aurita) — медуза класу сцифоїдних (Scyphozoa). Дзвін плескатий до 20—40 см у діаметрі. Живиться А. дрібними тваринами планктону, зокрема медузами. Дуже поширена в усіх морях і океанах помірної зони (між 40 і 70° пн. ш.). В СРСР звичайна майже в усіх морях; немає А. в Каспійському й Аральському морях.

АУРЕОМІЦИН (хлортетрациклін)—антибіотик, що виробляється грибком Streptomyces aureofaciens. Пригнічує життєдіяльність багатьох хвороботворних мікроорганізмів. Застосовується при запаленні легень, дизентерії, бруцельозі, поворотному тифі та ін. Приймається всередину; вводиться також внутрішньовенно та внутрішньом'язово.

АУРИПІГМЕНТ (лат. aurum — золото, pigmentum — фарба) — мінерал, сульфід миш'яку As₂S₃, лимонножовтого кольору, утворює кристали і зернисті скупчення, блиск алмазний, тв. 1—2 пит. в. 3,4—3,5. Використовується як миш'якова руда і фарба. Гол. родовища в Радянському Союзі — в Грузинській РСР (Лухумське), Нахічеванській АРСР (Джульфінське) та Якутській АРСР.

АУСЕКЛІС (літ. псевд. Крогземіса Мікуса; 18. IX 1850—6. II 1879) — латиський поет-романтик. Представник демократичного крила руху «нац. пробудження» (молодолатиші). Зазнавав утисків за вільнодумство. Вчителював у Петербурзі. Самобутній поет-новатор, надав латиській поезії яскравого нац. колориту. Волелюбні вірші А. спрямовані проти німецьких баронів і латиського духівництва. Перекладав Пушкіна, Кольцова, Крилова, Гете та ін.

АУСКУЛЬТАЦІЯ (лат. ausculto — вислухую) — метод дослідження, що полягає у вислухуванні звукових явищ, які виникають в організмі людини і тварин. А. здійснюється шляхом прикладання вуха до поверхні тіла (безпосередня А.) або за допомогою спец. інструментів — стетоскопа, фонендоскопа (посередня А.). А. є важливим методом дослідження легень, серця й судин та діагностики їх захворювань.

АУСТЕНІТ (за ім'ям англ. металурга W. Roberts-Austen; 1843—1902) — одна з структурних складових залізовуглецевих сплавів, твердий розчин вуглецю (до 2%) у гамма-залізі (див. Залізо). Кристалічна гратка — куб з центрованими гранями. Відзначається високою густиною, помірною твердістю, зниженою пружністю, значною міцністю та високою в'язкістю, немагнітний. У сталі та чавуні звичайно стійкий лише при т-рі, вищій від критичної точки А₁ (див. Критичні точки металів), що лежить близько 723°. Залежно від швидкості охолодження сталі А. при температурі, нижчій від точки А₁, перетворюється в інші структурні компоненти. Внаслідок додавання до сталі марганцю, нікелю, хрому та інших елементів у ній при звичайній (кімнатній) т-рі може зберігатися в суміші з мартенситом деяка кількість сталого, т. з. залишкового А. Залишковий А. можна одержати також у вуглецевій сталі внаслідок гартування. Сталь, легована достатньо великою кількістю вищезгаданих елементів, може мати при кімнатній т-рі структуру, що складається переважно з аустеніту.

АУТБРИДИНГ (англ. out — поза і breed — розводити) — схрещування не споріднених між собою тварин на противагу інбридингу (спорідненому розведенню), щоб уникнути виродження потомства, зниження його продуктивності і життєвості. Найбільш типовим прикладом А. є схрещування на тваринницьких фермах колгоспів і радгоспів маток однієї породи з плідниками іншої породи (промислове схрещування), в результаті чого значно підвищується витривалість або продуктивність користувальних тварин.

АУТОДАФЕ (іспанське і португ. autodafe, буквально — акт віри) — оголошення і виконання вироків інквізиції, спрямованих на те, щоб викликати в народних масах жах і покору. А., зокрема, означає прилюдне спалення на вогнищі людей, оголошених інквізицією «єретиками». Великого поширення набрало в Іспанії і Португалії і було засобом жорстокої розправи з особами, які виступали проти католицької церкви і феодального ладу.

АУТСАЙДЕРИ (англ. outsider — сторонній) — капіталістичні підприємства, які не входять в монополістичні об'єднання і перебувають з ними в жорстокій конкурентній боротьбі. В результаті конкуренції А. часто бувають поглинуті монополіями. Зустрічаються фіктивні А., що мають таємні угоди з монополіями виступати як їх конкуренти з метою впливу на ринкову кон'юнктуру. А. називають також біржових спекулянтів, які не є б,іржовиками-професіоналами.

АФАЗІЯ (грец. αφασια — оніміння, від α — без і φασις — висловлення) — розлад мови, спричинений ураженням мовних центрів, розташованих в корі головного мозку. А. найчастіше зумовлюється крововиливом в мозок, його травмою, пухлиною, абсцесом тощо. При А. звичайно порушуються всі мовні функції (усна мова, писемна, читання). Розрізняють ряд форм А. Для моторної А. характерний розлад усної і в багатьох випадках писемної мови при збереженні в основному здатності їх розуміти. При сенсорній А., навпаки, порушується здатність розуміти усну й писемну мову при збереженні здатності говорити. Особливу форму сенсорної А. являє амнестична А., при якій у хворих випадають з пам'яті назви предметів. При повній А. втрачається здатність до всіх форм мови та їх розуміння. Прогноз А. залежить від характеру основного захворювання. При лікуванні її добрі результати дають систематичні вправи в читанні й письмі.

АФАЛІНА (тур. афал-афал — ошалілий), чорний дельфін (Tursiops) — рід сучасних і викопних (з пліоцену) дельфінів. Сучасний вид — Tursiops tursio поширений в Атлантичному, Тихому, почасти Пн. Льодовитому ок. і прилеглих морях. Довж. тіла до 3,9 м. Вага до 400 кг. Тримаються А. групами

<img src="part9-7.jpg" alt="part9-7.jpg" width="152" height="195">

Афаліна чорноморська.

з 6—8 особин. В Чорному морі водиться менших розмірів А. чорноморська (Tursiops tursio ponticus), яка має промислове значення. Промисел А. існував ще до н. е., про що свідчать матеріали розкопок руїн м. Ольвії на Очаківщині.

АФАНАСІЙ К (АК, А, АА) — український гравер, працював у Львові (1663—65) і в Києві (1674—87). Відомі бл. 200 його гравюр на дереві у львівських та київських виданнях (ілюстрації, заставки). Особливо цікавий дереворит із зображенням Києво-Печерської лаври (1677).

АФАНАСЬЄВ Віктор Андрійович (н. 1. І 1917) — український рад. режисер, засл. діяч мист. УРСР (з 1956). Член КПРС з 1944. Н. в Актюбінську. 1935 вступив до трупи театру ляльок при Харк. палаці піонерів. 1938 був організатором Алтайського театру ляльок, 1939 — гол. режисером театру ляльок в Караганді. У 1941—46 — в рядах Радянської Армії. 1952 А. повертається до творчої праці — гол. режисер Харк. театру ляльок. Серед кращих постановок А.: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Горбоконик» за П. Єршовим, «Чортів млин» Я. Дрди та І. Штока.

АФАНАСЬЄВ Олександр Миколайович (23. VII 1826—5. X 1871) — російський фольклорист. II. в м. Богучарі Ворон. губ. в сім'ї урядовця. Освіту здобув у Моск. ун-ті. Видав збірку «Російські народні казки» (1855—63, 8 випусків), «Народні російські легенди» (1859), фундаментальну працю «Поетичні погляди слов'ян на природу» (1865—69, т. 1—3). Стояв на позиціях т. з. міфологічної школи, був послідовником Ф. І. Буслаєва. Тв.: Народные русские сказки. В 3 т. М., 1958.

АФАНАСЬЄВ Олександр Степанович (літ. псевд. — Чужбинський; 12. III 1817 — 18. IX 1875)— український і російський письменник, етнограф. Н. в Лубнах на Полтавщині в дворянській сім'ї. Освіту здобув у Ніжинській гімназії вищих наук. Писав вірші, прозові твори, літ.-критичні статті. Деякі поезії із збірки «Що було на серці» (1855) близькі до народ. пісень («Скажи мені правду, мій любий козаче», «Ой у полі на роздоллі», «Прощання»). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Г. Шевченка», фольклорні публікації, етнографічні праці — «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну Росію» (в 2 т., 1863). А. склав укр.-рос. словник, не закінчений друкуванням (1855). Більшість оповідань і віршів рос. мовою та роман «Петербурзькі картярі» (1872) присвячені темам провінційного і військового життя. Тв.: Собрание сочинений. В 9 т. СПБ, 1890—93. Літ.: Франко І. А. С. Афанасьев-Чужбинський. В його кн.: Твори, т. 17. К., 1955.

АФАНАСЬЄВ Федір Опанасович (парт. псевд. «Отець», «Осецький», «Іванов»; 20. II 1859 — 22. X (1905) — ветеран робітничого руху в Росії, революціонер-професіонал. Н. в сім'ї селянина-кріпака, 12-ти

<img src="part9-8.jpg" alt="part9-8.jpg" width="152" height="198">

років почав працювати на Кренгольмській мануфактурі. Революц. діяльність розпочав з 80-х рр. у Петербурзі. А. — один з організаторів першої в Росії майовки (1891). Разом з М. І. Бруснєвим керував підпільними гуртками в Москві, 1894 — знову в Петербурзі, де зустрівся з В. І. Леніним. Перебуваючи в більшовицькій партії з часу її виникнення, А. був непримиренним борцем за визволення трудящих від гніту експлуататорів. Не раз зазнавав ув'язнень, заслань. 1905 А. — один з керівників Іваново-Вознесенської більшовицької організації, яка очолювала знаменитий загальний страйк; з його іменем зв'язана також поява перших Рад. Під час мітингу на ріці Талці А. був схоплений чорносотенцями, і по-звірячому вбитий.

АФГАНІ — грошова одиниця Афганістану, дорівнює 100 пулам; введена законом 1926. За станом на 1. X 1959 курс до карбованця становив 100 А. за 20 крб.

АФГАНІСТАН — держава в пд.-зх. частині Азії. Межує з СРСР, КНР, Індією, Пакистаном та Іраном. Пл. 650 тис. км² (за даними ООН). Кількість населення визначається в 13 млн. чол. (переписів не було). Столиця — м. Кабул. В адм. відношенні територія А. поділяється на 7 провінцій і 6 областей.

Державний устрій. За конституцією 1931 А. (Висока Афганська Держава) — спадкова конституційна монархія. Глава держави — король (падишах) затверджує законопроєкти, прийняті парламентом, призначає прем'єр-міністра і міністрів, командує збройними силами, укладає міжн. договори та ін. Для розв'язання найважливіших державних питань падишах скликає Збори племінних вождів та інших знатних осіб — Лойя джирга (Велика джирга), яка не передбачена конституцією. Парламент А. складається з 2 палат: Національної ради, що обирається населенням на 3 роки, і Палати нотаблів (сенат), члени якої призначаються падишахом довічно. Парламент має право законодавчої ініціативи. Виконавча влада належить урядові (Раді міністрів), членом якого може бути тільки мусульманин. Уряд несе відповідальність перед падишахом. В провінціях і областях влада здійснюється намісниками і губернаторами. За виборчою системою А. жінки позбавлені права голосу, а для чоловіків встановлено ценз осілості (1 рік).

Природа. Високі гори та плоскогір'я займають майже 80% території А. Північно-східну частину країни перетинає Гіндукуш — одна з найбільших гірських систем світу (висотою понад 7000 м). У зх. районах А. простягаються хребти Паропамізу (до 4231 м). Між ними і Гіндукушем — складна система Середньо-Афганських гір (до 5143 м). На Сх. і Пд. Сх. — Сулейманові гори. Між відрогами Гіндукушу і Сулеймановими горами розташоване широке Газні-Кандагарське плоскогір'я (понад 2000 м). Рівнини (бл. 20% території А.) займають гол. чин. пд.-зх. і крайні пн. райони А. На пд.-зх. рівнинах— пустелі: Регістан (піщана), Дашті-Маркох (переважно глиняста). Надра А. багаті на корисні копалини, але багато родовищ ще не досліджено. Виявлено поклади нафти, кам. вугілля, заліз. руд, кольорових металів, графіту, сірки, дорогоцінного каміння та ін. Клімат більшості р-нів А. різко континентальний, сухий, з великим коливанням річ них і добових т-р. У горах бувають суворі зими, коли сніг тримається 7—8 міс. Літо в горах прохолодне. На рівнинах зима м'яка, літо жарке. Пересічні т-ри січня від 0 до +5°, липня від +25 до +30°. Опадів випадає мало: в більшій частині А. пересічна річна кількість — 350 мм\ на Сх., в горах,— бл. 800 мм) в пустелях — менше 100 мм. Багато рік влітку пересихає. Найважливіші ріки: Аму-Дар'я (протікає на кордоні з СРСР і у верхній течії має назву Пяндж), Мургаб, Геріруд, Гільменд, Кабул. Грунти — на рівнинах переважно сіроземи з солончаками, на посушливих гірських схилах — бурі і світлокаштанові, на зволожених — чорнозе-мовидні. У рослинному покриві переважають пустельні і степові компоненти; на рівнинах і в нижньому поясі гір — полин, курай, саксаул та ін. Ліси є лише в горах сх. р-нів: до вис. 2500 м — широколистяні (переважно вічнозелений дуб), вище — хвойні (гімалайська сосна, кедр, смерека, ялина). Вище 4000 м — альпійські луки. Тваринний світ А. дуже різноманітний. В горах — дикі кози, барани (архари), дикі кабани та ін. На рівнинах — джейрани, сайгаки, дикі осли. З хижаків—вовки, шакали, гієни; в горах — ведмеді, снігові барси. Багато гризунів. Поширені плазуни. З комах великої шкоди завдає сарана; в боротьбі з нею А. одержує допомогу від Рад. Союзу.

Населення. А. — багатонаціональна держава. Крім афганців (6600 тис. чол.), найчис-леннішої народності, що населяє переважно пд. частину країни, в пн. і центр, частинах А. живуть (в тис. чол.): таджики — понад 2700, хазарейці — 1400, узбеки — 1400, туркмени — 400, кафіри (нуристанці) — 100, фі-рюзкухи — 90, джемшиди — 80, теймені, теймурі, араби, киргизи, каракалпаки, перси, індійці, євреї та ін. народи. В пустелях Регістан і Дашті-Маркох кочують белуджі (150 тис. чол.). Народності А. за релігією — здебільшого мусульмани-суніти (лише східні хазарейці-бербері та джемшиди — мусуль-мани-шиїти). Пересічна густота населення в А. — 20 чол. на 1 км². Населення в країні розміщене дуже нерівномірно: в долинах річок, оазисах, біля великих міст густота населення перевищує 200 чол. на 1 км², в горах Гіндукушу і пустелях вона зменшується до 1 чол. на 1 км² Майже 2 млн. чол. в А. — кочовики. Міського населення в країні бл. 10%. Найбільші міста А (в тис. ж.): Кабул —310 (1958); Кандагар — 71, Герат—76 (1950).

Історія. Через територію А. проходили старовинні торговельні шляхи, що вели від Середземного та Каспійського морів і Середньої Азії до узбережжя Індійського океану. З давніх-давен через А. йшли численні полчища завойовників, починаючи від Александ-ра Македонського до Надір-шаха (18 ст.).

Афганці вперше згадуються в історичних пам'ятках 982—983. За свідченням арабських і таджицьких учених середніх віків, афганці тоді жили в р-ні Сулейманових гір, а басейни річок А. населяли в основному таджики. В 11—18 ст. афганські племена заселили сучасний А. і вийшли за його межі до Індії, де заснували султанат з афганською династією Лоді [1451—1526]. Наприкінці 17 ст. територія А. була поділена між Іраном (р-ни Герата і Кандагара) та Індією (р-ни Кабула і Пешавара).

В 1-й пол. 18 ст. в А. остаточно склався феодальний лад, створились прошарки купецтва і знаті. Тодішній занепад Ірану та Індії сприяв визволенню афганців. Повстання 1709 племені гільзаїв, очолене Мір-Вейсом, закінчилось вигнанням іранців з А., а через кілька років нащадки Мір-Вейса підкорили Центральну і Східну частини Ірану. 1730 Надір-шах витіснив афганців з Ірану і 1738 знову підкорив А. Ірану. Після смерті Надір-шаха 1747 ватажок афганського племені абдалі (згодом названого дуррані) Ахмад-шах заснував єдину афганську державу. Обраний шахом, Ахмад-шах Дуррані [1747—73] завоював Хорасан, Сінд, Пенджаб, Кашмір та узбецькі землі від Гіндукушу до Аму-Дар'ї. Внаслідок феодальних усобиць 1818 ця держава розпалася на 4 князівства: Кандагар, Герат, Пешавар і Кабул. Правитель Кабулу, найсильнішого з них в економіч. і військ, відношенні, Дост-Мухаммед 1826 оголосив себе еміром А. Підкорення Кандагару (1826) і Герату (1856) і завоювання узбецьких ханств Маймене, Андхой та ін. було завершенням територіального формування сучасного А. Процес об'єднання А. затримувався агресією Англії, яка в 1-й пол. 19 ст. завоювала Індію і прагнула загарбати А. та Середню Азію. Перша англо-афганська війна (1838— 42) закінчилась поразкою Англії. В другу війну (1878—80) Англія захопила Кандагар і Джелалабад і нав'язала А. кабальний Гандамакський договір 1879. Народні повстання змусили Англію вивести своє військо з А., але емір Абдуррахман [1880—1901] погодився на встановлення англ. контролю над зовнішньою політикою А. Емір Абдуррахман придушив народний рух, стратив його керівників, вів жорстоку боротьбу з сепаратизмом місцевих ханів. Хоч Абдуррахману і не вдалося об'єднати всі афганські племена, проте його реформи відіграли велику роль в централізації феодальної афган. держави. За його правління формуються прошарки тор говельної буржуазії і поміщиків. Під впли вом російської революції 1905—07 в А. активізується антианглійський рух молодоаф-ганців, які виступали за повну незалежність А. і проведення внутрішніх реформ. 1908 емір Хабібулла [1901 —19] під тиском феодалів придушив цей рух. Ще більше посилився вплив Англії в А. після поділу 1907 сфер на Серед. Сході між Англією і Росією, які готувалися до війни з Німеччиною. В першу світову війну А. дотримувався нейтралітету. Під впливом Великої Жовтн. соціалістич. революції рух за незалежність А. посилився. 1919 англ. васал емір Хабібулла був убитий. Еміром став його син Аманулла-хан [1919— 29], який проголосив повну незалежність А. і звернувся до В. І. Леніна з просьбою про моральну і дипломатичну підтримку. Англія відповіла на цей акт війною, але, зважаючи на революц. піднесення в Індії, змушена була визнати незалежність А. Велике значення для позиції Англії мало також визнання незалежності Афганістану Радянською Росією (травень 1919) та підписання 28 лютого 1921 договору про дружбу між РСФРР та Афганістаном. Аманулла-хан провів ряд реформ, спрямованих на прискорення розвитку бурж. відносин: ліквідував рабство, проголосив рівноправність народностей, розпочав будівництво промислових підприємств, зміцнив армію, реорганізував держ. апарат. 1926 Аманулла-хан проголосив себе падишахом, а 1929, внаслідок інспірованого Англією повстання, зрікся влади. Еміром став англ. ставленик — таджик Баче-і-Сакао під іменем Хабібулли, який скасував усі реформи Аманулли, але того ж року його скинув Надір-шах, дядько Аманулли-хана. Надір-шах за проанглійську орієнтацію в галузі зовн. політики був убитий амануллістами. 1933 падишахом А. став син Надір-шаха Мухаммед Загір-шах. Під час другої світової війни А. дотримувався нейтралітету, виславши, за порадою урядів СРСР і Англії, німецько-італійську фашистську агентуру за межі країни. 1946 А. був прийнятий до членів ООН. Добросусідські відносини між СРСР і А., безкорислива допомога з боку СРСР в розвитку нац. економіки А., розширення культурних зв'язків між обома країнами сприяє зміцненню незалежності А.

Політичні партії і профспілки в А. фактично не існують. 1958 в країні видавалось бл. 50 газет і журналів; з них найзначніші кабульські газ. «Аніс» та «Іслах». В А. є одна радіостанція (в Кабулі)

Господарство. А. — слаборозвинута аграрна країна, де лише за останні десятиріччя побудовані перші пром. підприємства. На основі радянсько-афганської угоди (1956) СРСР надав А. кредит для будівництва пром. підприємств, автошляхів, іригаційних споруд. Це допомагає успішно здійснити прийнятий урядом А. п'ятирічний план (1956 — 61) розвитку економіки.

С. г. дає бл. 80% нац. доходу. Проте технічне оснащення с. г. дуже примітивне, роботи провадяться переважно вручну. Під орними землями зайнято лише 5,3% території А. Понад 75% оброблюваної площі перебуває в руках поміщиків, куркулів, вищого духівництва, держави. Бл. 70% селянських г-в — безземельні або малоземельні і орендують дрібні ділянки землі на кабальних умовах. Головні р-ни землеробства розташовані в долинах рік пн. провінцій і в Герірудській долині, а також в Кандагарському і Кабульському оазисах. 1250 тис. га земель — поливні. Бл. 70% всіх оброблюв. земель засівають пшеницею. Збір зернових в тис. т. 1958: пшениці — 1740, кукурудзи — 650, рису — 310, ячменю — 250, проса — 100; технічних культур: бавовни-сирцю — 66, льононасіння— З, цукр. буряків — 45, тютюну — 75, кунжуту — 5. Важливу роль відіграє садівництво та виноградарство — збір фруктів, баштанних культур і винограду 560 тис. т(1958). Тваринництво — важлива галузь економіки країни. В цілому воно має екстенсивний характер. У 1958 поголів'я овець становило 14 млн. голів, в т. ч. близько 5 млн. каракульських. Афганський каракуль, відомий своїми високими якостями, с головною статтею експорту А. Поголів'я кіз бл. 8 млн., великої рогатої худоби понад З млн. Успішно розвивається шовківництво. В сучас. А. зроблені перші кроки в напрямі пром. розвитку. Гірнича пром-сть представлена невеликим видобуванням кам. вугілля (28 тис. т, 1957—58), солі (25 тис. т), сірки, ляпіс-лазурі. За останні роки зростає виробн. електроенергії (63 млн. квт-г, 1958—59). Обробна пром-сть представлена 2 бавовняними ф-ками (в Пулі-Хумрі і Джабаль-ус-Сіраджі, біля Кабула), вовнопрядильними і вовноткацькими ф-ками (в Кабулі і Кандагарі), найстарішим підприємством А. — військовим з-дом «Машінхане» в Кабулі, цукроварнею в Баглані та деякими іншими невеликими підприємствами. За допомогою СРСР в останні роки збудовані асфальто-бетонний з-д, хлібозавод, великий млин, елеватор, будується (1959) авторемонтний з-д. Далеко за межами країни відоме кустарне виробн. килимів.

А. — країна, яка не має залізниць. До 1920 не було й автомобільних шляхів. Тепер протяжність шляхів, придатних для автотранспорту, — понад 6 тис. км. На р. Пянджі з допомогою СРСР будується (1959) перший в А. річковий порт. Найважливіші продукти експорту: каракуль, фрукти, бавовна, вовна, килими. Імпортуються промислові вироби: машини, устаткування, нафтопродукти, текстильні товари, цукор. Значна частина зовн. торгівлі (понад ¹/₃ обороту) припадає на СРСР і країни народної демократії.

Освіта. До кінця 19 ст. в А. існували лише мусульм. релігійні школи. На початку 20 ст. було проведено деяку реформу в галузі освіти. Проте в країні бл. 90% неписьменних. У 1956 в 294 поч. школах було 120 500 учнів, в серед, школах — 5900 учнів, в профес. школах — 3400 учнів. В Кабульському ун-ті вчилось близько 1 тис. студентів. Найбільша б-ка — при міністерстві освіти в Кабулі. Музеї: в Кабулі, Кандагарі, Гераті, Мазарі-Шеріфі, Газні.

Медико-санітарний стан. В 1954 був 41 лікувальний заклад на 1641 ліжко. Лікарів 1957—224 (1 лікар на 53 тис. ж.), з них 150 працювало в держ. установах (в Кабулі — 100); зубних лікарів було 35, акушерок 68, мед. сестер 600. Країна відчуває гостру потребу в мед. працівниках. Лікарів готує 1 мед. факультет. Існує 3 школи для середнього мед. персоналу. В А. дуже поширені інфекц. захворювання, в т. ч. віспа, висипний тиф, туберкульоз. На малярію щороку хворіє бл. З млн. чоловік. Народжуваність і смертність не реєструються. Мед. службу очолює м-во охорони здоров'я (з 1931).

Література А. мовою пушту зародилася давно: знайдено рукопис збірника «Невідомий скарб», що містить поетичні твори 8 ст. в кілька пам'яток 14—15 ст. В 16—17 ст. з'являється ряд поетів, у творах яких відбилась напружена соціальна боротьба афганських племен проти феодалів. «Великий єретик» Пір Рошан (Баязід Ансарі, 1525—85) у творі соціально-релігійного змісту «Добра вість» у художній формі виклав свої ідеї. Ахунд Дар-вез написав «Історію афганців» і ряд полеміч. творів. Арзані, Давлат Лохані, Мірза-хан Ансарі є авторами багатьох збірок поезій — «диванів». Найвидатніші поети світської феодальної поезії 17 ст. — Хухшаль-хан Хаттан (1613—88) і його послідовники — Абдул-Кадир, Афзаль-хан та ін. Абдуррахман Пешаварський — один з найвизначніших нац. поетів. У 18 ст. кращими поетами були Абдул Хамід, Ахмад-шах Дуррані. З кін. 18 ст. і до 2-ї пол. 19 ст. афганська л-ра переживає занепад; мову пушту витіснила перська, що стала держ. і літ. мовою. У 2-й пол. 19 ст. почалося відродження літератури мовою пушту. З 1936 пушту — державна мова. Маулаві Ахмед і Ахмед Джан писали оповідання мовою, близькою до народної. їх вважають основоположниками сучасної художньої прози в афганській л-рі. Сучасна афг. л-ра твориться двома мовами: пушту і перською. В ній розвиваються різні жанри: епос, лірика, драма й публіцистика. Давню й багату народну творчість афганців — героїчну, ліричну, побутову — широко використовують сучасні письменники. Серед них найпопулярнішими є: акад. Бінава — поет, літературознавець, історик, збирач фольклору; Ріштіа, Ґулям, Бетаб, Бесмаль, Ульфат, Джерар, Ріштін, Халіл, Халім; у драматургії — Кохзад, Мухаммед та ін. Видається істориколіт. журн. «Кабул».

Архітектура А. близька до перської та середньоазіатської, багата на пам'ятники буддійського мистецтва. Будівництво періоду держави Газневідів (2-а пол. 10 — 12 ст.) характеризується орнаментальною кладкою з цегли та різнобарвної теракоти (мінарети Махмуда 11 ст. та Бахрамшаха 12 ст. в Газні). Блискучі пам'ятники часів Тімурідів — тепер зруйнована мечеть Мусалля (15 ст.) та мавзолеї Гохар Шад і Шах-зода Казімі в Гераті; цікавим пам'ятником середини 18 ст. є мавзолей Ахмад-шаха в Дуррані, оточений мінаретами. Збереглися пам'ятники середньовічної фортифікації (фортеця Боло-Хіссар в Кабулі). Народне житло А. прикрашене різьбленням по дереву та розписом, близькими до пд.-таджицького.

Образотворче мистецтво. Пам'ятки мистецтва А. дуже різноманітні і належать до багатьох культур. Найдавніша з них — бактрійська (1-а пол. 1-го тис. до н. е.) та греко-бактрійська (3—2 ст. до н. е.), в пам'ятках якої є золоті й срібні вироби, прикрашені реалістичними зображеннями тварин і міфологічних персонажів. Цікаві також греко-бактрійські монети. Дальше культ. піднесення зв'язує мистецтво А. з мистецтвом Індії. Насамперед треба відзначити пам'ятки гандхарського (греко-буддійського) мистецтва (1 — 4 ст. н. е.). В Баміані збереглися колосальні статуї Будди (35—53 м), висічені в скелях, а також стінописи в печерних храмах (2—9 ст.). В період панування ісламу (12—14 ст.) в А., особливо в Гераті, створюються бронзові вироби, прикрашені інкрустованими і гравірованими орнаментами. В 15 ст., при Тімурідах, пишно розцвітає гератська школа мініатюри на чолі з Вехзадом. У 15—16 ст. А славиться художнім оздобленням зброї. Наприкінці 19 ст. в А. розвивається новий живопис, графіка і скульптура, створюються художні напрями, які наслідують зх.-європейське мистецтво (Ролям Мухаммед-хан, Брешна) або розвивають традиції нац. мініатюрного живопису (Хомаюн Еттемаді), в скульптурі — Аманулла Хейдар. Іл. див. на окремому аркуші с. 288—289.

<img src="part9-9.jpg" alt="part9-9.jpg" width="148" height="322">

Башта Махмуда міста Газні. 11 ст.

Літ.: Маркс К. Хронологические виписки по истории Индии. М., 1947; Энгельс Ф. Афганистан. В кн.: Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинеия, т. 11, ч. 2. М.—Л., 1934; Ленін В. І. Відповідь на запитання американського журналіста. Твори. Вид. 4, т. 29; Нова історія країн зарубіжного Сходу, т. 1—2. К., 1954 — 55; Новітня історія країн зарубіжного Сходу, в. 1—2. К., 1956—57; Бочкарев П. Афганистан. М., 1953; Всеобщая история архитектурыі, т. 1. М., 1958.

АФГАНСЬКА МОВА (пушту) — мова афганців, належить до східної групи іранських мов. Поділяється на дві основні групи діалектів — зх. (м. Кандагар) і сх. (м. Пешавар). В А. м. багато приголосних (30). Наголос динамічний, і від його зміни залежать значення слів, напр.: пеша — випадок, пеша — наслідування. Граматичній будові властиві флексія імен, два відмінки (прямий і непрямий), два роди (чол. і жін.). Часів дієслова два: теперішньо-майбутній і минулий. Способів — три: дійсний, умовний, наказовий. Інфінітив дієслова може відмінюватись, коли вживається в ролі іменника чол. роду множини. Синтаксис характеризується ергативною конструкцією. Алфавіт створений на основі арабо-перської графіки. В А. м. багато запозичень з арабської, таджицької, перської, індійської та тюркської мов, а в пожовтневий період і з російської мови.

АФГАНЦІ (самоназва — пухтуни)— національність, яка становить основну частину населення Афганістану (6,6 млн. чол.). А. живуть також у Пакистані (5,5 млн. чол.) та Ірані (50 тис. чол.). Мова А. — афганська (пушту) належить до іранської групи мов. А. — європеоїди. За релігією А. — мусульмани-суніти. Головні племена А. в Афганістані — дуррані (бл. 1,5 млн. чол.) і гільзаї (бл. 1,5 млн. чол.); в Пакистані — юсуфзаї, афридії, моманди. Основне заняття А. — землеробство і скотарство. У осілих А. житла глинобитні, у кочових — чотирикутні чорні повстяні шатра. В ряді племен (особливо кочових і напівкочових) феодальні відносини переплітаються з залишками родового ладу (існування хелів — родових общин і військових осередків, виборність родових старшин—маликів, громадські переділи землі тощо).

АФЕКТ (лат. affectus — пристрасть, настрій, збудження) — короткочасна бурхлива емоційна реакція людини (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість і т. д.) на сильно діючий вплив з боку навколишнього середовища. З фізіологічного боку А. пояснюється виникненням у корі головного мозку осередку домінуючого збудження, яке викликає різке гальмування значної чи більшої частини кори з одночасним інтенсивним збудженням підкірки, отже, і відповідних безумовнорефлекторних актів, емоцій тощо.

АФЕКТЙВНІСТЬ (лат. affectus — стан організму, настрій, почуття, пристрасть тощо) — всі види людських переживань. Див. Емоційність.

АФЕЛІЙ (грец. αφ від απο — вдалині та ηλιος — Сонце) — найбільш віддалена від Сонця точка орбіти планети або комети.

АФЕЛІНУС (Aphelinus mali) — північноамериканська комаха род. хальцидових (Chalcididae) ряду перетинчастокрилих. Паразит кров'яної попелиці — шкідника яблунь. Самка А. відкладає в тіло кров'яних попелиць по одному до 120 яєць. Уражені попелиці чорніють. Личинка А., вийшовши з яйця, поїдає внутрішні органи попелиці. За рік А. дає 8—10 поколінь. 1926 та 1930 його завезено в СРСР і акліматизовано в усіх місцях поширення кров'яної попелиці, в тому числі на Україні, в результаті чого цього шкідника майже цілком знищено.

АФІКС (лат. affixus — прикріплений, причеплений) — частина слова, що вносить зміну у значення кореня. Словотворчі А. утворюють нові слова (напр., пись-м-ен-ник), словозмінні — виражають відношення слова до інших слів (напр., вогн-і гор-ять, музик-а гра-є). А. поділяються на префікси (перед коренем), суфікси (після кореня) та інфікси (у корені слова), напр. лат. vici (переміг), vinco (перемагаю), де n — інфікс.

АФІНА ПАЛЛАДА ('Αθηνα Παλλας — потрясаюча переможниця) — в грецькій міфології одна з головних богинь. За легендою, народилася з голови Зевса. Спочатку вважалася богинею хліборобства, переможної війни, охоронницею міст; згодом стає богинею мудрості, покровителькою наук і ремесел, особливо ткацтва й кораблебудування; вона нібито винайшла плуг і виростила оливкове дерево. В Римі звалась Мінервою.

АФІНИ — столиця Греції, адм. центр ному (області) Аттіка і Беотія. Політ., економіч. і культ. центр країни. А. розташовані в пд. частині півострова Аттіка, за 5 км від Середземного моря. 565 тис. ж. (1951) Сучасні А. фактично злилися з портом Пірей, який розташований на березі Саронічної затоки, і утворюють разом з іншими передмістями Великі А. (бл. 1,5 млн. ж.). На долю Великих А. припадає майже ²/з усієї промислової продукції Греції. Переважають підприємства легкої і харчової пром-сті та кустарне виробництво (килими, обробка шкір тощо). А. — великий залізнич. вузол і аеропорт. Ун-т, політехнічний ін-т, Вища економічна і комерційна школа, Національна бібліотека, обсерваторія.

<img src="part9-10.jpg" alt="part9-10.jpg" width="318" height="164">

Афіні. Загальний вид міста.

А. — одне з найдавніших міст Греції, яке відіграло визначну роль в історії світової культури (див. Афінська держава). У 86 до н. е. А. були завойовані Римом, але роль значного культ. центра зберігали до 6 ст. н. е. В серед. віки А. — невелике місто Візантії. В 11 ст. А. втягуються в торгівлю з італійськими містами. 1456—1829 А. — під владою турків. З 1834 А. — столиця Греції. Під час другої світової війни 1939—45 А., окуповані 1941—44 нім. фашистами, були одним з центрів руху опору грецького народу.

В А. збереглися всесвітньовідомі пам'ятники античної архітектури. Неперевершеним шедевром є ансамбль афінського Акрополя. Розташований на високому плато (156,2 м над р. м.), Акрополь домінує над сучасними кварталами міста. Акрополь був створений у 5 ст. до н. е. Його головні споруди: храм Ніки Аптерос (421 до н. е.), Пропілеї (437— 432 до н. е., архітектор Мнесікл), до яких примикає Пінакотека (картинна галерея), величний храм Парфенон (447—432 до н. е., архітектори Іктін і Каллікрат), доричний храм Афіни та іонічний Ерехтейон (421 — 407 до н. е.) — храм богів, покровителів міста. Всі будівлі Акрополя споруджено з пантелійського мармуру. Крім ансамблю Акрополя, в А. збереглися театр Діоніса (4 ст. до н. е.), «пам'ятник Лісікрата» (4 ст. до н. е.) і багато інших пам'ятників архітектури. А. багаті на унікальні пам'ятники нац. образотворчого мистецтва. В музеї Акрополя та Нац. археол. музеї добре представлена скульптура, особливо періоду архаїки. Там же є шедевр пластики 5 ст. до. н. е. — бронзове зображення Зевса, барельєфи стел (намогильних пам'ятників) класичного періоду та величезна колекція розмальованої кераміки 3— 2-го тис. до н. е. Пам'ятники середньовічного іконопису та художнього промислу зібрані у Візант. музеї. Багата колекція етнографічних матеріалів та народ. мистецтва в істор.-етнограф. музеї Беналіса.

Сучасні А. інтенсивно забудовувались з 1835 (проєкт архітектора Кленце). З будівель 19 ст. відзначаються: Королівський палац (1834—38), будинки академії, ун-ту, вокзалу. В 20 ст. будуються житлові, торговельні та ін. будинки конструктивістської архітектури. З монументів А. цікаві пам'ятники Байрону (19 ст.), Невідомому солдатові (20 ст.).

АФІНІОН (р. н. невід. — п. 101 до н. е.) — ватажок повстання рабів у Сіцілії 104—101 до н. е. А. організував рабів у збройні загони і методами партизанської війни провадив боротьбу проти римлян у Зх. Сіцілії. Після смерті ватажка повстанців у Сх. Сіцілії — Тріфона А. очолив повстанську армію всього острова і прийняв титул царя. За переказами, А. убитий в поєдинку з римським консулом М. Аквілієм.

АФІННА ГЕОМЕТРІЯ (лат. affinis — споріднений) — розділ геометрії, що вивчає властивості геометричних фігур, інваріантні (незмінні) відносно афінних перетворень, тобто таких взаємно однозначних точкових відображень евклідової площини на евклідову площину або евклідового простору на самого себе, при яких прямі переходять у прямі. Афінне перетворення зберігає величину відношення двох відрізків прямої, паралельність прямих і площин. В декартових координатах афінне перетворення площини в себе виражається формулами: х' = а₁х + b₁y + + с₁, у' = а_гх + b₂у + с₂, причому a₁b₂ — — a₂b₁ <> 0. Тут х, у — координати довільної точки М; х', у' — координати її образу. Афінні перетворення, а значить і А. г., широко застосовуються в геометрії і прикладних науках (теорія пружності та ін.).

Літ.: Делоне Б. Н., Райков Д. А. Аналнтическая геометрия, т. і. М.—Л., 1948.

АФІНОГЕНОВ Олександр Миколайович (4. IV 1904 — 29. X 1941) — російський рад. драматург. Член ВКП(б) з 1922. Н. ум. Скопіно Рязанської обл. Ранні твори позначені впливом Пролеткульту. П'єси «Дивак» (1928), «Страх» (1930) присвячені темі формування рад. інтелігенції, «Далеке» (1935) — повсякденній праці рад людей. А. створює драми: романтичну («Салют, Іспаніє!»), психологічну («Мати своїх дітей»), історикореволюційну («Москва, Кремль»). Найпопулярніша п'єса — лірична комедія «Машенька» (1940). П'єси А. поставлені на сцені багатьох укр. театрів.

Тв.: Пьесы. М.., 1956; Статьи, дневники, письма. М., 1957; Укр. перекл. — Машенька. К., 1953; Далеке. К., 1955.

Літ.: Караганов А. Аленсандр Афиногенов. М., 1957.

АФІНСЬКА ДЕРЖАВА — одна з найбільших держав Стародавньої Греції. В 9—8 ст. до н. е. в процесі розкладу родового ладу відбулось об'єднання окремих общин Аттіки навколо Афін. У 8—7 ст. до н. е. владу в Афінах захопила родова аристократія (євпатриди), яка замінила басилея і народні збори обраними з свого середовища архонтами і посилила роль аристократичної ради — ареопагу. В цей період в Афінах виникає т. з. боргове рабство. Внаслідок реформ Солона, тиранії Пісістрата і реформ Клісфена (6 ст. до н. е.) влада євпатридів була ліквідована, експропрійовані ними землі повернені збіднілим селянам, а боргове рабство скасоване. Афіни стали державою рабовласницької демократії, яку очолювала обрана народними зборами громадян рада 500, геліея (суд присяжних) і колегія з 10 стратегів. Права й обов'язки громадян визначалися за майновим цензом. Експлуатація привозних рабів, чисельність яких в Аттіці збільшувалась, стала основною формою виробничих відносин.

Дальший розвиток Афін тісно пов'язаний із зростанням їхньої морської могутності, з перемогою у греко-перських війнах, організацією 1-го Афінського морського союзу (Делоський союз) і створенням Афінської морської д-ви. Найвищий розквіт А. д. і піднесення її могутності припадає на час правління Перікла (444—429 до н. е.). Афінська конституція цього періоду не зазнала помітних змін, але з ліквідацією майнового цензу і введенням оплати державних посад всі корінні громадяни Аттіки чоловічої статі мали право брати участь в управлінні д-вою. Афіни перетворилися на центр не лише економіч. і політ., а й культ. життя Давньої Греції. За часів Перікла жили такі видатні вчені, письменники і художники, як Геродот, Анаксагор, Софокл, Фідій та ін.; було відбудовано Акрополь, споруджено Парфенон, Пропілеї, Одеон. Афінська демократія на той час була прогресивним суспільним явищем, але відзначалась паразитичним характером. її матеріальну основу становили експлуатація рабів та союзних міст-держав (їх було бл. 200), що ввіходили до складу Афінської морської держави. Агресивна зовнішня політика А. д., спрямована на завоювання гегемонії в Греції і на економіч. та політ, панування в інших р-нах Середземномор'я, наштовхнулась на сильного суперника — Спарту і зрештою привела до Пелопоннеської війни (431—404 до н. е.), що закінчилась поразкою Афін і розпадом Афінської морської держави. В 4 ст. до н. е. А. д. переживала глибоку кризу. її спроби відновити свою могутність шляхом утворення 2-го Афінського морського союзу (378—355 до н. е.) успіху не мали. 338 до н. е. А. д., разом з іншими державами Греції, була завойована Македонією.

Літ.: Маркс К. Конспект книги Льюиса Г. Моргана «Древнее общество». В кн.: Архив Маркса н Энгельса, т. 9. М.—Л., 1941; Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави [Розд. V]. К., 1955; Ленін В. І. Про державу. Твори. Вид. 4, т. 29; Сергеев В. Історія Стародавньої Греції. К., 1950.

АФОНІН Матвій Іванович (1739—1810) — російський вчений-агроном, професор Моск. ун-ту. Вищу освіту здобув у Німеччині і Швеції. Активний діяч Вільного економіч. т-ва. Автор «Слова о пользе, знаний, собираний и расположении чернозему, особливо в хлебопашестве» (1771). В 1777 поселився в Криму і зайнявся с. г. Тут А. провів ряд с.-г. дослідів, результати яких опублікував у «Працях Вільного економічного товариства».

АФОНІЯ (грец. αφωνια — німота, заніміння) — втрата звучності голосу при збереженні шепітної мови. Розрізняють справжню (органічну), або гортанну, А. і функціональну (психогенну), або істеричну, А. Органічна А. настає при деяких захворюваннях горла (гострий катар, туберкульоз, пухлина, сифіліс) та професіональній втомі голосу. Причиною функціональної А. може бути душевне переживання. В лікуванні останнього виду А. значну роль відіграє психотерапія.

АФОНТОВА ГОРА — група пізньопалео-літичних стоянок поблизу Красноярська. Найважливіша з них — Афонтова гора друга — досліджувалась 1884, 1914 та 1923—25 І. М. Савенковим, Г. П. Сосновським, В. І. Громовим та ін. Під час розкопок виявлено залишки заглибленого в землю довгочасного житла, всередині якого знайдено вироби з каменю і кістки, характерні для мадленської культури. Велика кількість кісток мамонтів, пн. оленів, песців та ін. свідчить про те, що жителі А. г. займались полюванням. Знайдено також кістки одомашненого вовка (собаки). Особливо важлива знахідка кісток людини монголоїдного типу.

АФОРИЗМ (грец. αφοριζω — обмежую) — вислів, що виражає в стислій відточеній формі яку-небудь думку. А. можуть бути прислів'я, сентенції класичних авторів, крилаті вирази з літературних та філософських творів. Напр.: «Cogito ergo sum» («Я мислю — отже існую», Декарт); «І чужому научайтесь й свого не цурайтесь» (Шевченко); «Правда очі коле» (народне прислів'я).

АФРИКА — друга за величиною (після Азії) частина світу. Пл. 30,311 млн. км². Екватор перетинає А. майже посередині. Протяжність А. з Пн. на Пд. — бл. 8000 км, з Зх. на Сх. — бл. 7500 км. Крайні точки материка: пн. — мис Бланко (Кап-Блан; 37°20' пн. ш.), пд. — мис Голковий (34°5' пд. ш.), зх. — мис Зелений (17°33' сх. д.), сх. — мис Рас-Хафун (51°24' сх. д.). На Пн. А. відокремлена від Європи Середземним м. та вузькою Гібралтарською прот.; з Азією сполучена Суецьким перешийком, прорізаним каналом; від Аравійського п-ова відокремлена Червоним м., Баб-ель-Мандебською прот. і

Аденською зат. Зі Сх. А. омиває Індійський ок., в якому до А. відносяться о-ви Мадагаскар, Занзібар та Сокотра. Мадагаскар — найбільший з прилеглих до А. островів. Від материка його відокремлює Мозамбікська прот. На Зх. А. омиває Атлантичний ок., який утворює широко відкриту Гвінейську зат. В Атлантичному ок. до А. відносяться о-ви Мадейра, Канарські та о-ви Зеленого мису. Береги А. мало розчленовані, високі й круті. їх облямовують вузькі узбережні низовини. Природних бухт мало.

Фізико-географічний нарис. Рельєф А. дуже одноманітний, переважають рівнини та плоскогір'я. Пересіч. висота А. 750 м, при цьому сх. і пд. частини А. більш підвищені. Так, у пн., широкій частині А. переважають висоти 200—500 м над рівнем моря, на південь від 10° пд. ш.— 1000—2000 м, на Сх., в межах Східно-Африканського нагір'я, — понад 3000 м. Більша частина А. довгий час залишалася сушею, на поверхні її відбувалися інтенсивні процеси вивітрювання, тому великого поширення набули пенеплени, столові форми поверхні, ступінчасті плато "і нагір'я — зденудовані виступи кристалічного фундаменту (Абіссінське, Ахаггар та ін.). Між ними лежать великі улоговини — прогини фундаменту, заповнені продуктами вивітрювання (западини Калахарі, Конго, Чад). Протягом мезозою, палеогену і неогену в Сх. А. (від гирла р. Замбезі до Суецької зат.) утворилася найбільша в світі система розколів і грабенів, на місці яких виникло Червоне м., більшість озер Сх. А. та западина пустелі Данакіль, а також великі базальтові плато на Абіссінському нагір'ї. Вздовж системи грабенів розташовані згаслі та діючі вулкани А. Найвища вершина африканського материка — згаслий вулкан Кіліманджаро (5896 м). Часті сильні землетруси свідчать про активність тектонічних процесів у цих р-нах. До старод. масиву на Пн. А. прилягають молоді гори Атлас. Пд. окраїна материка облямована Капськими горами, які виникли на початку мезозою. На Пн. від цих гір простягається «Великий Уступ», його найвищою частиною є Драконові гори.

Геологічна будова А. нескладна. Майже весь материк А. являє собою древню платформу, на якій після протерозойської ери горотворні процеси не відбувалися. Лише на пн. та пд. окраїнах материка розташовані молоді гірські системи (Атлаські, Капські гори). В основі африканської платформи залягає комплекс докембрійських кристалічних порід, зібраних у складки і прорваних різними за віком інтрузіями гранітів, гранодіоритів, габро тощо. Палеозойські породи залягають на докембрії, місцями на кислих лавах і представлені комплексом пісковиків, сланців, доломітизованих вапняків та ін. порід. Породи палеозою слабо дислоковані. На протязі палеозойської ери африканська платформа була внутр. частиною великого південного континенту, відомого під назвою Гондвани. Мезозойська серія порід представлена континентальними утвореннями, складеними з різних пісковиків, глин, мергелів та ін. Мезозойська товща порід збагачена підземними водами, особливо в Сахарі. Палеогенові і неогенові відклади поширені гол. чин. на Пн. від екватора і представлені еоценовими вап-

няками та континентальними і лагунними відкладами. Визначним геологічним явищем на африканському континенті є грандіозні розломи, розташовані в сх. частині. Мінеральні багатства А., що пов'язані гол. чин. з докембрійськими утвореннями, представлені значними родовищами золота, олова, молібдену, хромітів, азбесту, торію, вольфраму, урану та алмазів. Гнейсова товща А. багата на графіт, особливо на о. Мадагаскар. Кембрійські утворення дуже багаті на родовища мідястих пісковиків (р-н Бельг. Конго, Пн. Родезії), які містять також кобальт і уран. Значні родовища урану відомі в Пд. А. З покладами верхнього палеозою та мезозою пов'язані родовища вугілля. В Бельг. Конго і Пд.-Африканському Союзі в мезозойських кімберлітах містяться кристали алмазів. По добуванню алмазів А. займає перше місце серед зарубіжних країн. В останні роки виявлено значні родовища нафти і горючого газу в Сахарі, Алжірі, Марокко, Тунісі, Анголі, Камеруні, Єгипті та Нігерії. В крейдових і палеогенових відкладах Пн. А. відомі багаті родовища фосфоритів.

Клімат. Більша частина А. лежить у тропічних зонах і тільки пн. та пд. окраїни — у субтропічних. А. — найтепліший з усіх материків. Найвища пересіч. місячна (липнева) т-ра спостерігається в Сахарі (до +40°); тут же констатована найвища т-ра для всієї Землі +58°. Пересіч. липневі т-ри (зимовий місяць Пд. півкулі) на пд. окраїнах А. не нижчі +12°, у пн. частині А. +25, +30°. Пересіч. січневі т-ри на Пн. становлять + 10°, на Пд. +30° (див. табл.). Розподіл опадів дуже нерівномірний. Найбільше (понад 3000 мм) опадів у приекваторіальній зоні (западина Конго, узбережжя Гвінейської зат.). В саванах, де чітко виявлений сухий період, опадів 1000—1300 мм на рік, причому мінімум припадає на зиму. Із збільшенням широти зростає тривалість посушливого періоду в саванах і зменшується кількість опадів. Найменше опадів у центральній ч. Сахари і на пд.-зх. узбережжі А. (пустеля Наміб). На пн. і пд. окраїнах А. більше опадів випадає взимку, літо сухе.

Гідрографія. Сітка річок на афр. континенті розміщена дуже нерівломірно. Величезні простори Сахари зовсім позбавлені постійних водотоків, в приекваторіальній смузі — густа сітка повноводних рік з широкими заболоченими долинами. Частина території А. належить до області внутр. стоку (пд. Сахара, Калахарі). Річки А. належать до басейну Атлантичного ок. (р. Ніл — найбільша в А., в нижній течії перетинає Сахару і впадає в Середземне м., р. Нігер — впадає в Гвінейську зат., р. Конго — найбільш повноводна в А.) та до бас. Індійського ок. (р. Замбезі). Ріки А. протікають через різні кліматичні обл. і характеризуються складним режимом. Профіль рівноваги русла їх здебільшого невироблений, багато порогів і водоспадів (пороги на р. Нілі, водоспади Стенлі і Лівінгстона на Конго, 72 водоспади на Замбезі, найбільший з яких — водоспад Вікторія). Озера зосереджені в Сх. Африці. Більшість з них тектонічного походження (Танганьїка, Ньяса, Рудольфа, Альберта, Ківу, Едуарда). Найбільше озеро А. — Вікторія (69,4 тис. км²). Воно займає прогин давнього

Таблиця кліматичних показників
Пояс	Пункт	Пересічна місячна температура повітря в °С			Кількість опадів		в мм) найменша
		найтеплі-шого місяця		найхолод-нішого місяця	річна	найбільша
Субтропічний Пн. півкулі	Танжер 35°47' пн. ш., 5°49' зх- д.	24	VIII	13 І	840	130 II	0 VII
	Тріполі 32°52' пн. ш., 13°10' сх. д.	26	VIII	2 І	377	120 XII	0 VII
Субтропічний Пд. півкулі	Кейптаун 33°55' пд. ш., 18°27' сх. д.	24	І	12 VII	650	120 VI	20 І
	Дурбан 29-51' пд. ш., ЗІ°00' сх. д.	25	II	18 VII	1 040	140 XI	30 VII
Тропічний Пн. півкулі	Ваді Хальфа 21°55' пн. ш., ЗІ°20' сх. д.	34	VII	16 1	Опадів майже нема
Тропічний Пд. півкулі	Свакопмунд 22°4Г пд. ш., 14°32' сх. д.	18	III	12 VIII	19	__	__
Екваторіальних мусонів Пн. півкулі	Тімбукту 16°46' пн. ш., 3°00' зх д.	35	V	21 XII	210	100 VII	0
	Сьєрра-Леоне 8°30' пн. ш., 12°00' зх. д.	27	III	24 VIII	4 450	1 000 VIII	10 II
Екваторіальних мусонів Пд. півкулі	Нкатабай 11°36' пд. ш., 34°17' сх. д.	27	XI	20 VII	1 490	340 III	10 IX
	Лінді 9°55' пд. ш., 39°37' сх- д	27	XI	24 І	850	180 III	0 VI
Екваторіальний	Дебунджа 4°6' пн. ш., 9°00' сх. д.	26	11	24 VIII	10 700	1 600 VII	200 І
	Бол об о 2°12' пд. ш., 16°20' сх. д.	26	III	25 VII	1 600	260 XII	10 VI

фундаменту. В посушливих р-нах А. є багато безстічних, мілководних озер, що часто змінюють свої обриси (Чад, Нгамі, «шотти» в Атлаських горах).

Грунтово-рослинний покрив. В А. чітко виявлена зональність ґрунтового і рослинного покриву. На пн. узбережжі Гвінейської зат. та в бас. Серед. Конго на латеритних опідзолених грунтах поширені багаті на ліани й епіфіти багатоярусні тропічні ліси з великою кількістю видів дерев (фікуси, макаранги, оливкова і винна пальми, дерево кока, червоне та ебенове дерево). В зоні саван на червоних і червонобурих грунтах ростуть баобаби, акації, мімози, пальма дум, канделябровидні молочаї та різні трави. Великі площі в А. зайняті кам'янистими та піщаними пустелями. Рослинний покрив пустель становлять розріджені ксерофіти. Для Сахари характерні: лишайник леканора, верблюдяча колючка, безлистий чагарник ретам; на засолених грунтах поширені галофіти. Рослинність піщаних просторів складається здебільшого з ефемерів. У западинах типу ваді ростуть акації і тамарикс; в оазисах культивують фінікову пальму. В заплаві Нілу ростуть лотоси. Пустельні простори на Гін. Зх. Калахарі багаті на сукуленти; в пустелі Наміб росте своєрідна рослина вельвічія. На субтропічних окраїнах А. на коричневих грунтах поширені вічнозелені чагарники. На схилах гір збереглися хвойні та мішані ліси.

Тваринний світ А. багатий і різноманітний. У Пн. А. водяться: безхвості мавпи мато, шакали, гієни, вівери, антилопи, дамани, страуси, кобри. Сахара є центром розведення одногорбого верблюда. В саванах і напівпустелях Ефіопської обл. живуть антилопи, зебри, жирафи, носороги, бегемоти, буйволи, слони, леви, леопарди, гепарди, гієни, гамадрили і павіани, грифи, страуси, цесарки, турачі, рябки та ін. В зоні тропічних лісів є людиноподібні мавпи — горили і шимпанзе; особливо багато птахів (дятли, одуди, сірі папуги), жуків та метеликів.

Природні райони. За природними умовами А. можна поділити на такі райони: Північна Африка — область Атлаських гір, що оточують внутрішнє плато; Сахара — найбільша в світі тропічна пустеля, що займає ¹/₃ пл. А.; Судан — область саван, що тягнеться від Атлантичного узбережжя до Абіссінського нагір'я; Екваторіальна — Західна і Центральна Африка — р-н тропічних лісів, що простягаються вздовж пд. схилів підвищень Пн. Гвінеї через більшу частину бас. Конго; Східна Африка — від Абіссінського нагір'я до р. Замбезі — область нагір'їв і плато висотою 1000 м і більше, розбитих скидами, з проявами вулканізму; Південна Африка — на Пд. від вододільного плато Конго — Замбезі, зайнята широкою западиною Калахарі, оточеною горами.

Населення. Загальна чисельність населення А. бл. 224 млн. чол. (1957), в т. ч. європейців бл. 6 млн. чол., тобто 3%. Населення в А. розміщене досить нерівномірно. На більшій частині території пересіч. густота його 2— 10 чол., а в долині і дельті Нілу — бл. 550 чол. на 1 км². Густо заселені також басейн р. Нігеру та Південно-Африканський Союз. Великі міста А. зосереджені в країнах, найрозвинутіших у промисловому відношенні: в Пд.-Афр. Союзі, де міське населення становить 39%, та на середземноморському узбережжі Пн. А.

Населення А. — конгломерат численних племен і народностей, який утворився в результаті переселення аборигенів, вторгнення арабів з Азії та європейської колонізації. В антропологічному, мовному, соціально-економічному і культурному відношенні воно дуже різноманітне і належить до трьох великих рас. На Пд. від Сахари, в Зх. і Центр. Судані, верхів'ях Нілу, басейні Конго, в Сх. Тропічній

<img src="part9-11.jpg" alt="part9-11.jpg" width="475" height="384">

Африка. 1. Жирафи в африканських саванах. 2. Селище в Центральній Африці. 3. В пісках Сахари. 4. Ріка Ніл.

і Пд. А. живуть народи великої негроїдної раси, до якої належать: негрська раса (представники її характеризуються темним кольором шкіри, кучерявим волоссям, прогнатизмом, широким носом, але ці ознаки дуже мінливі); негрільська раса — низькорослі племена пігмеїв (зріст їх 141—142 см) — населяс тропічні ліси в басейнах рік Конго, Огоуе (має порівняно світлу шкіру, тонкі губи, широкий ніс); бушменська раса (бушмени і готтентоти) розселена в пустелі Калахарі і Пд.-Зх. А. (для неї характерний низький зріст, поєднання рис негроїдної раси з ознаками монголоїдної: плоске обличчя, жовта шкіра).

Вся Пн. А. до пд. меж Сахари населена народами індосередземноморської раси (араби, сгиптяни та ін.); їй властива порівняно смуглява шкіра, темні очі, вузьке обличчя і тонкий ніс.

У Пн.-Сх. А. живуть представники ефіопської раси (народи з темною шкірою червонуватого відтінку, темними волоссям і очима, правильними рисами обличчя, потовщеними губами). Це проміжна група між європеоїдами і негроїдами. Народи ефіопської раси (амхара, гала, тигре та ін.) розселені в р-ні Абіссінського нагір'я, на п-ові Сомалі.

О. Мадагаскар населяють народності мальгаші, (сакалава, мерина, бецилео), які належать до монголоїдної раси з домішкою негроїдної.

До європейської колонізації народи А. стояли на різних ступенях суспільного розвитку. Поряд з народами давньої високої культури — Єгипту, Пн. А., Зх. Судану та ін., — які в давні часи створили свої держави, в р-нах тропічних лісів та пустель жили племена, що зберегли багато рис первісного побуту. Європейська колонізація супроводилась жорстокою експлуатацією, руйнуванням культури, масовим винищенням корінного населення цілого ряду областей і затримала розвиток афр. народів. Мільйони африканців були поневолені і вивезені в країни Америки. У народів А. внаслідок різних умов їх історич. розвитку виробилися характерні етнографічні риси.

Сучасне арабо-берберське населення Пн. А. — землероби. В Єгипетському р-ні ОАР поширені ремісничі промисли (ткацтво, гончарство), розвивається промислове виробництво. Основне заняття населення Сх. Судану в долині Нілу— вирощування бавовнику; в пд. ч. Судану — скотарство, мотичне землеробство (сіють просо, бобові) та рибальство. Племена динка і барі здавна славились виплавкою заліза. Деякі сучасні пілотські племена (шилуки) зберегли первіснообщинні відносини і родовий лад. Населення Зх. Судану (волоф, серер, мандинго та ін.) вирощує рис, просо. Численні народи Ефіопії культивують пшеницю, теф та ін., розводять коней, мулів, кіз та овець. У господарстві народів Сх. А., п-ова Сомалі значне місце належить ремеслам: ткацтву, обробці дерева і металу. Типи поселень і будівель в окремих областях Ефіопії різноманітні (з тростини, трави, каменю, іноді шкіряні намети). Релігія — анімізм, мусульманство, християнство.

У землеробських народів Сх. А. (ваньямвезі та ін.) збереглася типова для тропічної А. підсічно-вогнева система землеробства (с.-г. культури — кукурудза, ячмінь, бобові, батат). У народностей баганда, базиба (в р-ні оз. Вікторія) основна культура — банани. Племена масаї, вагого та ін. відомі як скотарі (розводять рогату худобу— зебу). В Сх. А. поширені два типи будівель: циліндрична хата з конусоподібним дахом і прямокутні хати (тембе) з плоским дахом. Народам Сх. А. було відоме примітивне ткацтво — виготовлення мбугу — матерії з лубу.

Низькорослі народи Центр. А. — пігмеї — займаються мисливством, крім того, збирають коріння та плоди.

В господарстві народів Зх. Тропічної А. основне місце належить мотичному землеробству (в басейні Конго, на Гвінейському узбережжі). Основні с.-г. культури — ямс, маніок, просо, кукурудза, бавовник. В умовах тропічного лісу населення займається мисливством і рибальством (племена бангала). Народи Гвінеї і Конго, як і інші народи А., ще до приходу європейців знали обробку металів (племена нупе, іоруба та ін.).; і досі в пд. районах Конго збереглися давні способи плавки руди. Тепер частина населення працює в гірничій пром-сті. Народи Зх. А. досягли високої майстерності в плетінні циновок, різьбленні по дереву.

В Пд. А. залишки бушменських і готтентотських племен займаються мисливством (до недавнього часу основна зброя їх — лук і стріли). Готтентоти в минулому заселяли значну територію Сх. А., степи Пд. А., займались скотарством, полюванням, виплавляли залізо. Цілі племена готтентотів були винищені європейськими колонізаторами. Залишки готтентотів (бл. 50—60 тис.) живуть в резерваціях Пд.-Зх. Африки.

Основне заняття населення о. Мадагаскар — мальгашів — вирощування рису на зрошуваних землях та скотарство. В їхній матеріальній культурі багато спільних рис з матеріальною культурою народів Індонезії (будова хат, обробка металу).

Мови населення А. різноманітні і належать до багатьох окремих мовних сімей; деякі з них охоплюють численні і споріднені мови, інші с локальними, малопоширеними. Певної усталеної класифікації африканських мов немає, багато з них ще не вивчені. Але прийнято вважати за основні такі мовні сім'ї (сім): семіто-хамітську, банту, манде (мандинго), суданську, нілотську, малайсько-полінезійську (мальгашську), індоєвропейську.

Семіто-хамітська сім'я мов (нею спілкується 74 млн. чол.) належить до флективних, має граматич. рід, систему відмінкових показників і поділяється на п'ять підгруп: семітська, до якої належать арабська мова (населення Алжіру, Тунісу, Єгипетського р-ну ОАР, Лівії, Марокко, Пн. ч. республіки Судану) і деякі мови Ефіопії (амхара, тиграї, тигре); кушитські мови — мови населення пн.-сх. частини А. (сомалі, гала, данакіль, беджа та ін.); берберські мови, якими розмовляють жителі оазисів Сахари, гірських р-нів Атласу (бербери, тамазигти, рифи, шльох, кабіли та ін.); мови чадської групи (або групи хауса) — мови населення Пн. Нігерії, Центральної ч. Судану на Пн. і Сх. від оз. Чад (хауса, котоко та ін.); мертва староєгипетська мова та коптська мова, що з неї розвинулась, витіснені арабською. Коптська мова зберігається лише у відправах християн Єгипту — коптів.

Мовами сім'ї банту користуються народи Центральної і значної частини Пд. А. — всього понад 63 млн. чол. Мови банту (та бантоїдні) — група споріднених мов, що охоплює кілька дуже схожих між собою мовних підгруп. Представники різних племен Сх. і Зх. узбережжя А. вільно розуміють одне одного. Це пояснюється однаковим словниковим складом, подібною граматичною (аглютинативною) будовою (тотожні афікси, частини мови, дієвідмінювання). Мовам банту властиві граматичні іменникові класи, тобто класи людей, тварин, рослин, речей тощо. Мови народностей банту: суахілі, зулу, коса, суто (мова народності басуто), чвана (мова народності бечуанів) та ін. Латинізованим письмом цих мов друкуються газети, книги. На території Бельгійського Конго із мов банту найрозвиненішими є 4: луба (мова народностей кілуба і чілуба), лінгала, кіконго, кінгвана.

Мовами банту розмовляють також деякі групи т. з. пігмеїв: батуа, бабінга та ін. Мови сх.-бантоїдної групи — це мови населення сх. р-нів Пд. Нігерії (ібібіо-ефік, бамілеке та ін.). Мови центр.-бантоїдної групи (мосі-грусі) поширені серед народів, які живуть в саванах Зх. Судану і у великому вигині Нігеру (мосі, грусі, гурма та ін.). Зх.-бантоїдною (атлантичною) групою мов спілкуються численні народи і племена Атлантичного узбережжя Зх. А. (волоф, серер та ін.).

Мовами сім'ї манде (мандинго) говорять бл. 22 млн. чол. (мандинго, сонінке та ін.) верхів'їв Нігеру і Сенегалу, народи гвінейського узбережжя — акан, еве, бакве, іджо та ін. Мови манде мають спільний основний словниковий фонд і подібну граматичну будову.

Суданськими мовами спілкуються бл. 50 млн. чол. — народи Центр. Судану (азан-де, мору-маді, мангбету). До суданської сім'ї мов належать численні ще недостатньо вивчені підгрупи мов: нільсько-чадська (35 мов), нільсько-екваторіальна (24 мови), нільсько-ефіопська (20 мов) та багато ін. В окрему підгрупу виділяють мови Кордофану (населення Сх. Судану на Пд. від Ель-Обейда). Граматична структура цих мов з односкладовим коренем дуже різноманітна. Найважливіші суданські мови — багірмі, азанде, мангбету та ін.

Пілотськими мовами розмовляє бл. 6 млн. чол. населення верхів'я Нілу (шилуки, нуери, динка, масаї та ін. племена республіки Судан, Кенії та Пн. Танганьїки). Пілотська сім'я мов поділяється на пд.-зх. і пд.-сх. групи, які мають однакові основний словниковий фонд, форми дієслів та займенників. Койсанські мови готтентотів і бушменів поширені в Пд. А. До них належать також мови гірських дамарів і сандаве, якими розмовляють великі групи населення Танганьїки. Для койсанських мов характерні т. з. цмокаючі значимо роздільні звуки. В цих мовах, як і в мовах ін. народів А., велику роль відіграють музичні тони.

До малайсько-полінезійської сім'ї мов належить аглютинативна мальгашська мова населення о. Мадагаскар (4,5 млн. чол.). Частини мови в ній мало диференційовані, відсутні відмінки, дієвідміни, категорії роду і числа; більшість слів двоскладові.

Індоєвропейська сім'я мов А. (бл. 6 млн. чол.) поділяється на 3 групи: германську, романську та індійську. Англійці, африканери (бури), метиси, ліберійці населяють Пд.-Африканський Союз, Пд.-Зх. А., Пд. Родезію, атлантичне узбережжя Ліберії. Французи, іспанці, італійці живуть переважно на середземноморському узбережжі Марокко, Алжіру, Тунісу, Лівії; гінді, гуджаратці, таміли займають узбережжя Кенії, Танганьїки, Мозамбіку, Пд.-Африканського Союзу. Всі ці народи користуються мовами своєї батьківщини. Корінне афр. населення і переселенці з Азії (індійці, малайці), а також метиси зазнають расової дискримінації з боку свроп. колонізаторів.

Політичний поділ. Після другої світової війни 1939—45 імперіалістичні д-ви під тиском зростаючого національно-визвольного руху були змушені визнати незалежність Лівії, Судану, Марокко, Тунісу, Гани, Гвінеї. Колишня колонія Італії Ерітрея 1950 була приєднана на правах автономії до Ефіопії. Пд.-Зх. А., всупереч рішенню ООН, анексована Пд.-Афр. Союзом. Перелічені країни разом з Єгипетським районом ОАР, Ліберією, Пд.-Афр. Союзом займають понад 30% тер. Африки з нас. 90, млн. чол. Проте значна частина афр. країн ще перебуває на становищі колоній. Володіння Великобританії: Федерація Родезії і Ньясаленду, Нігерія, Кенія, Уганда, Гамбія, частина Сомалі, Сьєрра-Леоне, Занзібар, Басутоленд, Бечуаналенд, Свазіленд, о-ви Маврікій, Св. Єлени, Сейшельські; підопічні території — Танганьїка, Британський Камерун. Володіння Франції: Алжір, т. з. «республіки»: Сенегал, Судан, Дагомея, Верхня Вольта, Нігер, Берег Слонової Кості, Маврітанія, Конго, Центр. Африка (кол. тер. Убангі-Шарі), Габон, Чад, «республіка» Мадагаскар, частина Сомалі, о. Реюньйон; підопічні території — франц. Камерун, Того. Володіння Бельгії: Конго Бельгійське; підопічна територія Руанда-Урунді. Володіння Іспанії: Гвінея Іспанська, Зх. Сахара. Володіння Португалії: Ангола, Мозамбік та ін. Підопічна територія Італії — частина Сомалі. Народи залежних і колоніальних територій А. ведуть активну боротьбу за свою незалежність і національне визволення з-під гніту імперіалістичних держав.

Літ.: Назарович А. Н. Основы региональной геологии- материков, ч. 2. М., 1952; Белозоров С. Т. Африка. К., 1957; Народи Африки. М., 1954; Семененко М. П. Стратиграфія та вік докембрію Африки. «Геологічний журнал*, 1953, т. 13, в . 4; Дю Тойт А. Геология Южной Африки. М., 1957; Krenkel E. Geologie und Bodensschätze Afrikas. Leipzig, 1957,

АФРИКА ПІВДЕННО-ЗАХІДНА - територія на Атлантичному узбережжі Пд. Африки, яка, всупереч рішенням ООН, анексована Пд.-Африканським Союзом. Див. Південно-Західна Африка.

АФРИКАНТРОП (Africanthropus) — викопна людина з групи палеоантропів, рештки якої виявлено 1935 в Кенії (Сх. Африка). Описав знахідки німецький антрополог Г. Вейнерт.

АФРИКАТИ (лат. affrico — тру, притираю) — складні нерозривні приголосні, утворені внаслідок злиття двох звукових елементів — змичного з наступним щілинним, або фрикативним. В укр. мові А. складаються з однотипних за місцем творення (передньоязичних) звуків: ц (т + с), ч (т + ш), дз (z), дж (ž) (напр., кукурудза, джерело). Якщо сполучення змичного з щілинним не утворює нерозривних звуків (напр., підживити, відзначити), то воно не складає африкат. А. можуть бути глухі і дзвінкі, напр.: циган — дзвін.

АФРОДІТА ('Αφροδιτη) — в грецькій міфології богиня кохання й вроди; за одним міфом — дочка бога неба Урана, народилася з морської піни, за іншим — дочка Зевса. Спочатку була богинею неба, мореплавства, дітородіння, але під впливом східних міфів, особливо культу Астарти, стає богинею кохання й вроди. Культ А. був дуже поширений. В Римі її ототожнювали з Венерою. Образ Афродіти-Венери був широко використаний в мистецтві. Видатні античні митці Фідій, Праксітель, Апеллес зобразили А. як ідеал жіночої вроди. З численних античних

<img src="part9-12.jpg" alt="part9-12.jpg" width="140" height="440">

Афродіта-Венера Таврійська. (Ермітаж, Ленінград).

скульптур А. збереглося лише кілька, кращими серед них є: Венера Мілоська — невідом. автора (в Дуврі, Париж), А. Кнідська — роботи Праксітеля, А. Медічій-ська (у Флоренції), Венера Таврійська (в Ермітажі, Ленінград) та ін.

АФТИ (грец. αφθαι, від απτο — пристаю) — невеликі поверхневі болючі виразки слизової оболонки рота. Утворюються самостійно або як ускладнення деяких захворювань — грипу та ін. Лікування — неподразнююча дієта, змазування й полоскання порожнини рота в'яжучими й припікальними засобами.

АХАГГАР — нагір'я в центрі пустелі Сахари в Африці. Найбільш підвищене в центр, частині (до 2500 м), найвища точка — г. Тахат, 3005 м. Складене переважно докембрійськими кристаліч. породами. По схилах розходяться ваді, вздовж яких підземні води залягають неглибоко (5—7 м). Оазисів мало.

АХАЛІ-АФОНІ (Новий Афон) —кліматичний приморський передгірний курорт субтропічної зони Абхазької РСР. Розташований на Чорноморському узбережжі, за 18 км від Сухумі, на висоті 50—800 м над р. м. Пересічна річна т-ра +14,8°. Морські купання. Показання: хвороби органів дихання нетуберкульозного характеру, деякі захворювання нервової й серцево-судинної систем та ін. Купальний сезон — з травня до жовтня.

АХАЛТЕКІНСЬКИЙ КІНЬ — одна з найдавніших культурних порід верхових коней. В 7 ст. вважалась однією з найкращих в (Передній Азії. А. к. добре пристосований до клімату пустель, задовольняється малооб'ємним кормом, легко переносить спрагу, дуже енергійний, відзначається настильною риссю і легким довгим галопом. Осйовні проміри (в см) жеребців: висота в холці 154,4, коса довжина тулуба 154,2, обхват грудей 167,0, обхват п'ястка 19,0; кобил (відповідно) 152,3; 154,4; 165,6 і 18,1. Основні масті: гніда, сіра, булана, ворона і рижа. На голові і ногах бувають відмітини. А. к. використані при виведенні багатьох порід верхових коней світу, в т. ч. арабської, англійської чистокровної, донської, карабаїрської та ін. Розводять А. к. в Туркм., Узб. і Кирг. РСР. Широко використовуються для поліпшення верхових коней у пд. степових районах СРСР.

АХАЛЦІХЕ — місто на Пд. Грузинської РСР, центр Ахалціхського р-ну. 19,3 тис. ж. (1957). Залізнич. станція, вузол шосейних шляхів. Підприємства пром-сті буд. матеріалів (гіпсовий, цегельний з-ди), лісопильний з-д, мебльова ф-ка, м'ясокомбінат, виноробний та крохмальний з-ди. Пед. та мед. училища, с.-г. технікум. Театр, краєзнавчий музей. В р-ні видобування бурого вугілля, діатоміту та агату.

АХАРІУС (Acharius) Ерік (10. X 1757 — 14. VIII 1819) — шведський ботанік і медик. Працював лікарем у Шеноні (з 1782) та Вадстені (з 1789). Праці А. присвячені вивченню лишайників. А. вперше виділив лишайники як самостійну групу і розробив їх класифікацію; в основу останньої було покладено особливості зовнішньої форми і плодових тіл. Багато з запропонованих А. термінів застосовується й досі.

АХВАЗ — місто на Пд. Ірану, порт на р. Каруні і залізничний вузол на Трансіран-ській залізниці. 120 тис. ж. (1956). В р-ні А.— великі нафтопромисли. Елеватор, текст. ф-ка, маслозавод. Початковий пункт нафтопроводу Ахваз—Тегеран.

АХВЕРДОВ Абдуррагім Асадбек огли (17. V 1870 — 11. XII 1933) —азербайджанський рад. письменник. Н. в Шуші. Вчився в Петербурзькому ун-ті. Автор п'єс «Зруйноване гніздо» (1896) про виродження дворянства та «Нещасливий юнак» (1900), де вперше в азерб. драматургії створив образ демократа, борця за права народу. З 1906 співробітничав у журналі «Молла Насреддін», в якому друкував сатиричні оповідання «Листи з пекла», «Мої вівці». В творах «Друзі нації», «Хто винен», «Голодні діти» викривав бурж. націоналізм, релігійний фанатизм. За рад. часу написав п'єси, оповідання, в яких відтворив картини рев. боротьби в азерб. селі; нариси з історії азерб. театру. Перекладач Шекспіра, Чехова.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1950.

АХВЛЕДІАНІ Георгій Саріданович (н. 13. IV 1887) — грузинський рад. мовознавець, фахівець з грузинської і осетинської мов. Академік АН Груз. РСР(з 1941) і чл.-кор. АН СРСР (з 1939). Вищу філологічну освіту здобув у Харківському ун-ті. Автор понад ста лінгвістичних і науково-педагогічних праць. Найважливіша з них—«Питання загальної і грузинської фонетики» (1938).

АХЕЙСЬКИЙ СОЮЗ — об'єднання ряду старогрецьких міст Пелопоннесу з центром в Ахайї в 3 ст. до н. е. для боротьби з агресією Македонії і рухом бідноти та рабів. Виступивши на стороні Риму в римсько-македонській війні (200—197 до н. е.), А. с. одержав усі пелопоннеські володіння Македонії, а згодом приєднав до себе ще й Спарту, Еліду та Мессенію. Дальше посилення А. с. викликало тертя в його відносинах з Римом. 146 до н. е. А. с. був розгромлений римлянами, а його територія включена до складу римської провінції Македонії.

АХЕЙЦІ ('Αχαιοι) — старогрецьке плем'я. Вперше А. згадуються в хеттських документах 14 ст. до н. е. У 12 ст. до н. е., за Гомером, А. вели Троянську війну. Вчені гадають, що А. були носіями мікенської культури. З 3 ст. до н. е. і до римського завоювання (146 до н. е.) А. зберігали владу в Аркади (Ахайї).

АХЕМЕНІДИ (перс. Хакаманіш) — династія староперських царів 558—330 до н. е., заснована Кіром [558—529 до н. е.]. Влада А. поширювалась на всі країни Близького та Середнього Сходу і частину Індії. Держава А. — конгломерат різних племен і народів, рабовласницьке військово-аристократичне об'єднання — не мала внутрішньої єдності. Серед А. найзначнішими були Камбіз [529— 522 до н. е.] і Дарій І Гістасп [522—486 до н. е.]. Династія А. припинилася внаслідок завойовницьких походів Александра Македонського.

АХЕРОН — в грецькій міфології підземна «ріка вічних страждань», через яку Харон перевозив душі померлих на той світ.

АХІЄЗЕР Наум Ілліч (н. 6. III 1901) -український рад. математик. Чл.-кор. АН УРСР (з 1934), проф. Харківського ун-ту (з 1933). Н. в м. Черикові Могильов, обл. Працює гол. чин. в галузі теорії функцій (конструктивна теорія функцій, теорія функцій комплексної змінної, теорія моментів та ін.). А. є визначним продовжувачем напряму П. Л. Чебишова і С. Н. Бернштейна в теорії найкращих наближень функцій. Автор широко відомих монографій і підручників.

Тв.: Курс теорії функцій. К., 1933; Лекции по твории аппроксимации. М.— Л., 1947; Теория линейных операторов в гильбертовом пространстве. М.— Л., 1950 [в співавт. з Глазманом І. М.]; Лекции по вариационному исчислению. М., 1955.

АХІЄЗЕР Олександр Ілліч (н. 31. X 1911)— український рад. фізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1958). Н. в м. Черикові Могильов. обл. 1934 закінчив Київ. політехнічний ін-т; наук. роботу розпочав 1934 у Харк. фізико-технічному ін-ті. З 1941 — проф. Харківського ун-ту. Основні напрями наук. діяльності А.: дослідження атомного ядра, прискорювачів заряджених частинок, плазми, квантова теорія поля, квантова теорія кінетичних процесів. А. одержав важливі результати в теорії лінійних прискорювачів, взаємодії холодних нейтронів з кристалами, дифракційної взаємодії дейтронів з ядрами атомів. А. — співавтор двох монографій: з теорії ядра та з квантової електродинаміки.

Тв.: Квантовая электродинамика. М., 1953 [в співавт. з В. Б. Берестецьким]; Некоторые вопросы теории ядра. М., 1950 [в співавт. з І. Я. Померанчуком].

АХІЛІЯ (грец. αχυλος — позбавлений соку) — хворобливе явище, що зумовлюється пригніченням діяльності залоз стінки шлунка або т. з. зовнішньосекреторної частини підшлункової залози. 1) А. шлунка іноді розвивається як самостійне захворювання, пов'язане з атрофією залоз його слизової оболонки, але здебільшого вона супроводить інші захворювання (рак шлунка, туберкульоз, хроніч. малярію, злоякісне недокрів'я тощо). При А. шлунка шлунковий сік позбавлений вільної соляної кислоти та ферментів (зокрема пепсину), які в звичайних умовах виділяють залози стінки шлунка. Це спричиняється до розладів травлення, в т. ч. — до посилення бактеріального гниття в кишечнику (з'являються проноси, загальне виснаження). Виявляють А. шлунка за допомогою лабораторного дослідження шлункового соку. Лікування спрямоване на усунення осн. захворювання; добрий ефект дає приймання всередину соляної кислоти, пепсину, відповідне дієтичне харчування. 2) А. панкреатична (грец. πανκρεας — підшлункова залоза) виникає при недостатньому надходженні в кишечник травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою; іноді надходження цих ферментів припиняється зовсім. До панкреатичної А. здебільшого призводить запалення залози, рак її, закупорка вивідної протоки. Ознаки панкреатичної А.: тривалі проноси, світле забарвлення калу (багатий на нейтральний жир), здуття живота, швидко зростаюче виснаження. Лікування спрямоване на усунення осн. захворювання; добрий ефект дає прийом всередину препаратів підшлункової залози тварин.

АХІЛЛ, Ахіллес ('Αχιλλευσ)— у грецькій міфології наймогутніший і найхоробріший герой Троянської війни, головний персонаж «Іліади». Син фессалійського царя Пелея і морської богині Фетіди. Мати, щоб зробити сина невразливим, скупала його у священних водах Стікеу. Єдиним вразливим місцем на тілі А. лишилась п'ята, за яку вона його тримала. Загинув від руки Апполона, який влучив стрілою саме в п'яту. Переносно — «ахіллесова п'ята» — найвразливіше місце. За однією античною легендою, обожений по смерті А. мав місцем свого перебування острів Білий (тепер — Зміїний), в гирлі Дунаю; за іншою — Тендрівську косу («біг Ахілла»), біля Дніпрового гирла.

АХІЛЛОВЕ СУХОЖИЛЛЯ (п'яткове сухожилля) — найтовще і найміцніше сухожилля людського тіла. З'єднує литковий і камбаловидний м'язи з п'ятковою кісткою.

АХМАД ДОНІШ, або Ахмад Калла (1827—97) — таджицький філософ, учений-енциклопедист і поет. Після приєднання Серед. Азії до Росії був керівником просвітительського руху, виступав проти деспотизму феодалів, релігійного фанатизму, боровся за розширення культурних і економічних зв'язків з Росією. Пропаганда російської культури, утвердження необхідності корінних реформ соціального життя Бухари були провідними темами його твору «Виняткові події» (1875— 82). А. Д. автор «Життєпису емірів благородної Бухари».

АХМАДАБАД — місто на Зх. Індії, в штаті Бомбей. 788,3 тис. ж. (1951). Залізничний вузол. Великий центр бавовняної пром-сті (84 ф-ки) і виробництва штучного шовку. Пром-сть: хім., сірникова, шкіряна та ін. Ручне виробництво парчі, килимів. Ювелірні, карбовані вироби, різьба по дереву, слоновій кості. Численні пам'ятники архітектури, гол. чин. мечеті, мавзолеї 15—16 ст.

АХМАТОВА Анна Андріївна (справжнє прізвище — Горенко; н. 23. VI 1888)— російська рад. поетеса. Н. в Одесі. Почала друкуватись 1907, належала до акмеїстів; її вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—44), «Слава миру» (1950). А. переклала зб. «Зів'яле листя» І. Франка (1958). Опублікувала багато поетичних перекладів з китайської, корейської, французької та інших мов.

Тв.: Стихотворения. М., 1958; Корейская классическая поэзия [переклади]. М., 1958.

АХМЕД III (1673—1736) — турецький султан [1703—30]. Надав притулок запеклому ворогові Росії Карлу XII після Полтавської битви. Вів проти Росії війну, яка закінчилась оточенням війська Петра І і підписанням Прутського миру 1711. Невдало воював з Австрією та Іраном. А. III був позбавлений влади в результаті виступу стамбульських жителів, очолених Патрона-Халілом.

АХМЕД-ШАХ ДУРРАНІ (1722-73) - шах Афганістану [1747—73], засновник афганської держави. Походив з роду Садозаїв, племені абдалі (пізн. «дуррані»). Служив начальником афганської кінноти у Надір-шаха. Внаслідок ряду походів до Індії та Ірану захопив Пенджаб, Хоросан, Кашмір і ряд узб. земель.

АХМЕТЕЛІ Сандро Васильович (14. IV 1886— 29. VI 1937) — грузинський рад. режисер, один з засновників груз. рад. театру, нар. артист Груз. РСР (1933). Н. в с. Анага (Сх. Грузія). В 1907—16 А. вчився на юридичному ф-ті Петербурзького ун-ту. З 1909 виступав з статтями про театральне мистецтво, ставив аматорські спектаклі. Професіональну сценічну діяльність почав 1920 постановкою трагедії С. Шаншіашвілі «Бедро Зманія». З 1924 А. — головний режисер, а 1926—35 — художній керівник театру ім. Ш. Руставелі. Основні постановки, здійснені А.: «Анзор» С. Шаншіашвілі, «Тетнульд» Ш. Дадіані, «Розлом» Б. Лавреньова, «Розбійники» Ф. Шіллера та ін. Вистави А. характеризуються героїко-романтичною піднесеністю, національним колоритом, але в його творчості виявилась водночас деяка національна обмеженість та елементи формалізму. В 1930 очолюваний А. театр ім. Ш. Руставелі успішно виступав у Харкові.

АХО (Aho) Юхані [літ. псевд. Бруфельдта (Brofeldt); 11. IX 1861—8. VIII 1921]-фінський письменник. У кращих творах («Залізниця», 1884, «Розчавлений світом», 1886, та ін.) відображено проникнення капіталізму на село. А. — автор нарисів, новел, повістей з життя інтелігенції, істор. романів. М. Коцюбинський у листі до В. Гнатюка (1904) назвав А. улюбленим письменником. В останні роки життя А. відійшов від реалістичного зображення дійсності.

Тв.: Рос. перекл. — В глуши Финляндии. СПБ, 1895; Железная дорога. Петрозаводск, 1949.

АХРЕМЧИК Іван Йосипович (н. 16. XII 1903) — білоруський рад. живописець, народ, художник БРСР (з 1949). Закінчив Моск. художньо-технічний ін-т (1930). Працює в галузі станкового та монументального живопису. В 30-х рр. написав картини «Прихід червоних до Мінська», «Осинторф». У післявоєнний період створив розписи в фойє театрів юного глядача і оперного та (разом з Г. Да-видовичем) у залі Білорус. т-ва культурного зв'язку з закордоном у Мінську. Найбільш відомими творами станкового живопису А. є картина «Оборона Брестської фортеці», портрет народ. арт. СРСР Г. Глєбова.

АХРОМАТИН (грец. α — не і κρομα — колір) — речовина клітинного ядра, яка слабо фарбується при гістологічній обробці. Пор. Хроматин.

АХРР (Асоціація художників революційної Росії) — творче об'єднання радянських художників 1922—32. АХРР боролася за нове рад. образотворче мистецтво, зрозуміле народові, за відображення героїки, життя і побуту Червоної Армії, робітників, селянства. АХРР рішуче виступала проти формалістичного мист., за оволодіння традиціями передвижників. З нею зв'язані перші перемоги соц. реалізму в радянському образотворч. мистецтві. Активними учасниками АХРР були: М. Касаткін, П. Радімов, Є. Кацман, Г. Ряжський, Ю. Чепцов, М. Греков, Б. Йогансон, Ф. Богородський, І. Бродський, О. Герасимов та ін. АХРР мала численні філіали, зокрема в Києві і Полтаві. Вона організовувала великі тематичні виставки. У виставці «Життя і побут народів СРСР» (1927) брали участь укр. художники.

АХТУБА — лівий рукав Волги, який відділяється від неї за 21 км на Пн. від Сталінграда. Довж. бл. 520 км. Старий вхід в А. з Волги перекритий греблею. Нижче, через о. Зелений, проритий новий канал довж. 6,5 км.

АХУНБАБАЄВ Юлдаш (1885—28. II 1943) — державний діяч Радянського Узбекистану. Н. в кишлаку Джой-Базарі Ферганської обл. До 1917 служив у баїв. 1916 А. брав активну участь у народ, повстанні проти царизму, за що був ув'язнений.

<img src="part9-13.jpg" alt="part9-13.jpg" width="160" height="211">

Після Великої Жовтн. соціалістич. революції А. виступив як організатор джойба-зарської бідноти; учасник боїв проти басмацтва. 1921 вступив до лав Комуністичної партії. Далі працював у повітових та обласних партійних і радянських організаціях. У 1925 на 1-му Установчому з'їзді Рад Узбекистану був обраний головою Президії ЦВК Узбекистану. На 3-му Всесоюзному з'їзді Рад був обраний членом ЦВК СРСР, згодом членом Президії ЦВК СРСР. У 1938 А. обирався Головою Президії Верховної Ради Узбецької РСР, заступником Голови Президії Верховної Ради СРСР. А. — делегат XIV—XVIII з'їздів ВКП(б) і XIV—XVIII загальнопартійних конференцій. Нагороджений орденом Леніна і двома орденами Трудового Червоного Прапора.

АХУНБАЄВ Іса Конойович (н. 24. IX 1908)— киргизький рад. хірург, академік АН Кирг. РСР (з 1954; з того ж року — її президент), членкор. АМН СРСР (з 1948), депутат Верховної Ради СРСР 2—4-го скликань. Член КПРС з 1943. Н. в с. Тура Гітарі Баликчинського р-ну Кирг РСР в сім'ї селянина. Закінчив Ташкент. мед. ін-т (1935). В 1946 —про фесорКирг мед. ін-ту (з 1948 — його директор). Праці А. присвячені вивченню ендемічного зоба в Киргизії, проблемі тиреотоксикозу, апендициту у дітей та хірург лікуванню ехінококозу легень. Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, трьома орденами «Знак пошани».

<img src="part9-14.jpg" alt="part9-14.jpg" width="157" height="200">

АХУНДОВ Велі Юсуфович(н. 15. V 1916) — парт. і держ. діяч, Перший секретар ЦК КП Азербайджану. Член КПРС з 1939. Н. в селищі Сараї Бакинської губ. в сім'ї робітника. Закінчив Бакинський індустріальний техні-

<img src="part9-15.jpg" alt="part9-15.jpg" width="157" height="209">

кум і Азербайджанський медичний ін-т. В 1946 після демобілізації з Радянської Армії А. обраний головою Республіканського комітету профспілки медичних працівників. У 1949 призначений заступником міністра охорони здоров'я. 1954 — міністром охорони здоров'я Аз. РСР. В лютому 1958 обраний членом Бюро і секретарем ЦК КП Азербайджану, з червня 1958 — Голова Ради Міністрів Аз. РСР. З липня 1959 — Перший секретар ЦК КП Азербайджану. А. — депутат Верховної Ради Азербайджанської РСР; був делегатом XXI з'їзду КПРС.

АХУНДОВ Мірза Фаталі (12. VII 1812 — 10. III 1878) — видатний азербайджанський мислитель-демократ, філософ-матеріаліст, письменник і громадський діяч. Основоположник азербайджанської драматургії і прози, літ. критики, реформатор арабського алфавіту. Н. в м. Нусі. Вчився в рос. школі, працював у Тифлісі перекладачем. Світогляд А. формувався під впливом рос. революціонерів-демократів і передових письменників. Початок літ. діяльності припадає на 30-і рр. 19 ст. Перший значний твір — поема «На смерть Пушкіна» (1837). Найбільших успіхів досяг у драматургії. За 1850—55 написав шість комедій, заклавши основу нац. драматургії і театру (поставлеві в рос. перекладі самого А. — у 1851, азерб. мовою — 1873). У п'єсах (найзначніша з них «Пригода скнари») і повісті «Одурені зірки» розкривав пороки феодальної верхівки, духівництва, захищав інтереси народних мас, пропагував науку й освіту. В питаннях естетики А. стояв на передових позиціях свого часу. Виступав проти безідейності й формалізму в л-рі, боровся за реаліст. мистецтво. Осн. завданням л-ри вважав служіння громадським інтересам. А. — матеріаліст-атеїст. З позицій матеріалізму розв'язував питання теорії пізнання, піддавав нищівній критиці ідеалістично-містичну ідеологію. Вказував на непримиренність між релігією і наукою, підкреслював згубний вплив ісламу на життя народів Сходу. Але в розумінні суспільних явищ залишився на позиціях ідеалізму. Підсумок всієї діяльності А. — філософсько-політичний трактат «Три листи...». Це блискучий зразок войовничої публіцистики, перший азерб. революційний твір, спрямований проти феод. гніту, фанатизму й мракобісся на Сході. А. висловив сміливу думку про повалення влади гнобителів, пропагував нові прогресивні ідеї. Творчість А. — великого художника-реаліста — мала вплив на розвиток

<img src="part9-16.jpg" alt="part9-16.jpg" width="156" height="194">

реаліст. л-ри й передової суспільної думки в Азербайджані, а також у країнах Сходу.

Тв.: Азерб. мовою— Есерлери. Чилд 1—3. Баки, 1938; Рос. перекл. - Избранное. М., 1956.

Літ.: Рафили М. М. Ф. Ахундов. Баку, 1957.

АХУНДОВ Сідгі Рухулла Фатулла огли (21. III 1886 — 5. V 1959) — азербайджанський рад. актор, нар. арт. СРСР (1949). Н. в с. Бузовнаї біля Баку. На сцені азерб. театру з 1906. Створив галерею різнохарактерних образів в азербайджанському, російському та зх.-європейському репертуарі: Агаларов («Ранок Сходу» Мамедханли), Лір, Яго («Король Лір» і «Отелло» Шекспіра), Городничий («Ревізор» Гоголя) та ін. Сталінська премія, 1948.

АХУНДОВ Сулейман Сані (3. X 1875 — 29. III 1939) — азербайджанський рад. письменник, драматург. Н. в м. Шуші. По закінченні семінарії (1894) вчителював. Перший твір — комедія «Скнара» (1899). В оповіданнях, написаних після 1905, закликав до боротьби за визволення народу («Зоря свободи», «Бенкет»). Написав п'єси «Колесо фортуни», «Соколине гніздо» (1921) про боротьбу за встановлення Рад. влади в Азербайджані; драму «Кохання та помста» (1922). В оповіданнях «Східні дипломати», «Останні надії» викривав колоніальну політику імперіалістів на Сході; твір «Пес містера Грея» (1927) присвятив революц.-визвольній боротьбі трудящих Китаю. Широко відомі дитячі «Страшні оповідання» (1912—13).

Тв.: Рос. перекл. — Страшные рассказы. Баку, 1958.

АХЧУ (Асоціація художників Червоної України) — творче об'єднання українських радянських художників. Засн. 1926, АХЧУ мала свої філіали в багатьох містах УРСР, організовувала художні виставки філіалів та всеукраїнську в Харкові (1927). Чл. АХЧУ були відомі українські художники: К. Трохименко, І. Шульга, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, Г. Світлицький та ін. АХЧУ, як і АХРР, боролась за реалізм у мистецтві, за рад. тематику в творчості, за освоєння вітчизняної спадщини. Існувала до 1931.

АЦЕТАЛІ — органічні сполуки, що утворюються при взаємодії спиртів і альдегідів при наявності мінеральних кислот. Напр., з формальдегіду і метилового спирту одержують метилаль, який є анестезуючим засобом: СН₂О+2СН₃ОН <=> СН₂(ОСН₃)₂ + Н₂О. А. — рідини з приємним запахом, нерозчинні у воді.

АЦЕТАТИ (лат. acetum — оцет) — солі оцтової кислоти. Кристалічні речовини, здебільшого добре розчинні у воді. А. заліза, алюмінію, хрому вживаються при протравному фарбуванні тканин. А. свинцю (свинцевий цукор) — отруйна речовина, А. міді — зелена фарба.

АЦЕТИЛЕН С₂Н₂ — ненасичений вуглеводень з потрійним зв'язком. А. безколірний газ, і⁰ кип. — 83,8°, розчинний у воді, спирті, найкраще в ацетоні. Суміші А. з повітрям вибухають від іскри, т-ра горіння А. досягає 3200°. А. утворює ацетиленіди срібла, міді і ртуті (вибухові речовини). В пром-сті А. одержують розкладом кальцію карбіду водою. Розроблено методи одержання А. з природних газів (метану) та нафтопродуктів. А. широко використовують при зварюванні металів, для освітлення, у важливих органічних синтезах (оцтової кислоти, етилового спирту, ацетону, пластичних мас тощо).

АЦЕТИЛХОЛІН СН₃СООСН₂СН₂NOH(СН₃)₃ -органічна речовина, оцтовокислий ефір холіну; міститься в тканинах (найбільше в нервовій) хребетних і багатьох безхребетних тварин. А. є однією з речовин, що сприяють передачі нервового збудження, — медіатором. Виділяється закінченнями деяких нервових волокон. При введенні в організм викликає уповільнення серцебиття, зниження кров'яного тиску, посилення перистальтики.

АЦЕТИЛЦЕЛЮЛОЗА [С₆Н₇О₂(ОСОСН₃)₃]_n -складний ефір целюлози і оцтової кислоти. А. — біла аморфна маса, питома вага 1,3; нестійка до дії лугів і мінеральних кислот. Одержують А. гомогенним методом, діючи на целюлозу ангідридом оцтової кислоти при наявності каталізатора та розчинника, або гетерогенним, ведучи реакцію в середовищі нерозчинників (бензол, толуол). Внаслідок цих реакцій утворюється тріацетилцелюлоза (первинна А.), в якій міститься 61,5 — 62,5% зв'язаної оцтової к-ти. А. первинна мало гігроскопічна. Застосовують її для електроізоляції, виробництва кіноплівок та штучного шовку, в хірургії. Число розчинників тріацетилцелюлози дуже обмежене (оцтова к-та, хлороформ, метиленхлорид), тому в промисловості використовують гол. чин. вторинну А., в якій міститься 53—56% зв'язаної оцтової к-ти. Одержують її частковим омиленням тріацетилцелюлози. Вторинна А. розчиняється у значно більшому числі розчинників. Використовують її для виробн. штучного шовку, виготовлення лаків, вогнетривкої кіноплівки, пластмас, безосколкового скла тощо. Вироби з А. пропускають ультрафіолетове проміння, малогігроскопічні, механічно міцні, практично негорючі. З підвищенням т-ри (до 200—280°) А. поступово набуває плинності, що має значення у виробництві пластмас.

Літ.: Роговин 3. А., Шорыгина Н. Н. Химия целлюлозы и ее спутников. М. — Л., 1953.

АЦЕТОН, диметилкетон (лат. acetum — оцет) СН₃СОСН₃ — найпростіший кетон. Безколірна горюча рідина з характерним запахом, t° кип. 56,1°, змішується з водою, спиртом, бензином та ін. А. — розчинник для багатьох органічних речовин. Одержують А. термічним розкладом ацетату кальцію і контактним способом з оцтової кислоти. В пром-сті А. добувають синтезом з нафтових газів, а також бродінням крохмалистих речовин. А. застосовується як розчинник при виготовленні лаків, ацетатного шовку, кіноплівки; для синтезу каучуку, індиго тощо, а також в хіміко-фармацевтичній промисловості.

АЦЕТОНОВІ ТІЛА (кетонові тіла) — група органічних речовин: ацетон, що утворюється в організмі при деяких хворобливих станах, і β-оксимасляна та ацетооцтова кислоти — проміжні продукти обміну жирів. При посиленому утворенні А. т. спричиняються до інтоксикації організму.

АЦИДОЗ (лат. acidus — кислий) — порушення кислотно-лужної рівноваги в організмі в бік підвищення кислотності. Розрізняють компенсований А., при якому спостерігається лише зменшення лужних резервів крові й тканин без помітного підвищення їхньої кислотності, і некомпенсований, при якому реакція крові й тканин зрушена в бік збільшення кислотності. Найчастіше спостерігається обмінний, або негазовий, А., що настає внаслідок скупчення в організмі нелетких кислот (при деяких захворюваннях печінки, нирок, діабеті) або при втраті лужних сполук (при тривалому блюванні, проносах). При затримці виділення вуглекислоти легенями (під час приступу астми, при тяжкій задишці) виникає дихальний, або газовий, А. Лікування А. — усунення безпосередньої причини його виникнення, лікування основного захворювання. Рекомендується також приймання соди та лужної мінеральної води.

АЦИДОФІЛІЯ — здатність структурних елементів клітин і тканин фарбуватися кислими барвниками при гістологічній обробці. Назва А. виникла від лат. acidus — кислий. Кислими барвниками фарбуються елементи, що мають лужні властивості. Цією здатністю користуються для розрізнення деяких структурних елементів (напр., клітин крові) при мікроскопічному дослідженні тканин. Пор. Базофілія.

АЦИДОФІЛЬНЕ МОЛОКО (ацидофіліє)- сквашене ацидофільними паличками пастеризоване коров'яче молоко. Викликаючи в товстих кишках молочнокисле бродіння, ацидофільні палички (Bacterium acidophilum) пригнічують життєдіяльність багатьох шкідливих і хвороботворних мікроорганізмів. А. м. застосовують як лікувальний і профілактичний засіб при різних шлунково-кишкових захворюваннях.

В Українському н.-д. ін-ті харчування одержано новий вид молочнокислого продукту — ацидофільно-дріжджове молок о. При його виготовленні, крім чистої культури ацидофільних бактерій, додають також винні дріжджі. Ацидофільно-дріжджове молоко приємне на смак; в ньому багато вітамінів комплексу В та антибіотичних речовин.

АЦИДОФІЛЬНІ БАКТЕРІЇ (лат. acidus — кислий і грец. φιλος — друг) — бактерії, здатні розвиватися в умовах значної кислотності середовища. До А. б. належать оцтовокислі, деякі молочнокислі та інші бактерії. Серед А. б. важливе практичне значення мають ацидофільні палички (Bacterium acidophilum), які викликають молочнокисле бродіння в середовищах з молочним та ін. видами цукру. їх добувають із вмісту кишечника с.-г. тварин і використовують для виготовлення ацидофільного молока.

АЦИКЛІЧНІ СПОЛУКИ (аліфатичні сполуки, жирні сполуки) —органічні сполуки з відкритими ланцюгами атомів вуглецю. Основні класи А. с: насичені і ненасмчені вуглеводні; при заміщенні в них атомів водню на функціональні групи (ОН, NH₂, СООН, СОН та ін.) утворюються інші класи А. с. (спирти, аміни, кислоти, альдегіди та ін.). А. с. входять до складу нафти, природних газів, каучуку та ін. Використовують А. с. в найрізноманітніших органічних синтезах.

АЦС — див. Антиретикулярна цитотоксична сиворотка.

АЦТЕКИ — індіанська народність, що живе в Мексіці. Див. Астеки.

АЧИНСЬК — місто крайового підпорядкування, центр Ачинського р-ну Краснояр. краю РРФСР. Залізнич. вузол, пристань на р. Чу-лимі. 49,5 тис. ж. (1959). Борошномельний і м'ясокомбінати, швейна і мебльова ф-ки, ме-ханіч. і пивоварний з-ди. Будуються (1958): глиноземний, асфальтобетонний заводи, з-д залізобетонних виробів. Є 4 технікуми (індустріальний, елеваторний, с.-г. і рад. торгівлі), пед. і мед. училища, драм. театр, 2 музеї. В районі А. — видобування вугілля і вапняків.

АЧКАНОВ Григорій Павлович (1887— 1939) — один з керівників Одеської більшовицької організації, профдіяч. Н. у м. Одесі в сім'ї моряка. За фахом — судновий механік. До більшовицької партії вступив 1904. З 1905 — член підпільного Одеського к-ту РСДРП. Не раз зазнавав арештів. У 1917 — член комітету РСДРП(б) і президії Ради робітничих депутатів м. Одеси; брав участь у створенні Червоної гвардії. У 1918 А. — член ревкому при Центральному виконавчому комітеті Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеської обл. (Румчерод), комісар пошти і телеграфу Одеського Раднар-кому. З 1923 — голова ЦК спілки працівників водного транспорту. З 1926 — генеральний секретар міжнародного комітету пропаганди і дії транспортників, член Центральної Ради Профінтерну. З 1931 — заступник начальника Радторгфлоту.

АЧЧЕЛЕРАНДО (італ. accelerando) — поступове прискорення темпу виконання музичного твору.

АШАНТІ — народ групи акан, що живе в державі Гана (Зх. Африка). Чисельність — 580 тис. чол. Мова — ашанті, належить до гвінейської групи мов. А. — негроїди. А. займаються землеробством (вирощують боби, какао, маніок, ямс, кукурудзу, просо, каучукові дерева та ін.), ремеслами; працюють в золотопромисловості, на лісорозробках тощо. В 1719 А. створили незалежну державу Ашанті. В ній високого розвитку досягли ремесла (бронзо- і золотолитво, різьба по дереву, гончарство), торгівля і народне мистецтво (фольклор, музика). Лише в 1897, після 8 воєн, Англії вдалося силою зброї нав'язати А. свій протекторат. Англійська колонізація надовго затримала розвиток А. Нац.-визвольна боротьба проти колонізаторів завершилась 1957 утворенням незалежної держави Гана.

АШВАГХОША (1—2 ст. н. е.) — один з перших класиків давньої індійської л-ри. Автор великих епічних поем (т. з. магакав'я)— «Буддхачаріта» (до нас дійшло 13 пісень з 28) і «Саундарананда» (збереглося 18 пісень). П'єса «Шаріпутракарана» є найдавнішим зразком індійської класичної драми.

АШВІНИ (індійське — вершники) — в староіндійській міфології боги краси, брати-бли-знята, подібні до героїв грецької міфології Діоскурів. Персоніфікують такі явища природи, як ранок і вечір.

АШЕЛЬСЬКА КУЛЬТУРА - культура ранньої стадії палеоліту. Назва походить від Сент-Ашель, передмістя Ам'єна на р. Соммі у Пн. Франції, де були виявлені кам'яні рубила овальної, круглої та витягнутої форм, а також дрібні знаряддя з крем'яних відщепів. Носіями А. к. були різні археоантропи (синантроп, гейдельберзька людина та ін.). Вони жили первісним стадом в печерах та захищених місцях річкових долин, займались збиральництвом, полюванням, користувались вогнем. А. к. поширена в Сх. і Зх. Європі, трапляються знахідки в Азії та Африці. На території СРСР стоянки А. к. виявлені у Вірменії і Абхазії, Пд. Осетії та на Україні. В УРСР найбільш відома печерна стоянка Кіїк-Ноба.

АШЕНБРЕННЕР Михайло Юлійович (1842—1926) — один з діячів військової організації партії «Народна воля». Н. в Москві в сім'ї військ. інженера. В 1860 закінчив Моск. кадетський корпус. Вихований в дусі ідей революціонерів-демократів, А. відмовився брати участь в придушенні польського повстання 1863. Під час служби в Миколаєві А. вступив 1882 до підпільного революц.-військового гуртка. Згодом А. дістав завдання налагодити зв'язки між окремими військовими гуртками і об'єднати їхню діяльність, але був виказаний провокатором С. Дегаєвим. У 1884 засуджений на довічну каторгу, яку 20 років відбував у Шліссельбургу. В 1904 звільнений під нагляд поліції. Помер у Москві. Спогади А. надруковані окремим виданням «Військова організація ,,Народної волі" та інші спогади» (1924).

АШКЕНАЗІ (Aškenazy) Людвік (н. 1921) — чеський письменник-публіцист. Н. в м. Тешині. В роки другої світової війни перебував у складі чехословацького військового з'єднання на території СРСР. Автор збірок оповідань, повісті «С'єньфуегос», або сто вогнів», «Дитячих етюдів», серії нарисів про сучасну Америку «Бабине літо».

Тв.: Укр перекл.- Дитячі етюди. К., 1957.

АШКЕРЦ (Aškers) Антон (9. І 1856—10. VI 1912) — словенський поет-реаліст. Писав вірші про минувшину словенського народу — «Стара правда» (1881), «Словенська легенда» (1884) та ін. Найбільш відомі твори — збірки віршів «Балади й романси» (1890), «Нові вірші» (1900) і поеми «Прімаш Трубар» (1905), «Юнаки» (1907), в яких А. виступав проти католицької реакції і австро-угорської монархії.

АШМАР Мухаммед аль (н. 1880) — видатний громадський діяч Арабського Сходу, шейх. У першу світову війну А. активно боровся за визволення арабів з-під турецького гноблення. Після війни був одним із ватажків повстань сірійського народу (1922 і 1925) проти франц. колонізаторів. Засуджений франц. властями до страти, А. емігрував і взяв участь у визвольному русі народів Іорданії та Палестіни проти англ. імперіалістів. Після другої світової війни А. боровся за зміцнення незалежності Сірії, проти агресивних планів імперіалістів на Бл. Сході. При безпосередній участі А. в Сірії були створені комітети прихильників миру. До створення ОАР А. був головою Нац. комітету прихильників миру Сірії. А. — член Всесвітньої Ради Миру, лауреат (1955) Ленінської премії «За зміцнення миру між народами».

АШМАРІН Микола Іванович (1870—1933)— російський рад. тюрколог, основоположник чуваського наукового мовознавства. Чл.-кор. АН СРСР (з 1929). А. підготував 17-томний словник чуваської мови — кращий із словників тюркських мов у СРСР. Досліджував проблеми чуваської, частково татарської та азербайджанської філології.

АШОКА — правитель [273—232 до н. е.] найбільшої в історії Стародавньої Індії держави Маур'я. А. завершив об'єднання майже всієї Індії в єдиній державі. Підкорив територію сучас. Афганістану. Ідеологічною основою держави Маур'я був буддизм, який ревно поширювався А. Від часів А. збереглося понад 30 написів-наказів, вирізьблених на скелях і колонах, в яких вимагалося додержуватися основних принципів буддійської моралі.

АШУГ — народний співець-поет та музикант у азербайджанців, вірменів і сусідніх з ними народів. Відомості про А. зустрічаються з 17 ст. А. складали й виконували ліричні й епічні пісні у супроводі струнних інструментів (саз, кеманча). За Рад. влади створено ансамблі ашугів.

АШХАБАД (з 1919 по 1927 -Полторацьк) — місто, столиця Туркм. РСР. 170 тис. ж. (1959). Розташоване біля підніжжя

<img src="part9-17.jpg" alt="part9-17.jpg" width="460" height="172"> <img src="part9-18.jpg" alt="part9-18.jpg" width="158" height="214">

Ашхабад. 1. Вулиця Ф. Енгельса. 2. На взуттєвій фабриці.

хребта Копет-Даг в Ашхабадському оазисі, за 40 км від держ. кордону СРСР з Іраном. Залізнична станція на лінії Красноводськ— Ташкент. Аеропорт. Повітряне сполучення з Москвою, Баку, Ташкентом, Фрунзе, Ста-лінабадом та обласними центрами Туркменії.

Засн. 1881 під назвою Асхабад як військ. укріплення і адм. центр Закаспійської області. Рад. влада встановлена в грудні 1917. 11—12 липня 1918 есеро-білогвардіиські банди захопили владу і утворили свій «уряд», на допомогу якому були послані війська англ. імперіалістів. 9 липня 1919 Рад. влада була відновлена. 17 липня 1919 Асхабад перейменовано в Полторацьк на честь комісара II. Г. Полторацького; до 1924 був обл. центром Туркестанської АРСР. З утворенням 1924 Туркменської РСР місто стало столицею республіки, 1927 йому присвоєно нац. назву Ашхабад.

Провідними галузями пром-сті А. є легка (текст.), харч. і пром-сть будівельних матеріалів, що працюють на місцевій сировині. Головні підприємства легкої пром-сті: шовкомотальна (союзного значення), прядильно-ткацька, трикотажна, швейна, взуттєва, мебльова ф-ки; м'ясо- і борошномельний комбінати, макаронна, кондитерська, тютюнова ф-ки; винно-горілчаний з-д; металообр. з-ди: тепловозоремонтний, ремонту і виробн. с.-г. інвентаря, заводи буд. матеріалів, 2 склозаводи. Поліграфкомбінат, кінофабрика.

Місто забудоване за прямокутною схемою планування в поєднанні з радіальною. До революції більшість будинків були одноповерховими з сирцевої цегли, з плоскими земляними дахами. За роки Рад. влади місто було реконструйовано і впорядковано, але землетрус 1948 зруйнував А. Відбудова провадиться з урахуванням сейсмічності 1 — 3-поверховими житловими та громадськими будинками. Створено нові парки, сквери з фонтанами та басейнами. Серед нових споруд відзначаються вокзал, драм, театр, будинок ЦК КП Туркменії та ін. В А. ун-т, Академія наук Туркм. РСР, мед., с.-г. ін-ти, 9 серед. учбових закладів, 3 театри, філармонія, 4 музеї.

АШХАМАФ Дауд Алійович (1897—1946)— адигейський рад. мовознавець і перекладач. Відіграв важливу роль у створенні адигейської писемності та у розвитку літ. мови. Автор перших підручників та першого орфографічного словника адигейської мови. А. — співавтор проф. М. Яковлєва у складанні «Граматики адигейської літературної мови» (1941).

Тв.: История черкесских алфавитов. «Записки краевого научно-исследовательского института». Ростов на Дону, 1929.

АШШУР — в ассірійській міфології спочатку місцевий бог-покровитель міста Ашшура; пізніше, коли це місто стає столицею Ассірії, — головний державний бог і покровитель ассірійських царів Зображувався у вигляді крилатого сонячного диска або озброєного царя.

АЮ-ДАГ («Ведмідь-гора») — гора і мис на Пд. березі Криму, за 2,5 км на Пн. Сх. від Гурзуфа. Виступає далеко в море. Утворений з кристалічних порід (лаколіт). Вис. 572 м. Схили круті. Покритий лісом і чагарниками.

АЮШІ (1857—1939) — визначний діяч національно-визвольної боротьби монгольського народу, член Монгольської народно-революційної партії. А. керував антифеодальними й антиколоніальними виступами аратів-кріпаків 1903—06, брав активну участь у русі за незалежність Зовнішньої Монголії (1911), в народній революції (1921) і в будівництві Монгольської Народної Республіки.

АЯЧЧО — місто і порт на пд.-зх. узбережжі о. Корсіка в Середземному м. Адм. центр деп. Корсіка (Франція) 33 тис. ж. (1954). Суднобудування, рибальство, субтропічне плодівництво. А. — батьківщина Наполеона І.