Вікіпедія:Проєкт:Закарпатська область/Етнографія Закарпатської області

в рамках конкурсу «Пишемо про Закарпаття разом» учасником Оксана Кичак. Від розміру та якості вмісту цієї статті станом на 22 грудня 2012 залежить остаточний бал конкурсанта, який її створив чи доповнив. Долучайтеся до конкурсу написанням та покращенням статей із запропонованого списків Закарпаття!

СУЧАСНА ЗАКАРАТСЬКА ЗАРОБІТЧАНСЬКА СІМ’Я

Закарпатська сім’я: постановка проблеми Проблема заробітчанства наскрізь пронизує всі внутрішньосімейні відносини у сім’ях трудових мігрантів, вона присутня у повсякденному житті мало не кожної закарпатської родини і безпосередньо впливає на всіх без винятку членів її сім’ї, особливо на дітей. Як наслідок, з’явився особливий різновид шлюбу – дистантна сім’я, у нашому випадку – закарпатський заробітчанський варіант сім’ї (коли одна її половина живе за кордоном, а інша вдома), і стосунки між її членами у більшості випадків не найкращі. Сучасні тенденції життя у сім’ї Упродовж останніх років незалежного існування ми стали свідками того, як за короткий час розпадаються сім’ї: безконечне заробітчанство, шлюби без зобов’язань, потрібні й непотрібні діти, руйнування авторитету батьків – ось наше сьогодення. На жаль, у ХХІ столітті розлучення постає звичайною, буденною справою. Живемо у такому світі, де аборт – це лише переривання вагітності, де дошлюбні і позашлюбні статеві стосунки – це цілком нормальне явище, де Таїнство подружжя зводиться лише до людського пристрасного інстинкту . Як наслідок, сучасні закарпатські сім’ї дуже відрізняються від сімей початку минулого століття. За короткий час змінилося дуже багато: сімейні цінності, пріоритети. Багато сімей розпадається. Більшість науковців переконані, що жінка втратила свій статус у родині. Колись її більше шанували, вона була берегинею сімейного гніздечка, а тепер вона часто стає основним джерелом прибутків та доходів сім’ї . Страшна ситуація склалася в Україні, батьки, щоб якось прожити та прогодувати сім’ю, змушені обоє працювати, а дітей віддають на виховання ще з малесеньких у дитячі садочки. А на Закарпатті через заробітчанство багато дітей взагалі залишаються на тривалий час без одного або й обох батьків із бабусями, дідусями чи й іншими родичами. Отже, як це не скорботно, але багато закарпатських сімей живуть і спілкуються на відстані. Становище сім’ї дійсно доволі складне, саме з цієї причини з-поміж багатьох проблем, які виникають у закарпатських родинах, як на мене, необхідно виділити домінуючу для нашого регіону – проблему так званих дистатнтних сімей. Це коли один із батьків, або й обоє одночасно, працюють за кордоном. Ця дистантна сім’я ніби існує, але номінально. Є багато моментів і всі функції сім’ї в даному випадку не проявляються, відбувається певна дисгармонія. Як відзначають науковці, дистантна сім’я (сім’я типу “акордеон” або функціонально неповна сім’я) – це: a) повна сім’я з дітьми, у якій один із батьків тривалий час відсутній у силу особливостей професійної діяльності або вимушеної трудової міграції з метою забезпечення благоустрою сім’ї, у результаті чого він часто перериває безпосередні контакти з дітьми і вимушено обмежує свою роль як агента соціалізації просторово віддаленим “значимым другим” (за термінологією Дж.Г. Міда). Такі сім’ї найчастіше являються сім’ями з дистантним батьківством або дистантним материнством, рідше у них відсутні обоє з батьків; b) звичайна сім’я (бездітна, частіше малодітна або багатодітна), у якій більша частина життя кожного із подружжя проходить окремо через специфіку професії одного або обох шлюбних партнерів. До них можуть належати сім’ї: моряків, полярників, геологів, нафтовиків, космонавтів, військових, артистів, спортсменів, бортпровідників поїздів дальніх рейсів, трудових мігрантів і представників багатьох інших професій; c) сім’я, у якій один із членів довгий час відсутній через специфіку своєї професії. Назва даного типу сім’ї також пов’язана з графічним зображенням її структури. Складності такої сім’ї пов’язані з порушенням нормального функціонування подружньої підсистеми. Саме подружжя, як правило, відчуває депривацію потреб у інтимності, підтримці, захисті і нерідко живе “у режимі очікування” впродовж кількох місяців. Такі подружні відносини можуть бути формою прихованого розлучення; d) сім’я, де один із подружжя (найчастіше чоловік) проживає окремо від сім’ї з різноманітних мотивів; сім’я зі стійкими конфліктами у взаємостосунках між подружжям, батьками і дітьми; сім’я, де є серйозні помилки і прорахунки у вихованні дітей тощо . Думки про стабільність дистантних сімей протирічиві, та це й не дивно, адже тут сім’я у значній мірі номінальна, оскільки подружжя більшу частину часу не живе спільно. Одні вважають, що сама специфіка цих сімей робить їх нестійкими: тут значно більше небезпек подружньої невірності і розпаду сім’ї на цій основі; діти бачать приклад відсутності одного із батьків – складується патерн сім’ї такого типу. На думку інших, подібні сім’ї – одні з найміцніших і найстійкіших сімей (справа в тому, що у таких сім’ях довше зберігається свіжість почуттів, оскільки вони постійно відновляються періодичними розлуками). Тим не менше, ті й інші визнають наявність проблем із розвитком і вихованням дітей. У їх соціалізації більшу роль відіграє один із подружжя (у випадку закарпатських родин – найчастіше мати) або бабусі, дідусі та інші родичі дитини, рідко – вулиця. Серед подружжя при черговому зборі всієї сім’ї частими є суперечки про методи виховання дітей і причини їх девіантної поведінки. Сім’ї заробітчан вирізняються недостатнім виховним потенціалом через тривалі розлуки подружжя, під час яких залишившіся з дітьми жінки (чоловіки) змушені обмежувати соціальні контакти, що призводить до самоізоляції сім’ї, породжує відчуття самотності і емоційно-залежні дитячо-батьківські стосунки. Присутність у сім’ї батька (матері) носить епізодичний характер, викликає тимчасові нормативно-рольові трансформації у сім’ї, але не впливає на систему виховання дітей, оскільки зводиться до позиції гостя у власному домі, чия незрозуміла та нечітка батьківська (материнська) функція часто протиречить материнській (батьківській) лінії виховання. Таким чином, у цих сім’ях, як правило, встановлюється непослідовний стиль батьківського виховання із переважанням попереджувально-опікаючого відношення, у результаті якого формується дитина інфантильно-залежного типу особистості. Ці обставини суттєво перешкоджають динамічній соціалізації дітей, особливо у підлітковий період, вимагаючий від них активного самоствердження у середовищі однолітків . Процес соціалізації дітей із сімей трудових мігрантів зумовлений рядом наступних особливостей: нерівний “мерцающий” режим функціонування сім’ї у зв’язку з поверненням тата (мами) або й обох із закордону додому і їхнім повторним від’їздом на заробітки; низька соціальна інтеграція членів сім’ї; відхилення батьківських функцій у бік материнського (жіночого) / батьківського (чоловічого) типу виховання, або ж взагалі виховання дідівськими методами (у випадку відсутності обох батьків ї виховання дитини бабусями та дідусями); невизначеність і нестійкість пропонованих сім’єю моделей поведінки і світобачення; незначна або ж надмірна включеність дітей у господарські клопоти сім’ї; прагнення до міфологізації у сімейному вихованні, пов’язаній з ідеалізацією образу батька (матері) як ідентифікаційного орієнтира у процесі соціалізації. Ці особливості витікають із структурно-рольової, функціонально-нормативної та комунікативної незавершеності сім’ї, яка знаходиться більшою частиною у режимі очікування свого відновлення. Нестійкий, дрейфуючий характер соціалізації дітей у сім’ях заробітчан задає особливу, постійно змінну конфігурацію виховного впливу. Розвиток дітей у цих сім’ях не може набути стійкого соціального русла в силу того, що між сім’єю і соціумом існує напруга. Сім’я прагне замкнутися у своїх межах від соціуму, перешкоджаючи повноцінній соціальній інтеграції дітей. У той же час всередині сім’ї, яка перебуває у стані відсутності одного з батьків, дитина не може отримати повноцінну модель ідентифікації і необхідні норми соціальної поведінки . Виховні можливості дистантної сім’ї досить обмежені перед усім морально-психологічним кліматом. У даному випадку істотним моментом є відсутність одного з батьків, оскільки для нормального виховання потрібні і батько, і мати. Чим меншою є дитина за віком, тим важчою для неї є ситуація розвитку в такій сім’ї. Соціально занедбані діти часто походять із сімей, батьки яких є трудовими мігрантами. Викликає тривогу і той факт, що за чотири останні роки багато дистантних повних сімей набули нового статусу – тобто перейшли у категорію неповної або (і) неблагополучної, що викликало появу нового комплексу сімейних і дитячих проблем. За даними дослідження Державного інституту проблем сім’ї та молоді з 32% дистантних сімей заробітчан, за два останні роки розпалися 11%. Діти з цих новоутворених неповних та неблагополучних сімей залишились з матір’ю (53%), з батьком (5%), під опікою дідуся і бабусі або інших членів родини (36%), оскільки мати дітей залишилася на роботі за кордоном, влаштовані у державні заклади опіки (6%) . Та крім негативного впливу на дітей, тривала відсутність одного з подружжя у дистантних сім’ях має свої впливи і на подружнє життя самих заробітчан. Щоб це зрозуміти, варто тільки поглянути на закарпатське село влітку – чоловіків і хлопців нема. Тільки діти й дідусі. Це не війна, не катастрофа, не рідкісна хвороба, інопланетяни нікого не викрадали… Усі на заробітках. “По роботах”. Тепер дівчата дають коханим обіцянки чекати не з армії, а з Москви чи Праги. Жінки з сумом в очах говорять: “Ото вже мій поїде, то насидимось, наговоримось”, а діти поволі забувають значення слова “тато”. Так і триває… Відразу після свят починається “велика міграція”. Майже всі здорові чоловіки і молоді хлопці з сумом в очах та рюкзаками на плечах вирушають на вокзали (в останній час за ними частіше приходять “бусики” додому, так без проблем їх відвозять аж до місця працевлаштування), щоб повернутися на наступні свята з грошима і зрозуміти, що їхні діти ще більше подорослішали. І знову без них. “Негативно ставлюся до заробітчанства, – каже Горбач Іван, який за час свого 17-річного паломництва у Чехію втратив дружину. – Приїжджаю додому заради дітей, про них потрібно піклуватися. Даже й не замітив-им, як скоро роки пройшли, діти виросли…” . Але заробітчанське щастя приваблює не тільки чоловіче населення Закарпаття, із початку 2000-них дедалі масовіше починають виїжджати й наші жіночки. І хоча з давніх-давен покровителькою сім’ї вважали жінку, а її господарем та охоронцем чоловіка, та на сьогодні наші стереотипи трошки змінилися. Як наслідок, щоб прожити та забезпечити належне життя на Україні своїм дітям, трапляються і такі випадки, коли жінки емігрують за кордон, а чоловіки залишаються на вихованні дітей. Та незалежно від того хто їде, на заробітки (які можуть тривати і два, і чотири, і сім років) із сім’ї, як правило, відправляється хтось один. Італія чи Греція, куди виїжджає особливо багато закарпатців-заробітчан, вважаються більш сприятливими для жінок. “Слабка” половина, влаштувавшись на роботу, щомісяця надсилає з-за кордону гроші й автоматично перетворюється на годувальника сім’ї. А “сильна”, виявляється, не завжди готова змиритися зі своєю другорядною роллю й адекватно розпорядитися несподіваною свободою. Іноді це призводить до конфліктів із непередбачуваною розв’язкою. А ось Росія або Чехія – наймасовіші країни трудової еміграції закарпатських чоловіків. Мої земляки щиро зізналися: щоденна виснажлива боротьба за хліб насущний залишає мало місця для ностальгії. Хоча Україна і сім’ї їх “не відпускають”, та й це до пори до часу... Тому ось кілька типових випадків із життя заробітчанських родин, що сталися на Закарпатті за останні роки.  “Щасливих історій я не знаю, а от гірких – скільки завгодно, – сумно посміхається Стегура Василь. – У багатьох заробітчан розпалися сім’ї. Ті надсилання грошей в Україну змучують, убивають людину. Дехто спивається. Скажіть, як він може втриматися, коли у день заробляє на 80 літрів вина? А люди самі, без контролю сім’ї, отож щодня влаштовують гулянки під різними приводами. Часом мене просили – ходімо до «Вестерн Юніон», вишлемо гроші в Україну, бо я сам не донесу. І я багатьох водив, як малих дітей” .  Дружина, повернувшись після чотирирічної роботи в Чехії та Італії, влаштувала чоловіку (котрий цей час виховував двох дітей) скандал із приводу того, куди він подів зароблені нею гроші. Увечері чоловік повісився. Через певний час жінка залишила дітей на родичів і знову поїхала до Італії .  28-річна дружина заробітчанина, яка проживала із батьками чоловіка, що виїхав працювати за кордон у Португалію, через 8 років після такого заробляння благовірного під час його чергового повернення додому дізналась, що він уже 4 роки живе там з іншою жінкою, а додому повернувся востаннє і то тільки для того, щоб офіційно розлучитись. При цьому заробітчанин повністю відмовився у подальшому надавати якусь фінансову допомогу колишній українській родині, хоча на цей час у сім’ї вже було двоє дітей 10 і 12 років. Дізнавшись про рішення сина, батьки в різкій формі викинули невістку з онуками з дому, мовляв, якщо синові вона не потрібна, то їм і поготів (мали на виданні ще одну дочку, якій, замість онуків та невістки, залишилась дана хата). Після чого молода жінка зійшла з розуму, а діти, практично залишившись без обох батьків, перейшли під опіку стареньких бабусі та дідуся по материній лінії . Численні факти свідчать, що для розвалу середньої сім’ї вистачає двох-трьох років вимушеного розлучення. Люди (особливо, якщо їх не об’єднують малолітні діти) після повернення з заробітків стають іншими, чужими одне одному. Дехто за цей час знаходить собі за кордоном нову пару і навіть оформлює стосунки офіційно (“забувши” розлучитися вдома). Їхні “половини”, що залишилися на батьківщині, діють аналогічно. Випадки “подвійних” шлюбів стали настільки звичними, що їх навіть не намагаються приховувати, все відбувається на очах у сусідів та родичів. “Далеко йти не треба, нещодавно моя кума дізналась від «добрих людей», що її (чоловік – К.О.) оженився там на чешці, правда, не знаю як таке може бути, бо тут він не розлучався, та й додому ходить взимку, гроші дає…” – ділиться почутою історією Худа Марія, чоловік якої також є заробітчанином . Вплив заробітчанства на відносини у сім’ях закарпатських трудових мігрантів в залежності від тривалості шлюбу Та заробітчанство по-різному впливає на відносини у сім’ях закарпатських трудових мігрантів. При чому, нерідко все залежить від тривалості шлюбу. Так, говорячи про молоду сім’ю, треба відмітити, що типовим для такої сім’ї є стан ейфорії: у них ще не розвіялись райдужні мрії, надії і плани, нерідко відірвані від реальності. У них ще все попереду, їм все зрозуміло, у житті для них все просто, перші перешкоди, звичайно, вже помітні, та їх “легко вирішити”, тому що “а може хтось допоможе”, або “може все вирішиться саме собою”. І вони ще цілком переконані, що вдвох із ним (із нею) можуть гори звернути. “Коли чоловік приходить додому – це є велика подія, я дуже радію, видитьмися, що і сонце не так світить! Більшість часу проводимо з сином, радуємося кожній хвилині, проведеній разом”, – ділиться своїми емоціями з приводу повернення із заробітків своєї половинки Мартиш Наталія (одружена 3 роки) . Певні вчинки одного з подружжя гостро ранять, знижують теплоту почуття до нього, породжують образу у його адресу. З’являються перші розмовки, прагнення змінити, переробити його (її), усунути занадто явні недоліки – починається “притирка характерів”, і подружжя все частіше отримують один від одного дрібні, але достатньо болючі ляпаси по самолюбству. “Перебування у чужій країні не могло не накласти відбиток на характер і поведінку. Він (чоловік – К.О.) став різким, жорстким, поводиться агресивно, не так як колисьмеся женили”, – відзначає Понзель Надія (одружена 7 років) . У відносинах сім’ї гастарбайтерів середнього подружнього віку спостерігаються прояви скуки, одноманітності. Часто у таких сім’ях є прояви стереотипності у взаємостосунках чоловіка і дружини, розгораються конфлікти. Як видно з розповідей самих заробітчан, на вказаний період припадає найбільша кількість розлучень. “Чесно кажучи, інколи дуже чоловіка ревную, скандали бувають великі… Але чоловік всіма силами запевняє, що мої ревнощі безпідставні, а я…, я вірю.” – зізнається у своїх переживаннях Маргітич Алла . Для таких сімей поняття закоханості вже не існує, у більшості випадків залишилась тільки звичка. Так, Маргонич Любов із Міжгірщини розповідає: “Я вже змін у ньому (чоловікові – К.О.) не помічаю. Знаю точно, зразу ж лягає відпочивати, коли прийде з-за кордону, так ніби ми тут усі лише відпочиваємо. Мені ся видить, він собі думає, що дома відпочинок!” (одружена 13 років) . Говорячи ж про категорію старших подружніх пар, спочатку відмічу, що ця різновидність сім’ї виникає після вступу в шлюб їх дітей, появи онуків. Подружжя входить у нові для себе ролі бабусів і дідусів, освоюють нові функції у сім’ї. Їх інтереси все більше переключаються на їх онуків. “Ой, та я вже за ці 20 років звикла, що чоловік постійно по заробітках. Ніяких змін у ньому не вижу (бачу) – мені не до того, треба ґаздівство оббігати, внучку доглядати…” – каже Прокоп Ганна (одружена 22 роки) . Не можна не відмітити таку тенденцію – якщо серед молодих сімей заробітчан більшість з опитаних хотіли б жити разом без заробітків (звичайно, йти на такий крок вирішують одиниці) і частіше бачитись, то з віком така людина (трудовий мігрант) як така вже родині й не потрібна вдома, без неї звикли справлятись самотужки, а якщо цей заробітчанин ще й приходить додому раз на 2-3 роки, його взагалі сприймають як свого роду гостя. Тобто з роками втрачається здатність (та й бажання) емоційно зігріти партнера, а значить, вести себе так, щоб створити атмосферу довіри, невимушеності, сердечності. “Мені все рівно, чи є він (чоловік – К.О.) дома, чи його нема, я вже не в тому віці. Та нехай би держава хоч так робила, щоб молодь не йшла, бо розбиваються сім’ї. Це вже не нормальне життя, не нормальна сім’я. Я собі так думаю”. – ділиться своїми роздумами Осійська Марія, подружній “стаж” якої уже більший за 30 років . Але при цьому більшість дружин заробітчан (90%) відзначають, що головою сім’ї продовжує залишатися чоловік, незважаючи на те, що його багато часу немає вдома . У 61% опитаних заробітчанських сімей “заведено” зароблені на чужині гроші віддавати дружині, у 25% таких сімей більша половина заробленого переходить у спільний сімейний бюджет, меншу ж гастарбайтер залишає для задоволення особистих потреб, і лише у 14% випадків всіма фінансами керує сам заробітчанин . Як видно з результатів опитування рідних заробітчан, із умовами життя та праці чоловіка (жінки) за кордоном знайомі більшість з половинок мігрантів (72%), тільки 11% тим з подружжя, хто залишається вдома, гастарбайтери не хочуть самі розповідати про це, “щоб ми не хвилювались”, а 17% опитаних відзначили, що вони якось і не цікавились дотепер цим питанням, мовляв “це ж не вдома, тому і так ясно, що там не пасха” . Це означає, що у багатьох сім’ях заробітчан цікавляться ними, переживають, тобто людина, перебуваючи за кордоном, продовжує відчувати підтримку й опору з боку рідних. Й абсолютна більшість (98%) опитаних дружин (чоловіків) трудових мігрантів відповіла, що у їхньому житті були такі моменти, коли підтримка чоловіка (жінки) була дуже важливою, а він (вона) не міг (могла) нічим допомогти, бо був (була) за кордоном . Одна із рис заробітчанських сімей полягає в тому, що партнера люблять, але думку його часто не цінять. Нерідко члени подружжя через відстань стають надміру небережливими, нестримними і самовпевненими по відношенню один до одного. Навіть невеликі суперечки в окремо проживаючих сім’ях бувають дуже небезпечні, особливо на ранніх стадіях розвитку сім’ї, коли йде “притирка характерів”. Інтенсивність життя у дистантній сім’ї трудових мігрантів, як вже зазначалось, приводить до стресів, психологічних захворювань, конфліктів, сексуальних репресій, аморальності. Як і будь-який значний соціальний рух, трудова міграція і трансформація внаслідок неї інституту сім’ї вирішує одні проблеми, створюючи інші. Виникає, по суті, психологічне розлучення, а це не просто розпад шлюбних відносин, це дестабілізація всього життєвого устрою. При чому такі поширені фактори, як вимушене окреме проживання подружжя, сексуальне утримання, нерідко зради і, як наслідок, відсутність довіри у сімейних стосунках, збільшують вірогідність розлучень у таких сім’ях. Масштаби та “виштовхуючi” фактори Щоб вияснити масштаби такого явища, оцінимо те, що спостерігаємо сьогодні. Дійшло до того, що на Закарпатті, передусім у селах таких районів як Іршавський, Хустський, Тячівський, Рахівський та Міжгірський, залишатися на батьківщині стало не престижно. Візьму, до прикладу Іршавщину, де точно знаю, якщо сусід за свої іноземні заробітки побудував добротний дво- або й триповерховий будинок та ще й купив іномарку, то це підштовхує до виїзду і оточуючих, “щоб бути не гіршим за інших людей”. Крім того, ще раз підкреслю, що виїзд за кордон перетворився для закарпатців ще й у суспільно прийнятну форму розлучення. Нерідко той із подружжя, для кого партнер став немилим, просто їде, заводячи на новому місці нову пару, але й підтримуючи при цьому стару сім’ю матеріально. Спілкування із заробітчанами свідчить: якщо говорити про їх жіночу половину, то майже у 80%, як правило, виїжджають жінки з неблагополучних сімей. Життя не складається з чоловіком (наші чоловіки-негастарбайтери, особливо в селах, не просихають від самогону), і щоб заробити для дітей, а може і зустріти кращу свою долю, наші гарні жіночки заселили всі куточки Європи від Росії до Греції. “Я пішла в Чехію через розлучення з чоловіком, ніде ся було дівати, грошей не було, та й його не хотіла-м відіти. Можна сказати, я просто втекла від проблем, тобо таким способом хотіла від них втекти, так їх вирішити…” – розповідає свою історію Цубера Алла з Тячівщини . А Курта Олена відзначила: “Емігрувати за кордон мене змусив невдалий шлюб моєї дочки, яка є інвалідом. Зараз вона залишилася одна з своєю дитиною, і тому я пішла у Чехію, щоб добомогти їй грішми. Все ж таки, вона моя рідна кров” . Якщо їде жінка за 50 років, тут страждає в першу чергу чоловік, він, як правило, спивається за гроші, які надсилає дружина. Але справжня трагедія, коли виїжджають молоді мами, а дітей залишають на своїх мам – бабусь. Та буває, що наші жінки знаходять собі іноземця, часто старшого за віком, і залишають в Україні чоловіків, дітей. Виходить, їхала на заробітки заради сім’ї, а вийшло, що сім’ї позбулася. Саме так трапилось із Біксей Іриною з Імстичева, що на Іршавщині. Так, жінка розповідає: “Зі своїм новим чоловіком-італійцем я навчилася спокійно жити, бо він має свою фірму, не треба бідувати як тут у селі (в Імстичеві – К.О.) з першим бідувалисьме. Але залишилася дома моя старенька мама і син, мені не вистачає спілкування з ними” . Часто чоловік, який залишився в Україні, не розуміє своєї жінки, дорікає, мовляв, твоя подруга приїхала, а ти не приїхала. Чоловіки стають підозрілими, не хочуть вникати у ситуацію, а ще наслухаються різних історій. Знаю багато жінок, сім’ї яких розпалися через недовіру. Повернення додому Тим не менше, іноді, в силу багатьох причин (проблеми з легалізацією, примусова депортація, потреба відвідати родину), заробітчани вимушені повертатися, принаймні, тимчасово назад на батьківщину. Такі люди відчувають особливо гострі соціально-психологічні проблеми, пов’язані з втратою соціально-адаптивних механізмів. “Італійський синдром” – саме цим терміном описують психологи стан людей, а також членів їх сімей, які повертаються із-за кордону і не можуть адаптуватись у колись звичному житті, особливо це стосується дітей заробітчан . Вони – заробітчани – не хочуть там залишатися, вони повертаються. Вони навіть влаштовуються тут на роботу, але через півроку (рік максимум) все починає ламатися. Вони чужі там, але і тут не надто щасливі. Вони не знають, як подолати це наростаюче відчуження. Там було все чуже, але була робота і якісь перспективи. А тут, удома, серед “своїх”, ти і твої діти, виявляється, нікому не потрібні. Ні зараз, ні завтра. Тож вони, повернувшись додому й потрапивши у повітряну яму хабарництва, безробіття, криміналу, хаосу, вирішують тут не залишатися. І з нову йдуть у посольства, тільки тепер вже замість дозволу на працю оформляють документи на громадянство. Так, більшість інтерв’юерів зазначають про те, що планують повернутися в Україну, до сім’ї однак фінансовий фундамент родинного достатку закладають саме за кордоном: “... особливого щастя не відчув, бо сім’я вдома, а так маю роботу. Пощастило тільки з роботою, а не пощастило, що без дому, сім’ї. Основна мета – це Україна і надії всі з Україною пов’язані, але треба заробити, тому ще на кілька років залишаюся...” (інтерв’юер Гавриляк С.) . Особливо тісного спілкування з родиною потребують жінки-заробітчанки. Вони насамперед висловлюють тугу за дітьми: “... важко залишати дітей ... бракує дітей, а духовне спілкування заміняє храм ...” (інтерв’юер Сюгай М.) . Наскрізне прочитання інтерв’ю з трудовими мігрантами дає змогу звернути уваги на постійно присутній сум за рідним домом, брак спілкування, домашньої атмосфери, “українського духу, свого рідного” (інтерв’юер Сюгай Х.) . Та при цьому їхні думки і емоції суперечливі. Вони пишаються тим, що вільно володіють, наприклад, чеською або італійською, що мають змогу мало не щотижня відвідувати найкращі європейські музеї і театри, що можуть підтримати свої сім’ї в Україні. Частина з них звільнилася від безлічі проблем, які їх обсідали в Україні, наче мухи у Спасівку: безгрошів’я, нерозуміння з боку батьків, дітей, чоловіків, дружин. Тут їх ніхто не обмежує, не шпиняє, не пригнічує, не ображає. Окрім, звісно, господарів. Але те до уваги не береться. Вони вільні, самодостатні і водночас такі сумні. “Ви не уявляєте, яка це трагедія: жити ні тут, ні там. Ми хочемо в Україну, бо там наші діти, сім’ї, але коли приїздимо туди, то відчуваємо себе чужими, нас не розуміють. І ми знову хочемо до Франції. Серце ніби розрізали навпіл. Болить і та, й та. В Україні – за Францією, в Франції – за Україну. Спокою нам не буде до кінця життя, бо ми ніби відкраяні скибки,” – ділилася своїми думками Конопельченко Наталія . А Лендєл Тетяна навіть своє інтерв’ю розпочинає зі слів: “Коли їздила додому у відпустку, думала, що залишусь. Ще трохи попрацюю – і до своїх. А приїхавши, відчула, що я своїм вже не потрібна. Різні ми стали. Менталітет у мене змінився. Кожного дня відраховувала години до від’їзду туди, в Італію. Чесно кажучи, я людина, котра втратила свою Батьківщину. Перебуваючи в Україні, я хочу вернутися в Італію. І навпаки – кожного дня на чужині я згадую своє село, людей, все найкраще. А реальність, на жаль, гірша…” . Розлучення, втрата власної ідентичності та інші негативні прояви заробітчанського життя За словами психологів, мало не кожна друга заробітчанська сім’я – кандидат на розлучення. Якщо мотиви у кожного свої, то причина, зазвичай, одна – вищевказаний “італійський синдром”, тобто відчуття незахищеності, непотрібності та відчуженості, яке має заробітчанка, коли приїжджає додому. Чоловіки ж страждають на комплекс неповноцінності, бо змушені виконувати не властиву для себе хатню роботу й доглядати дітей. Томаш Любов колишня заробітчанка: “Мій ґазда (чоловік – К.О.) казав: «Йди ти. Заробляй гроші, передавай додому і не переживай. Все буде добре – гроші підуть на будинок і дітей». У кінцевому результаті гроші чоловік витратив на себе – як тільки я поїхала, у чоловіка з’явилася друга жінка” . Калабішка Ірина колишня заробітчанка: “За рік немає з чим їхати, за 2 – нема до кого. Тут такі історії, що «Санта-Барбара» відпочиває” . Конопельченко Олег чоловік заробітчанки: “Правду кажучи, слухи всякі ходили – про поведінку наших жінок за кордоном. Хоч і не вірив, сім’я все ж, але якійсь відбиток залишали ці слухи. Знаєте, місток непорозуміння і зараз інколи проскакує. 5 років зробили своє” . Аби врятувати шлюб, деякі сім’ї йдуть “на возз’єднання”. Однак це доступне не кожному. Щонайменше, заробітчанин має бути легалізованим, орендувати квартиру. Що більше членів сім’ї, то більшою має бути її площа – зокрема, в Італії – до шістдесяти квадратних метрів на двох. Мати постійну роботу зі щорічним заробітком на одного – чотири тисячі євро . Ще один фактор сучасної трудової міграції українців Закарпаття, який, безумовно, впливає на внутрішньосімейні відносини, – розлад соціально-адаптивних функцій та втрата власної ідентичності заробітчан, які з різних обставин змушені врешті-решт повертатись на батьківщину. Ця проблема цікава тому, що надзвичайно складно для таких людей віднайти своє місце не лише у соціумі, але і у власній сім’ї по поверненні на батьківщину. Біксей Ірина, пробувши 11 років на заробітках в Італії, повернувшись додому, ніяк не могла адаптуватися до закарпатської реальності, яка суттєво змінилася, адже за такий час звичні контакти майже втратилися. Для неї це вилилося в цілий ряд соматоформних розладів, починаючи від посиленого серцебиття і закінчуючи передінфарктним станом . “Радість перших днів повернення додому із заробітків швидко замінюєся іншим почуттям – «чужих серед своїх»”, – поділилася власними переживаннями Комісар Марія, яка нещодавно повернулася із Італії. “Ми, як птахи, викинуті з рідного гнізда – каже вона, – за час наших поневірянь життя пішло далі. Діти підросли й одружилися, батьки постаріли. Друзі й колеги влаштувались у зміненому житті й теж відсторонилися. Ми ніби говоримо різними мовами, не розуміючи одне одного. Навіть якби тепер могла вернутися на свою колишню роботу –отримувала б у півтора рази меншу зарплату, ніж мої колеги. Тому подумаєш-подумаєш – і знову пакуєш валізи” . Під час одного з інтерв’ю одна із моїх тутешніх заробітчанок іронічно поцікавилась: “Невже так тягне чужина?” – і сама ж відповіла – “Ні, це батьківщина випихає...” . Ця ситуація є типовою і характерна для багатьох родин заробітчан не лише на Закарпатті, але і у цілій Західній Україні. Розмовляючи з трудовими мігрантами, після їх повернення із заробітків, я відмітили ряд закономірностей. Передовсім йдеться про різноманітність негативних психологічних симптомів, викликаних втратою соціально-адаптативних механізмів, що в свою чергу викликані перебуванням за кордоном у якості трудового мігранта та поверненням, вимушеним чи добровільним, додому – від розладів маячного характеру до важких форм депресій. Отож, особливо хочу наголосити на цьому, багато гастарбайтерів, як виявилося у процесі мого опитування, вже мали якісь психологічні проблеми у власних сім’ях ще перед виїздом. Часто мотивом еміграції була не стільки потреба заробітку, як намагання вирішити у такий спосіб внутрішні і родинні конфлікти. “Ми з жінкою постійно сварились дома, самі розумієте, всіляке у сім’ях буває. А як трапилася можливість піти за границю (за кордон), я відразу ж за неї вхопився. Думалося, трохи побудеме окремо, зароблю грошей, порадую її і все у стосунках наших налагодиться…” – розповів про свої мотиви заробітчанства Синевич Василь . А вже цілком фатальним ставало подвійне виключення із спілкування – там, тобто за кордоном, було проблематично задовольнити свої людські потреби у спілкуванні, а тут – на Закарпатті – виникало відчуження від родини, котре виявлялося передовсім у втраті справжніх контактів. У покинутих родинах, які вони фінансово підтримували, вони тим не менш відчували, що переставали бути по-справжньому своїми. Так, Лях Андрій, що ось уже 12 років працює у Німеччині, каже: “Так рідко хожу додому, що коли-м тут, відчуваю ніби я для цього всього: для односільчан, для друзів, жінки і дітей, – вже трохи чужий, або, може, то я вже так від них відвик, а може мені й здається. Я дома ще лише півтора тижні, та може, ще-м ся не вжив, не влив у це середовище, і це на мене просто так вплинула зміна обстановки” . Усвідомлення такої двосторонньої непотрібності, руйнація ілюзій про географічно-просторове вирішення власних внутрішніх конфліктів, розлад ідентичності, часто несподівано важкі умови життя і праці унеможливлювали повноцінне пристосування до нових умов. Особливо важко позначається заробітчанство на стані жінки. Так, нерідкими є випадки, коли повернувшись із-за кордону, жінка стикається з такими проблемами як власна соціальна дезадаптація, розлади ідентичності, розпач, депресія, безнадія, безпорадність, агресія, злість, що супроводжуються навіть негативним клінічним фоном, який включає в себе соматоформні розлади спричинені цими психічними переживаннями, такі як алергії, порушення серцебиття, задуха, втрата ваги, порушення сну, руховий неспокій, біль голови, маткові кровотечі, розлади травлення. Такі стани жінок-заробітчан відображаються і на психічному здоров’ї їхніх залишених в Україні дітей та чоловіків. Скільки дітей у Закарпатській області “тимчасово втрачають батьків” у зв’язку з масовою трудовою міграцією? Дані офіційної статистики за 2006 р. вказують, що в середньому по області кожна п’ята опитана дитина має батьків-гастарбайтерів , насправді ж, у районах особливої поширеності та популярності заробітчанства майже всі діти мають хоча б одного з батьків на заробітках за кордоном. У свій час, проводячи дослідження як серед самих заробітчан так і серед їх рідних та дітей, я мала можливість на власному досвіді переконатися, наскільки глибоко ранить дітей розлука з батьками. Діти трудових мігрантів, яких виховує або один із батьків, або хтось із родини, найчастіше це бабусі і дідусі, часто не можуть ідентифікувати себе, також переживають розлади соціально-адаптативних функцій і емоційний дефіцит (більш детально про це буде йтися у наступному підрозділі). Чоловіки ж в таких родинах страждають через приниження, неможливість власної самореалізації, відсутність зобов’язань чи перфекціонізм. А жінки, половинки яких заробляють за кордоном, нерідко відчувають докори ревнощів, невпевненості у собі та власному чоловікові, для них звичним явищем є відчуття суму за ним (найчастіше під час свят). При чому, як показують відповіді респондентів, особливо часто таке можна було почути від дружин трудових мігрантів у віці 20-35 років. “Хочу, щоб був дома!” (інтерв’юер Сільваші О., 34 роки) . “Коли чоловік в Угорщині, постійно телефоную йому, скучаю, хочу знати все, що він робить” (інтерв’юер Продан В., 27 років) . Що ж стосується жінок старших, то вони у своїх інтерв’ю частіше роблять наголос на тому, що без чоловіка важко поратися по господарству, а на запитання про ревнощі або сум відповідають, що їм вже не до цього. Наприклад, Кривко Людмила (43 роки) розповіла: “Роблю дома всю роботу, як свою, так і його (чоловіка – К.О.). Допомогти, крім дітей, нікому, але зато гроші є. Коли приходить додому, та десь тиждень-два живемо мирно, а потім він починає всілякі сварки з ні чого, усе йому не любиться, тому що за ним в голові ревнощі розпускати?! Тут, у селі, тай у такі вже роки не до таких дурниць. Думається вже про інше – діти, ґаздівство…” . Тобто заробітчанський побут та й прожиті роки просто-напросто з’їли всі ці “дурниці”. Споглядаючи за життям трудових мігрантів, проводячи серед них та їхніх близьких різноманітні опитування та анкетування, я звернула увагу: якщо чоловіки до своїх родин поверталися (й повертаються) в абсолютній більшості, то жінки – далеко не завжди. Та це й не дивно, адже саме вони – головні жертви вищевказаного “італійського синдрому”. Через розрив родинних зв’язків, відірваність від Батьківщини, а разом з тим і фінансову впевненість та переоцінку колишніх цінностей в них виникає психологічна залежність від чужої країни. Не витримують діти, не чекають чоловіки… Скільки так буває: поки дружина працює на якусь синьйору чи синьйора, благовірні подають заяви у міліцію, мовляв, зникла безвісти, розлучаються, узаконюють за собою житло й створюють нові сім’ї. При цьому користуючись “щомісячними внесками”, які жінка, нічого не підозрюючи, шле своїй другій половинці. Ще частіше стається навпаки: поїхавши за кордон, українки кидають своїх благовірних, дітей і влаштовують особисте життя в іншій країні . Правда, і від чоловіків-мігрантів таке теж можна очікувати, хоча і рідше. Подібне пережила за час свого порівняно недовгого заміжжя (7 років) із чоловіком-заробітчанином і Бугаш Оксана. “Змінився повністю (чоловік – К.О.). Після нашого весілля я завагітніла, а він поїхав заробляти гроші. Перший рік я нічого не помічала. Та через рік я чекала вже на другу дитину і помітила, що він став холоднішим до мене, агресивнішим. Потім я дізналася, що там, у Росії, у нього є друга жінка. Зараз я маю троє його дітей на руках, він вигнав мене з хати. Я живу у мами, а він у Росії зі своєю коханкою чи то з дружиною…” – розповіла жінка . Крім цього, тривалий час перебуваючи за кордоном, часто в нелегальному становищі, заробітчани ризикують втратити все, що залишили вдома: майно, житло, сім’ю. Тривала відсутність поза домом, неможливість офіційно підтвердити своє перебування саме на заробітках створює передумови для того, що заробітчан в цілком законний спосіб можуть оголосити пропалими безвісти чи навіть померлими. Як не дивно, але проблеми у нелегальних трудових мігрантів найчастіше виникають не через підступи спритних аферистів, але через родинні непорозуміння, суперечки та образи . “Я приїхала додому, але не змогла відкрити двері, замки були поміняні, – розповідала заробітчанка. – Згодом виявилося, що я більше не прописана в цьому домі. Більше того, мій чоловік зі мною розлучився. Все це відбулося ще два роки тому. В березні 2008 р. заочним рішенням районного суду мене позбавлено права на проживання, а в травні того ж року також за моєї відсутності суд задовольнив позов мого чоловіка про розлучення.” (інтерв’юер Приймак О.) . Заробітчанство – це не лише дефіцит спілкування з рідними, величезна відстань між близькими людьми, зруйновані сім’ї та бездоглядні діти. Воно породжує на Закарпатті низку інших огидних явищ – пияцтво, неробство, розпусту. Тобто зароблені важкою працею гроші інвестуються не лише в добрі справи, а й у лихі. Одна жінка під час розмови згадує, як одного разу зателефонувала сину в Україну і каже: “Вибач, я місяць без роботи, тож невідомо, коли вишлю гроші...” “То що, мені на роботу влаштовуватися?” – відповідав обурений син . Родичі заробітчан в Україні радіють їхньому приїзду, подарункам, а надто грошам, привезеним із Росії чи Італії, але вже через місяць-другий жінки (чоловіки), невістки, зяті, діти й онуки випихають своїх чоловіків (жінок), бабусь (дідусів) і матерів (батьків) на заробітки, бо виявляється, їм не так вже й треба спілкування із цією людиною. Доводиться з прикрістю в серці повертатися на чужину. Для обох з подружжя так чи інакше це велика травма – не бачитися 3-4 роки. Це вже не сім’я. Люди стають чужими одне одному. То ж про які внутрішньосімейні відносини у повному розумінні цієї фрази може йтися. Є лише виконання певних обов’язків (батьківського – утримання дітей, намагання забезпечити їм краще майбутнє; подружнього – прагнення якомога більше заробити, щоб могти нормально утримувати родину тощо). Саме через це тепер, можливо, корінь проблеми якраз лежить не у площині матеріальній (хоча факт важливості заробляння коштів ніхто не відкидає), а саме у тому, що нашим людям за усі ці роки і радянщини і так званої незалежності помішалось у головах і ми помилилися у виборі пріоритетів? Справді тяжко працюємо, шукаємо себе, переховуємось, критикуємо, а життя йде далі... ми старіємо, у реальності через постійні заробітки саме між собою подружжя спілкується мало, наші діти ростуть без нас, а держава (часткою якої ми є, якби не відмахувались від влади) деградує... Щось надламалося в нас, українцях. Споконвічні “сімейність”, міцність родинних зв’язків, намагання, прагнення опікувати родину, дітей... І йдеться не про матеріальне, а духовне, чого найбільше потребують наші діти й старенькі батьки. Недарма кажуть, на чужині притуплюються материнські почуття, як і вдома – синівські. Відстань стирає радість за одруження дітей і сум за хворими чи померлими родичами. Ось тільки всілякі болячки допікають. І летять, як на крилах, до рідних домівок, де вже ніхто не чекає. Чи не в цьому трагізм заробітчанства? Як правило, приїжджаючи на кілька тижнів із-за кордону, годі уявити всю повноту сімейних проблем. Про це неодноразово доводилося чути від самих же заробітчан. Одна знайома, заставши вдома чоловіка-гуляку й сина, котрий встиг заробити “умовну” судимість, бідкалася: “Мені б повернути здоров’я й мою сім’ю на час мого від’їзду – більше нічого не просила б у Бога!” . Ті ж, хто залишився працювати за кордоном, вклали гроші у нерухомість, збудували нові чи відремонтували старі будинки, дали своїм дітям вищу освіту. Священик сільської церкви у Великому Раківці Іршавського району Крайняй І.Ю. категорично проти того, щоб селяни їхали на заробітки і залишали родини, але він визнає, що за останнє десятиліття рівень життя в селі став набагато вищим. “Люди стали краще жити, помітно, які хати будують, як живуть, що купують. До того ж, у селі багато крамниць” . Цікаве спостереження, про яке розповідали самі ж заробітчани: за кордоном відчутно різняться сільські й міські українки. На всі заходи, які організовувала церква, до прикладу, в Італії, здебільшого збиралися міські. Вони ж гуртуються в різні спільноти, беруть участь у концертах, екскурсіях. Словом, живуть повноцінним духовним життям. Боюсь, що закидають мене після нижченаведених слів звинуваченнями в упередженні, але висновки не я роблю, я лише передаю почуте. Так ось. У той час, коли після недільної служби Божої “місто” прагне якоїсь самореалізації, “село” потопає... в плітках. Пані Марина, а її підтримали й інші з числа колишніх заробітчан, розповідала, що була прикро вражена тим, наскільки деякі любительки “смаженого” знають чи не першими про всі любовні притрафунки, хвороби, втрати чи здобутки своїх колишніх односельців (подібна інформація за тисячі кілометрів поширюється зі швидкістю кулі) . Так що байка про село, як про оплот української духовності, на жаль, тріщить по всіх швах. Одначе, треба віддати належне сільським трудівницям: вони не витрачаються на морозиво, культурні заходи і т. ін. У цьому середовищі панує культ збагачення. Що, власне, доволі помітно тут по євроремонтах, нових будинках, кованих огорожах і шикарних автомобілях. Висновки На закінчення ще раз поставлю перед собою питання “Що чоловік хоче вирішити, їдучи на заробітки, часто залишаючи дітей, дружину, церкву, країну?” Хоче заробити грошей, іншими словами, вирішити фінансову проблему. А тепер проаналізую, скільки проблем народжується в результаті вирішення лише однієї ,і зроблю такі висновки: 1. Сьогодні, поряд зі зростанням частки неповних сімей, внаслідок розлучення чи, рідше, смерті одного з подружжя, інтенсивно збільшується кількість т.зв. функціонально неповних сімей – тих, у яких хтось із подружжя чи обоє емігрують за кордон на заробітки. Як наслідок, з’явився закарпатський заробітчанський варіант (коли половина сім’ї живе за кордоном, а половина вдома), що з кожним роком влаштовує все більшу кількість людей. 2. Просторова відмежованість подружніх партнерів, як одна з головних особливостей дистантних сімей, деструктивно впливає на збереження і підтримання достатньо інтенсивного, позитивно забарвленого емоційного зв’язку між членами сім’ї, зокрема дитини/дітей із батьком/матір’ю-емігрантом (-кою), а відтак, зумовлює зниження рівня психологічного благополуччя і зростання рівня тривожності у дітей, які виховуються у функціонально неповних сім’ях. Діти залишаються без батька, це може означати те, що діти ростимуть обділеними, а це не може не відобразитися у їхньому житті. Авторитет справжнього тата важко переоцінити, це і виховання, і захист, і батьківська любов й опіка. Де гарантія, що завтра син не стане наркоманом чи влізе ще в якусь халепу. І чи не прийдеться витягувати його з в’язниці, або ж спасати від наркотичної залежності? А тут уже мова не йде про маленькі гроші. І що, тепер знову їхати на заробітки, щоб якось витягти сина? Чи можливо вже й мамі прийдеться їхати? А що таке виховання дочки без батьківської любові? Завтра вона може віддатися першому попавшому чоловікові, бо ж їй конче хочеться отримати ту любов, якою вона була обділена в дитинстві. І чи не використає її якийсь негідник й викине, а та продовжуватиме шукати чоловічої любові?! Діти без батька є сиротами при живому татові. Чи не принижує вашу чоловічу гідність те, що ваших дітей нема кому захистити? Невже можна виміряти якимись грошима стосунки тата з дітьми, коли вони разом проводять час, разом обідають, вечеряють, відпочивають. Чи можна чимось замінити ці чудові почуття й переживання коли вся сім’я разом? 3. Утруднена можливість чи неможливість задоволення подружніми партнерами шлюбних потреб (спільне виховання дітей, проведення дозвілля, взаємна емоційна підтримка та ін.) призводить до зростання конфліктності, емоційної відчуженості між членами сім’ї. 4. Жінка залишається без чоловіка, вся відповідальність за сім’ю покладається на неї, а це функція чоловіків. Це не може не відобразитися на її психіці й здоров’ї. Крім того, кожній заміжній жінці потрібен чоловік, хоча не завжди й не до кінця всі жінки це визнають. Жінка має потребу в захисті, вона “за мужем”. Жінка має потребу в тому, щоб чоловік був вдома, вона тоді почуває себе комфортно бо вона має надійний захист і опору. Їй є з ким поспілкуватися, поплакатися зазирнути чоловікові в очі і зрозуміти, що все буде “окей”. 5. Чоловік залишається без сім’ї, а сім’я це захист. Чоловік без сім’ї це як човен без пристані, його може кидати в різні сторони. А от сім’я, це гарант безпеки, місто “убежища”. Дуже тяжко чоловікові без сім’ї втриматися на плаву, не розбитися й не втопитися. Кожен чоловік має потребу в хорошій сім’ї. Де гарантія, що через якийсь час на заробітках він не зустрінеться з якоюсь заробітчанкою, котра нагодує, випере сорочку, зробить масаж?.. Бо ж чоловік має потребу в жінчиній турботі. І так мало-помалу він прив’яжеться до неї, а сім’я, заради якої він поїхав на заробітки, ставатиме все більш чужою і далекою. Та й ця, на відміну від дружини, не кричить, не свариться, виглядає гарно. А жінка, в свою чергу, також відкрита для комплементів й всілякої уваги чоловіків, бо ж має потребу в тому, щоб її хтось любив, подобатися комусь. Та й кум не втрачає можливості “підтримати” куму. Уважні співробітники також реагують на свідомі чи підсвідомі сигнали котрі подає “вільна” жінка, бо чоловік на заробітках… 6. Життя без повноцінної сім’ї – це існування. Скільки їхніх чоловіків, з розпачі, “сіли на склянку”. Чому з розпачі – бо роботи тут не було, а на шиї в дружини соромно сидіти. А скільки наших дітей, без материнського догляду, перейшло зі стану нормальних в стан наркозалежних? А скільки сімей розлучила “чужина проклята”? Помилка наших гастарбайтерів в тому, що вони занадто довго працюють на італьяно, на еспаньйоло, на пшека, звикають до їхнього життя і починають зневажати нас, нашу землю і нашу Батьківщину. Чужина черствить наші душі. Багато таких чоловіків (жінок), які, поїхавши на заробітки, через років 5-10 відчувають, що вони вже не чоловіки (дружини), не батьки (матері), а просто машини для заробляння грошей. Адже заробітчанство це не лише гроші, а й постійні психологічні виклики (реінтеграційний шок, емоційні взаємини між подружжям, збереження цілості та єдності сім’ї, взаємини: діти та “віртуальні” батьки). Як наслідок, емігранти потрапляють ніби у зачароване коло, адже там, за кордоном, страждають вони, а тут – на Закарпатті – їхні рідні (така ситуація характерна передовсім для молодих сімей гастарбайтерів). Або ж і ті, і інші починають жити власним життям, у якому постійного місця для протилежної сторони на психологічному рівні фактично вже і нема (переважно сім’ї трудових мігрантів середнього та старшого подружнього віку). З кожним роком такого заробітчанства майже у всіх дистантних сім’ях втрачається здатність емоційно зігріти партнера, тобто поводитись так, щоб створити атмосферу довіри, невимушеності, сердечності. 7. На прикладі теперішнього Закарпаття яскраво видно – у психології наших людей закладена така тваринка, як жаба, що давить: як так може бути – хтось має, а не я, і закарпатець зі всіх сил преться, щоб похизуватися перед іншими, а іноді буває такий фінал, просто жах. А тому і не дивно, що чимало негативних соціально-психологічних явищ, які породило масове заробітчанство, як ніде інше проросли на нашій землі: соціальне сирітство, вже згадуваний “італійський синдром”, соціально і професійно дезадаптовані чоловіки (оскільки серед заробітчан з’явились жінки), значні негативні зміни у внутрішньосімейних відносинах тощо. У деяких селах шокує відсутність чоловіків: діти і пенсіонери до уваги не беруться. Тому, про відносини у сім’ях трудових мігрантів взагалі говорити дуже важко. 8. Нарешті, закарпатьський заробітчанин дедалі частіше стає своєрідним етнічним маргіналом, проявляє психічну нестійкість – він прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Його духовний світ конгломеративний: від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав. Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, немотивованої жорстокості. Трудовий мігрант постійно шукає опору, стабільність. Один з можливих шляхів набуття стабільності він вбачає у прилученні до якогось авторитету. Іноді комплекс неповноцінності у нього, як і в маргінала, переростає у комплекс зверхності, переваги. Його супроводжує тривожність, він нерідко втрачає здатність розрізняти моральні та духовні позиції. Невроз мігранта породжений одночасним проявом прийняття та ворожості до одного і того самого об’єкту, у визнанні і запереченні одних і тих самих цінностей. Втрата коренів, моральних та культурних опор робить заробітчанина-маргінала особою з втраченою ідентичністю. Втративши своє “я”, він готовий злитися з чужим “я”, яке видається йому авторитетним. Він сподівається, хоча б у такий спосіб зафіксувати свої суспільні координати, ухопитись за щось певне, чітке, зрозуміле.

Посилання

 Костик О. Сiм’я: якою вона є i якою повинна бути? // “Голос Живої Вервиці” / http://livingrosary.org.ua/. – № 19. – 06.10.2010.
 Дудка А. Сучасна українська сім’я. 15 травня – Міжнародний день сім’ї // www.novaera.te.ua. 
 Кичак О.Ю. Трудова міграція українців Закарпаття на початку ХХІ століття та її культурно-побутові наслідки: Монографія. – Ужгород: Ґражда, 2012. – С. 160.
 Куликова Т.А. Семейная педагогика и домашнее воспитание. – М.: ЭКСМО, 2006. – С. 178.
 Веретенко Т.Г., Заверико Н.В. Дистантна сім’я: поняття, особливості, типологія : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. [“Соціально-психологічні проблеми виховання в дистантних сім’ях і методично-теоретичні засади підготовки спеціалістів до роботи з ними”], (Чернівці 30-31 жовтня 2008 р.) / М-во освіти і науки України, Чернів. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича ; редкол.: І.М. Зварич [та ін.]. – Чернівці: Технодрук, 2008. – С. 20.
 Тарновська О.С. Девіантна поведінка підлітків і превентивна робота: У 2-х част. – Чернівці: Рута, 2003. – Ч.1. – С. 75.
 Щоденник польових досліджень Горбач Людмили, проведених під час етнографічної практики в селах Богдан та Видричка Рахівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 19.
 Щоденник польових досліджень Британюк Марії, проведених під час етнографічної практики в смт Великий Бичків Рахівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 42.
 Щоденник польових досліджень автора, проведених у с. Великий Раковець Іршавського району (серпень 2008 р.). – Зошит № 6 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 33.
 Щоденник польових досліджень Печкан Оксани, проведених під час етнографічної практики в с. Синевир Міжгірського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1, частина 3 (інтерв’ю з дружин трудових мігрантів). – С. 157.
 Щоденник польових досліджень Кичак Оксани, проведених у с. Великий Раковець Іршавського району (серпень 2008 р.). – Зошит № 6 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 47.
 Щоденник польових досліджень Горбач Людмили, проведених під час етнографічної практики в с. Богдан Рахівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 3 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 13.
 Щоденник польових досліджень Понзель Андріани, проведених під час етнографічної практики у с. Лази Воловецького району (літо 2009 р.). – Зошит № 1, частина 3 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 139.
 Щоденник польових досліджень Гончаренко Яни, проведених під час етнографічної практики у с. Нижня Ремета Берегівського району (літо 2009 р.). – Зошит № 1, частина 3 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 77.
 Щоденник польових досліджень Курин Марини, проведених під час етнографічної практики у с. Лопушне Міжгірського району (літо 2009 р.). – Зошит № 1, частина 3 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 180.
 Щоденник польових досліджень Прокоп Ганни, проведених під час етнографічної практики у с. Лисичево Іршавського району (літо 2009 р.). – Зошит № 2 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 47.
 Щоденник польових досліджень Кичак Оксани, проведених у с. Великий Раковець Іршавського району (серпень 2008 р.). – Зошит № 6 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 79.
 Щоденник польових досліджень Кичак Оксани, проведених в селах Закарпатської області (2007-2010 рр.). – Зошит № 7 (загальні дані). – С. 57.
 Там само. – С. 54.
 Там само. – С. 57.
 Щоденник польових досліджень Кичак Оксани, проведених в селах Закарпатської області (2007-2010 рр.). – Зошит № 7 (загальні дані). – С. 57.
 Щоденник польових досліджень Попович Кароліни, проведених під час етнографічної практики у с. Криве Тячівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 19.
 Щоденник польових досліджень Грицько Марини, проведених під час етнографічної практики у с. Кошелево Хустського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 25.
 Щоденник польових досліджень Керечанин Іванни, проведених під час етнографічної практики у с. Імстичево Іршавського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 14.
 Терещук Г. Повернення на батьківщину для заробітчан – гірке розчарування // http://www.radiosvoboda.org/. – 24.09.2010.
 Щоденник польових досліджень Піньковської А.Я., проведених під час етнографічної практики у с. Завидово Мукачівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 25.
 Щоденник польових досліджень Буркало Н.С., проведених під час етнографічної практики у с. Колочава Міжгірського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 22.
 Там само. – С. 36.
 Щоденник польових досліджень, проведених під час етнографічної практики у с. Голубине Свалявського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 2.
 Там само. – С. 17.
 Щоденник польових досліджень Голубчак Аліни, проведених під час етнографічної практики у с. Дубриничі Перечинського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 7.
 Щоденник польових досліджень, проведених під час етнографічної практики у с. Голубине Свалявського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 115.
 Там само. – С. 8.
 Лопатнюк І., Макаренко І. Заробітчанство латає побут, руйнує сім’ї, інвестує економіку // Народна думка / http://narodna-dumka.horodok.lviv.ua/?p=571. – 2010. – №02(1701). – 15 січня.
 Щоденник польових досліджень Керечанин Іванни, проведених під час етнографічної практики у с. Імстичево Іршавського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 14.
 Щоденник польових досліджень Попович Кароліни, проведених під час етнографічної практики у с. Криве Тячівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 34.
 Щоденник польових досліджень Костак Ангеліни, проведених під час етнографічної практики у с. Вільхівка Іршавського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 50.
 Щоденник польових досліджень Грицько Марини, проведених під час етнографічної практики у с. Кошелево Хустського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 26.
 Щоденник польових досліджень Керечанин Іванни, проведених під час етнографічної практики у с. Імстичево Іршавського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 12.
 Аналітична записка про обсяги трудової міграції населення Закарпатської області // Поточний архів Міністерства праці та соціальної політики Закарпатського обласного центру зайнятості населення. Діловодство Державного центру зайнятості Закарпатської області від 01.09.2006 р. – С. 4.
 Щоденник польових досліджень, проведених під час етнографічної практики у с. Сасово Виноградівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1, частина 3 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 72.
 Там само. – С. 44.
 Щоденник польових досліджень Кичак Оксани, проведених у с. Великий Раковець Іршавського району (серпень 2008 р.). – Зошит № 6 (інтерв’ю дружин трудових мігрантів). – С. 5.
 Кравчук Н. Чи знаходять на чужині щастя наші земляки // Вісник / http://www.poglyad.te.ua/. – 2011. – 2 лютого.
 Щоденник польових досліджень Грицько Марини, проведених під час етнографічної практики у с. Кошелево Хустського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 34.
 Скаврон Б. Заробітчанська трагедія. Повернувшись із заробітків додому, жінка виявила, що втратила все: сім’ю, житло, роботу… // ГК Галицький кореспондент / http://www.gk-press.if.ua/. – 2011. – № 7 (286). – 17 лютого.
 Щоденник польових досліджень Горбач Людмили, проведених під час етнографічної практики в селах Богдан та Видричка Рахівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 89.
 Щоденник польових досліджень Горбач Людмили, проведених під час етнографічної практики в селах Богдан та Видричка Рахівського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 123.
 Щоденник польових досліджень Понзель Андріани, проведених під час етнографічної практики у с. Лази Воловецького району (літо 2009 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 23.
 Щоденник польових досліджень Кичак Оксани, проведених у с. Великий Раковець Іршавського району (липень – серпень 2007 р). – Зошит № 1 (інтерв’ю з священиком Крайняєм І.Ю.). – С.96.
 Щоденник польових досліджень, проведених під час етнографічної практики у с. Голубине Свалявського району (літо 2010 р.). – Зошит № 1 (інтерв’ю). – С. 87.

Література Кичак О.Ю. Трудова міграція українців Закарпаття на початку ХХІ століття та її культурно-побутові наслідки: Монографія. – Ужгород: Ґражда, 2012. – 368 с.:іл.