Палац культури «Молодіжний»
Палац молоді (колишній Палац культури заводу «Азовсталь») — культурно-просвітницький та дозвільний заклад в місті Маріуполь.
| Палац культури «Молодіжний» | |
|---|---|
 | |
| 47°05′41″ пн. ш. 37°33′25″ сх. д. / 47.09483990002777176° пн. ш. 37.55712730002777278° сх. д.Координати: 47°05′41″ пн. ш. 37°33′25″ сх. д. / 47.09483990002777176° пн. ш. 37.55712730002777278° сх. д. | |
| Країна |
 Україна |
| Розташування | Маріуполь |
  Палац культури «Молодіжний» Палац культури «Молодіжний» (Україна)  | |
 Палац культури «Молодіжний» у Вікісховищі | |
Розташування ред.
Палац молоді (колишній палац культури заводу «Азовсталь») розташований на розі проспекту Миру та вулиці Харлампіївської в історичній частині Маріуполя.
Адреса ред.
Вул. Харлампіївська, 17, Маріуполь, Донецька область, 87500
Історична споруда ред.
Палац молоді розмістився в історичній споруді 19 століття, що випадково збереглася. Будівля віднесена до пам'яток архітектури місцевого значення[1].
Автор проекту невідомий. Можливо, використали якийсь проект архітектора Федора Шехтеля, позаяк його проекти надсилали на південь Російської імперії, де за ними вибудували споруди в містах Ялта (Крим), Ростов-на-Дону, Таганрог. Таганрог розташований неподалік від Маріуполя і був містом інтенсивної торгівлі і постійних запозичень.
Триповерхова споруда вибудована у псевдоросійському стилі з червоної цегли і пофарбована ззовні. Використана цегла, котру виробляв місцевий Хараджаєвський цегельний завод[2] . Фасади прикрашені низками частих вікон і дрібними елементами з фігурної (лекальної) цегли. На фасадах первісно були балкони з фігурними ґратками, пізніше ліквідованими[2]. Ймовірно, використали якийсь проект зі змінами, внесеними за вимогами володаря. Споруда відома як будинок В. Томазо і первісно слугувала готелем «Континенталь»[2]. Використовували не тільки поверхи споруди, а й підвальні приміщення. Саме там розмістили друкарню братів Голдрин. 1898 року введена в експлуатацію перша в Маріуполі приватна електростанція. Вона призначалась для освітлення залів готелю «Континенталь» і належала багатію В. Томазо.
У місті було налагоджене фотографування вулиць і окремих споруд для виготовлення поштівок. Неодноразово була задокументована на фото і споруда готелю «Континенталь». Саме завдяки старовинним поштівкам встановлено два будівельні періоди. Перший закінчився у 1898 році. Це відомо за фото готелю, створеного маріупольським фотографом Куюмджи. На фото Куюмджи готель ще не мав північної прибудови.
Далі споруду добудували, додавши новий корпус — так звану театральну частину, два фоє та технічний відділ. Офіційна назва добудови — "Концертний зал «Континенталь». Другий будівельний період закінчився приблизно 1910 року. Перший поверх споруди переобладнали під буржуазний ресторан[2].
Готель «Континенталь» був тісно пов'язаний з низкою культурних закладів Маріуполя. В ньому мешкали столичні актори, музиканти, діячі кіно, що прибували в Маріуполь на гастролі. На початку 1930-х рр. Маріуполь відвідав Костянтин Ціолковський, де читав лекції з міжпланетних мандрів.
Радянський період ред.
Після Жовтневого перевороту 1917 року готель націоналізували. 1920 року тут розташувався штаб керівника військово-морських кораблів Чорного та Азовського морів (НАМОРСИ)[2].
1929 року вивільнену споруду віддали під Палац труду та Центральний робочій кооператив (ЦЕРАБКООП)[2].
Театральний центр в місті ред.
Палац культури заводу «Азовсталь» був додатково і театральним закладом радянського міста, відомим і за його межами. Актором та режисером народного театру Палацу культури заводу «Азовсталь» був Налчаджи Ігор Андрійович (20.7.1935—12.1.1998). Ігор Налчаджи навчався у Ленінграді у театрального режисера Георгія Товстоногова і закінчив Ленінградське театральне училище, переніс звідти в Маріуполь непересічну театральну культуру, знання історичних костюмів, характерних звичок людей різних історичних епох. Запам'ятався як вибагливий до самого себе, так і до акторів Народного театру.
З 1964 року був художнім керівником Палацу культури заводу «Азовсталь»[3]. Аби виправити економічну скруту в родині, був вимушений з 1976 р. перейти на працю термістом у завод «Азовсталь», де працював до пенсії, але не покидав театр і громадську діяльність. З 1993 року (вже пенсіонером) працював режисером Народного театру ПК заводу «Азовсталь» та громадський діяч[3]. В Народному театрі завдяки Ігорю Налчаджи були поставлені різноманітні вистави, серед них —
- «Республіка на колесах»
- «Я, бабця, Іліко і Іларіон»
- «Інтерв'ю в Буенос-Айресі»
- «Лиса і виноград»
- «Маскарад» за твором М. Ю. Лермонтова та ін.
Низка вистав Народного театру була показана на гастролях, театр був лауреатом декількох республіканських та Всесоюзних конкурсів[3].
Майже тридцять (30) років фаховим художником-сценографом Народного театру був Ковальчук Михайло Сидорович.
Народження Палацу молоді ред.
Офіційна назва — комунальне підприємство «Палац молоді». Побажання мати власний палац було висловлене 2009 року на зустрічі мера Маріуполя з лідерами молодіжних організацій. На той час палац культури заводу «Азовсталь» стояв пусткою. Його і віддали під новий культурно-дозвільний заклад. Завод " Азовсталь " передав безкоштовно історичну поруду на баланс уряду міста[4]. Завод володів спорудою з 1962 року.
На ремонтні роботи з бюджету міста відвели 1.000.000 гривень і 700.000 додав завод «Азовсталь». У жовтні 2010 року Палац молоді був урочисто відкритий в новій якості.[4].
Перетворення у комплекс ред.
Палац молоді перестав бути окремим закладом. До установи приєднали парки та сади Маріуполя — Комунальне підприємство «Об'єднання парків культури і відпочинку» (КП ОПКВ)[5]. На меті — перенесення низки культурно-дозвільних заходів в парки Маріуполя та пожвавлення культурного життя в парках. Так, в Міському саду проводять урочистості з нагоди Дня молоді. Міський сад став відкритим майданом для культурно-дозвільних заходів просто неба[5].
Клуби дозвільного закладу ред.
В палаці культури вже працюють вісімнадцять різних за тематикою клубів[6]. Серед них —
Джерела ред.
- Клименко М. С. Город Жданов (справочник-путеводитель). — Сталино: Облтипография, 1959.
- Грушевский Д. Н. Жданов. Ист.-экон. очерк. — Донецк: Донеччина, 1971.
- Грушевский Д. Н., Руденко Н. Г. Жданов: Ист.-краев. очерк. 2-е изд. — Донецк: Донбасс, 1978.
- Коробов И. В., Саенко Р. И. Жданову – 200. Страницы истории. 1778—1978 г. — Донецк: Донбас, 1978.
- Мариуполь: история и перспективы: Сб. тр. науч.-практ. конф. В 2 т. — Мариуполь: ПГТУ, 2002.
- Буров С. Д.. «Маріуполь. Минуле». Маріуполь. ЗАТ Газета «Приазовский рабочий». 2003. стор. 6—12. ISBN 966-8208-06-04(рос.)
- газета «Маріупольское время», 28 октября 2010 г.
- газета «Мариупольское время», 11 апреля 2013 г.
- газета «Мариупольское время», 9 мая 2013 г.
- газета «Мариупольское время», 16 мая 2013 г.
- газета «Мариупольское время», 4 июля 2013 г.
Примітки ред.
- ↑ газета «Мариупольское время», 16 мая 2013 г.
- ↑ а б в г д е газета «Мариупольское время», 11 апреля 2013 г.
- ↑ а б в Архівована копія. Архів оригіналу за 13 квітня 2014. Процитовано 19 квітня 2014.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ а б газета «Маріупольское время», 28 октября 2010 г.
- ↑ а б газета «Мариупольское время», 4 июля 2013 г.
- ↑ газета «Ильичёвец», 17 ноября 2011 г
- ↑ газета «Ильичёвец», 19 апреля 2012 г.