Вікіпедія:Проєкт:Мукачівський район/Освіта в Мукачівському районі

Історичні знання на Закарпатті зародилися у далеку епоху середньовіччя і нерозривно пов’язані з

досягненнями духовної культури в Київській Русі , а згодом у сусідньому Галицько-Волинському
князівстві. Важливою передумовою їх поширення на Закарпатті було прийняття християнства 

грецького обряду, що пов’язано з діяльністю слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія та їх

учнів у 60-х роках ІХ ст. У Закарпатті вже в XV – XVI ст. були відомі окремі пам’ятки 

давньоруської писемності , які могли проникати сюди різними шляхами .

   Подальший розвиток писемності і культури Закарпаття в XVI-XVII ст. , а також зародження та 

поширення історичних знань у той період пов’язані з діяльністю трьох центрів духовного життя

того часу – заснованим русько-литовським князем Федором Корятовичем монастирем на Чернечій 

горі поблизу Мукачева, Грушівським та Краснобрідським монастирями , а також з поширенням друкованих видань Швайпольта Фіоля, Георгія Скорини і особливо Івана Федорова. У бібліотеці Мукачівського монастиря вже в XVII ст.. нараховувалося близько шести тисяч примірників рукописних книг.

   До кращих здобутків давньої писемної культури Закарпаття належить пергаментний рукопис  XIV
– XV ст. «Мукачівський псалтир». Він був власністю бібліотеки Мукачівського монастиря і 

зберігався там до встановлення радянської влади.

   До цінних пам’яток писемності належать також староруські книги XVI-XVII ст. Серед них такі,
як «Ужгородська празднична Мінея » (XVI ст.. ) , «Поляно-Кобилянська Тріодь» (1561 р.),
«Няговське євангеліє»( XVI ст. ). У кінці XIХ ст. знайдені на  Закарпатті й опубліковані з 

коментарями такі «Учительські євангелія»: Скотарське(XVI ст. ), Ізьке, Данилівське(XVIІ ст. ),

Сокирницький збірник (XVIІ ст. ), Углянський збірник «Ключ» (кінець XVIІ ст. ) .Написані вони
також давньоруською мовою із значними доповненнями з розмовної мови русинів. Всі вони мають 

церковний характер.

   Нагромадження історичних знань, перші спроби їх систематизації у формі покрайніх записів та
літописних записок, піднесення загальноосвітнього рівня значної частини народу у другій 

половині 18 ст. сприяли зародженню на Закарпатті історичної науки . Кращі представники

закарпатської інтелігенції вже мали на той час досить широкий науковий світогляд, володіли 

значною джерельною базою для створення власної наукової концепції історичного розвитку.

    Завдяки громадсько-політичній діяльності Михайла Андрелли і особливо Андрія Бачинського ,
важливим розробкам з мовознавства та літературознавства визріли всі умови для появи у кінці 18
ст. вагомих праць з історії Закарпаття. Хоча їх автори – А. Коцак, І. Пастелій, Д. Бабіля

(Бабилович) – основну увагу приділяли мові , історії церкви та релігійним відносинам , все ж

таки в них чітко простежувалася концепція історичного розвитку Закарпаття  - обґрунтування 

автохтонності закарпатських русинів , їх генетичної спорідненості з одноплемінниками на сході

від Карпат . Але саме це і не відповідало  інтересам правлячих кіл Австрійської імперії, йшло 

в розріз з твердженням офіційної історіографії про нібито якусь окремішність закарпатських русинів . Тому чимало історичних праць так і залишилось в рукописі аж до наших днів.

    Однак зупинити закономірний процес зростання національної самосвідомості, вбити у 

закарпатських русинів інтерес до пізнання свого минулого, перешкодити виникненню історичної

науки і виданню праць було вже неможливо . Необхідність створення власних праць диктувалася ще
й тим , що Закарпаття своїм геополітичним розташуванням привертала увагу правлячих кіл різних
держав , які використовуючи офіційну історіографію , всіляко намагалися  обгрунтувати свої 

історичні права на цей край.

    Таким чином , на кінець 18 ст. визріли всі умови для появи наукових досліджень 

закарпатських авторів . До цього їх спонукало і зарубіжна історіографія : необхідно було дати науково обгрунтовану концепцію історичного розвитку Закарпаття. І на рубежі 18-19 ст, така праця вийшла у світ. Її автор – І. Базилович.

      Іоаникій Базилович (1742 -1821 )  після здобуття освіти в Ужгороді та Кошіце викладав
філософію і теологію у Повчанському монастирі, а потім впродовж 38 років був протоігуменом 

Мукачівського монастиря . Тут він розгорнув велику роботу по впорядкуванні бібліотеки , основи

якої заклав єпископ Андрій Бачинський. Тут він написав кілька літературних творів, але був 

опублікований лише один із них.

      Однак Базилович виступає не тільки як відомий  церковний діяч, а й як (і це головне)
засновник історичної науки в Закарпатті. З-під його пера вийшла латинською мовою праця 

«Короткий нарис фундації Федора Корятовича». Ця робота – результат його багаторічних пошуків

автором архівних матеріалів, перша спроба з наукових позицій задовольнити зростаючий інтерес 

громадськості до історії Закарпаття , показати неспроможність угорської офіційної історіографії

сфальсифікувати її , а безпосереднім поштовхом до написання праці було безпідставне намагання
трансільванського єпископа графа Ігнатія Батяні заперечити роль Федора Корятовича як
засновника Мукачівського Монастиря і те, що він сповідував православ’я грецького (східного)
обряду.
       Після такої досить детальної характеристики  основних етапів історичного розвитку
давньоруської держави  дослідник переходить до висвітлення історії Мукачівської єпархії. Із багатьох питань про релігійні відносини заслуговує на увагу висвітлення боротьби мукачівських єпископів грецького обряду за визволення з-під залежності від егерського єпископату латинського обряду. На основі документів показано гостроту цієї боротьби, від результатів якої залежала орієнтація національної самосвідомості русинів  - на Схід чи на Захід. Кульмінацією був відкритий спір між мукачівським і егерським єпископами – І. Брадичем і К. Естергазі.
     Як представник духовенства , І. Базилович не міг обійти мовчанкою Ужгородську унію. Правда укладання «Unione Sacra» («Священної унії») він датує 24 квітня 1646 р., і 1649р. Однак головним зауваженням з приводу того , що відновлення унії 1646 року було обумовлене 3-ма вимогами: 1.залишити за собою право обирати єпископа; 2. Мати самостійність у церковних справах і зберігати грецький обряд; 3.збереження  обрядів греко-слов’янської церкви для збереження національної самобутності;
    Головна заслуга Базиловича полягає в тому, що він започаткував історичну науку в Закарпатті , обґрунтував концепцію історичного розвитку краю, суттю якої є визнання закарпатських русинів автохтонами , які проживали на цій території ще до приходу угорців і етнічно споріднені  із східними слов’янами . Він заклав основу цієї джерельної бази з історії духовної культури історичного Закарпаття , історії церкви  та релігійних  відносин . Вивчення цієї проблеми стало предметом  спеціального дослідження таких представників закарпатської  історіографії як А. Балудянський, І.Кондратович , В.Гаджега, С. Пап. І особливо важливим є той факт, що перший історик Закарпаття розглядав давню історію русинів не ізольовано, не як окремішнього народу, а на фоні історії  східного слов’янства, утворення ним давньоруської держави – Київської Русі. В умовах денаціоналізаторської політики австрійських властей він доніс до читачів відомості з історії держави у єдиноплемінників на сході, розказав про її розвиток, зміцнення і місце у міждержавних відносинах Європи в ІХ – Х ст. 
   За відсутності умов для друкування рукописи вчених покоїлися в стінах каплиць. Одні з них (М. Лучкая ) виявлені лише сьогодні, інші (Д. Бабілі, І. Пастелія, І . Фогарашія) так і залишаються невідомими . А тим часом добре починання І. Базиловича знайшло своє продовження у працях тих закарпатських авторів , які жили у Росії.  Уже в 1804 р. тут зявилася перша праця з історії Закарпаття російською мовою. Її автор  - Іван Семенович Орлай – педагог , лікар , історик.
   Іван Семенович Орлай  народився в с. Давидково на Мукачивщині в 1771 року. Навчався в гімназіях Ужгорода та Карей (Румунія). Вищу освіту здобув у Львівському університеті, де навчався на філософському та богословському факультетах.
   Іван Орлай – представник закарпатської інтелігенції XVIII ст.. , який першим емігрував у Росію в 1791р. Він закінчив Медичну академію в Санкт-Петербурзі, підвищував фаховий рівень у Відні, а після повернення був призначений секретарем Медико-хірургічної академії.
   У 1807 році його обрали членом «Московского общества испытателей природы», Кенінгсберзький університет присвоїв йому звання доктора філософії, а 1810 р. він був обраний почесним доктором Ерланзького та Ієнського університетів.
   І. Орлай відзначився як педагог-демократ. Він відстоював позастанову систему навчання та право дітей бідних батьків здобувати освіту на рівні з маєтними. Як талановитого педагога Івана Орлая було призначено директором Гімназії вищих наук ім. Безбородька в Ніжині(1821-1826).
   А в 1821-1825 рр. І. Орлаю судилося навчати і виховувати тут Миколу Гоголя.
   Високу майстерність виявив Орлай також будучи директором Рішельєвського ліцею в Одесі у 1826-1829 рр.
   Тут, в Одесі, 27 лютого 1829 року і скінчив свій земний шлях на 58-му році життя Іван Семенович Орлай. 
   Хоча Іван Орлай не був професійним істориком , він залишив помітний слід в історіографії .
   У 1804 році в журналі «Северный вестник», який виходив у Санкт-Петербурзі, опублікував статтю  з історії Закарпаття «История о Карпато-Россах  или о переселении Россиян в Карпатския горы и о приключениях с ними случившихся ». Сам факт появи даної статті з історії Закарпаття став знаменною подією в Російській історіографії. Адже для науковців того часу  цей край був , зі слів відомого славіста  П. Шафарика – «невідомою землею». 
   У статті він вперше досліджував історію Закарпаття IX –XVIII ст. На тлі великого переселення народів автор цікаво розповідає про перехід угорських племен з Азії через Карпати в Паннонію і заснування ними тут Угорської держави . Цією статтею започатковано дослідження важливої теми добросусідських взаємин між угорським і  українським народами.
   Дослідник охарактеризував основні етапи історичного розвитку Закарпаття , обґрунтував право закарпатських русинів як нащадків «київських русичів» на політичне існування , підкреслив важливу роль русько-литовського князя Федора Корятовича.
   Слід віддати належне І. Орлаю і в правильній оцінці духовності закарпатців : перебуваючи далеко від рідного краю, він палко захищав національну гідність рідного народу , дав достойну відсіч спробам чужинців виставити закарпатців темними і неосвіченими. Так , у рецензії на словник французького автора Мак-Карті, який зробив таку спробу, він вказує, що закарпатці мають своїх вчених, які здобули загальне визнання як вдома, так і в Росії. 
   Заслуга вченого і в тому , що своєю статтею , він привернув увагу російських і українських славістів до історії Закарпаття. А вперше звернув увагу на статтю відомий російський історик М.Карамзін . Стаття настільки вразила Карамзіна , що він виявив бажання особисто познайомитися з автором, про що свідчить  лист від 26 вересня 1808 року до відомого російського історика і громадського діяча О. Тургеньєва.
   Іван Орлай сприяв дальшому розвитку історичної науки. Його цілком правомірно можна вважати одним з родоначальників історіографії Закарпаття. Розпочату ним справу підхопили і далі розвинули такі талановиті вчені-історики 19 ст. як Ю.Г. Венелін, М.Лучкай, О. Духнович , А. Кралицький, та ін. Однак знадобилося ще рівно 70 років для того , щоб в Закарпатті вийшла у світ  перша друкована праця. Тим часом історію Закарпаття продовжували вивчати в Росії. Справу Івана Орлая наслідував другий закарпатець – Юрій Іванович Гуца-Венелін.
    Юрій Гуца-Венелін народився в с. Тибава Свалявського району Закарпатської області в сім’ї священника. Батьки його мешкали спочатку в с. Студене , а потім  - в с. Синевирі Міжгірського району. Закінчивши початкову школу , Юрій Іванович  продовжив навчання в  ужгородських гімназіях  та духовній семінарії , а згодом  - у Сату-Марському ліцеї. Шлях юнака пролягав до церкви , але  вона не приваблювала його. Юрій прагнув більшого , ніж можна було одержати за умов Австрійської імперії виходцеві з русинського народу. 
   Формування Ю.І Гуци як вченого і громадського діяча почалося в ті часи , коли Закарпаття входило до складу тодішньої Австрійської імперії. Тому саме з народного середовища виходила передова інтелігенція , яка активно включалася в громадсько-політичний рух , збагачуючи рідне письменство , історію та культуру, поширюючи освіту серед населення. 
   На складному хоч і досить короткому шляху Ю. Гуци слід окремо виділити навчання його в Ужгороді. Значного впливу він зазнав і з боку талановитого вихователя молоді І. Фекете. Треба врахувати, що Ужгород на початку ХІХ ст..  був одним з важливих центрів славістики. Тут знаходилася одна з найбільших бібліотек  єпископа А. Бачинського. 
   Наступний важливий період життєвого шляху Ю.І. Венеліна, який визначив коло його наукових інтересів , пов’язаний із навчанням у Сату-Марському ліцеї. Цей період його життя недостатньо засвідчений документами. Згадки про нього збереглися хіба що в спогадах його брата І. Молнара, який разом з ним тут студіював і став одним із перших його біографів .
   У працях Молнара зазначається , що у 1821 році , навчаючись у Сату-Марському ліцеї, Венелін багато часу приділяє роботі над працями стародавніх авторів, і в першу чергу , з питань історії та філософії.
   Велика спадщина Венеліна в сфері болгаристики. Він видав першу книжку з історії болгарського народу. Написав першу граматику болгарської мови, був одним з перших збирачів фольклору болгар, видрукував перший збірник древніх історичних болгарських грамот. Підсумком його наукових пошуків справедливо вважається двотомна праця «Древние и нынешние болгаре в политическом…». Славіст дійшов справедливого висновку: болгари – не тюрки, як це помилково  вважали вчені тієї епохи, а слов’яни.
   Юрій Гуца- Венелін написав також статтю з історії Закарпаття «Несколько слов о Россиянах Венгерских и также одно слово историческое  о православной греко-восточной церкви в Венгрии ». Рукопис її опублікував І. Свеціцький у своїх «Материалах» у 1905 р. Стаття залишилася незакінченою – автор встиг розглянути питання за період з 9 до середини 14 ст. Серед них такі , як розселення східних словян , прихід угорських племен в паннонію і створення ними угорської держави , прийняття християнства, угорсько-руські зв’язки , переселення на Закарпаття русько-литовського князя Федора Корятовича.

Нажаль , доля розпорядилася так , що Ю. Венелін не встиг написати ґрунтовну працю з історії Закарпаття , матеріали для якої активно збирав. Без сумніву Юрій Гуца -Венелін створив би якісні нові дослідження як з історії словян так і з минулого рідного краю. Слушно зауважив В. Гнатюк у 1902 р. : «Талановитий, енергійний, з прикметами новатора й провідника , він так би здався для відродження Угорської Русі». Та виконати цю місію випало на долю Михайла Лучкая , завдяки наукові й діяльності якого у Закарпатській історіографії настав якісно новий етап.

    Михайло Михайлович Лучкай народився 19 листопада 1789 року в с. Великі Лучки на Мукачівщині у бідній багатодітній сім’ї священнослужителя Михайла Попа. Мати – Марія Дзямко. Він сам згадував, що мав чотирьох сестер і одного брата, серед яких був старшим. Від назви рідного села згодом прийняв псевдонім Лучкай.
      У селі ще не було школи , і хлопчика віддали на науку до місцевого дяка, який навчав дітей у «своїй приватній квартирі початков віри , молитві і подібного». З таким багажем знань поступив в Ужгородську гімназію. Після її закінчення почав вивчати філософію у Великому Варадині , яку закінчив у 1812 році і поступив у Віденську греко-католицьку семінарію-Барбареум.
      У 1827 році енергійний і здібний богослов призначається  парохом Ужгорода. Він «підняв  нараз духовну жизнь вірників і упорядкував і матеріальний стан церкви , і фари парохіальних будинків , і цілої парохії…»
      Ще за життя М. Лучкай  здобув собі європейське визнання. Відомий чеський поет і вчений Ян Коллар поставив його ім’я поряд з такими вченими-славістами як Досифей Обрадович, Йосип Обрадович , Ян Неєдли та Вук Караджич . 
      У період феодально-кріпосницької реакції і наступу політики денаціоналізації  з боку панівних класів Австрії. М. Лучкай ставить собі за мету показати, що Закарпаття має своє ім’я , свою історію, що воно кровно споріднене  із своїми одноплемінниками на сході від Карпат. Він залишив нащадкам фундаментальний рукопис – шеститомну «Історію карпатських русинів» на 1437.
      До його імені у ХІХ ст.. звертали такі дослідники історії  Закарпаття як Т. Легоцький, Ю. Жаткович , Є. Сабов. Їх цікавив стан розробки М. Лучкаєм мовчазних питань, зокрема роль і місце в українознавстві його «Граматики слов’яно - руської». А його історична спадщина так і залишилася недослідженою. 
   Насамперед , дослідник вказує на труднощі при вивченні давньої історії, оскільки «…першопочатки народів і племен , загублені в сивій давнині , ховаються від допитливих істориків і жоден із них не був і не буде настільки щасливим , щоб висвітлив усе неясне, розвіяв сумніви , викрив приховану правду , і , таким чином , задовольнив своє та інших бажання».
   М. Лучкай сповна використав архівні матеріали Мукачівської греко-католицької єпархії, давньоруські і угорські літописи, матеріали наукових бібліотек Рима, Флоренції та Лукки. Науковістю відзначається істографічний аспект праці. Її автор уміло  веде дискусію і знайомить нас з такими істориками  як Бейєр , Шлецер, Енгель, Фесслер, Катона та ін.
   Питання історії Закарпаття М. Лучкай розглядає у тісному взаємозв’язку з історією Угорщини і на фоні загальноєвропейських подій. Це засвідчує його глибоку обізнаність з сучасним йому станом розвитку історичної науки в Росії і в Західній Європі.
   Заслуговує на увагу характеристика політичного розвитку Угорщини. М. Лучкай глибоко вникає в суть складних політичних взаємовідносин Угорщини з Австрією і обох їх з Туреччиною у XVI ст. 
   Ряд висновків, думок відзначаються новизною і оригінальністю. М. Лучкай повів мову про народні і народо-визвольні рухи в Угорщині. Так, вперше в закарпатоукраїнській історіографії вчений розповів про повстання в Угорщині під проводом Імре Текелі, Ф. Ракоці ІІ , спрямовані проти Габсбургів; чи не першим він  вказав на тяжке становище селянських мас. Описавши їх боротьбу проти феодально-кріпосницького гніту. У ній вперше характеризується селянська війна під проводом Д. Дожі в 1514р.М.Лучкай знайомить нас з особистістю вождя повсталих – Д.Дожею. 
     М. Лучкай не вважав селянське повстання позитивним фактом і змальовував його не в романтичному стилі, а таким, яким воно було в дійсності. Повстанці, охоплені ненавистю до існуючих порядків , «куди йшли, розповсюджували пожари,руйнування і вбивства, навіть більш віддалені поселення , почувши про мету і рух своїх однодумців, вважали , що настав час : треба скинути ярмо поміщиків, все пустошать, грабують, рівняють із землею».
      Наукова діяльність М. Лучкая викликала  жвавий інтерес у відомих словянських просвітителів. Зустрітися з М. Лучкаєм  вважали за необхідне всі вчені які перебували в Ужгороді : російські (І. Срезневський), українські (Я. Головацький), польські (А. Кухарський), та ін. Його ім’я вписано на сторінках альманаху «Русалка Дністровая», що був виданий у Будапешті в 1837 р. 
     У післявоєнний час науковою спадщиною М.Лучкая займалися тільки за кордоном . У нас же наукова спадщина М. Лучкая як історика почала вивчатися з 90-х років . Він закономірно представлений як патріарх закарпатської історіографії, яку успішно розвивав ряд вчених, зокрема Олександр Духнович.
     Народився О Духнович 24 квітня 1803 р. в с. Тополя Гулинського округу на Пряшівщині (нині Словаччина) в родині сільського священика.У 1821 р. закінчив Ужгородську гімназію, у 1827 р. — духовну семінарію. З 1844 по 1865 р. працював у Пряшеві домашнім учителем, урядовцем у єпископській канцелярії, священиком і каноником, потім викладав російську мову в Пряшевській гімназії.
      Соціально-політична діяльність О. Духновича була спрямована на захист Закарпаття від його зугорщення, за що в 1848 р. зазнав гострих переслідувань. О. Духновича називали «великим будителем Закарпаття». Він написав низку патріотичних поезій, зокрема: «Я русин був. єсьм і буду», « Підкарпатськії русини» (що в 1919—1938 рр. були гімном закарпатських українців), «Счастіє жизни», «Последняя моя песнь».
       Культурну діяльність почав зі збирання українських народних пісень, опублікованих у 1878 р. Я. Головацьким. З 1850 р. заснував «Литературное заведениє Пряшивское», що проводило культурно-просвітню діяльність. За два роки існування товариством було видано підручники з географії та історії, літературно-художні альманахи, засновано краєзнавчий музей. У тому ж 1850 р. написав драму українською мовою «Добродітель перевищує багатство», опублікував численні статті у виданнях «Вестник» (Відень), «Церковна газета» (Будапешт), «Слово» (Львів) та ін. О. Духнович відомий як автор підручників для народних шкіл: «Книжиця читальная...» (1853), «Хліб душі» та ін.
       Мету виховання О. Духнович вбачав у формуванні громадянина й патріота, людини освіченої, фізично й морально здорової. Був одним із засновників трудового виховання в Україні.У центрі всіх творів О. Духновича — людина і її ставлення до суспільства. Все своє свідоме життя письменник прагнув відповісти на питання: «Що я є, чому живу на землі, що потрібно робити?».
       Головна теза освітянської концепції О. Духновича: становище людей не є фатально визначеним, бо завдяки освіті й моральному самовдосконаленню люди стають господарями своєї долі. Важлива роль у формуванні людини, твердить педагог, належить вихованню, а не природним нахилам. У рідній мові, її розвитку О. Духнович вбачав не лише важливу зброю у боротьбі проти денаціоналізації українців Закарпаття, а й засіб поширення освіти.
       У 1857 р. була опублікована головна праця О. Духновича — підручник «Народна педагогіка» (перший підручник з педагогіки не лише в Закарпатті, айв усій Україні). Призначалася вона для батьків і вчителів, була побудована у формі катехізу. В книжці було популярно викладено засади виховання.
       Серед багатьох проблем , які свого часу піднімав О. Духнович , однією з важливих і цінних  , котра не втратила своєї вагомості і в наш час , є проблема вчителя.     За визначенням просвітителя, педагогіка  - це «художество художеств», а вчитель стоїть вище художника, бо має справу з людиною , а не з річчю. А тому Духнович ставив високі вимоги до вчителя , обґрунтував важливі дидактичні положення, наполягав на тісному поєднанні навчання з практикою, в комплексі розглядав розумове виховання, важливим виховним засобом вважав фольклор. 
   О. Духновичем поправу пишається  вітчизняна педагогічна наука. По його підручниках протягом десятиліть здобували освіту закарпатоукраїнці. Для переважної більшості учнів і вчителів  підручники Духновича  були енциклопедією наукових знань. Їх без вагань можна віднести до того фронту, що складає найкраще неповторне і цінне надбання вітчизняної педагогічної думки , бо вони були новим кроком, новим досягненням в царині освіти .            
   Завершуючи дослідження теми «Історична наука в Закарпатті (кінець  XVIII– перша половина XX ст.  )», можна зробити ряд висновків. Насамперед треба відзначити , що витоки закарпатської історіографії сягають у добу середньовіччя. Важливою передумовою її розвитку була поява слов’янської писемності, монастирів, що стали культурно-освітніми, а згодом і науковими осередками, при яких з рукописних книг, котрі надходили різними шляхами зі східнослов’янських земель, формувалися архіви та бібліотеки.
   Появі перших наукових праць передував тривалий період накопичення історичних знань, первісними формами яких були покрайні записи (маргіналії). Вони і сьогодні слугують важливим джерелом при вивченні соціально-економічного та духовного життя краю в період середньовіччя. Поступово покрайні записи переходять у невеликі літописи. Такими є уривки з Мукачівського літопису XV ст. , літописні записки священника Є. Вусняка і «Про походження поселення Гукливе», особливо «Гуклива літопись», що описує події 1660-1830 рр.
   Наприкінці XVIII ст. вже чітко вимальовуються контури наукових праць з історії Закарпаття – з’являється рукописна праця І. Пастелія «Про походження русинів», а його матеріали з історії Спишської жупи ввійшли у п’ятий том «Історії карпатських русинів» М. Лучкая.
   Необхідність створення власних праць диктувалася й зовнішніми обставинами – Закарпаття своїм геополітичним розташуванням привертало увагу правлячих кіл різних держав, і офіційна історіографія всіляко намагалася обґрунтувати їх історичні права на цей край.

Наприкінці XVIII cт. визріли як внутрішні, так і зовнішні фактори, що сприяли появі в Закарпатті історичної науки. Її основоположником є Іонакій Базилович – автор першої праці з історії Закарпаття.

   Започатковану І. Базиловичем закарпатську історіографію далі розвивали в Росії І. Орлай та Ю. Венелін. Їх історичні погляди зводилися до обґрунтування спільного етнічного походження закарпатських русинів з «київськими русичами».
   Якісно новий етап у розвитку закарпатської історіографії пов'язаний з науковою діяльністю М. Лучкая , який залишив нащадкам рукописну працю «Історію карпатських русинів» у 6 томах. Дослідники уперше не тільки в закарпатській, а й усій вітчизняній історіографії поставив на наукову основу розробку цілого  комплексу проблем соціально- економічного , суспільно-політичного та духовного життя Закарпаття.
   Отже, треба пам’ятати , що історична наука на Закарпатті зародилася і розвивалася в умовах іноземного поневолення, і не в державницьких , а в ініціативних формах , завдяки особистому старанню прогресивної частини інтелігенції.