Вікіпедія

Історія міста Бернсайд

Історія Бернсайду[en], місцевого району в Австралії в столичному районі Аделаїди, охоплює три століття. До заселення європейцями Бернсайд був населений Людьми Каурна, які жили навколо струмків річки Торренс взимку та на пагорбах Аделаїди влітку.

Розташування Бернсайду в Аделаїді
Старі палати окружної ради Бернсайд у 1928 році (побудовано у 1869 році)

Незабаром після Британської колонізації Південної Австралії в 1836 році поселенці почали купувати власність у передгір'ях, що лежать на схід від міста Аделаїда. Село Мегілл поділене в 1838 році. Шотландець на ім'я Пітер Андерсон, який зі своєю сім'єю був першим офіційним поселенцем у районі, який тепер відомий як передмістя Бернсайду, у 1839 році, назвав цей район на честь розташування своєї власності поруч із Секонд-Крік (шотландською мовою «Берн» означає струмок або струмок). Незабаром після цього було засновано село Бернсайд, а районна рада була опублікована в 1856 році. Основами ранньої економіки Бернсайду були виноградарство, гірнича справа та оливкові гаї. Глен Осмонд міг похвалитися значними покладами корисних копалин, а виноградники були створені в Мегіллі та Стонніфеллі.

Нинішні зали ради були побудовані в 1926 році в Тасморі; Рада стала муніципалітетом у 1935 році. Завдяки швидкому зростанню та розвитку в усьому регіоні, Бернсайд був проголошений містом у 1943 році. 1960-ті роки принесли в Бернсайд громадську бібліотеку та плавальний центр; обидва були додатково розширені та модернізовані між 1997 і 2001 роками.

Ранні села ред.

Село Кенсінгтон було засноване в травні 1839 року, лише через 29 місяців після заснування Південної Австралії. Село було переважно сільськогосподарським і було тісно пов'язане з сусіднім селом Норвуд. Ці два села утворили один із перших муніципалітетів Аделаїди в 1853 році як корпоративне місто Кенсінгтон і Норвуд, який перетворився на сучасне місто Пейтхем-Пітерс. Село Макгілл (пізніше Мегілл) було спочатку засноване як 524 acres (2,1 км2) Маєток Макгілл, що належить двом шотландцям — Роберту Коку та Вільяму Фергюсону, — які зустрілися на борту «Буффало» по дорозі до новоствореної колонії. Він був названий на честь довіреної особи місіс Кок, Девіда Макгілла.[1] Фергюсон, якому було доручено обробляти маєток, побудував садибу в 1838 році[1] Невдовзі після початку фермерства у обох не вистачало коштів, і, отже, у Мегілла  стало першим передгірським селом, яке було поділено.[2][3] Село Гленд Осмонд було тісно пов'язане з відкриттям срібла та свинцю на схилах гори Осмонд двома корнуолльськими іммігрантами.[4][5] Відкриття ними корисних копалин забезпечило колонії цінний прибуток від експорту в той час, коли рання економіка Південної Австралії ще не була сформована та зазнавала банкрутства.[6]

Створення районних рад ред.

Села в тому, що мало стати окружною радою Бернсайда, спочатку входили до районної ради Східного Торренсу, яка охоплювала 159 км2 (61 кв. миль). Східний Торренс межує з річкою Торренс на півночі, Аделаїдськими пагорбами на сході, шосе Аделаїда-Краферс на півдні та Аделаїда парклендс на заході. Окружна рада Східного-Торренса була проголошена 26 травня 1853 року губернатором Генрі Янгом відповідно до положень Закону про окружні ради 1852 року. Губернатор призначив п'ятьох інавгураційних радників відповідно до вимог Закону: доктора Девіда Варка, Джеймса Кобледіка, Чарльза Бонні, Деніела Фергюсона та Джорджа Мюллера.[7][8] Бонні, окрім того, що був радником, був уповноваженим колонії з коронних земель.[9] Члени ради вперше зібралися в готелі World's End Hotel у Магілл 12 червня 1853 року.[10] Було введено в дію початкові плани щодо першого обстеження та оцінки території ради та збору ліцензійних зборів і податків, як це передбачено Законом про ради. 

1860—1900 рр. ред.

Значну частину історії Бернсайда спостерігали та задокументували установи, які залишаються важливою частиною життя його мешканців: школа та церква.[11] Перша школа, відкрита в цьому районі, була в Магіллі в 1846 році, передуючи правильній загальнодержавній системі освіти. Магільська початкова школа була розширена в листопаді 1855 року, коли навчалося 38 хлопчиків і 29 дівчаток; читання, письма, арифметики, граматики, географії, історії, малювання та співу їх навчав єдиний учитель. До 1865 року вчителів було двоє.[12] Початкова школа Глена Осмонда була заснована в жовтні 1858 року перед Інститутом Глена Осмонда, центром громадських дебатів і навчання.[13] Початкова школа Бернсайду була побудована в 1872 році на заміну невеликого приватного закладу.[14] Ці початкові школи, за відсутності відповідних бібліотек і подібних установ, отримували великі колекції книг і творів від жителів міста. Мешканці також використовували можливості шкіл для частих і гарячих дебатів про майбутнє держави та регіону, і ці дискусії часто збирали великі натовпи. Однак, навіть з таким інтелектуальним духом, доросле населення все ще було відносно невигідним у сфері освіти. Потяг до навчання тривав, поки Англо-бурська війна не зробила більшого акценту на фізичній активності та заслугах у суспільстві. Дещо дивно, але цей розвиток наукової діяльності не був відтворений у традиційному центрі Бернсайда поблизу Тусмора, де розташовані нинішні палати ради, громадський центр і бібліотека.[15]

До 1871 року Бернсайд значно виріс; тепер це була суміш сіл із скромним населенням у 1557 осіб. Для порівняння, Кенсінгтон-Норвуд, хоч і менший за територією, зріс до 5132 осіб. Глен Осмонд, який все ще страждає від величезного зростання після розширення видобутку, був найбільшим населеним центром з 343 жителями.[16] Районна рада також побудувала свої перші палати ради в грудні 1869 року, нарешті уклавши угоду про випадкові зустрічі. Парксайдська лікарня (тепер Гленсайд), психіатрична лікарня, була побудована в 1866 році замість переповненої будівлі в Аделаїда Парклендс. Побудований на чудово доглянутій території та з вишуканим фасадом, він був ранньою пам'яткою архітектури Бернсайду.[17] У 1881 році Томас Купер почав варити перше в Південній Австралії фірмове пиво «Coopers» у Лібруку.[18] У цю епоху Стоніфелл також пережив економічне розширення; її великий кар'єр змінив власника в 1867 році, Стоніфелл Olive Co була заснована в 1873 році[19] Кінець 19 століття був значним періодом розвитку Бернсайда. Однак цей розвиток був раптово припинений в останнє десятиліття, у 1890-х роках, коли депресія застрягла в економіці Австралазії після десятиліть безрозсудної експансії, сильно вдаривши по Бернсайду.[20]

Початок ХХ століття ред.

 
Меморіальний обеліск на честь полеглих у Першій світовій війні Бернсайда, розташований у парку Хейзелвуд

На рубежі 20-го століття Бернсайд став більш урбанізованим. Загони все ще були розкидані по всій території, але села невпинно зростали. Турак-Гарденс, Далвіч та інші прилеглі до міста села були опубліковані в офіційних газетах і відкриті для поселень, а тепер рекламуються як передмістя, відходячи від попередніх часів.[21] На 1920 рік у районній Раді проживало 17 тис. жителів, які проживали в 4 тис. будинків. Десять відсотків бюджету в 60 000 фунтів стерлінгів складалися з платежів комерційних підприємств, а решта складалася з комісій платників.[22] Уряд Південної Австралії прийняв більше законів щодо місцевого самоврядування, зокрема Закон про містобудування 1920 року та Закон про будівництво 1923 року.[23] Вони покладали більше відповідальності на ради, але в разі потреби; Аделаїда поступово розширювалася.[23] Члени ради Бернсайда порадили уряду штату придбати і управляти розважальними курортами; за цією порадою було відкрито кіоск у водоспаді Галлі та створено заповідний парк Моріальта.[24] Газети Аделаїди поставилися до Бернсайда з високою повагою у відповідь на його ретельно розроблені схеми озеленення та посадки дерев.[25] Рада зберігала старі дерева і висаджувала близько 500 дерев на рік.[25] Радника Бернсайда, HES Melbourne, обожнювали в цей період; він витратив власні гроші на придбання резервів і землі для жителів через брак коштів під час Великої депресії. Він керував скромними, але розумними бюджетами та стежив за посадкою дерев і листя, щоб прикрасити місто. Гордон Аллен, місцевий житель, який змінив Мельбурн на посаді радника, так описав Мельбурн: «Жодна рада ніколи не мала кращої людини».[26] Мельбурн також керував будівництвом поля для гольфу Mount Osmond, але його бачення будівництва "Сільський клуб"так і не було реалізовано.[27]

 
Огороджений післявоєнний будинок у Бернсайді

Обмеження забудови, що передували зоні схилу пагорбів, були встановлені в 1920-х роках; рада була зобов'язана дотримуватися суворих вказівок.[28] У 1928 році на розі вулиць Грінхілл і Портраш -роуд було побудовано нові величні палати Ради; вони все ще використовуються сьогодні.[29] Повінь спустошила Водоспад Галлі в 1931 році[30] Бернсайд продовжував рости; у 1935 році окружна рада Бернсайда стала муніципалітетом Бернсайда.[31] До 1941 року лише 401 acres (1,6 км2) залишилися в обробці. 

Після війни до 1970-х років ред.

У 1945 році велика частина території, яка утворювала Клелендський заповідник (розширений і оновлений до Клелендського національного парку в листопаді 2021 року[32]), була придбана урядом штату, значною мірою завдяки лобістським зусиллям професора сера Джона Клеленда. Більшу частину цієї землі, включно з районом водоспаду Галлі, згодом об'єднали в 1963 році, щоб створити парк, який простягається на схід у гори до вершини гори Лофті та на північ до Грінхілл-роуд.[33] У 1943 році муніципалітет Бернсайд був проголошений містом Бернсайд.[34][31]

Багато синів Бернсайда воювали у світових війнах I і II; після повернення вони були вшановані меморіалами, і, зокрема, назвою першої громадської лікарні Бернсайда. Військово-меморіальний госпіталь Бернсайд був відкритий у квітні 1949 року в Toorak Gardens, побудованому в будинку, подарованому місцевим жителем Отто ван Рейбеном. Сучасну назву було прийнято в 1956 році.[35][36] Меморіали загиблим можна знайти по всьому Бернсайду; в Hazelwood Park навпроти плавального центру, в школах і церквах, в заповідниках. Як і більшість жителів Австралії, Бернсайд дотримувався фрази " Щоб не забути ", яка прикрашена багатьма меморіалами, встановленими громадою. У Роуз-парку на Александра-авеню є великий пам'ятник і статуя солдата Австралійської імперії з табличкою з написом: "Пам'яті загиблих: Друга світова війна, Корея, В'єтнам ".[37][38] Після прибуття додому військовослужбовці створили кілька клубів Ліги повернених військ у місті Бернсайд.

Коли Австралія святкувала Золотий ювілей Федерації Австралії в 1951 році, жителі Бернсайда приєдналися до святкування, а в 1956 році відзначили сторіччя свого власного міста.[31] Післявоєнний економічний та бебі-бум під час уряду Плейфорда[39] призвів до того, що Бернсайд зростав вражаючими темпами; з населення 27 942 у 1947 році воно зросло до 38 768 у 1961 році[40] Коли передмістя знищували загони, що залишилися, у 1953 році було побудовано громадський бальний зал, у 1965 році — Олімпійська трибуна; обидва в Кенсінгтон-парку.[41] У 1963 році на східних кордонах Бернсайда було засновано заповідник Клеленд.[33]

Дорожня система Бернсайда була повністю бітумована протягом 1960-х і 1970-х років завдяки державним програмам дорожніх робіт. Також були розроблені плани заміни звивистої та небезпечної дороги Маунт-Баркер. Однією з цих пропозицій було шосе Бернсайд-Краферс, яке було рішуче підтримано радою; він передбачав виїзд з Грінхілл-роуд після досягнення парку Хейзелвуд. Потім він повинен був пройти через Hazelwood Park і Beaumont, обертатися навколо пагорбів Waterfall Gully, а потім переїхати через Eagle on Hill, щоб зустрітися з Crafers. Рада Бернсайда доклала багато зусиль у цю пропозицію, розширивши Лінден-авеню (яка тягнеться з північного заходу на південний схід) у рамках підготовки до шосе. Зрештою пропозицію було відхилено на користь модернізації Маунт-Баркер-роуд, а Лінден-авеню залишилася величезною незнайомою дорогою, що пролягала через спокійне передмістя.  ]

 
Плавальний центр у парку Хейзелвуд

Бернсайд отримав публічну бібліотеку з колекцією 7800 книг у 1961 році після того, як це було вперше запропоновано в лютому 1959 року; витрати на створення бібліотеки для мешканців були доступнішими після прийняття Закону про бібліотеки 1955 року.[42] Бернсайдський плавальний центр відкритий у 1966 році; плавальний центр був улюбленим проектом тодішнього мера Джорджа Болтона, який мав грандіозне бачення того, чим він хотів, щоб став Хейзелвуд-парк, де мав бути розташований центр. У 1964 році, коли ця ідея була вперше оприлюднена, Болтон зустрів безпрецедентний опір громадськості.[43] Значна частина літнього населення Бернсайду (15 %) була категорично проти цієї ідеї, припускаючи, що наплив порушників порядку та шум навряд чи варті зусиль. Вартість була оцінена в £75 000 (£ 1,620,000 станом на 2022). У той час як архітектори змирилися з масштабами пропонованої забудови, а ряд жителів обурювалися, газети Аделаїди мали м'яч; Карикатуристи протягом 1964 року витрачали багато своїх щоденних карикатур на висвітлення катастрофи.[44] У зв'язку з невдалим опитуванням, яке вирішило долю ідеї, 24 березня газета Sunday Mail[en] опублікувала заголовок «Бернсайд каже НІ басейну».[41] Мер Болтон не був розчарований результатом; він просував свою ідею і оголосив про нові плани в грудні. Після потужної громадської кампанії та незначних змін до проекту опитування в лютому 1965 року рішуче проголосували за цю ідею. Мер виграв свою битву, і після відкриття на його честь назвали плавальний центр Джорджа Болтона.[45]

У 1967 році Бернсайдська рада вирішила поставити амбітну мету: на кожну 1000 населення потрібно було відвести п'ять гектарів заповідників.[33] Щоб досягти цього, рада придбала Парк Хазелвуд в уряду штату, контроль над Бомонтом Коммон було отримано за допомогою поправки 1973 року до Закону про місцеве самоврядування[46], а частини гори Осмонд були отримані від Департаменту автомобільних доріг.[47] Перш ніж перейти у власність ради, Hazelwood Park мав бути розділений за ініціативою уряду. Коли рада почула про це, було подано пропозиції про прийняття права власності, і акт було передано в 1964 році. Раді вдалося це зробити лише після обговорення з прем'єр-міністром Томасом Плейфордом IV.[48]

1980—2010 роки ред.

 
Александра-авеню, Парк троянд

У 1982 році поруч із залом ради був побудований громадський центр, який примикав до бібліотеки. У 1996 році весь міський комплекс було модернізовано разом із модернізацією плавального центру Бернсайду. Подальші оновлення відбулися в 2001 році, в результаті чого була сучасна бібліотека та громадський центр для мешканців.[34]

У 1993 році Бернсайд розробив новий логотип ради, використовуючи зелений і фіолетовий кольори. Зелений символізував пишні парки та заповідники в Бернсайді, а фіолетовий — видатні дерева жакаранда.

Прилеглі на сході передмістя Аделаїда-Гіллз Скай і Аулдана були об'єднані в Бернсайд у 1999 році. Пивоварня Coopers переїхала з Лібрука в 2001 році до Рідженсі Парк.[34] Колишнє приміщення Coopers було перетворено на пенсійне село.[34]

Примітки ред.

  1. ↑ а б Warburton, p. 197.
  2. ↑ Ifould in Coleman, p. 42.
  3. ↑ Warburton, pp. 197—199.
  4. ↑ Warburton, pp. 110—114.
  5. ↑ Warburton, pp. 106—108.
  6. ↑ Warburton, p. 111.
  7. ↑ Proclamation (PDF). The Government Gazette of South Australia. 2 червня 1853. Процитовано 7 березня 2020.
  8. ↑ District Councils Act (No 16 of 15 and 16 Vic, 1852). South Australian Numbered Acts. AustLII. Процитовано 7 березня 2020.
  9. ↑ H. J. Gibbney (1969). 'Bonney, Charles (1813—1897)', Australian Dictionary of Biography, Volume 3, Melbourne University Press, pp. 188—190.
  10. ↑ East Torrens. The Register (Adelaide). South Australia. 12 жовтня 1928. с. 12. Процитовано 7 березня 2020.
  11. ↑ Hill in Coleman, pp. 123—126.
  12. ↑ Magill School homepage. Magill School. Архів оригіналу за 24 April 2006. Процитовано 27 квітня 2006.
  13. ↑ Warburton, pp. 308—309.
  14. ↑ Adey in Coleman, pp. 135—136.
  15. ↑ Warburton, p. 310.
  16. ↑ Warburton, p. 355.
  17. ↑ Warburton, pp. 272—273.
  18. ↑ Student Information Booklet (PDF). Coopers Brewery. Архів оригіналу (PDF) за 24 May 2006. Процитовано 27 квітня 2006.
  19. ↑ Warburton, pp. 41–42.
  20. ↑ Warburton, p. xx.
  21. ↑ Warburton, pp. 294—295.
  22. ↑ Warburton, p. 321.
  23. ↑ а б Warburton, p. 324.
  24. ↑ Warburton, p. 322.
  25. ↑ а б Warburton, p. 332.
  26. ↑ Warburton, pp. 322—323.
  27. ↑ Warburton, p. 195.
  28. ↑ Warburton, p. 328.
  29. ↑ Warburton, p. 89.
  30. ↑ Warburton, p. 331.
  31. ↑ а б в Warburton, p. 351.
  32. ↑ Speirs, David (26 листопада 2021). SA now home to Australia's biggest national park. Premier of South Australia. Архів оригіналу за 19 грудня 2021. Процитовано 19 грудня 2021.
  33. ↑ а б в Warburton, p. 333.
  34. ↑ а б в г Significant Dates in Burnside's History. City of Burnside. 4 червня 2020. Процитовано 4 червня 2020. and Our Early Beginnings. City of Burnside. 4 червня 2020. Процитовано 4 червня 2020.
  35. ↑ Melbourne in Coleman, pp. 107—109.
  36. ↑ Warburton, p. 298.
  37. ↑ Cockburn in Coleman, pp. 97–99.
  38. ↑ Southwell-Keely, Michael. Burnside District Soldiers Memorial. War Memorials in Australia. Архів оригіналу за 21 August 2006. Процитовано 27 квітня 2006.
  39. ↑ Hugo, pp. 30–50.
  40. ↑ Warburton, p. 357.
  41. ↑ а б Warburton, p. 336.
  42. ↑ Warburton, p. 346.
  43. ↑ Warburton, pp. 334—335.
  44. ↑ Warburton, p. 335.
  45. ↑ Warburton, pp. 334—337.
  46. ↑ Simpson, p. 72.
  47. ↑ Warburton, pp. 337—339.
  48. ↑ Warburton, p. 334.

Джерела ред.

  • Bromell, W. (1981). Mines in Burnside: Their Historical Significance. Unley : Burnside Council.
  • Coleman, D, ред. (1956). The First Hundred Years: A History of Burnside in South Australia. Corporation of the City of Burnside.
  • Cox, A. Bertram (1978). Fairways on the Mount: A History of the Mount Osmond Golf Club 1927–1977. Mount Osmond, S. Aust. : The Club.
  • Hugo, Graeme (1996). Playford's people: Population change in South Australia. У O'Neil, Bernard (ред.). Playford's South Australia: Essays on the History of South Australia, 1933–1968. Association of Professional Historians. ISBN 0-646-29092-4.
  • Simpson, ER (1993). Beaumont House the land and its people. Hyde Park Press, Richmond, Adelaide. ISBN 978-0-9592458-2-0.
  • Warburton, E (1981). The Paddocks Beneath: A History of Burnside from the Beginning. Corporation of the City of Burnside, South Australia. ISBN 978-0959387605.

Подальше читання ред.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Історія_міста_Бернсайд&oldid=41851627