Samoliotik

Природа і сутність мови

Що таке мова? Здавалося б, на це запитання можна дуже легко відповісти, бо кожен із нас користується мо¬вою в повсякденному житті і вона є для всіх звичайним явищем, над природою якого пересічні люди не замис¬люються. Однак відповісти на це просте запитання не¬просто. І хоч спроби такі було зроблено ще вченими дав¬ніх Китаю, Індії, Греції та Риму, й донині однозначного розв'язання цієї проблеми немає. У науці відомі три по¬гляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище, другі — як психічне, а треті — як суспільне. Так, скажімо, німецький мовознавець Август Шлейхер (1821—1868), який започаткував натуралістич¬ний напрям у мовознавстві, вважав, що мова — природ¬ний організм, який народжується, розвивається, старіє й умирає. Німецькі вчені Макс Мюллер (1823—1900) та Йоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) розглядали мову як явище психічне. Можна вважати, що такого ж погляду дотримувалися Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), який розглядав мову як «дух», тобто свідомість народу, та Олександр Потебня (1835—1891). Репрезентований ци¬ми вченими напрям у мовознавстві отримав назву психо¬логічного. Більшість учених інтерпретують мову як явище соціаль¬не. Таке трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Жан-Жак Руссо (1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842—1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875—1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Шарль Баллі (1865—1947), яких вважають ос¬новоположниками соціологічного напряму в мовознавстві. Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона ма¬ла біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися по¬за суспільством, стають безмовними. Науці відомо чима¬ло випадків, коли діти виростали серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більше того, повернувшись у люд¬ський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сензитивний період (вік від 2 до 5 років) — період найактивні¬шого опанування мови. Так, наприклад, у 1963 р. в жур¬налі «Наука и жизнь» (№ 1) було опубліковано замітку «Син вовчиці», де йшлося про знайденого в Індії голого хлопчи¬ка, що, очевидно, відстав від вовчої зграї. Йому було при¬близно вісім років. У лікарні, куди його помістили, він ла¬зив, їв тільки сире м'ясо, воду хлебтав по-вовчому, гарчав на тих, хто наближався до нього, і кусав тих, хто пробував до нього доторкнутися. Через три місяці хлопчик звик до медичного персоналу і їжі, яку вживали люди, але протя¬гом наступних дев'яти років так і не зміг навчитися гово¬рити. Коли його одного разу привели в зоопарк, він заці¬кавився вовками і навіть захотів залишитися з ними в кліт¬ці. Як бачимо, мова не успадковується, як колір волосся чи форма обличчя. Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Так, скажімо, представники чорної (негроїдної) раси, негри США, розмовляють англійською мовою. Представники жовтої (китайці, японці, корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина роз¬мовляє мовою людей, серед яких живе й виховується. Дехто як аргумент на користь біологічної природи мо-ви наводить феномен «єдиної дитячої мови»: першими «словами» всіх дітей незалежно від їх етнічної належності є звукові комплекси типу па-па, баба, ма-ма. Однак це не осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимов-ляють першими саме ці звукові комплекси, бо губні при-голосні в поєднанні з голосним [а] є найлегшими для від-творення (вимова губних вимагає значно менше зусиль, ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише від¬крити рот і творити звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в українській мові має зна¬чення «мати», а в грузинській — «батько»; папа в російсь¬кій мові означає «батько», а в українській — «хліб»; баба в українській мові означає «бабуся», а в турецькій — «бать-ко». Отже, єдиної дитячої мови нема. Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умо¬ви психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей. Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може. Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схиль¬ність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнона¬ціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.

Джерела:

1. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. — Вид.2-ге.-К.: ВЦ «Академія», 2005. — 368 с. (Альма-матер).

2. Семчинський С. В. Загальне мовознавство. - Вид.2-ге перероблене і доповнене.-К.: ВЦ «ОКО», 1996. -413 с.