Вікіпедія

Цуґару-дзямісен

музичний жанр

Цуґару-дзямісен (яп. 津軽三味線) — регіональний різновид сямісена, а також музика, що виконується на цьому інструменті[1]. З'явився в регіоні Цуґару на півночі острова Хонсю в кінці XIX століття, з часом на ньому почали виконувати популярну музику, поєднуючи риси різних жанрів[2]. Музичні твори мають зв'язок з народною музикою, проте часто виконуються в дуже швидкому темпі і дозволяють виконавцю імпровізувати[3], що посприяло його популярності на Заході[4]. Цуґару-дзямісен є одним з найвідоміших за кордоном жанрів музики для сямісена[4].

Двоє виконавців, що грають на цуґару-дзямісенах

Історія ред.

Походження ред.

 
Карта префектури Аоморі. Ліворуч розташований півострів Цуґару[en], кольором позначено адміністративний центр, Хіросакі

Цуґару-дзямісен є різновидом сямісена, японської безладової триструнної лютні з шипом[5]. Предок сямісена, сансін, з'явився в Японії в XVI столітті і швидко асимілювався, зокрема, для покриття корпусу замість зміїної шкіри стали використовувати котячу або собачу[5].

Попри сформоване сприйняття японців як гомогенної нації, японське суспільство складається з безлічі перетинних груп «своїх»[ja] зі власними географічними, політичними та культурно-мовними маркерами[6]. Формування цуґару-дзямісена відбувалося в Цуґару, який був і залишається віддаленим регіоном Японії з власним діалектом, незрозумілим у решті Японії, і музичною традицією[7]. Цуґару Таменобу[en] заснував князівство Хіросакі, і в 1590—1871 роках Цуґару керував окремий даймьо[8]. Периферійне положення Цуґару відбиває прізвисько ура-ніхон (яп. 裏日本, «виворіт Японії»)[9].

Існують і інші місцеві музичні стилі: цуґару-айя-бусі (яп. 津軽あいや節), цуґару-яма-ута (яп. 津軽山唄) тощо[10]. У самого цуґару-дзямісена є кілька піджанрів: акомпанемент народним пісням, інструментальні версії цих пісень і імпровізовані твори[11].

Перша половина XX століття ред.

 
Регіональний фестиваль «непута» в Хіросакі
 
Панорама Цуґару з квітучою яблунею

Одна із соціальних груп, що відіграли важливу роль у його становленні, — жебраки і мандрівні сліпі музиканти: чоловіки-босама і жінки-годзе[12]. І ті, й ті були бідними, і навіть знамениті виконавці, такі як засновник жанру Нітабо, перебували внизу соціальної ієрархії[13]. Через бідність Нітабо, син поромника, осліплий і осиротілий у дитинстві, навіть не міг приєднатися до гільдії сліпих музикантів Тодо-дза[ja] і став просити милостиню, граючи на сямісені[5].

Важливою темою для ранніх мандрівних виконавців була туга за домом, яка вдало вписалася в поширений тоді в країні ностальгічний регіоналізм[14], викликаний різкою модернізацією Японії і заміною традиційного соціального порядку вестернізованим[15]. Під час передвоєнного підйому націоналізму в 1930-х роках парадоксальним чином цей регіоналізм став опорою для конструювання образу монолітної єдиної Японії: японців ріднило загальне відчуття, що у них є мала батьківщина, нехай і різна[16]. Приклади яскравого регіоналізму можна побачити в текстах пісень зі згадками пам'яток Цуґгру і запрошенням їх відвідати[15]. Крім музики, Цуґару знаменитий своїми яблуневими садами і лаком[8].

Коріння виконавської традиції цуґару-дзямісена лежать у народній музиці Цуґару, проте далеко від неї відійшло через вплив комерційних продюсерів[17][16]: у 1900-1950-х роках найвидатніших виконавців часто спонсорували організації або ЗМІ[14].

Підйом популярності в 1960-х і світова популярність ред.

 
Сучасний виконавець Кэйсё Оно[fr]

Цей жанр спирається на традиційний, проте являє собою так звану «нову традицію», яка оформилася відносно недавно[18]. Аж до 1950-х в літературі цуґару-дзямісен не згадувався, а формування виконавської традиції завершилося тільки після закінчення Другої світової війни[19].

Першим музикантом, який популяризував цей жанр, став Такахасі Тікудзан, у 1960-х роках стали широко відомими Рінсьоей Кіда (яп. 木田林松栄, 1911—1979), Гумпатіро Сіракава (яп. 白川軍八郎, 1909—1962) і Масакацу Фукусі (яп. 福士政勝, 1913—1969), а пізніше — і Тісато Ямада[5]. У XXI столітті деякі майстри цуґару-дзямісена стають ідолами, поп-зірками міжнародного масштабу і записують альбоми за кордоном[16].

Музика цуґару-дзямісена вимагає від виконавця віртуозності та імпровізації, подібно до соло-гітари в Західній рок-музиці[20]. Аудиторія, що цікавиться японською музикою, розширилася завдяки таким музикантам як Yoshida Brothers і Тісато Ямада[ja], що створили новий еклектичний нео-традиціоналістський стиль[21]. Консервативна система іемото в таких умовах може бути гальмівним фактором для розвитку інструменту, і деякі виконавці вирішують замість цього вчитися самостійно[22]. З іншого боку, часто сучасні виконавські техніки критикують за те, що вони «не залишили нічого від класичного цуґару-дзямісена», а музиканти «лише безглуздо бринькають», не зважаючи на те, що цуґару-дзямісен початку XX століття — це, перш за все, акомпанемент для танцю[23].

У сучасній Японії цуґару-дзямісен залишається пов'язаним з Аоморі, там віжбуваються численні фестивалі та змагання, присвячені йому, куди з'їжджаються виконавці[23]. В кінці 1990-х кількість музикантів, що займаються цим жанром, оцінювалася в 50 000[23]. Крім цього важливим місцем для виконавців є лайв-гаузи[ja], бари з живою музикою[23].

1988 року цуґару-дзямісену відкрито пам'ятник у рідному селищі Нітабо Канагі[en] (нині входить до складу Ґосьоґавари), а 1993 року — ще один, біля мосту Канда[5]. Після введення 2002 року обов'язкових уроків традиційних японських музичних інструментів у середніх школах молодь стала більше ними цікавитися, особливо зріс інтерес до цуґару-дзямісена[4].

Конструкція ред.

Сямісен, який використовується в цьому стилі, має дуже широкий гриф і дуже великий корпус, покритий товстою собачою шкірою, яка повинна витримувати постійні удари плектра[3]. Зважаючи на значно вищу ціну сямісенів з широким корпусом і їх тяжкість, малоймовірно, що це початковий вид цуґару-дзямісена, найпевніше, ранні виконавці використовували середній гриф[17].

Струни зазвичай важать 30, 18 і 12 момме (112,5; 67,5; 45 г) і виготовлені з шовку, тетрону[прояснити] або нейлону[24]. Їх натягують або в звичайному для сямісена порядку (для спостерігача — зліва направо за зменшенням товщини), або в зворотному[25]. Всі три струни лежать на верхньому поріжку, дзвінкий звук товстої струни «Саварі» добувається механізмом адзума-саварі (яп. 東触り), тобто, за допомогою висувного стрижня, що проходить крізь гриф під струною трохи нижче поріжка, об який і дзвенить струна[5]. Накладку цього інструменту подовжено майже до самого корпусу, не утворюючи плавної кривої «хатомуне» (яп. 鳩胸, «грудь голубя»)[26].

Знімний нижній поріжок у цуґару-дзямісена має довжину близько 7,2 см, ширину 0,6 см і висоту 0,8 см, його верхня частина може мати оздобу з черепахового панцира[27]. Плектр довжиною 18,6 — 19,6 см і шириною 9,4 см у вузькій частині[28].

У XXI столітті все частіше до інструменту прикріплюють мікрофон, або звукознімач[29].

Розміри ред.

  • Загальна довжина — 102,2 см.
  • Довжина головки грифа до верхнього поріжка — 13 см.
  • Довжина грифа від верхнього поріжка до корпуса — 62,5 см.
  • Довжина корпуса — 20,7 см.
  • Ширина корпуса — 23 см.
  • Товщина корпуса — 10 см.
  • Довжина шпиля — 3 см.
  • Ширина грифа — від 3,1 до 3,3 см[30].

В культурі та мистецтві ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Johnson, 2010, с. 78.
  2. ↑ Johnson, 2010, с. 9, 79.
  3. ↑ а б Johnson, 2010, с. 7.
  4. ↑ а б в Johnson, 2006, с. 83.
  5. ↑ а б в г д е Johnson, 2006, с. 86.
  6. ↑ Johnson, 2006, с. 78, 80.
  7. ↑ Johnson, 2010, с. 7, 90.
  8. ↑ а б Johnson, 2006, с. 89.
  9. ↑ Johnson, 2006, с. 90.
  10. ↑ Johnson, 2006, с. 82.
  11. ↑ Johnson, 2006, с. 94.
  12. ↑ Johnson, 2010, с. 6, 49.
  13. ↑ Johnson, 2010, с. 6.
  14. ↑ а б Johnson, 2010, с. 50.
  15. ↑ а б Johnson, 2006, с. 88.
  16. ↑ а б в Johnson, 2006, с. 87.
  17. ↑ а б Johnson, 2010, с. 79.
  18. ↑ Johnson, 2006, с. 75.
  19. ↑ Johnson, 2010, с. 79—80.
  20. ↑ Johnson, 2010, с. 11.
  21. ↑ Johnson, 2010, с. 11, 80.
  22. ↑ Johnson, 2010, с. 59.
  23. ↑ а б в г Johnson, 2010, с. 80.
  24. ↑ Johnson, 2010, с. 40.
  25. ↑ Johnson, 2010, с. 36.
  26. ↑ Johnson, 2010, с. 14.
  27. ↑ Johnson, 2010, с. 39.
  28. ↑ Johnson, 2010, с. 41—42.
  29. ↑ Johnson, 2010, с. 25.
  30. ↑ Johnson, 2010, с. 14, 31.
  31. ↑ 津軽三味線のお話
  32. ↑ 津軽三味線
  33. ↑ la fiche Nitaboh sur ShoShoSein
  34. ↑ 竹山ひとり旅. Kinema Junpo.[недоступне посилання з Декабрь 2019]

Література ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Цуґару-дзямісен&oldid=33143878