Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Абсолютизм

АБСОЛЮТИЗМ

(від лат. absolutus — безумовний, необмежений) — форма держ. правління, за якої верховна влада повністю належить монархові (царю, імператорові, королю), здійснюється без представницьких інституцій та конституційних обмежень. Термін «А.» виник на рубежі 18— 19 ст. у середовищі вчених (уперше вжитий у Франції бл. 1796). У широкому сенсі він використовується для позначення необмеженої влади (тиранія, деспотія, диктатура, тоталітаризм тощо), у вузькому — для характеристики д-в ранньомодерної доби 16— 18 ст. і має виразний європоцентричний акцент. Вживання терміна «А.» щодо тих чи ін. сучасних соціополіт. явищ підкреслює присутній у них елемент (реальний чи уявний) атавізму.

Становлення А. як соціополіт. явища тісно пов’язане з руйнуванням традиційного середньовічного сусп-ва, його станового ладу «вічних» соціальних ролей, і формуванням нового типу істор. спільності людей — нації.

У ранньомодерну добу свідомість середньовіччя була підважена ідеєю природного права та заг.- людських цінностей. Результатом цього стала, зокрема, міфологема суверена як першоджерела політ. влади. Спочатку її підтримали лише прихильники рим. права та крайні папісти (див. Папство), що розвивали теорію богопомазаності рим. папи, згодом вона отримала заг. визнання.

У сусп. свідомості монархи (або подібні до них «вожді» держ. утворень) набували нових знакових рис: вони вже не вважалися «помазаниками» Божими, а стали символами нац. єдності. Пишатися немісцевим походженням стає для «національної монархії» поганим тоном. У сусп. свідомості монархія дедалі більше набуває ознак найважливішого інституту нац. д-ви. Але в цілому ранньомодерні держ. утворення залишалися «сумішшю традиційної харизматичної монархії та сучасної організації» (Ф.Бродель).

Серед теоретиків А. було чимало видатних інтелектуалів Нового часу — Н.Макіавеллі, Ж.Боден, Т.Гоббс та ін. Класичним прикладом реалізації абсолютистських принципів у політиці вважається Франція Людовика XIV (автора відомого вислову «Держава — це я»). У 18 ст. А. набуває респектабельності по всій Європі як освічений абсолютизм.

Багато істориків вагаються щодо доречності вживання терміна «А.» стосовно околиць «євроатлантичного» світу, зокрема країн Центр. та Сх. Європи. Абсолютистські реформи тут відбувалися пізніше та й менше черпали силу з «національного» джерела (тяжіючи до відвертого волюнтаризму). Зокрема, А. у Польщі не прижився (його хрещеним батьком тут традиційно вважається італ. емігрант Ф.Буонакорсі-Каллімах, кін. 15 ст.). Безлад на королів. престолі після згасання Ягеллонів та торжество «шляхетської демократії» сприяли утвердженню в Речі Посполитій комплексу станових прав, відомого як «золоті польські вольності». Ворожість до А. стала специфічною ознакою польс. політ. традиції. «Клаптикова монархія» Габсбургів також тривалий час ставилася до абсолютистських принципів прохолодно. Задля власної легітимації ця імперія воліла покладатися на політ. спадщину «Священної Римської імперії германської нації» та папської курії. Лише успіхи нових абсолютистських конкурентів, зокрема Пруссії, підштовхнули австрійс. уряд у 2-й пол. 18 ст. до реформ «навздогін» (пов’язаних з іменами Марії-Терезії та Йосифа II.

Найбільш дискусійним є застосування терміна «А.» щодо сусп. процесів у Росії. Рос. науковці віддають перевагу терміну «самодержавство». Цим вони, зокрема, підкреслюють «паралелізм» історій Росії та Зх. Європи (за В. Ключевським) і нібито уникають чіткої хронологічної прив’язаності А. до традиційної межі ранньомодерної доби. Є також спроби хронологічно «змістити» рос. ранній модерн, наприклад на період 1725—1850 (Е.Кінан). Деякі дослідники послуговуються висловом «східна деспотія» (що для зх. традиції завжди мав оцінний характер), особливо це стосується авторів, які намагаються підкреслити дистанцію між Росією і Європою. Втім, паралельне існування термінів «А.» і «освічена деспотія» в дискурсі про державотворчі процеси на Сх., зокрема в Туреччині, дає підстави говорити про певну «надуманість» протиставлення локальних варіантів одного й того самого феномену.

Укр. досвід А. тісно пов’язаний із історією укр. козацтва. Мілітарне походження козацтва та його «невписуваність» у структури станового сусп-ва (див. Стани) Речі Посполитої зумовили його союз із прибічниками абсолютистських зазіхань польс. королів. влади. Польс. королі з абсолютистськими амбіціями (Стефан Баторій, Владислав IV Ваза ) в козац. колах зажили доброї слави.

Симпатії до А. вождя національної революції 1648—1676 Б. Хмельницького добре відомі. Зрештою, саме ті володарі гетьман. булави, які виказували «монархічні» амбіції, домоглися певної стабілізації режиму. Це дає підстави говорити про укр. варіант А.

Лише після обмеження суверенітету гетьманів України, коли їхні можливості проведення абсолютистської політики різко звузилися, укр. гетьмани стали в опозицію до А. (чужинського), гальмуючи цим і деякі власне укр. модернізаційні процеси. Чимало укр. симпатиків А. походило з кіл правосл. ієрархії. Теократична тенденція «могилянських реформ» легітимізувала абсолютистські практики в «оновленому православ’ї». А такі вихованці Києво-Могилянського колегіуму (див. (Києво-Могилянська академія), як С. Полоцький та Ф. Прокопович, чимало зробили для ідеологічного обґрунтування рос. самодержавства. Згодом укр. «кадри» багато посприяли успіхам Російської імперії.

Дослідники феномену А. переважно єдині в тому, що абсолютистським режимам Європи так і не вдалося звільнитися від обмежень традиційних практик. Нац. «свитка» істотно стримувала «вроджених» (універсальних) володарів, а Французька революція кінця 18 століття, що розпочалася в країні переможного А., зрештою, дала світові приклад поступу нації «без монархів» як тенденції подальшої історії світу.

Література

Filmer R. Patriarcha and other political works (1647—52). Oxford, 1949;
Bodin J. The Six Books of a Commonwealth (1576). Cambridge, 1962; Абсолютизм в России (XVII—XVIII вв.): Сборник статей к 70-летию со дня рождения и 45-летия научной и педагогической деятельности Б.Б. Кафенгауза. М., 1964;
Locke J. Two Treatises of Government (1689). New York, 1965;
Hobbes T. Leviathan (1651). Harmondsworth, 1968;
Просина А.Б. Апология абсолютизма в учении Феофана Прокоповича о государстве и праве. «Вестник Московского университета», 1969, № 2;
Rowen H.H. Louis XIV and absolutism. В кн.: Louis XIV and the Craft of Rulership. Columbus, 1969;
Vierhaus R. Absolutism. В кн.: Marxism, Communist and Western Society. New York, 1972;
Franldin J. Jean Bodin and the Rise of Absolutist Theory in France. Cambridge, 1973;
Durand G. What is absolutism? В кн.: Louis XIV and Absolutism. Columbus, 1976;
Daly J. The idea of absolute monarchy in seventeenth-century England. «Historical Journal», 1978, N 21;
Keohane N. Philosophy of the State in France. Princeton, 1980;
Ерошкин Н.П. Крепостническое самодержавие и его политические институты: Первая половина XIX в. М., 1981; Проблемы истории абсолютизма: Сборник научных трудов. М., 1983;
Грацианский П.С. Политическая и правовая мысль России второй половины XVIII в. М., 1984;
Рогожин А.И., Ярмыш А.Н. Государство и право России в период становления и развития абсолютизма (вторая половина XVII — конец XVIII в.). К., 1989;
Медушевский А.Н. Абсолютизм XVI—XVIII вв. в современной западной историографии. «Новая и новейшая история», 1991, № 3;
Козлова Н.В. Российский абсолютизм и купечество в XVIII веке (20-е — начало 60-х годов). М., 1999.

Джерела

Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: Д.С. Вирський; url: http://history.org.ua/?termin=Absoliutyzm; том: 1