Вікіпедія

Морозова Людмила Миколаївна

Морозова Людмила Миколаївна (6 липня 1907, Київ — 1 березня 1997, Гантер, штат Нью-Йорк, США, згідно із заповітом похована 12 березня 1997[1] в Києві на Берковецькому кладовищі) — українська художниця, членкиня Об'єднання митців-українців в Америці, меценатка, представниця української діаспори в США.

Морозова Людмила Миколаївна

Народження 6 липня 1907(1907-07-06)
Київ, Російська імперія
Смерть 1 березня 1997(1997-03-01) (89 років)
  Гантер, штат Нью-Йорк, США
Поховання 12 березня 1997, Київ, Берковецьке кладовище
Діяльність художниця

Життєпис ред.

Людмила Морозова народилась у Києві 6 липня 1907 року. Мати майбутньої художниці, Тетяна Євгенівна Морозова, працювала вчителькою, згодом — інспекторкою жіночих шкіл Києва[2]. Про батька мисткиня згадувала рідко — він був адвокатом, працював в уряді гетьмана Павла Скоропадського, але після повалення останнього у грудні 1918 року виїхав за кордон[3].

Дівчинка з дитинства мріяла стати художницею. Як сама пізніше згадувала, «з 14 років відчула своє призначення і почала вже тільки малювати. Перше зробила копію автопортрета коханого мого Рафаеля й свій автопортрет. Першою моєю вчителькою була відома малярка — Ганна Крюгер-Прахова»[4], яка мала чудову фахову освіту — закінчила рисувальну школу Миколи Мурашка, Академію Делеклюза у Парижі, Петербурзьку академію мистецтв.

Людмила Морозова навчалася в Першій приватній жіночій гімназії О. Дучинської, де історію в той час викладала Наталія Дмитрівна Полонська, яка згодом стане видатної українською науковицею, першою жінкою приват-доцентом Університету святого Володимира у Києві. Саме від неї Людмила перейняла любов до минувшини, зацікавилася історією та культурою Стародавньої Греції. Зі своєю вчителькою Людмила підтримувала зв’язок усе життя: листувалася, допомагала матеріально, коли та останні роки жила у будинку для літніх людей у Німеччині[5].

Фахову мистецьку освіту майбутня художниця почала здобувати спочатку в художньо-індустріальній профшколі (1925—1927 рр.), де рисунок і народний орнамент у неї викладав Василь Васильович Кричевський[6]. Потім навчалася у Київському художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) у майстерні професора Федора Григоровича Кричевського, який мав незаперечний вплив на формування стилю і творчої особистості молодої художниці. Кричевський створив портрет Людмили Морозової, доля якого була драматичною — після смерті художника картину було викуплено у вдови з персональної виставки Ф. Кричевського, яка проходила у Москві. Портрет потрапив до збірки Третьяковської галереї[7]. Людмила Морозова дуже сумувала з цього приводу, навіть мала намір зібрати кошти, щоб викупити картину і повернути її в Україну[8].

Молода художниця працювала у різних жанрах: портрет, краєвиди, натюрморт. Крім малярства, Людмила Морозова цікавилася давніми пам’ятками мистецтва, разом з групою відомого історика архітектури Іполита Владиславовича Моргілевського досліджувала київську архітектуру, малювала Михайлівський Золотоверхий, Софійський та Успенський собори, Трьохсвятительську й Андріївську церкви («Собор Св. Софії взимку», «Собор Св. Софії з Богданом», «Св. Софія з балкона Стрілецької вулиці», «Св. Андрій весною», «Св. Андрій з Подолу» тощо).

В липні-листопаді 1932 року Людмила Морозова разом із відомим українським археологом та мистецтвознавцем Миколою Омеляновичем Макаренком та його дружиною Анастасією Сергіївною Федоровою працювала художником в археологічній експедиції, яка проводилася в Маріуполі, брала участь у розкопках[9].

У 1936 році Людмила Морозова стала учасницею складної експедиції до Сванетії (гірська частина Грузії), яку очолив професор І. В. Моргілевський. Вона була першою українкою, однією з перших жінок-іноземок, які побували у цій таємничій країні. Завдяки картинам художниці світ зміг побачити чудові архітектурні скарби й мальовничі краєвиди землі сванів[4].

Часто відвідувала Полтавщину, якій присвятила низку творів («Село Яреськи», «Сутінки на Пслі»). Після створення великого полотна «Полтава» на Л. Морозову звернули увагу в мистецьких колах. У 1936 році вона вперше взяла участь у виставці українських митців з картиною «Дівчина і гуси». Наступного, 1937 року на виставці «Квітуча Україна» експонувалися вже два краєвиди малярки[10].

У 1930-х роках художниця стала свідком нищення київських храмів. Разом зі своїми вчителями І. В. Моргілевським та М. О. Макаренком Людмила Морозова виступила на захист Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вчені намагалися зберегти хоча б мистецькі деталі інтер’єру: ікони, фрески, мозаїки. Серед тих, хто цим опікувався, були Іполит Моргилевський і Людмила Морозова. Вціліли унікальні світлини, зроблені на даху Михайлівського Золотоверхого собору в той час, коли вони робили докладне обстеження пам’ятки архітектури, приреченої на загибель[10].

Художниця чудом залишилася на волі у роки сталінських репресій. Згодом вона писала: «Життя особисте мала трагічне. Ми, зустрічаючись з близькими людьми, кожного разу прощались, бо могли завтра вже не побачитися. …Не можу не плакати, коли згадую, що мої друзі вмирали, а я їх не могла врятувати…»[4].

Тяжким випробуванням стала Друга світова війна та німецька окупація Києва. На життя заробляла малюванням: «Мене й мою родину, несподівано, в час війни, рятувало малярство. Я майже кожного дня продавала краєвиди або квіти. За одну картину моя мама діставала маленьку пляшку молока, кілька бараболь й один часник. Хліба ми не мали»[11]. У серпні 1943 року разом із матір'ю вона залишила Київ і переїхала Львова[12], згодом — до Німеччини. Під час бомбардування Дрездена художниця втратила понад сто своїх картин довоєнного періоду.

П’ять років перебувала в американських таборах для переміщених осіб Ашафенбурга, Франкфурта-на-Майні та Берхтесгадена, але навіть в таких важких умовах продовжувала працювати творчо. На початку 1948 року у таборі Ашафенбурга пройшла курс навчання в технічній школі, отримала спеціальність художника з комерційної плакатної та рекламної справи[2].

Мати художниці не дожила, щоб поїхати з донькою до Америки, померла 31 грудня 1950 року. Після її смерті Людмила Морозова отримала дозвіл на виїзд до США.

З 1951 року художниця жила в Нью-Йорку. 1962 року придбала будиночок у містечку Гантері — за 130 кілометрів від Нью-Йорку, де і мешкала сама до останніх днів, бо сім’ї не мала. Будинок був своєрідною галереєю, де його власниця влаштовувала персональні виставки своїх творів. Мистецький спадок художниці був величезним: у 1985 р. тільки в її будинку, всі стіни якого були завішані картинами, зберігалося від 500 до 600 картин[3].

Творча доля Морозової склалася в Америці доволі успішно. З 1952 по 1974 рік вона викладала малярство в мистецькій школі, брала активну участь у всіх групових виставках Об'єднання митців-українців в Америці. 1956 року в Українському літературно-мистецькому клубі Нью-Йорку відбулася перша виставка Людмили Морозової спільно зі скульптором Сергієм Литвиненком, на якіій було представлено 122 роботи художниці[5].

Мисткиня здійснила свою дитячу мрію — кілька разів побувала у Греції, присвятила цій країни багато картин, малювала античні архітектурні пам’ятки, собори, міські та морські краєвиди («Містра», «Парфенон», «Ліндос» та інш.) Сорок кращих робіт подарувала Елладі у фонд відбудови храму, зруйнованого землетрусом[8].

Художниця піклувалася про знайомих киян, які жили в еміграції (Н. Полонська-Василенко, А. Грабовецький), через відомого піаніста С. Ріхтера надавала матеріальну допомогу гімназійним приятелькам, які повернулися в Київ після заслання. Понад 10 років листувалася і надсилала дарунки сліпому Гаю (Георгію) Репіну — внукові Іллі Репіна, — що лишився самотнім і був прикутий до шпитального ліжка в Регенсбурзі[5].

Людмила Морозова врятувала і все життя зберігала дві ікони з іконостасу Михайлівського собору. Вона мріяла побачити цей храм відновленим. У листі до студентів Української академії мистецтв художниця писала: «Дорогі й рідні студенти! Ви є щасливі і я щаслива із вами! Мистці не старіють і я душею із вами в дорогому Києві, де буде відбудовано св. Михайлівський собор і церква Успіння в Лаврі. Наше покоління мусить це зробити…»[11].

Художниця створила фонд по збиранню коштів на відбудову Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. У Гантері часто проводилися благодійні художні виставки, зокрема й творів самої мисткині, проходили концерти в Українському культурному центрі.

В останні роки життя Людмила Морозова важко хворіла, перенесла операцію на очах. 1 березня 1997 року, за кілька місяців до 90-літнього ювілею, вона померла[2].

Художниця все життя мріяла повернутися до рідного Києва і заповіла, щоб її поховали на Батьківщині. Останню волю мисткині виконав громадський діяч українського походження Мар’ян Коць[3]. Нині прах Людмили Морозової покоїться на київському міському цвинтарі Берківці.

Твори Людмили Морозової зберігаються у державних та приватних збірках і галереях Німеччини, Австралії, Великої Британії, Канади, США, Греції. Мисткиня безкоштовно передала Україні понад 150 своїх робіт, цінну колекцію порцеляни й величезний архів[10]. Зокрема, унікальна добірка творів художниці представлена в постійній експозиції Музею української діаспори у Києві.

Творчість ред.

Людмилу Морозову вважали однією з найкращих представниць школи українського імпресіонізму[3]. В її творчості як художниці було кілька етапів (періодів), які вона сама вирізняла. Перший, український, тривав до 1943 року. Потім вона жила і працювала у Німеччині, з 1951 року мешкала у США. Художниця не раз подорожувала різними країнами, де створювала нові цикли своїх картин. Багато працювала на пленері, часто зверталася до теми культових споруд, пам'яток давньоруської архітектури, античного будівництва. Основні жанри картин: портрет, автопортрет, краєвид, архітектурний пейзаж, натюрморт.

Вшанування пам'яті ред.

Прізвище художниці золотими літерами викарбуване на мармуровій дошці біля головного входу до Михайлівського Золотоверхого собору серед імен тих, хто допоміг відновити славетну київську святиню[13].

Галерея ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Український живопис XX — початку XXI ст. з колекції Національного художнього музею України: альбом. — Хмельницький; Київ: Галерея; Артанія Нова, 2006. — С. 291. — ISBN 966-8834-03-8 (Галерея); ISBN 966-8914-00-7 (Артанія Нова).
  2. ↑ а б в Горбунова Г. Довгий шлях на Батьківщину. Життя та творчість Людмили Морозової [Архівовано 27 березня 2022 у Wayback Machine.]
  3. ↑ а б в г Гуменюк, Олена. «Київ навіки у моєму серці». Архів оригіналу за 17 листопада 2021. Процитовано 17 листопада 2021.
  4. ↑ а б в Макаревич М. Людмила Морозова, художниця із США: «Моє життя — це віра й любов» : [інтерв'ю з художницею] / Мирослава Макаревич // Україна. — 1995. — № 19—20. — С. 31—32: іл.
  5. ↑ а б в Скрипка, Тамара. Самотня жінка, яка любила красу. Архів оригіналу за 11 листопада 2021. Процитовано 11 листопада 2021.
  6. ↑ Федорук О. Мистецький гарт Людмили Морозової / Олександр Федорук // Українки в історії. — Київ: Либідь, 2004. — С. 227—233: іл. — ISBN 966-06-0361-4.
  7. ↑ Павельчук І. На перехресті модерну: Федір Кричевський на шляху до постімпресіонізму. — Київ, 2018. — С. 4.
  8. ↑ а б Щербак В. Її доля — драматична / Василь Щербак // Образотворче мистецтво. — 1999. — № 1—2. — С. 20—21.
  9. ↑ Кучугура Л. І. Дослідження видатного українського археолога М. О. Макаренка в м. Маріуполь у 1930–1933 роках // Праці НДІ пам'яткоохоронних досліджень. Вип. 2, ч. 2. — Київ: АртЕк, 2007. — С. 71—86.
  10. ↑ а б в На оптимістичній ноті: про художній доробок Людмили Морозової, який надійшов до України // Пам’ятки України: історія та культура. — 1998. — № 1. — С. 69—72.
  11. ↑ а б Морозова Л. Лист до студентів Української академії мистецтв / Людмила Морозова // Мистецтво української діаспори. Вип. 1. — Київ, 1998. — С. 304.
  12. ↑ Художниця, доля якої, мов гра | ХайВей. h.ua. Архів оригіналу за 17 травня 2017. Процитовано 13 травня 2017.
  13. ↑ Третяк Н. Музей культурної спадщини на Московській / Наталія Третяк // Українська культура. — 2005. — № 5—6. — С. 8.

Джерела ред.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Морозова_Людмила_Миколаївна&oldid=41739712