Археолемурові

родина ссавців
Археолемурові
Художня реконструкція Archaeolemur edwardsi
Художня реконструкція Archaeolemur edwardsi
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Примати (Primates)
Підряд: Мокроносі (Strepsirhini)
Інфраряд: Лемуровиді
Родина: Археолемурові (Archaeolemuridae)
Forsyth Major, 1896[1]
Роди

Hadropithecus
Archaeolemur

Посилання
Вікісховище: Archaeolemuridae
Віківиди: Archaeolemuridae
EOL: 10524545
Fossilworks: 40786

Археолемурові (Archaeolemuridae) — вимерла родина мокроносих приматів. Родина існувала протягом плейстоцену-голоцену на Мадагаскарі та вимерла в історичний час після появи на острові людей.

Опис ред.

 
Череп Archaeolemur majori в Американському музеї природної історії в Нью-Йорку

Археолемурові були досить великими приматами, їхня вага сягала 15-27 кг[2]. (за деякими даними, навіть 47 кг). Щодо цього вони займали проміжне положення між індрі і палеопропітековими. За краніальним характеристикам археолемурові в загальному нагадують індрієвих, проте значно відрізняються від них морфологією посткраніального скелета. Будова мозку в загальних рисах нагадувала будову мозку у інших лемуровидих, малися добре розвинені зони, що відповідають за зір, слух і координацію рухів. Очниці великі, спрямовані вперед. У археолемурових збереглися примітивні риси в будові слухового проходу і середнього вуха. Малися вібриси.

Для представників цієї родини характерна спеціалізація до харчування жорстким, переважно рослинним кормом — листям, насінням, стеблами, цибулинами тощо[3] Про це красномовно свідчить морфологія їхнього зубо-щелепного апарату. Важливою його особливістю є наявність III-го передкорінного, що втрачений індрієвимі і палеопропітековими. Зубна формула: 2:1:3:3 для верхньої і 2:0:3:3 для нижньої щелепи.[3]

Спосіб життя ред.

По способу життя археолемурові нагадували деяких мавп Старого Світу набагато більше, ніж інших лемурів. Вважається, що рід археолемур був напівдеревний, будучи за своєю екологію подібним до павіана (Papio) і населяв в основному лісисті райони острова, причому мав значне поширення, оскільки відомий по безлічі залишків. Більш спеціалізований гадропітек навпаки жив на відкритій місцевості і екологічно був близький до гелади (Theropithecus). Субфоссільні залишки вищеназваних родів відомі з багатьох болотних і печерних місцезнаходжень півдня, заходу, півночі та центру Мадагаскару.[4].

Реконструкція цих лемурів як тварин, пристосованих до наземного способу життя, піднімає питання про характер навколишнього їхнього середовища. Справа в тому, що до 1980-х років вважалося, ніби то до появи на Мадагаскарі людей приблизно 1500 років тому, він був майже повністю покритий лісом. Тепер ми знаємо, що як і на будь-який інший тропічний регіон, на Мадагаскар сильно впливали кліматичні коливання в часи льодовикових періодів в останні мільйони років. Таким чином, площа лісів могла час від часу значно скорочуватися і поступатися місцем більш відкритим ландшафтам. Тому не дивно, що серед лемурів з'явилися тварини, адаптовані до такого оточенню. Сьогодні деякі дослідники вважають, що в часи прибуття на острів людей він якраз піддавався подібної періодичної посухи. Додатково викликаний ними високий рівень екологічного напруги може служити поясненням вимирання як археолемурових, так і багатьох інших представників місцевої фауни.

Класифікація ред.

Родина містить два роди з трьома видами.

Примітки ред.

  1. McKenna, MC; Bell, SK (1997). Classification of Mammals: Above the Species Level. Columbia University Press. с. 335. ISBN 0-231-11013-8. 
  2. Н. Н. Каландадзе, А. В. Шаповалов. Судьба мегафауны наземных экосистем Мадагаскарской зоогеографической области в позднем антропоцене. — С. 14—15.
  3. а б Szalay, F., Delson, E. Family Archaeolemuridae // Evolutionary history of the Primates. — Academic Press, 1979. — P. 165-170. — ISBN 0126801509.
  4. Godfrey, L. R., Jungers, L. J., & Schwartz , G. T. Ecology and extinction of Madagascar's subfossil lemurs // Lemurs: ecology and adaptation / Gould, L., Sauthers, M. L. (Eds.). — Springer, 2006. — P. 41-64. — ISBN 0-387-34585-X.