Користувач:Ejensyd/Антиросійські виступи (укр)

Антиросійські виступи — антиімперіалістичні та антиколоніальні виступи проти російської держави та росіян, як носіїв імперської колоніальної русифікаторської політики держави.

У російській традиції називаються «повстаннями проти московського владарювання» або ж «повстаннями проти російського владарювання». Також «звільнення від російського ярма». Після Жовтневого перевороту 1917 року — також «боротьба проти колонізаторської політики російських більшовиків»

Антиросійські настрої та антиросійські виступи,— як у російській державі, так і за її межами,— в усі часи обумовлювалися внутрішньою і зовнішньою політикою влади, а також підтримкою цієї політики російським населенням держави.

"Європарламент відзначає, що Росія є найбільш безпосереднім джерелом гібридної і конвенційної (щодо застосування звичайних озброєнь – ред.) загрози безпеці ЄС та країн-членів, що також активно намагається підірвати європейську єдність, незалежність, основоположні цінності та міжнародні правила", - йдеться у тексті резолюції.

Європарламентарії визнали, що за нинішнього режиму у Москві зміни в агресивній російській політиці неможливі, а також закликали країни-члени ЄС до зміцнення стійкості проти Росії та опрацювання довготермінової стратегії відносно цієї країни на засадах стримування.Росія є найбільшою загрозою для ЄС – Європарламент

Советская система экономики и модель общества были монструозными и не могли уживаться с нормальными обществами, следовательно, экспансия и попытка захвата нормальных стран была жизненно необходима.

«Заявление пресс-секретаря президента РСФСР
В последние дни в ряде союзных республик провозглашена государстаенная независимость, завалено о выходе из Союза ССР. Возможны и другие решения, существенно меняющие баланс отношений в рамках единой федерации. В связи с этим уполномочен президентом РСФСР сделать следующее заявление.
Российская Федерация не ставит под сомнение конституционное право каждого государства и народа на самоопределение. Однако существует проблеме границ, неурегулированность которой возможна и допустима только при наличии закрепленных соответствующим договором союзнических отношений. В случае их прекращения РСФСР оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ. Сказанное относится ко всем сопредельным республикам, за исключением трех прибалтийских (Латвийской, Литовской, Эстонской), государственная независимость которых уже признана Россией, чем подтверждена решенность территориальной проблемы в двухсторонних отношениях.
П. Вощанов»

П.С. от 10 апреля 2011 г. В разговоре, состоявшемся после размещения этого постинга, Павел Вощанов подтвердил обоснованность сомнений хозяина этого блога в аккуратности описания событий конца августа 1991 г., данного Е.Гайдаром.

П.Вощанов подтвердил, что: 1. Смысл и суть заявления, текст которого приведен выше, и под которым стоит подпись "П.Вощанов", были согласованы П.Вощановым непосредственно с Б.Ельциным.

2. Перед отъездом Б.Ельцина в отпуск в Юрмалу П.Вощанов задал Б.Ельцину прямой вопрос, согласен ли он, Б.Ельцин, на обнародование этого заявления. Б.Ельцин дал прямой ответ: "Да".

3. Публикация заявления от имени Б.Ельцина за подписью П.Вощанова сопровождалась брифингом П.Вощанова для журналистов, во время которого на вопрос, может ли он назвать страны, к каким относится указанное заявление, П.Вощанов назвал две республики: Украину и Казахстан. Эти комментарии П.Вощанова вызвали болезненную реакцию в Киеве и Алма-Ате.

4. Вскоре Б.Ельцин из Юрмалы позвонил П.Вощанову и высказал свое неудовольствие. На вопрос, что именно вызвало его неудовольствие, Б.Ельцин пояснил, что с текстом самого заявления он согласен, но считает, что упоминание П.Вощановым названий республик, к которым могут быть применены меры, упомянутые в заявлении, было излишним.

5. Данная история не повлияла на характер сотрудничества Б.Ельцина с П.Вощановым, которое продолжалось без каких-либо значимых проблем в течение еще шести месяцев – вплоть до февраля 1992 г.

Передумови. Зовнішня та внутрішня політика держави

«На відміну від інших новочасних імnерій, які впали тоді, коли їхні nолередні метрополїі були поступово трансформовані в "нормальні" нації й національні держави царська імnерія розвалилася ще до того, як виникла сучасна російська нація і російська національна держава. Важливим чинником краху імперій у 1917 та 1991 роках був, серед іншого, конфлікт між імперською державою та російською нацією, чи «суспільством», що виникли на той час. В обох випадках " Росія" сприяла падінню "Імnерії" . Це веде нас до висновку, шо обидві імперії не змогли вирішити російського питання - безумовно, одного з найважливіших для Росії.
Іншим важливи:м чинником, що вплинув на падіння Російської та Радянської імперій було їхнє надмірне розширення. Вони встановили гегемонію над націями й територіями я:кі відмовлялися визнати Росію і/або СРСР зразком вищої ци:вілізацїі, вю.цою формою розвитку економіки й урядування - якостей, що їх мусить мати імперія, якщо 'іі система управління не базується на самому насильстві. Встановлення гегемонії над ними за відсутності такого визнання з боку nідлеглих вимагало широкого вживання насильницьких методів, і це зробило російське правління в Європі важким тятарем для росіян, що в свою чергу ще більше сприяло відчуженню російських людей від їхньої держави. Ці чинники стали додатковими перешкодами у формуванні сучасної російської нацїі. Таким чином, вкточення неросійських національностей в імnерську чи радянську державу негативно вплинуло на умови життя російських людей. Покликані та примушені своїми урядами (царським та комуністичним) служити великій меті імперії російські люди виявили, що їм дуже складно самоідентифікуватися незалежно від імперії.»

Поліетнічна імперія

«v Тюрма народів Крах царської системи, як і її спадкоємця, був тісно пов'язаний із зростанням націоналістичних рухів у неросійських частинах Імперії. Ні в царському, ні в радянському відношенні ці рухи не були прямою причиною краху. Швидше за все, вони розвивались у відповідь на це, спочатку висуваючи помірні пропозиції щодо автономії, а потім, лише коли з'ясувалося безсилля Росії, наполягаючи на вимозі повної незалежності. Але в обох випадках старий режим був ослаблений зростанням націоналістичних прагнень протягом десятиліть поступового занепаду, що призвело до його остаточного падіння. З пострадянського погляду все це може здатися очевидним. Сьогодні націоналізм є такою потужною силою, що ми схильні вірити, що він є і завжди був частиною людської природи. Але, як попередив нас покійний Ернест Гелнер, "наявність нації не є притаманним атрибутом людства". Розвиток масової національної свідомості відбувався в більшості країн Східної Європи до останніх десятиліть ХІХ століття. Це залежало від багатьох інших факторів, пов'язаних із піднесенням сучасного громадянського суспільства: переходом від аграрного суспільства та політичної політики до міського та промислового; перехід від народної до національної культури через розвиток шкільної освіти, масової грамотності та спілкування; і збільшення мобільності населення, що не тільки зробило його більш обізнаним про власні етнічні відмінності та недоліки порівняно з іншими групами широкого світу, але й призвело до того, що його грамотні сини та онуки приєдналися до керівництва ембріональної нацією. Коротше кажучи, неспроможність царської системи впоратися із зростанням націоналізму було ще одним відображенням його неспроможності впоратися з викликами сучасного світу45 Настільки новими були ці національні рухи, що навіть після польських повстань ХІХ ст. Вони прийняли царський режим значною мірою зненацька, коли вони з'явилися як політична сила під час Революції 1905 року. Жодна з двох основних російських шкіл думки не змогла впоратися з концептуальними проблемами, спричиненими піднесенням націоналізму. І консерватори, і ліберали були захоплені тим, що Росія перетворилася на імперію ще до того, як стала нацією: вона зобов'язувала їх як патріотів ототожнюватися з російськими імперськими претензіями. Для правих прихильників самодержавства неруські землі були просто володінням царя. Російська імперія була неподільною, так само як царська влада була божественною. Навіть Брусилов, який у 1917 році кинув би свою долю з Республікою, не міг відмовитися від ідеї Російської імперії, і саме це змусило його приєднатися до червоних, режиму яких судилося її зберегти. Оскільки, на думку правих, православ'я було основою російської нації, українці та білоруси були не окремими народами, а «маленькими» та «білими» росіянами; але, з тієї ж точки, поляки, мусульмани та євреї ніколи не могли бути асимільовані до російської нації або надані рівним правам російському народові, але повинні були утримуватися в межах Імперії у вигляді постійного апартеїду. Отже, прихильники самодержавства не мали жодних концептуальних засобів для вирішення проблем націоналізму: бо навіть визнати обгрунтованість претензій неросіян було б підірвати расову основу власної правлячої ідеології. І все ж ліберали однаково не змогли вирішити виклики націоналізму. Вони підпорядковували питання національних прав боротьбі за громадянські та релігійні свободи, вважаючи, що після досягнення цих проблем проблема націоналізму якось зникне. Деякі ліберали були готові говорити про російську федерацію, в якій неросіянам будуть надані деякі права на самоврядування та культурні свободи, але жоден з них не був готовий визнати, що прагнення неросійських народів можуть бути законно розширені. на вимогу незалежної держави. Навіть князь Львів не міг зрозуміти українських претензій на народність: на його думку, українці були малоросійськими селянами, які мали різні звичаї та інший діалект від великоруських півночі. Лише соціалістичні партії в Росії прийняли ідеї національної автономії та незалежності, хоча навіть вони прагнули підпорядкувати національне питання більш широкій демократичній боротьбі всередині Росії. Тож навряд чи дивно, що національні рухи за визволення мали скласти таку центральну частину революційного руху в цілому. Дійсно, це було приводом для їхнього переслідування правою: просто бути поляком або, що ще гірше, євреєм, в їхніх очах бути революціонером. Цей соціалістичний аспект націоналістичних рухів варто підкреслити. Для кінця ХХ століття читач може спокуситись, виходячи з краху комунізму та наростання націоналізму у Східній Європі, що вони повинні були протистояти соціалістичним цілям. Що вражає націоналістичні рухи в Російській імперії, це те, що їх найуспішніші політичні варіанти майже завжди були соціалістичними за формою: Польська соціалістична партія Йосипа Пілсудського керувала національним рухом у Польщі; Соціалістична партія стала національною партією фінів; балтійські рухи очолювали соціалісти; українські есери були провідною українською національною партією; меншовики очолили грузинський національний рух; а соціалісти Дашнак - вірменський. Частково це пояснювалося тим, що основний етнічний конфлікт також мав тенденцію тривати за соціальними принципами: естонські та латвійські селяни проти німецьких поміщиків та купців; Українські селяни проти польських чи російських поміщиків та чиновників; Азербайджанські робітники або грузинські селяни проти вірменської буржуазії; Казахські та киргизькі скотарі проти російських фермерів; і так далі. Сторони, які апелювали виключно до націоналізму, фактично позбавили себе масової підтримки; тоді як ті, хто успішно поєднував національне з соціальною боротьбою, мали майже невпинну демократичну силу. У цьому сенсі варто повторити, враховуючи зрозумілу погану пресу, яку отримав націоналізм у ХХ столітті, що для підданих народів Царської імперії, як і власне Радянської імперії, націоналізм був засобом звільнення людини від утиску та іноземного панування. Сам Ленін визнав це, коли, перефразовуючи маркіза де Кюстіна, назвав Імператорську Росію «в'язницею народів» 46»

Для глибшого розуміння радянської імперії, її націй та етнічних груп і їх звільнення від центру необхідно брати до уваги її попередницю. Структури поліетнічної імперії, типи взаємовідносин центру й периферії та міжетнічних контактів творилися протягом століть. Національне самоусвідомлення й національні рухи теж є результатом тривалого розвитку і виразно засвідчені історією. Так, відмінності в політичній культурі естонців, литовців, українців, вірмен і татар визначилися національними рухами XIX — початку XX ст. Суперечність між політичною та військовою перевагою Росії і її відносною соціяльно-економічною відсталістю порівняно із західною периферією імперії не є ознакою власне Радянської імперії. Сьогоднішні проблеми, такі, як вірменсько-азербайджанський конфлікт, російський антисемітизм, европоцентристське почуття вищости росіян стосовно мусульман Середньої Азії і неприйняття ними національного відокремлення українців, конфліктне ставлення до Росії поляків і відносно миролюбне — фінів — усе це бере свій початок із дореволюційної пори .

«Союз нерушимий республік вільних», що пішов у небуття, безсумнівно, був утворенням імперського типу. СРСР силою і за допомогою тотального контролю утримував разом різноплемінний світ, своєрідний євразійський паноптикум народів, які не мали між собою нічого спільного, крім родових властивостей Homo sapiens і штучно створених нещасть. Подібно до інших імперій, в Союзі склалися потужні імперські структури, ідеологія, система квазістанової нерівності. Російське ядро ​​імперії аж ніяк не процвітало, але ця обставина не унікальна в історії імперій: в минулому подібну долю мали Іспанія, Португалія, Анатолія. Якщо щось і безпрецедентне в нашій імперській історії, так це миттєвий розпад, та ще за мирних умов, без будь-якого втручання ззовні. Внаслідок політичної некомпетентності «державників», незбагненної для середнього розуму, дезінтеграція СРСР сталася настільки швидко, що більшість радянських громадян до ладу не усвідомило, що, власне, сталося. Імперія розпалася, і можна назвати з десяток причин, кожна з яких навіть взята окремо виключає можливість її реанімації мирними засобами. Проголошена Співдружність - це не єдина країна, а міждержавний союз, який створюється для вирішення цілком конкретних, переважно короткострокових завдань. Реально на сьогоднішній день немає ні єдиної держави, ні союзу держав. На місці СРСР утворилося постколоніальний простір з характерними для подібних перехідних станів проблемами. Оригінальний текст (рос.) Канувший в Лету «Союз нерушимый республик свободных», несомненно, был образованием имперского типа. СССР силой и посредством тотального контроля удерживал вместе разноплеменной мир, своеобразный евразийский паноптикум народов, не имевших между собой ничего общего, кроме родовых свойств Homo sapiens и искусственно созданных бедствий. Подобно другим империям, в Союзе сложились мощные имперские структуры, идеология, система квазисословного неравенства. Российское ядро империи отнюдь не процветало, но это обстоятельство не уникально в истории империй: в прошлом сходную участь разделили Испания, Португалия, Анатолия. Если что-то и беспрецедентно в нашей имперской истории, так это мгновенный распад, да еще в мирных условиях, без всякого вмешательства извне. Вследствие политической некомпетентности «державников», непостижимой для среднего ума, дезинтеграция СССР произошла столь быстро, что большинство советских граждан толком не осознало, что, собственно, произошло. Империя распалась, и можно назвать с десяток причин, каждая из которых даже в отдельности исключает возможность ее реанимации мирными средствами. Провозглашенное Содружество - это не единая страна, а межгосударственный альянс, создаваемый для решения вполне конкретных, преимущественно краткосрочных задач. Реально на сегодняшний день нет ни единого государства, ни союза государств. На месте СССР образовалось постколониальное пространство с характерными для подобных переходных состояний проблемами.

Росія, як мені здається, перебуває у постімперській фазі. У неї важка імперська спадщина, над нею тяжіє імперське минуле, але сама вона - не імперія.<…> …у всіх випадках вантаж імперського минулого, імперська спадщина ще довго ускладнюватимуть будь-які шляхи розвитку Росії. Від цього нікуди не дітися.

При описі російської імперської історії російськими авторами переважає захоплення величчю імперії та вихваляння її «цивілізаційної» місії щодо «відсталих» неросійських народів або ж, принаймні, представлення її як «меншого зла». З іншого боку також побутує тенденція зводити російську імперську політику лише до збройної експансії, репресій та насильницької русифікації. Спроби ж дистанціювання як від вихваляння, так і від демонізації Російської імперії дозволяють побачити взаємодію між імперським центром та імперськими окраїнами.

Від Балтійського моря до глибин європейської півночі на схід до Сибіру, Уралу та Волги жили численні фіно-угорські племена (звані в той час просто фінами). Невідомо, коли саме вони оселилися на цих землях, але, як зазначав Микола Карамзін, «не було ніякого народу більш давнього на цих землях. Цей народ ніколи не відбирав чужих земель, але завжди поступався своїми».

Історія скандинавських народів часто згадує про дві вільні і незалежні країни фіно-угрів (фінські країни), які існували до утворення Московії: Кіріаландію (простягалася від Фінської затоки до Білого моря і охоплювала сучасні Карамзіну Олонецьку й частину Архангельської губернії) та Біармію (простягалася від Північної Двіни й Білого моря до річки Печори). «Ім'я нашої Пермі є одне із імен давньої Біармії, котру складали Архангельська, Вологодська, Вятська і Пермська губернії».

Із уділу Юрія Долгорукого — «Суздальського Залісся», або ж Володимиро-Суздальського князівства, розташованого у басейні річки Оки, верхньої течії Волги та її приток — Шексни і Костроми виросла Московія. Головними містами Суздальського Залісся були Суздаль, Ростов та Владимир. Найдавніші мешканці цього краю — фіно-угорські племена — Долгоруким та його наступниками були асимільовані у московитів.

«…в північно-східних князівствах, поміж якими було й Московське велике князівство, яке протягом XIV—XV століть почало переростати у провідну державу, руські жили поруч із фіномовними етносами. Врешті більшість автохтонів (меря, мурома і весь) мовно і релігійно асимілювалися в процесі, що тривав декілька століть, і в XIV столітті вони зникають із джерел. Як самостійний етнос у Московській державі збереглася лише західна мордва на східних притоках Оки, яка була підкорена московськими князями в XIII столітті. На північному сході Москва поширювала з XIV ст. свій вплив на зирян і перм'яків, які до того перебували під Новгородським верховенством.»

Анексія Іоаном III Новгорода (1478) остаточно надала Московському великому князівству поліетнічного характеру.

Швидке зростання Російської імперії обумовлювалося не лише прагненням до експансії, але й певною політикою компромісів. Російська політика, особливо на ранніх етапах, відзначалася прагматизмом і толерантністю. Росія рідко пропагувала власну етнічну, расову або ж релігійну винятковість щодо новоприєднаних народів. Причиною поступливості було те, що вона ніколи не мала достатніх ані людських, ані інституційних ресурсів, щоб управляти своєю територією і своїм населенням.

Росія, завдяки експансії, стала велетенською, але, разом із тим, відсталою імперією. Швидке розширення кордонів на південь і схід були свідченням не стільки її власної сили, скільки занепаду Золотої Орди та Османської імперії. На Заході ж і Півночі Росія намагалася конкурувати з імперськими потугами Стокгольма, Берліна, Парижа, Лондона й Відня. Для того, щоб витримувати виклики Заходу, Російська імперія не мала іншого вибору, як «озахіднюватися». Для російського центру це було можливим завдяки готовим ресурсам для цього на західному пограниччі: західні окраїни для Росії стали власним Заходом, як цивілізаційно та економічно розвинутіші за російське етнічне ядро.

Коли ж близько середини XIX століття Російська імперія постала перед новою потребою швидкої модернізації, це призвело до парадоксального результату: чим більше докладалося зусиль, тим більше сама імперія приходила до занепаду. До краху імперського проекту модернізації призвело постання модерних націй та масових національних рухів. Імперський центр протягом століть не може дати собі раду з національним питанням, що і є головною причиною внутрішньої слабкості й остаточного розпаду імперії. Як і в випадку зі зміцненням імперії, західні окраїни відіграють провідну роль у її розвалі.

Російська народність утворилася з окремих слов'янських племен, а також з інших, головно фінських, землі яких зайняла у прилеглій до Новгорода території та у межиріччі Оки, Волги, Дона. Московський торговий капітал розширював територію Московського князівства за рахунок захоплення сусідніх областей. Колонізація росіянами областей, заселених іншими народами, була проявом колоніальної політики торгового капіталу та російського дворянства. У такий спосіб росіяни розселилися по величезній території від Балтійського моря до Тихого океану, від Північного Полярного моря до Чорного моря й Кавказького хребта, асимілюючи низку місцевих національностей. До 15 — 16 ст. було остаточно колонізоване Поволжжя, басейн верхів'я Дона, частина Західного Сибіру і землі до узбережжя Білого моря. У 17 — 18 ст. росіяни у великій кількості розселилися у причорноморському степу, на Північному Кавказі, просунулися на схід у Сибіру, а від середини 19 ст. почали наступ на Середню Азію.

Колонізація супроводжувалася насильством над іншими народами і витісненням їх з приналежних їм земель, будівництвом спеціальних ліній (наприклад, «Українська лінія», чи «Оренбурзька лінія», спрямована, головно, проти башкир), острогів, фортець. Влада імперії розглядала колонізаційну експансію як один із засобів пом'якшення незадоволення селянських мас центральних губерній та запобігання повстань на ґрунті малоземелля, шляхом надання урядом земель, захоплених у інших народів.

За національним складом населення захоплених територій, не дивлячись на вжиті заходи з їх русифікації, мало незначний відсоток росіян. За офіційними даними на 1914 рік він становив у Фінляндії — 0,24, у Привісленському краї (тобто Польщі) — 6,7, у Середній Азії — 8,9, у Латвії — 10,5 (1927), у Литві — 2,3 (1928), в Україні — 9,2 (1931). В областях старої російської колонізації,— наприклад, у Західному Сибіру, — навпаки, головну масу населення складали вихідці з Європейської частини Російської імперії (росіяни, українці, білоруси) — 88,7 %.

У малозаселених регіонах, не дивлячись на те, що вони були недавно колонізовані, населення складали майже виключно переселенці. Так, у Далекосхідному краї, площею 2 717,7 тис. км², із загальної чисельності населення в 1 875,2 тис. осіб (1929 рік), було 62,5 % росіян, 16,8 % українців, 2,2 % білорусів, 4,5 % корейців і деякий відсоток китайців. Корінного ж населення налічувалося: тунгусів — 0,7 %, чукчів — 0,6 %, бурятів — 0,5 %, коряків — 0,4 % і ще менший відсоток деяких іншіх. Стосовно корінного населення політика російської влади «призвела до поступового їх вимирання»

Відомий політичний діяч В. Ульянов так характеризував національні особливості Російської імперії:

…Чи є у нас тяжіння «інородців» до об'єднання з великорусами під загрозою гіршого національного гніту? <…> Росія — держава з єдиним національним центром, великоруським. Великоруси займають гігантську суцільну територію, досягаючи по чисельності приблизно 70 мільйонів чоловік. Особливість цієї національної держави, по-1-е, та, що «інородці» (які становлять у цілому більшість населення — 57%) населяють саме окраїни; по-2-е, та, що пригноблення цих інородців значно сильніше, ніж у сусідніх державах ( і навіть не тільки в європейських); по-3-е, та, що в цілому ряді випадків пригноблені народності, які живуть по окраїнах, мають своїх сородичів по той бік кордону, які користуються більшою національною незалежністю (досить згадати хоча б по західному і південному кордону держави — фіннів, шведів, поляків, українців, румунів); по-4-е, та, що розвиток капіталізму і загальний рівень культури нерідко вищі в «інородницьких» окраїнах, ніж в центрі держави .

А. Тойнбі, т. 1, С. 152—153: «1952 р. більшість цих неросійських православних народів і справді потрапили під військову та політичну владу Росії. Єдиними винятками стали Греція, де росіяни зазнали поразки в неоголошеній війні після війни між Радянським Союзом та Сполученими Штатами, коли бійцями з кожного боку виступали грецькі уповноважені чужоземних войовників, та Югославія, що відкинула поствоєнну російську гегемонію і прийняла американську допомогу. Проте очевидно, що в державах, котрі перебувають під російським контролем, навіть непрямі вияви російського втручання ненависні всім, окрім дрібки комуністів, які урядують тими країнами мов агенти радянського уряду.
Ці антиросійські почуття в неросійських православних країнах у часи, коли православне християнство в Російській державі ще міцно трималось, а старослов'янський діалект і далі зоставався спільною мовою релігійних відправ для російської, румунської, болгарської і сербської православної церков, на перший погляд можуть видатися дивними. Чому панславізм і панправославізм дали Росії такий невеликий прибуток у її стосунках із народами, котрим вона так діяльно допомагала в їхній боротьбі за визволення з-під турецького ярма?
Відповідь, напевне, полягає в тому, що православні християни Османської імперії потрапили під чари Заходу і, тією мірою, якою Росія взагалі їх приваблювала, вона вабила їх не тому, що була слов'янська, і не тому, що була православна, а тому, що стала піонером у спробах вестернізації, до якої вони теж прихилилися серцем. Та що ближче ці вестернізовувані неросійські народи знайомились із Росією, то ясніше бачили, яким украй тонким шаром західної політури покрив Петро І Росію. «Пошкребіть росіянина і знайдете татарина». Чимало документальних свідчень переконливо показують, що культурний престиж Росії серед оттоманських християн був найвищим у добу Катерини II (царювала в 1762—1796 рр.), і відтоді він мав тенденцію падати, мірою того як Росія дедалі більше втручалась у справи Оттоманської імперії, а «пригноблені християнські народи», оборонцем яких намагалася себе утвердити Росія, дедалі краще пізнавали російську натуру.»

Російська експансія та колоніальна політика російської держави

У Європі ми були нахлібники і раби, а в Азію з'явимося панами. У Європі ми були татарами, а в Азії і ми європейці. Місія, місія наша цивілізаторська в Азії підкупить наш дух і захопить нас туди, тільки б почався рух. Федір Достоєвський Оригінальний текст (рос.) В Европе мы были приживальщики и рабы, а в Азию явимся господами. В Европе мы были татарами, а в Азии и мы европейцы. Миссия, миссия наша цивилизаторская в Азии подкупит наш дух и увлечет нас туда, только бы началось движение.

Тойнбі, т. 2. С. 195: «географічна експансія або «замалювання мапи однією „ барвою» не можна вважати за критерій реального поступу в процесі розвитку цивілізації. Іноді ми бачимо, що період географічної експансії збігається в часі з періодом — і є його частковим проявом — якісного прогресу, як у випадку ранньої еллінської експансії, недавно згадуваної у іншому зв'язку. Але значно частіше географічна експансія супроводить реальний занепад суспільства і збігається з «часами лихоліття» світової держави — тобто свідчить про те, що цивілізація котиться під ухил і близька до розпаду. Причину цього не треба довго шукати. Часи лихоліття породжують мілітаризм, що отруює людський дух і спрямовує його по каналах взаємознищення; саме той мілітарист, якому найдужче щастить, і стає в більшості випадків засновником світової держави. Географічна експансія — побічний наслідок цього мілітаризму, вона відбувається в ті часові проміжки, коли могутні й доблесні вояки вирішують на якийсь час припинити бійку між собою в межах власного суспільства і нападають на сусідні народи.»

За часів Олександра II продовжувалася політика «просування кордонів» імперії. Внаслідок війни із Османською імперією кордон у Бессарабії просунувся до впадіння Прута в Дунай та до Кілійського гирла. У Малій Азії були захоплені Батум і Карс. 1859 завершено захоплення східного Кавказу, а 1864 — західного, що викликало масову втечу горян до Туреччини. До Росії відходять китайські землі: за Айгунським договором (1858)— Амурський край, за Пекінським (1860) — Уссурійський. У 1850—1860 роках у Середньоазійському степу загарбницькі прагнення російського уряду призводять до безперервних сутичок та війн. Захоплені значні території, з яких утворені Туркестанський край (1867) та Ферганська область (1873); Бухара та Хіва перетворені на васально залежні території.

Тойнбі, т. 2.С. 176: «Найяскравішим прикладом селянського контрнаступу можна вважати східну експансію Росії. Обидва види руху народів є відхиленнями від норми, і кожен завдає тяжкої шкоди потерпілій стороні. Але вони дуже схожі в тому, що обидва є наслідками однієї природної причини, непідконтрольної людям. Нещадний натиск рільника, мабуть, завдає жертві відчутніших збитків, ніж шалені наскоки кочовиків. З монгольською навалою було покінчено за два або три покоління; але російська колонізація, яку можна вважати каральною експедицією за монгольське нашестя, триває вже чотириста років — спочатку вона просувалася за козацькими загонами, які тиснули на кочові випаси з півночі, а потім по Транскаспійській залізниці, що розгорнула свої щупальці на їхньому південному кордоні. З погляду кочовиків, селянська потуга, на зразок Росії, діє, як оті прокатні та пресувальні машини, винайдені західною індустрією, що надають розжареній сталі якої завгодно форми. Потрапивши під прес, кочовик або розчавлюється на смерть, або набирає форми осілого жителя, і процес такої переробки не завжди відбувається мирно. Дорогу для Транскаспійської залізниці було відкрито завдяки винищенню туркменів у побойовиську під Геок-Тепе. Але передсмертні зойки кочовиків рідко хто чує. Під час Європейської війни, коли в Англії виловлювали людей, у чиїх жилах текла кров оттоманеьких турків або їхніх кочових предків, з метою поквитатися за масове вбивство 600 тисяч вірмен, 500 тисяч тюркомовних центральноазіатських кочовиків методично винищувалися — теж за наказом згори — тим найелаветнішим у світі «правдолюбом», російським мужиком» T o y n b e e A. G. The Western Question in Greece and Turkey, pp. 339—342.»

Фінляндія

Фінляндія була поступово «приєднана» до Російської імперії за Ништадтським (1721), Абоським (1743) та Фредріксгамнським (1809) мирними договорами. Вона отримала статус «великого князівства» зі збереженням конституційного ладу (серед іншого — місцевого сейму), що ґрунтувався на шведських основних законах. Олександр I, на скликаному за його вказівкою Боргоському сеймі, урочисто підтвердив існуючий конституційний лад, після чого сейм склав присягу російському імператорові. Але ні за Олександра I, ні за Миколи I сейм більше не збирався. Натомість, Фінляндією правив російський генерал-губернатор, а також «імператорський фінляндський сенат», що повністю підкорявся російській адміністрації.

Зростання національно-визвольних настроїв суспільства під впливом революції 1848 року у Західній Європі призводить до реакції уряду імперії: Олександр II скликає 1862 року сейм, що визнає за ним законодавчу владу.

У царювання Олександра III розгортається русифікація, особливо наприкінці 19 ст., коли генерал-губернатором був призначений Микола Бобриков.

Знищується фінська армія, що до того лише формально підпорядкована російському військовому міністрові. Вводиться російська мова у сенаті та в інших адміністративних установах. Нарешті, був виданий маніфест про вилучення усіх справ, що «мають загальнодержавне значення» із відання «народного представництва».

Після революції 1905 року низка русифікаторських заходів скасовується, відновлюється автономія Фінляндії (за винятком військового закону), провадиться реформа народного представництва із запровадженням однопалатного сейму та загального і таємного голосування як чоловіків, так і жінок.

Литва

1795 року актами третього поділу Речі Посполитої Пруссія, Австрія і Росія знищили польсько-литовську державу. 25 грудня того ж року Катерина II підписала указ про приєднання до Росії литовських областей. Протягом півтора десятиліть російський і французький впливи зі змінним успіхом змагалися у Литві.

24 червня 1812 року наполеонівська армія перейшла через Німан неподалік від Ковно. 28 червня у Вільно урочисто зустрічали частини Великої армії. Відкривав рух 8-й польський уланський полк, яким командував князь Домінік Радзивілл, нащадок древніх литовських князів. Населення зустріло французів з симпатією, тиждень потому в місті вже відкрилися крамниці — перша ознака спокою городян і їх підтримки нового режиму. До 10-липня французи зайняли Мінськ, Новогрудок, Пружани; до 26 липня вийшли до Двіни й Дніпра. Відступаючи, росіяни палили склади, які не встигали евакуювати, виводили селянську худобу.

На території Віленської, Гродненської, Мінської губерній і Білостоцький області Наполеоном було створене Князівство Литовське. Населення цих територій становило, за оцінками різних авторів, між 2,5 і 3,5 млн осіб. У Вільно, столиці князівства, жило 35 тис. осіб.

Польща

В 1831 году тысячи польских повстанцев, членов их семей и других приверженцев независимости Польши, спасаясь от преследований русских властей, бежали за пределы Царства Польского. Они осели в разных странах Европы, вызывая сочувствие в обществе, которое оказывало соответствующее давление на правительства и парламенты европейских государств. Именно польские эмигранты постарались создать России крайне неприглядный образ душителя свобод и очага деспотизма, угрожающего «цивилизованной Европе». Полонофильство и русофобия с начала 30-х годов XIX столетия стали важными составляющими европейского общественного мнения. Третье отделение Собственной Его Императорского Величества канцелярии, возглавляемое генерал-адъютантом графом Александром Христофоровичем Бенкендорфом, не могло не реагировать на появление этой новой угрозы. Борьба с «вредным» влиянием польской эмиграции, развернувшаяся в 1830-е годы, начиналась с попыток определить ее численность, социальный состав и районы расселения по странам Европы. Далее предполагалось добывание сведений о созданных беженцами из Польши организациях, их политических лидерах, об их планах и намерениях, об эмигрантских печатных изданиях, о связях эмиграции с правительственными и парламентскими кругами стран пребывания, наконец, об источниках финансирования польских организаций. Необходимая информация должна была собираться по всем возможным каналам, в частности, с помощью внедряемых в польские эмигрантские организации тайных агентов. Наряду с получением информации о деятельности польской эмиграции, Третье отделение предусматривало организацию различного рода, как бы мы сейчас сказали, контрпропагандистских мероприятий, главным из которых считалось помещение в газетах и журналах европейских стран статей, разоблачающих несостоятельность обвинений эмигрантов по адресу России, ее императора и его политики в Царстве Польском. Русские агенты искали и, надо сказать, всегда находили в Европе покладистых редакторов и журналистов, тех, кто соглашался за определенную плату публиковать статьи, прославляющие благодеяния русского царя в Польше. При этом в Петербурге со временем придут к осознанию необходимости помогать пишущей братии, готовой сотрудничать, не только материально, но и путем предоставления необходимых для написания заказных статей фактических данных, включая статистические, свидетельствующих о созидательной русской политике в Царстве Польском (открытие школ, больниц, строительство дорог и т. д.).

Білорусь

Білоруські землі були включені до складу Російської імперії в часи трьох поділів Речі Посполитої поміж Австрією, Прусією та Росією (1772, 1793, 1795)). Унаслідок них Білорусь перетворилася на арену гострої та довготривалої боротьби польського та російського капіталу. Ця боротьба за дешеву робочу силу та ринок сировини і збуту перетворювала Білорусь на економічно та культурно відсталу колоніальну провінцію Російської імперії.

У часи російського панування дворянство Білорусі поповнилося росіянами із середовища чиновників та офіцерів.

Під владою російського царя становище селянства Білорусі ще більше погіршилося на ґрунті зростання кріпосницької експлуатації, голодувань і кричущих злиднів. Білоруське селянство боролося проти поміщицького кріпосного гніту в першій половині 19 ст. (повстання 1812 року в Мінській губернії, протягом 1832—1841 і масові повстання 1847 року у Вітебській губернії). «Звільнення» селян в 1861 році не послабило земельного голоду, але ще більше посилило малоземелля і безземелля (близько 68,6 % малоземелля після реформи). Діяльність селянського банку, створеного 1882року, так само як пізніше аграрна політика Столипіна в Білорусі, більше сприяли поміщику і куркульській верхівці, ніж біднякові білоруського села, й вели до посилення в селі класових суперечностей. Природний приріст населення створив перенаселеність, що змусила селян орендувати у поміщиків землю на кабальних умовах (Скіпщина), або шукати заробітків на стороні, переселятися до Сибіру або емігрувати до Америки. Міста й містечка Білорусі, серед населення яких перше місце займали євреї, що почали селитися там ще з 14 ст., розвивалися у 19 ст. слабко, перед війною (1914) відсоток міського населення зріс лише до 13,4. Надмірна економічна експлуатації і національний гніт сильно революціонізували білоруські маси, особливо єврейський ремісничий пролетаріат, результатом чого стало досить широкий і сильний революційний рух, особливо в епоху революції 1905.

При Миколі I інтенсифікована русифікація краю, що особливо посилилася після придушення повстання 1863 року й набула систематичного й звірячого характеру. Після польського повстання 1831 року було заборонено вживання слів «Білорусь» і «білорус», був закритий Віленський університет (1832), припинена дія Литовського статуту (1840), у насильницький спосіб «воз'єднана» уніатська церква з православною (1839) і т. ін. Уряд Олександра II, підкреслював, що Білорусь — рос. «искони-русский край», примусово нав'язував православ'я і рос. «русскую народность» у Ббілорусі за допомогою спеціально підібраних російських чиновників та попів, російські школи й російське «осадничество» (тобто колонізаторів). Панівні верстви як польського, так і російського суспільства знущалися над білоруською мовою, як, начебто, над «мужицькою» і «хамською», а уряд 1867 року заборонив вживати білоруську мову в громадських місцях, у школах і т. ін.

Україна

«Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.»

Переяславською грамотою московського царя 1654 року козацькій старшині були обіцяні широке козацьке автономне самоврядування і військова допомога в боротьбі з Польщею, що було в інтересах Москви. У боротьбі з Польщею за Україну вона спиралася на сили козацтва. Тому російське самодержавство терпіло існування автономної Гетьманщини, незважаючи на величезне бажання російської влади швидше ліквідувати це кубло постійних соціальних вибухів, що могли будь-коли перекинутися на Росію. Внаслідок тривалої війни Московської держави з Польщею за українські землі та Руїни до Росії відійшов лівий берег Дніпра і Київ з невеликою територією. Це й було протягом тривалого часу територією Гетьманщини. Правобережжя знову відійшло до Польщі і залишалося в її складі до її поділів наприкінці 18 ст., коли воно відійшло до Росії. Південна степова частина України до кінця 18 ст. кілька разів переходила то до Росії, то до Туреччини. Фактичними ж її володарями були запорозькі козаки.

Після приєднання Гетьманщини до кріпосницької Московської держави посилено розвиваються кріпосницькі відносини. Козацька старшина шляхом купівлі, грабунку і випрошених у царя і гетьманського уряду дарунків назбирує до своїх рук значні земельні володіння. Селянство потрапляє до нової кріпосної залежності від нових поміщиків — козацької старшини. Це призводить до масових повстань низів козацтва і селянства, та різанини своєї старшини наприкінці майже кожного гетьманства. Лише за допомогою московських і татарських військ старшині вдається запобігати поголовному винищенню козацької знаті селянсько-козацькими масами. Цією боротьбою дуже вміло користується Москва для поступового обмеження даних козацькій старшині привілеїв, зводячи майже нанівець примарну автономію Гетьманщини.

У той же час українські еліти допомагали розбудовувати імперію у XVIII столітті, так що історію постання Російської імперії можна назвати також і українською історією. Тривалий час імперська влада із терпінням і навіть симпатією ставилася до українського руху як противаги до руху польського. Українцям належала винятково важлива роль у побудові Російської імперії.

Тойнбі, т. 1. С. 208:«Ми бачили, як протягом ста років, що скінчилися 1918 p., лінгвістичний націоналізм розірвав Дунайську Габсбурзьку монархію. Революційна ревізія політичної карти подарувала також сумнівне благословення ефемерного політичного визволення пригнобленим народам колишньої польсько-литовської Речі Посполитої, які в кінці вісімнадцятого сторіччя були поділені між імперіями Габсбургів, Гогенцоллернів та Романових. Після падіння в 1918 р. усіх трьох імперій, що брали участь у поділі, польське марення величі — прагнення відновити кордони 1772 р. як паркові мури Lebensraum'y привілейованої польської нації — спровокувало затятий опір литовців та українців, що раніше були польськими партнерами, а не польськими підданими в наднаціональній державі, проголошеній 1569 р. Згубна ворожнеча цих трьох народів протягом наступних літ, натхнена злим духом лінгвістичного націоналізму, підготувала шлях спершу для нового російсько-німецького поділу Польщі у 1939 p., а тоді — після жахітних мук — для російської комуністичної тиранії, встановленої 1945 р.»

Болгарія

За наслідками російсько-турецької війни, відповідно до Сан-Стефанського прелімінарного мирного договору, Болгарія набуває статусу князівства під сюзеренітетом Порти, правління якого здійснюється під контролем російського імператорського комісара за допомогою російських військ, що займають країну . Під час виборів князя російський комісар генерал Дондуков-Корсаков проголосив, що цар підтримує кандидатуру принца Олександра Баттенбергського, молодого чоловіка 22 років, пруського офіцера, племінника російської імператриці.

Кавказ

Ні одне із надбань, зроблених нами за час самобутнього існування Росії, не вартувало їй стількох зусиль та жертв, скільки їх зажадав Кавказ для остаточного усталення в ньому нашого владарювання. Більш ніж півстоліття безперервно провадилась ця епічна боротьба, що вартувала нам численних жертв й відзначалася незліченними проявами високого героїзму російського народу. … Нині, стоячи твердою ногою на мосту, що перекинутий з російського берега до серця Азії, ми можемо з упевненістю вдивлятися в далечінь, де народи, що ста́ріються під палючим сонцем півдня, жадають прохолодної тіні російського скіпетра… Оригінальний текст (рос.) Ни одно изъ пріобрѣтеній, сдѣланныхъ нами за время самобытнаго существованія Россіи, не стоило ей столькихъ усилій и жертвъ, сколько ихъ потребовалъ Кавказъ для окончательнаго упроченія въ немъ нашего владычества. … Болѣе полувѣка непрерывно велась эта эпическая борьба, стоившая намъ многихъ жертвъ и ознаменовавшаяся безчисленными проявленіями высокаго героизма русскаго парода. Теперь, стоя твердой ногой на мосту, переброшенномъ съ русскаго берега въ сердце Азіи, мы можемъ съ уверенностью взирать въ даль, гдѣ дряхлѣющіе подъ знойнымъ солнцемъ юга народы жаждутъ прохладной тѣни русскаго скипетра…

Грузія

Для об'єднання усіх складових частин та захисту проти зовнішніх та внутрішніх ворогів керівні кола Грузії сподівалися отримати фінансову та військову допомогу від Російської імперії. Розпочаті від 16 століття дії у цьому напрямку до кінця 18 ст. не давали бажаних результатів. Тільки від середини 18 ст. Російська імперія вирішила використати Грузію для боротьби із своїми східними конкурентами. З початком російсько-турецької війни 1768 року Росія направила до Грузії невелике військо під командуванням генерал-майора Тотлебена (нім. Gottlob Curt Heinrich von Tottleben), яке ніяк не допомогло Грузії, що виступила у цій війні на боці Росії.

На другому етапі взаємодії з Росією звернення Іраклія II співпало з тогочасними планами Росії, спрямованими на захоплення Персії, а потому й Індії, через Грузію. Тому перемовини завершилися підписанням російсько-грузинського трактату в Георгієвську (24.7.1783). Наслідком підписання угоди був напад Персії на Грузію, що зазнала у цій війні поразки.

Після цього, замість об'єднання Грузії при допомозі Росії, відбулося її приєднання до Російської імперії. 1801 року Павло I підписав указ про включення східної Грузії до складу імперії як адміністративної одиниці. Цим указом був анульований Гергіївський трактат і Грузія була поставлена у становище колонії. Така ж доля спіткала незабаром й інші частини Грузії. При цьому «приєднання» відбувалося не лише мирним шляхом, але й силою війська. Останніми були приєдннані Сванетія (1856), Абхазія (1864), Батум та Артвин (1878). Так завершилося об'еднання майже усієї історичної Грузії, але вже під владою Росії.

Останній картлійсько-кахетинський цар із династії Багратіонів, Георгій XII, помер незадовго до оголошення анексії.

Під виглядом «мирного приєднання» Грузія була захоплена і, фактично, стала колонією Російської імперії. Як визнали самі росіяни:

Почався безсоромний колоніальний грабунок Грузії. У селян «відчужувалася» земля, знищувалися цілі селища, чинилися незліченні знущання, безкарні вбивства. З установ була вигнана грузинська мова і насильно введена російська, якої населення не розуміло. Всіляко знищувалися всі ознаки національної незалежності . Оригінальний текст (рос.) Начался беззастенчивый колониальный грабеж Грузии. У крестьян «отчуждались» земли, уничтожались целые селения, чинились бесчисленные издевательства, безнаказанные убийства. Из учреждений был изгнан грузинский язык и насильно введен русский, которого население не понимало. Всячески уничтожались все признаки национальной независимости.

Антиросійські повстання жорстоко придушувалися.

У 20-ті—30-ті роки 19 ст. російський капіталізм посилено перетворює Грузію на свій ринок збуту. Російськими фабрикантами, купцями та банкірами, за підтримки влади імперії, засновується «Російсько-Азійська торгівельна компанія». Постачання у Грузію продукції текстильної промисловості призводить до зменшення посівних площ бавовнику. Колоніальна політика Росії викликала масовий, головно селянський протестний рух (повстання проти російського владарювання 1804—1805, 1812, 1819, спроба повстання 1832, повстання 1860, 1904—1905).

Абхазія

Пращурами нинішніх абхазів були абазги, що у давні часи займали значно більшу територію ніж нинішня. На їх землях, на узбережжі Чорного моря існували грецькі колонії. За часів Юстиніана Абхазія підкорялася Візантії і її населення було обернене у християнство. Від 15 ст. Абхазія підкорюється Туреччиною, що її на початку 19 ст. витісняє Російська імперія. І при турках, і, на початку, при росіянах, у Абхазії зберігається внутрішнє автономне управління князів Шервашідзе. Після захоплення Російською імперією Західного Кавказу Абхазія отримує назву «Сухумський відділ» (1864) і переводиться на становище воєнного губернаторства.

Азербайджан

На території Азербайджану, перед початком його завоювання Російською імперією, існувало декілька ханств, що були у васальній залежності від Персії. На початку 19 ст. Росії вдалося завоювати значну частину Азербайджану: нафтові родовища були приманкою для російських та англійських капіталістів. Національний рух пробуджується під тиском конкуренції з російськими переселенцями та русифікаторської політики російської влади.

Татарстан

Територія сучасного Татарстану 1552 року завойована й приєднана до Московського царства Іваном Грозним, що прийняв титул «казанського царя».

Порівняно висока культура Казанського ханства справила значний вплив на Московську державу.

Нестача земель у російських поміщиків та намагання захопити Волгу — важливий для торгівлі шлях — призвели до завоювання Казанського ханства Москвою (1552). Ханство було перетворене на колонію російського торгового капіталу. Під час завоювання росіяни жорстокою розправлялися із татарами та іншими національними меншинами. Відповіддю на колоніальну політику Москви були повстання, найзначніше у 1553—1558 роках.

Тойнбі, т. 1.: «На Волзі існує тюрко-мусульманська спільнота, відома під назвою казанських татар, які протягом кількох століть були підданими православно-християнського російського уряду і терпіли майже те саме расове та релігійне гноблення під цим чужим режимом, яке терпіли православні християни в державі османів. А що то, власне, за народ, оті казанські татари? Ми читаємо, що вони «відзначаються тверезим способом життя, чесністю, ощадливістю і працелюбністю... Головне заняття казанського татарина — ремісництво... Він варить мило, виробляє прядиво і тче полотно... З нього дуже добрий швець і машталір... До кінця шістнадцятого сторіччя мечеті в Казані були заборонені, і татари мусили жити в окремому кварталі, але поступово чисельна перевага мусульман стала очевидною» A Manual on the Turanians and Pan-Turanianism.—— Great Britain. Naval Intelligence Division.- 1918,- 256 p., pp. 181 — 184.»

Башкирія

Башкирські землі були перетворені на колонію Московської держави під час систематичної колонізації у другій половині 16 ст. У своїй колонізаторські політиці російські експлуататори спиралися також на верхівку башкирського населення, якій надавалися певні пільги (звільнення від «ясака», надання землі, права пригнічення місцевого населення). До економічного та політичного гноблення додавалося ще й церковне, що проявлялося в примусовому переведенні до християнства.

Після скасування кріпосного права колоніальний режим посилився. Селяни не могли знайти роботи на промислових піприємствах міст, де працювали переважно росіяни. В той же час були зліквідовані залишки місцевого самоуправління, нав'язане панування земських начальників, синода й управителів, що призначалися царською владою.

Чувашія

У російський колоніальний період (16—20 ст.) чуваші-селяни зараховувалися до розряду «ясашних», потім «казенних», «державних». Частина їх потрапила у підпорядкування монастирям та до поміщиків. Грошовий «оброк» замість «ясака» сприяв формуванню торгово-ростовщицького прошарку чуваського суспільства, який використовувався російською владою як агентура самодержавства (коштанство). До старої азіатської форми феодалізму додалися своєрідні форми панщини, відробітків: «засічна справа», колодницька й луб'яна повинності, селітроварення, виготовлення поташу, приписка до заготівлі корабельних лісів і т. ін., аж до приписки до уральським залізоробних заводів у 18 ст. Колоніальний гніт «самодержців всієї Росії» був дуже тяжкий. Тому чуваші, продані Московії своїми мурзами, після «багатьох заколотів» за часів підкорення Казані, брали активну участь в «Смуті», разінщині, пугачовщині, у низці татаро-башкирських повстань, в «картопляних бунтах» 1-ї половини 19 століття (Акрамовське повстання). Для боротьби зі «збуреннями» були побудовані міста як військова опора кріпосницького колоніального гноблення. Міста не розвивали господарство чувашів, а висмоктували з краю все доступне для російських поміщиків і купців; вони не були культурними центрами, а були опорними пунктами насильницької християнізації краю, особливо у 18 ст., коли було охрещено більшість чувашів, і русифікації (у 18 ст. обрусіли залишки феодальної верхівки чувашів). Помітно слабкіше, ніж у центральній Росії, промислово-капіталістичні відносини розвинулися з кінця 19 століття, і в Чувашії виділилася невелика група національної буржуазії, з одного боку, і робітників — з іншого.

Сибір та Китай

Не важко було підкорити Сибір: досить було походу славного Єрмака з жменею відважних козаків, щоб зруйнувати Сибірське Царство - цю першу і досить серйозну перешкоду поширенню за Уральським хребтом російського панування, російської колонізації і російської культури. Страшним ураганом пронеслися сміливі козаки по володіннях вогулів, остяків і татар, багато пролили крові, розграбували багато іноро́дницьких юрт, а найголовніше перемогли і прогнали з юрта «вільну людину Кучума Царя», який становив єдиний зв'язок різноплемінного сибірського Царства. <…> Здавалося б, що після таких ударів іноро́дницький світ вже не в змозі буде мріяти про своє колишнє царство і назавжди мав би примиритися з тією долею, яку покладала на нього «шерть», тим більше, що від зміни володаря сибірські інородці й нічого не втрачали. Але на ділі ми бачимо протилежне. <…> Повторюю, легко було завоювати Сибір, але набагато важче втримати завойоване. Московський уряд давно засвоїв цю істину при розширенні російської держави щодо народу цих країв і разом з тим давно зрозумів, що мирні засоби більш дійсні для остаточного підкорення інородницького світу, - що зброєю можна тільки перемогти, але утримати в підлеглості переможeниx можна головним чином через заселення підкореної країни російськими елементами, наслідком чого було обрусіння краю. Тому і після завоювання Сибірського Царства уряд негайно починає будувати російські міста і села . Оригінальний текст (рос.) Не трудно было покорить Сибирь: достаточно было похода славнаго Ермака съ горстью отважныхъ казаковъ, чтобы разрушить Сибирское Царство — эту первую и довольно серьезную преграду распространенію за Уральскимъ хребтомъ русскаго владычества, русской колонизаціи и русской культуры. Страшнымъ ураганомъ пронеслись смѣлые казаки по владѣніямъ вогуловъ, остяковъ и татаръ, много пролили крови, разграбили много инородческихъ юртъ, а самое главное побѣдили и прогнали съ юрта «вольнаго человека Кучума Царя», который составлялъ единственную связь разноплеменнаго Сибирскаго Царства.<…> Казалось бы, что послѣ такихъ ударовъ инородческій мірь уже не въ состояніи будетъ мечтать о своемъ прежнемъ царствѣ и навсегда долженъ быль бы помириться съ тою участью, которую возлагала на нихъ «шерть», тѣмъ болѣе, что отъ перемѣны властителя сибирскіе инородцы ничего не теряли. Но на дѣлѣ мы видимъ противное. <>… Повторяю, легко было завоевать Сибирь, но гораздо труднѣе удержать завоеванное. Московское правительство давно усвоило эту истину при расширеніи русскаго государства насчетъ иноплеменныхъ народовъ и вмѣстѣ съ тѣмъ давно поняло, что мирныя средства болѣе дѣйствительны для окончательнаго покоренія инородческаго міра, — что оружіемь можно только побѣдить, но удержать въ пoдчинeнiи пoбѣждeнныxъ можно главнымъ образомъ чрезъ заселеніе покоренной страны русскими элементами, послѣдствіемь чего являлось обрусеніе края. Поэтому и послѣ завоеванія Сибирскаго Царства правительство немедленно начинаетъ строить русскіе города и села.

Даури панували у всій Даурії (Забайкалля) до появи там у 17 століття росіян. Були частково винищені росіянами і змушені були перейти на правий берег Амура під захист манжурської влади .

1628 року був закладений Красноярськ. 1632 року заснований Якутський острог. Після повернення загону Хабарова 1654 року до Москви, уряд Московської держави прийняв рішення створити на «приєднаних» територіях нове воєводство. До складу його були включені землі по течії Амура до Татарської протоки та території від р. Аргунь до Великого Хінгана. Адміністративним центром Забайкалля від 1658 року став Нерчинський острог. 1665 року загін козаків побудував сильно укріплений Албазинський острог, поблизу якого вже у середині 80-х років XVII ст. жило кілька сотень козаків та селян. 1684 року було засноване Албазинське воєводство. Сучасні російські історики вважають, що на землях, які «приєднувала» Московська держава «була відсутня будь яка державність», «до появи росіян племена даурів, евенків, натків і гіляків (нивхів), що жили по Амуру ясака нікому не платили й були незалежними».

Ці ж період та події оцінюються китайською стороною інакше: Єрофея Хабарова називають виконавцем загарбницьких планів царської Росії, провідником колоніальної експансії, «ловчим птахом та гончим хортом агресії царської Росії супроти Китаю», а загін В. Пояркова називають «зграєю розбійників» та звинувачують у людожерстві. В одній з книг китайських істориків автори стверджують, що з того часу росіян у тому краї стали називати «лоча» — «злостиві демони, що живляться людською плоттю і кров'ю».

Вперше торгові каравани з Московщини з'явилися у Китаї близько 1658 року.

1689 року був підписаний Нерчинський договір

Тойнбі, т. 1. С. 175: «Ідеологічне завоювання Китаю комунізмом — останній порив російського наступу на головний масив далекосхідного суспільства, наступу, що не зупинявся впродовж майже трьохсот років. Давніших етапів цього наступу ми не розглядали. В дев'ятнадцятому сторіччі, до того як на Японію стали зважати як на серйозного суперника, Росія і західні держави постали в подобі конкурентів-агресорів, що шматували тіло вмирущої китайської імперії.»

Від початку 19 ст. Тува, що на той час входила до складу Китаю, стала

«…об'єктом хижацької експлуатації російського торгового капіталу і російської колонізації, що супроводжувалася численними конфліктами з Китаєм на грунті захоплення у тувинців кращих земельних угідь.» Оригінальний текст (рос.) «…объектом хищнической эксплоатации русского торгового капитала и русской колонизации, сопровождавшейся многочисленными конфликтами с Китаем на почве захвата у тувинцев лучших земельных угодий»

1907 року Росія стала на шлях посиленої колонізації Туви, розбудовуючи у її центральній частині мережу російських поселень з російським судом та волосним правлінням. 1914 року Російська імперія заявила «про прийняття Туви під своє заступництво». 1916 року у Туві розпочався селянський рух, що супроводжувався виступами проти російських колоністів. Російський уряд відповів на нього застосуванням військової сили.

1944 року Тува була анексована СРСР.

У 1896—1898 роках керівництво Російської імперії дає великі хабарі (до 500 000 доларів Лі Хунчжану та ін) і укладає невигідні для Китаю Союзний договір між Російською імперією та Китаєм (1896) та Російсько-китайську конвенцію (1898). Після втручання Німеччини у Шаньдуні, Росія почала вимагати для себе усіх суверенних прав на Порт-Артур та Даляньван на маньчжурському узбережжі на тих же умовах, на яких Німеччина окупувала Цзяочжоу, а також надання концесії на будівництво залізниці від Бодуне до Мукдена та Порт-Артура. 20 березня 1898 року уряд Китаю погодився на оренду Порт-Артура і Даляньвана на 25 років зберігаючи за собою суверенітет на ці порти. Концесія на будівництво залізниці фактично перетворила Маньчжурію на російську провінцію .

Корея та Японія

Після селянського повстання Тон-Хакі (1893—1894) та японо-китайської війни 1894—1895 років закінчився період васальної залежності Кореї від Китаю (див. Сімоносекський договір) і настав період виняткового впливу Японії у Кореї. Японські імперіалісти посилювали або пом'якшували свою наступальну політику в залежності від співвідношення сил з Росією. На противагу Японії Росія намагалася взяти на себе реорганізацію корейської армії, фінансів та отримувала лісові концесії. Намагаючись зберегти хоча би видимість політичної самостійності країни, корейський король приймає 1897 року титул імператора.

Російські концесії на прикордонній річці Ялу стали одним із приводів до Російсько-японській війни 1904—1905. Після початку війни у лютому 1904 року захоплення Кореї японцями пішло швидким темпом: був укладений договір між Кореєю та Японією (23.2.1904), який зобов'язав уряд Кореї «радитися» з Японією про всі заходи внутрішнього управління і зовнішньої політики. Договором від 22.8.1904 року уряд Кореї зобов'язався прийняти двох японських радників з фінансів та іноземної політики. 22.11.1905 року Японія оповістила інші імперіалістичні держави, що, перейнявши на себе турботу про іноземну політику Кореї, Японія дбатиме, щоб Корея виконувала свої зобов'язання стосовно іноземних держав. У зв'язку з перемогою Японії над Росією, Корея була перетворена на японський протекторат (24.7.1907), корейське дворянство, селянство і чиновництво піддавалися японцями ідеологічній обробці, підготовці впровадження японського капіталу в Корею. Часткові повстання армії Кореї були придушені японцями під керівництвом маркіза Іто, генерального резидента Японії в мала характер виняткового насильства. Були захоплені не лише кращі економічні та господарські ресурси в країні (кращі землі, дороги, засоби зв'язку, ліси, корисні копалини), але й встановллена фактична монополія японців на зовнішню торгівлю. Корейська мова переслідувалася, книги з історії Кореї спалювалися.

Місіонерство російської православної церкви

Вперше чинником руської експансії християнське місіонерство стало на північному сході, де Москва поширювала з XIV ст. свій вплив на зирян і перм'яків, які до того перебували під Новгородським верховенством. В той час важливу роль зіграло місіонерство серед зирян єпископа Стефана Пермського. Той факт, що чинником руської експансії християнське місіонерство тут стало вперше, а також використання методів християнізації за допомогою проповідей рідною мовою і перекладів, написаних новоствореним зирянським алфавітом, становлять виняток в історії московської експансії.

У Російській імперії місіонерство мало державно-церковний характер. Більш-менш організованим воно проявляється за Петра I та його найближчих наступників. За Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни засновується «новохрещенська контора», камчатська та китайська місії.

У 19 ст. посилюється участь у місіонерських субсидіях крупної промислової буржуазії.

Як і в країнах Західної Європи у Російській імперії місіонерство було провідником імперіалістичної і націоналістичної політики держави. Одним із головних завдань місіонерства російської православної церкви була русифікація національних меншин. В інструкціях місіонерам вказувалося, що новоохрещених «інородців» треба переконувати носити російський одяг, записуватися на російські прізвища, поступово відвертаючи їх від від їх національних культур. Російська адміністрація надавала «новонаверненим» певні пільги за рахунок їх співвітчизників, намагаючись у такій спосіб руйнувати громади. Місіонерів зобов'язували привчати місцеве населення до вживання продукції російської промисловості, включно з горілкою (такий проект намагалися реалізувати у 80-ті роки 19 ст. при наверненні киргизів з ісламу до християнства).

У зовнішній політиці російська держава використовувала місії російської православної церкви для розвідки на територіях, де передбачалась завоювання, а також для збору військової, економічної інформації: інструкція Петра I пекінській місії наказувала збирати відомості про китайське військо, кріпості, торгівлю, іноземні впливи

В Казані виходив друком «Миссіонерскій противомусульманскій сборникъ» (від 1873), що містив статті про магометанство студентів протимусульманського відділення при Казанській духовній академії .

До гонінь на національності приєднувалися і гоніння релігійні. Саме за Олександра III почали забирати дітей у сектантів (духоборів, уніатів і т. ін.) та відсилати їх подалі від батьків для виховання у православній вірі .

Антиукраїнська діяльність московської церкви в Україні

Московська церква в усі часи діяла відповідно до політики московської влади, а також за завданнями спеціальних служб Росії.

Земельне питання у колоніях

Прагнучи закріпити за собою захоплені величезні території з багатьма мільйонами неросійського населення російська влада не зупинялася перед варварськими методами колонізації, як, наприклад, відбирання кращих земель у тубільного населення і переселення туди російських колоністів, які, разом з урядовими чиновниками, розправлялися з місцевим населенням, як з полоненими рабами. Селянам центральних губерній імперії надавалися для переселення кращі райони казахського, киргизького, башкирського, північно-кавказького степу. Із переселенців, подібно до козаків, поселених на кращих землях, відібраних на окраїнах у «інородців», створювався оплот влади для її охорони проти обібраних народів. Повстання проти такої політики топилися у крові, й цілі народності переселялися на гірші землі або ж змушувалися до еміграції в інші країни (низка кавказьких племен).

Політика зросійщення

Політика зросійщення була властива російській державі в усі часи її існування.

Від Петра I до вступу на престол Олександра III російська національна політика мала імперський характер: вона вирізнялася відносною терпимістю стосовно національних особливостей народів, що жили в імперії. Лише поляки, внаслідок ліквідації їх держави та поділу території поміж загарбниками — Прусією, Австрією і Росією, не припиняли боротьбу за національну незалежність.

У часи правління Катерини II, ще до зруйнування Запорозької Січі, у таємній інструкції генерал-прокурору Олександру Вяземському імператриця вказувала:

Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія суть провінції, що керуються конфірмованими їм привілеями, зректися яких усіх раптом вельми непристойно би було, однак і називати їх чужоземними і ставитися до них на тих же підставах є більше, ніж помилка, а можна назвати з вірогідністю дурістю. Ці провінції, також і смоленську, слід найлегшими шляхами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись як вовки до лісу. До того приступ вельми легкий, якщо розумні люди обрані будут начальниками у тих провінціях; коли ж в Малоросії гетьмана не буде, то треба намагатися, щоб вік і ім'я гетьманів зникло, не тільки б персона яка була переведена до того достоїнства. Оригінальний текст (рос. дореф.) Малая Россія, Лифляндія и Финляндія суть провинціи, которыя правятся конфирмованными имъ привиллегіями, нарушить оныя отрѣшеніемь всѣхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однакожъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на такомъ же основаніи есть больше, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностію глупостію. Сіи провинціи, также и смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ онѣ обрусѣли и перестали бы глядѣть какъ волки къ лѣсу. Къ тому приступъ весьма легкій, естьли разумные люди избраны будуть начальниками въ тѣхъ провинціяхъ; когда же въ Малороссіи гетмана не будетъ, то должно стараться, чтобъ вѣкъ и имя гетмановъ изчезло, не токмо бъ персона какая была произведена въ оное достоинство.

Олександр III започаткував нову політику — російську націоналістичну, русифікаторську, яка викликала гостре невдоволення неросійських народів. Ту ж політику продовжив Микола II. За Олександра III Росія стала «тюрмою народів» ще більшою мірою, ніж при його батькові. Все підганялося силоміць під один ранжир, на всі народи, включені до імперії, надівалося однакове ярмо, заборонялися національні мови, знищувалися национальні культури..

Найбільш характерним проявом національної політики російської держави була русифікація (зросійщення), що проявлялася як нав'язування неросійським національностям мови та культури росіян.

За старих часів пригноблені народності могли пов'язувати свої образи тільки з політикою уряду, тільки з тими гіршими елементами і представниками чиновництва, що наповнювали околиці. Тепер же вони могли на власні очі переконатися, що уряд знаходить опору в досить широких і впливових колах російської громадськості. Величезна більшість Думи висловлювалася за всі пропозиції влади з обрусіння. І якраз буржуазні, помірні елементи інших країн, найбільше готові йти на примирення, на угоду з російською урядовою владою, повинні були особливо болісно відчувати таке ставлення до національних питань з боку співзвучних їм за соціальними інтересами буржуазних класів Росії. Але і в демократичних, ліберальних колах громадськості політика уряду не завжди зустрічала достатній протест. Заклики П. Б. Струве до безжальної ідейної боротьби з українством звучали застережливо для тих, хто хотів би пов'язувати національние надії з перемогами російської громадськості. Позиція Родичева і Мілюкова в Державній Думі по відношенню до українців - «звільніть, і їх не буде» - теж здавалася відгуком модернізованого націоналізму. Партія к.-д. зуміла довести справу до відкритого розриву з польським коло. Тим часом, керівні кола Польщі та Фінляндії, в силу своїх класових симпатій, мало були схильні пов'язувати які б то не було надії з ростом впливу більш лівої частини російської громадськості, вбачаючи в ній лише прояв анархізму, що лякав і турбував їх. Росіянамм важко навіть зрозуміти ті гострі почуття, які викликав новий курс урядової влади. Були поставлені під удар історичні традиції, духовні цінності, і грубо ображалися права особистості, любов до своєї рідної мови, прихильність до своєї духовної стихії. З крайньою гостротою позначалися і чисто економічні наслідки. Для боротьби за економічне процвітання потрібне зростання культури, потрібне поширення знання, потрібна хоча б примітивна грамотність. Але це благо було недоступне для поляків, українців, литовців. Російська школа, з насильницьким і протиприродним викладанням російською мовою, або призводила до повного знелюднення шкіл або ж не давала ніяких результатів, бо ж поверхове знання російської грамоти випаровується в стихії іншої мови, до якої школа безуспішно намагалася вселити зневагу, як до мови нижчого сорту . Оригінальний текст (рос.) Въ прежнее время угнетенныя народности могли связывать свои обиды только съ политикой правительства, только съ тѣми худшими элементами и предствителями чиновничества, которые наводняли окраины. Теперь же они могли воочію убѣдиться, что правительство находить опору въ весьма широкихъ и вліятельныхъ кругахъ русской общественности. Громадное большинство Думы высказывалось за всѣ обрусительныя предложенія власти. И какъ разъ буржуазные, умеренные элементы другихъ странъ, болѣє всего готовые идти на примиреніе, на соглашеніе съ русской правительственной властью, должны были особенно болезненно чувствовать такое отношеніе къ національнымъ вопросамъ со стороны созвучныхъ имъ по соціальнымъ интересамъ буржуазныхъ классовъ Россіи. Но и въ демократическихъ, либеральныхъ кругахъ общественности политика правительства не всегда встречала достаточный протестъ. Призывы П. Б. Струве къ безпощадной идейной борьбѣ съ украинствомъ звучали предостерегающе для тѣхъ, кто хотѣлъ бы связывать національныя надежды съ победами русской общественности. Позиція Родичева и Милюкова въ Государственной Думѣ по отношенію къ украинцамъ — «освободите, и ихъ не будетъ» — тоже казалась отзвукомъ модернизированнаго націонализма. Партія к.-д. сумела довести дѣло до открытаго разрыва съ польскимъ коло. Между тѣмъ, руководящіе круги Польши и Финляндіи, въ силу своихъ классовыхъ симпатій, мало были склонны связывать какія бы то ни было надежды съ ростомъ вліянія болѣє лѣвой части русской общественности, видя въ ней только проявленіе пугающаго ихъ и безпокоющаго анархизма. Русскимъ трудно даже понять тѣ острыя чувства, которыя вызывалъ новый курсъ правительственной власти. Были поставлены подъ ударъ историческія традиціи, духовныя цѣнности, и грубо оскорблялись права личности, любовь къ своему родному языку, привязанность къ своей духовной стихіи. Съ крайней остротой сказывались и чисто экономическія послѣдствія. Для борьбы за экономическое процвѣтаніе нуженъ подъемъ культуры, нужно распространеніе знанія, нужна хотя бы примитивная грамотность. Но это благо было недоступно для поляковъ, украинцевъ, литовцевъ. Русская школа, съ насильственнымъ и противоестественнымъ преподаваніемъ на русскомъ языкѣ, или приводила къ полному опустѣнію школъ или не давала никакихъ результатовъ, такъ какъ поверхностное знаніе русской грамоты улетучивалось въ стихій другого языка, къ которому школа безуспешно пыталась внушить пренебреженіе, какъ къ языку низшаго сорта.

Національне питання в Російській імперії та СРСР

У Російській імперії росіяни (яких офіційно називали рос. «великороссами») були національною меншиною: у складі населення вони налічували лише 43 % й займали величезні території, що історично належали іншим народам (етносам). Однак, не дивлячись на фактичне їх положення, у державі все прилаштовувалося до їнтересів цього народу, інші національності ігнорувалися, а багато які переслідувалися. Користуючись методом «поділяй і владарюй», російська влада натравлювала одні народи на інші і перетворила Росію «на в'язницю безправних народів». Відверто і цинічно провадилась політика пригнічення «інородців», що викликало спротив та роздратування пригнічених народів, а, часто, і сепаратистські настрої. Щоб змусити до покірності російській колоніальній владі утруднювався доступ до грамотності населення шляхом вигнання національних мов зі шкіл. Злочинна національна політика провадилася в інтересах російського імперіалізму. Метою її був захист привілейованого становища російських поміщиків і капіталістів та ринків збуту їх продукції та джерел сировини для російської промисловості.

Влада виховувала у російського народу переконання, що лише він є хазяїном країни і тільки самодержавство та його вірна прислужниця — православна церква — забезпечать йому панівне становище. Із цього випливав лозунг Росії: «самодержавство, православ'я, народність».

Головними напрямками національної політики російської влади були колонізація й зросійщення (русифікація).

У намаганні закріпити за російською державою захоплені велечезні території з багатьма мільйонами неросійського населення російська влада не зупинялася перед варварськими методами колонізації як, наприклад, відбирання кращих земель у місцевого неросійського населення й переселення на них російських колоністів, котрі, разом із урядовими чиновниками, розправлялися з місцевим населенням як із полоненими рабами. У найгрубішій формі провадилася русифікація у вигляді заборони навчання рідною мовою, що мало місце стосовно українців, білорусів, поляків та багатьох інших народів. Їм перешкоджали розвивати власну культуру рідною мовою, дозволяючи лише обмежене видання релігійної літератури мовою національної маси та навчання початкам грамоти. Особливо кидалася ув очі лютість національної політики стосовно євреїв, позбавлених звичайних громадянських прав, які й так були обмежені для всіх народів Росії. Антисимітизм розпалювався урядом, влаштовувалися погроми з тисячами жертв. За вказівками уряду влаштовувалася вірмено-азербайджанська різанина.

По захопленні влади більшовиками доля росіян у населення держави-наступника зростала. Росія втратила значні території, де росіяни складали малу частку населення: Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, білоруські та українські землі на заході. Вживалися також заходи для збільшення відсотка росіян у населенні СРСР: винищення населення голодом, репресивна політика протягом десятиліть щодо національно свідомих прошарків суспільства неросійських народів, депортації і розсіювання народів серед інших, примусовий запис до російської національності неросійських народів.

Невміння центру дати собі раду з національним питанням було головною причиною внутрішньої слабкости й остаточного розпаду імперії.

Масові міграції, депортації та переслідування за національною ознакою

Намагаючись закріпити за собою величезні території з багатьма мільйонами неросійського населення російська влада вживала варварські методи колонізації, як, наприклад, відбирання кращих земель у тубільного населення і переселення туди російських колоністів, які, разом з урядовими чиновниками, розправлялися з місцевим населенням, як з полоненими рабами. Переселеним із центральних губерній імперії селянам надавалися кращі землі у районах казахського, киргизького, башкирського, північно-кавказького степу. Переселенці, подібно до козаків, поселених на кращих землях, відібраних на окраїнах у «інородців», використовувалися як оплот влади для її охорони проти обібраних народів. Повстання проти такої політики топилися у крові, й цілі народності переселялися на гірші землі або ж змушувалися до еміграції в інші країни (низка кавказьких племен).

Вивезення культурних цінностей з приєднаних територій а також їх знищення

Під час Першої світової війни з окупованої російськими військами частини Королівства Польського при відступі росіяни вивезли твори мистецтва, бібліотеки, архіви і т. ін., що були суспільною чи приватною власністю .

Розпад імперії та боротьба за її збереження та відновлення

Сучасні спроби збереження та відновлення імперії

Ідеологія відновлення імперії у XXI ст.

• Юрий Апухтин. Русский глобальный проект и восстановление русской империи.— Военное обозрение, 27 ноября 2019.
• Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России.— М.: АРКТОГЕЯ-центр, 2000.— 928 с.

Російський імперіалізм

Російська діаспора як п'ята колона Росії

Росія переживає кризу ідентичності після розпаду Радянського Союзу. Але водночас вона намагається підкреслити та підсилити свою національну російську ідентичність, позиціонуючи себе як історичну батьківщину для етнічних росіян та російськомовних громад за будь-якої нагоди. Росія використовує російську діаспору — росіян та російськомовних громадян, що налічують близько двадцяти п'яти мільйонів осіб на теренах колишніх «радянських республік», — як засіб реалізації своєї зовнішньої політики. Російська влада використовує діаспору для впливу на внутрішню та зовнішню політику нових незалежних держав. Незадоволена кордонами, встановленими після розпаду Радянського Союзу, Росія втручається у внутрішні справи цих країн на ґрунті підтримки російської діаспори. Російсько-грузинська війна 2008 року, криза в Україні та анексія Криму Російською Федерацією свідчать про те, що Росія поводиться агресивно, якщо це їй потрібно, виступаючи «захисником усіх росіян та російськомовних» за її межами. Російське військове втручання під приводом захисту російської діаспори спонукають багато кого вважати, що холодна війна знову повернулася, і змусило країни, у яких є чимало росіян серед свого населення, насторожитися проти ревізіоністських дій Росії. Та все ж, сьогодні російська влада у своїй зовнішній політиці надає все більше значення використанню м'якої сили для підтримки російської діаспори

Колоніальна політика після Другої світової війни

Тойнбі, т. 1. С. 301:«На відміну від Америки, Росія навряд чи й почала використовувати свої потенційні можливості, а розвиток, досягнутий нею коштом неймовірних людських зусиль і страждань за двадцять років, що безпосередньо передували німецькому нападові в 1941 p., великою мірою був знищений тією навалою. Після того росіяни несправедливо скористалися тим, що опинилися на боці переможців, і відшкодували руйнацію німцями російських промислових підприємств загарбанням і вивезенням заводів не тільки з винної Німеччини, а й зі східно- та центральноєвропейських країн, що їх росіяни нібито визволяли від нацистів, та з китайських провінцій у Маньчжурії, які вони нібито визволяли від японців.»

Російський неоколоніалізм

Росія, як колишня метрополія, намагається встановити нову форму контролю над колишніми колоніями — «радянськими республіками у складі СРСР». Для цього вона використовує різні економічні та ідеологічні механізми експансії, втручання, впливу, щоб сформувати відповідну керовану еліту в суспільствах цих країн .

2006 року директор Інституту трансформації суспільства (Київ) професор Олег Соскін зазначав, що Росія намагається реанімуватись, як наднаціональна імперія, і по відношенню до Білорусі й України проводить політику неоколоніалізму, тобто фінансово-економічної й енергетичної окупації. Найбільш очевидним це є на прикладі газового і нафтового секторів економіки. Росія намагається привласнити собі, скупивши за безцінь, білоруські й українські газопроводи, щоб диктувати свою волю і привласнювати монопольний прибуток. У Білорусі та України стратегічні цілі в сфері протидії політиці неоколоніалізму Росії збігаються .

2008 року Росія розпочала війну проти Грузії.

2014 року Російська Федерація перейшла до прямого військового втручання у внутрішні справи України.

Один із сучасних російських ідеологів О. Дугін, в навчальному посібнику, надрукованому відповідно до рішення кафедри Соціології міжнародних відносин соціологічного факультету Московського державного університету, формулює завдання

«інтегрувати до єдиного стратегічного простору Росію, Україну та Білорусь» .

А для перетворення Росії «у глобальну світову силу» інтеграція України вказується як «необхідна умова». У книзі ж «Основи геополітики» більш відверто формулюються принципи російського неоколоніалізму:

«Існування України у нинішніх кордонах та із її нинішнім статусом „суверенної держави“ тотожне нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії…», а також формулюється висновок, що «Подальше існування унітарної України неприпустиме».

Провокування збройних конфліктів на прикордонних неросійських землях

рос. Конфедерация Горских Народов Кавказа была создана ГРУ и КГБ

Протестні рухи

Центральна Азія, 1910

Україна

Повстання козацької старшини з метою відокремлення від Росії закінчилися за Петра I колосальною поразкою автономістів, керованих гетьманом Мазепою, і знищенням в Україні самого гетьманства та Запоріжжя, що підтримувало його. Управління Україною було передане (1722) спеціальному органові — Малоросійській колегії, керівництво якої знаходилося в руках кріпосницької Москви. Управління Україною залишалося в руках Малоросійської колегії, незважаючи на відновлення пізніше гетьманської влади, аж до знищення Гетьманщини. Правобережжя, розорене нескінченними війнами, з поверненням до Польщі знову швидко колонізується нею. З колонізацією повертається на Правобережжя шляхтич-магнат, а з ним зростає і кріпосницька експлуатація селянства.

Поділом Польщі (1772) була вирішена й доля козацької України: зліквідована Запорозька Січ, зліквідована Гетьманщина, натомість створено кілька російських губерній. Козацькій старшині було «дароване» право російського дворянства (1784). На Україну було поширене кріпацтво.

Включена до складу російської держави як провінція, Україна остаточно перетворюється у 19 ст. на російську колонію, у котрій російський уряд посилено намагається викорінити усякі залишки національної особливості, а український народ піддається національному гніту та закріпаченню

Білорусь

Перші селянські повстання проти російського кріпосництва почалися 1812 року у Мінській губернії. Боротьба продовжувалася у 1832—1841 роках. Масові повстання відбувалися у Вітебській губернії 1847 року. Польське повстання 1863 року було підтримане білоруським національно-визвольним рухом. За звільнення з-під влади польських поміщиків та російського царя, за передачу землі селянам без викупа, за створення самостійної держави Литви та Білорусі боролися т. зв. «червоні» — збідніла шляхта, учнівська молодь, ремісники і селяни — на чолі з Кастусем Калиновським. Повстання в Білорусі та Литві було придушене військовою силою під командуванням графа генерала Михайла Муравйова: 396 осіб було повішено, серед них і Калиновський, заслано до Сибіру близько 15.000 осіб.

Фінляндія

Від 1830-х років у Фінляндії починається національний рух за фінську школу та діловодство рідною мовою. Цей рух зустрів енергійний спротив російської влади й, орієнтованої на Росію, частини шведської верхівки фінляндського суспільства та незначного зрусифікованаго прошарку городян.

Зростання національно-визвольних настроїв суспільства під впливом революції 1848 року у Західній Європі призводить до реакції уряду імперії: з метою обмеження прав Фінляндії Олександр II скликає 1862 року сейм, що визнає за ним законодавчу владу.

У царювання Олександра III, особливо наприкінці 19 ст., коли генерал-губернатором був призначений Микола Бобриков розгортається русифікація. Вводиться російська мова у сенаті та в інших адміністративних установах. Нарешті, був виданий маніфест про вилучення усіх справ, що «мають загальнодержавне значення» із відання «народного представництва».

Знищується фінська армія, що до того лише формально підпорядкована російському військовому міністрові.

Всі ці заходи російської влади викликали хвилю національного руху фінів. Зорганізувалася група активних діячів, що розпочали боротьбу за прикладом російських соціалістів-революціонерів. Влітку 1904 року генерал-губернатор Микола Бобриков був убитий. У протидії російському імперіалізмові об'єднувалися і фінська буржуазія, і фінський робітничий клас.

Внаслідок революції 1905 року низка русифікаторських заходів була скасована.

Польща

«Польський національний рух першим і найбільш відчутно похитнув Російську імперію. Він кинув виклик не лише урядові, а й широким верствам російського суспільства й мав вплив на литовців, білорусів та українців, які вже протягом століть залежали від польської шляхти й зазнавали впливу польської культури. Цю роль форпосту Польща ще раз повторить у період кризи радянської імперії наприкінці XX ст.»

У грудні 1905 року в сотнях шкіл польські школярі спалили всі російські книги, картини і царські портрети, побили і прогнали зі шкіл російських вчителів і російських товаришів з криками: «Ідіть геть, до Росії!».

Башкирія

Башкирія була однією з численних колоній Росії. Від другої половини 16 ст. російська влада накладала на башкир «ясак», який ішов до казни російського царя. До рук російських воєвод та феодалів потрапляли кращі землі; торгова буржуазія наживалася на монопольних продажу та купівлі певних товарів, купуючи їх за безцінь. До економічного та політичного гноблення додавалось насильницьке хрещення башкир.

На цьому ґрунті виникали повстання башкир, що мали на меті скинути колоніальне гноблення. Повстання почалися із 17 ст., вони то підіймалися як хвиля, то їх напруга спадала. Башкири брали активну участь у повстанні під проводом О. Пугачова.

Кавказ

Грузія

Колоніальна політика Росії викликала масовий, головно селянський протестний рух: виступ у Кахетії 1802, повстання проти російського владарювання у Картлі та Осетії 1804—1805, повстання 1812, 1819, спроба повстання у 1832, повстання у 1860, 1904—1905 роках.

Перше велике повстання горців-грузин проти російського владарювання почалося 1804 року й було жорстоко придушене 1805-го.

1812 року знову вибухнуло повстання селян, викликане відбиранням провіанту для російського війська військовою силою, незважаючи на неврожайний рік.

1819 року була зліквідована автокефалія грузинської церкви, що викликало нове велике повстання.

1832 року була проведена підготовка до нового повстання, але російській владі вдалося, за допомогою зрадників, придушити його у зародку.

1860 року спалахнуло нове повстання.

Після селянської реформи 1860-х років, що провадилася у Грузії на кілька років пізніше й в обмеженій, порівняно з Росією, формі, кріпацтво у Грузії збереглося до 1917 року. Внаслідок такої політики російської влади «Грузія стала класичною країною селянських повстань, що прийняли особливо організований характер у 1904—1905» роках.

Абхазія

У 60-х роках 19 ст. частина населення Абхазії брала участь у повстанні під проводом Шаміля. Після його поразки ця частина абхазів переселилася до Туреччини. У 70-х роках відбулося кілька повстань абхазів проти російського панування. Це викликало нову хвилю еміграції до Туреччини. У Російсько-турецькій війні 1877—1878 років абхази взяли участь на боці Туреччини. Російська влада оголосила абхазів «винуватим населенням» і посилила репресивну політику, що викликало чергову хвилю еміграції внаслідок чого низка районів Абхазії знелюдніла.

Середня Азія

Національно-визвольний рух другої половини 1916 року у Центральноазійській частині Російської імперії, у час військової поразки на фронті Першої світової війни, може розглядатися як складова підготовки революційних подій 1917 року. Революційний вибух охопив 1916 року ряд районів Узбекистану, Киргизії, Казахстану і перекинувся на території повітів Сибіру, Нижнього Поволжя (Калмикія) та Північного Кавказу, де існували схожі форми та характер експлуатації корінного населення.

Витяг з промови члена Державної думи А. Ф. Керенського 13 грудня 1916 року про становище в Туркестані і Степовій області

Сибір та Китай

Не важко було підкорити Сибір: досить було походу славного Єрмака з жменею відважних козаків, щоб зруйнувати Сибірське Царство - цю першу і досить серйозну перешкоду поширенню за Уральським хребтом російського панування, російської колонізації і російської культури. Страшним ураганом пронеслися сміливі козаки по володіннях вогулів, остяків і татар, багато пролили крові, розграбували багато іноро́дницьких юрт, а найголовніше перемогли і прогнали з юрта «вільну людину Кучума Царя», який становив єдиний зв'язок різноплемінного сибірського Царства. <…> Здавалося б, що після таких ударів іноро́дницький світ вже не в змозі буде мріяти про своє колишнє царство і назавжди мав би примиритися з тією долею, яку покладала на нього «шерть», тим більше, що від зміни володаря сибірські інородці й нічого не втрачали. Але на ділі ми бачимо протилежне. Тільки-но стало відомо про смерть Єрмака, як піддані Кучума, перше приголомшені подвигами козацького «велерозумного вождя», тепер, так би мовити, прийшли до тями, забули свою присягу і знову готові були накласти на себе ярмо азіатського володаря. Та й згодом довгий час мрія «бути собі царством, як було за Кучума Царя» не залишала сибірських інородців. Це означає, що одного завоювання за допомогою зброї, яким би не було останнє переможним, було недостатньо, щоб утримати в покорі настільки віддалений край, а тим більше мати можливість з успіхом експлуатувати його багатства. Повторюю, легко було завоювати Сибір, але набагато важче втримати завойоване. Московський уряд давно засвоїв цю істину при розширенні російської держави щодо народу цих країв і разом з тим давно зрозумів, що мирні засоби більш дійсні для остаточного підкорення інородницького світу, - що зброєю можна тільки перемогти, але утримати в підлеглості переможeниx можна головним чином через заселення підкореної країни російськими елементами, наслідком чого було обрусіння краю. Тому і після завоювання Сибірського Царства уряд негайно починає будувати російські міста і села . Оригінальний текст (рос.) Не трудно было покорить Сибирь: достаточно было похода славнаго Ермака съ горстью отважныхъ казаковъ, чтобы разрушить Сибирское Царство — эту первую и довольно серьезную преграду распространенію за Уральскимъ хребтомъ русскаго владычества, русской колонизаціи и русской культуры. Страшнымъ ураганомъ пронеслись смѣлые казаки по владѣніямъ вогуловъ, остяковъ и татаръ, много пролили крови, разграбили много инородческихъ юртъ, а самое главное побѣдили и прогнали съ юрта «вольнаго человека Кучума Царя», который составлялъ единственную связь разноплеменнаго Сибирскаго Царства.<…> Казалось бы, что послѣ такихъ ударовъ инородческій мірь уже не въ состояніи будетъ мечтать о своемъ прежнемъ царствѣ и навсегда долженъ быль бы помириться съ тою участью, которую возлагала на нихъ «шерть», тѣмъ болѣе, что отъ перемѣны властителя сибирскіе инородцы ничего не теряли. Но на дѣлѣ мы видимъ противное. Едва только стало извѣстно о смерти Ермака, какъ подданные Кучума, ошеломленные прежде подвигами казацкаго «велеумнаго вождя», теперь, такъ сказать, пришли въ сознаніе, забыли свою присягу и снова готовы были наложить на себя иго азіатскаго властелина. Да и впослѣдствіи долгое время мечта «быть себѣ царствомъ, какъ было при Кучумѣ Царѣ» не покидала сибирскихъ инородцевъ. Это значить, что одного завоеванія посредствомъ оружія, какъ бы ни было послѣднее побѣдоносно, было недостаточно, чтобы удержать въ повиновеніи столь отдаленный край, а тѣмь болѣе имѣть возможность съ успѣхомъ эксплоатировать его богатства. Повторяю, легко было завоевать Сибирь, но гораздо труднѣе удержать завоеванное. Московское правительство давно усвоило эту истину при расширеніи русскаго государства насчетъ иноплеменныхъ народовъ и вмѣстѣ съ тѣмъ давно поняло, что мирныя средства болѣе дѣйствительны для окончательнаго покоренія инородческаго міра, — что оружіемь можно только побѣдить, но удержать въ пoдчинeнiи пoбѣждeнныxъ можно главнымъ образомъ чрезъ заселеніе покоренной страны русскими элементами, послѣдствіемь чего являлось обрусеніе края. Поэтому и послѣ завоеванія Сибирскаго Царства правительство немедленно начинаетъ строить русскіе города и села.

Тува

Після 1907 року Російська імперія стала на шлях посиленої колонізації Туви, розбудовуючи у її центральній частині мережу російських поселень з російським судом та волосним правлінням. 1914 року російський уряд заявив «про прийняття Туви під своє заступництво». Як наслідок колоніальної політики 1916 року у Туві розпочався селянський рух, що супроводжувався виступами проти російських колоністів. Російський уряд відповів на нього застосуванням військової сили.

Навесні 1924 року у Туві відбулося повстання, придушене влітку військовою силою.

Антиросійські настрої

СРСР активно нав’язував радянську комуністичну модель держави по всій Східній Європі та підтримував комуністичні та націоналістичні антиколоніальні радикальні рухи во всьому світу. СРСР намагався створити власну альтернативу США та тій європейській міжнародній економічній системі, ЄС та НАТО, які стали ключовими гравцями після Другої Світової війни. Зараз Росія підтримує націоналістичних опонентів ЄС та НАТО. І хоча на перший погляд здається, що комунізм та сьогоднішній націоналістичний, праворадикальний популізм прямо протилежні по ідеології, у них насправді є і чимало спільного. Обидва рухи не признають статус-кво у міжнародних відносинах, відкидають усталені норми партійної політики та однаково зневажливо ставляться до фактів та ЗМІ. Обидва рухи у свою основу ставлять боротьбу із ворожим Заходом .

Антиросійські настрої: XXI століття

Антиросійські настрої у світі були викликані агресовною політикою Російської Федерації у Грузії, Придністров'ї, Україні, Сирії тощо.

Фальсифікація історії колоніальних завоювань та антиросійських виступів

«На всем этом пространстве не было никакого сформированного политического тела, когда русский народ стал постепенно выходить из племенных форм быта и принимать государственный строй. Вся страна была или пустыней, или заселена полудикими финскими племенами и кочевниками; следовательно, ничто не препятствовало свободному расселению русского народа, продолжавшемуся почти во все первое тысячелетие его истории при полном отсутствии исторических наций, которые надлежало бы разрушать и попирать ногами, чтобы занять их место. Никогда занятие народом предназначенного ему исторического поприща не стоило меньше крови и слез. Он терпел много неправд и утеснений от татар и поляков, шведов и меченосцев, но сам никого не утеснял, если не назовем утеснением отражения несправедливых нападений и притязаний. Воздвигнутое им государственное здание не основано на костях попранных народностей. Он или занимал пустыни, или соединял с собой путем исторической, нисколько не насильственной ассимиляции такие племена, как чудь, весь, меря или как нынешние зыряне, черемисы, мордва, не заключавшие в себе ни зачатков исторической жизни, ни стремлений к ней; или, наконец, принимал под свой кров и свою защиту такие племена и народы, которые, будучи окружены врагами, уже потеряли свою национальную самостоятельность или не могли долее сохранять ее, как армяне и грузины. Завоевание играло во всем этом самую ничтожную роль, как легко убедиться, проследив, каким образом достались России ее западные и южные окраины, слывущие в Европе под именем завоеваний ненасытимо алчной России.»

Російський історик Ілля Кудряшов, характеризуючи період війни 1812 року у Російській імперії, зазначає: «Ще недавно всерйоз сприймалася точка зору, згідно з якою народи, що населяли тоді Російську імперію, чи не в єдиному пориві піднялися проти французьких загарбників. На боці ворогів були тільки підступні гнобителі — чванлива польська шляхта. Виходило, що переважна частина населення західних губерній готова була захоплено підставити шию під найсолодше ярмо православ'я і кріпацтва. Все було не так однозначно».

Трактування міжнаціональних та міжконфесіональних відносин у Російській імперії у т. зв. період «радянської історіографії» тричі змінювалося.
Приблизно до середини 1930 років приймалася парадигма «Російська імперія — тюрма народів і абсолютне зло», що пропагавалася школою Михайла Покровського.
На зміну їй прийшла парадигма, запропонована Й. Сталіним: «Російська імперія — найменше з можливих зол», відповідно до якої входження народів до Російської імперії було добровільним вибором «найменшого зла».
А вже у післясталінські часи пропагандою впроваджувалася у свідомість формула, за якою обгрунтовувалася «історична необхідність» і «доцільність» виникнення імперії і поступового «добровільного входження» до її складу інших народів, але не еліт, які часто виступали проти приєднання, «керуючись принципами націоналізму». Підкреслювалися «прогресивні наслідки» інтеграції і «цивілізаційна роль Росії». Замовчувалися завойовницький і насильницький аспекти імперської політики. Суть цієї концепції зводилася до того, що під впливом революційних подій у Росії всі народи імперії змогли вийти з «вікової відсталості» до «вершин історичного прогресу». Росія з «імперії зла» перетворювалася на «імперію добра», свого роду будинок «дружби народів».

В постсоветской историографии, после распада СССР, в изучении российских имперских проблем многое изменилось. Во-первых, наблюдался (до сих пор продолжающийся) рост интереса к имперской проблематике как в конкретноисторическом, так и в теоретическом отношении5. Во-вторых, произошел отказ от единой точки зрения — все три прежде существовавшие в историографии концепции нашли своих сторонников. Одни вернулись к забытой парадигме Россия — «тюрьма народов», «абсолютное зло» или «империя зла»^, другие — к концепции прогрессивности российского империализма, «цивилизаторской миссии» России по отношению к отсталым народам, третьи (их большинство) — придерживаются золотой середины, поддерживая концепции «наименьшего зла», «неизбежного зла» или сочетания негативного и позитивного, причем баланс плюсов и минусов вхождения в состав России разными историками для разных народов оценивается по-разному. В-третьих, еще большее разнообразие обнаруживается в трактовках частных проблем. Среди них повышенное внимание уделяется управлению на вновь присоединенных территориях, становлению и функционированию административной системы на национальных окраинах и межнациональным отношениям. В-четвертых, присоединение центральноазиатских, сибирских и кавказских народов к России признается явлением по преимуществу положительным для них с точки зрения содействия развитию местной промышленности, сельского хозяйства, образования и общей культуры. Словом, приобщение восточных и южных окраин к европейскому универсализму при помощи русской администрации признается благом, хотя и с оговорками. Меньше единодушия относительно последствий присоединения Польши, Прибалтики и Финляндии. Больше единомыслия в оценке отношения российской коронной администрации к национальным традициям и культуре как толерантного. В-пятых, при всех позитивных последствиях вхождения народов в состав России имперскую национальную политику не идеализируют, отмечают элементы «классической» имперскости, но стараются подходить к ней с мерками того времени, когда происходила аннексия, а не с критериями современной этики и политической корректности. В-шестых, большинство отечественных исследователей рассматривает Россию как особый, отличный от «классических» европейских империй с заморскими территориями тип империи, соответствовавший российским реалиям и потому неплохо справлявшийся со своими функциями7. «Если бы Россия не была империей, то чем бы она была в XVIII—XIX веках?» — задается вопросом А. Миллер. «Она могла бы быть периферией другой империи. <…> Она и была какое-то время периферией монгольской империи. Разве мы рассматриваем этот период как период очень благостный? Она могла бы стать частью империи Ягел- лонов, продвинувшейся на Восток, частями войти в разные империи. Она могла превратиться в квазиимперию, подобную Османской в XIX в., когда Османская хотел и сдерживающим фактором было лишь противодействие великих держав друг другу, а не способность Османской империи противодействовать очередным аннексиям. <…> Можно и на Китай того времени взглянуть… Империя была фактически универсальной формой организации европейского (и не только европейского) пространства вплоть до начала XX века»8. Напротив, в бывших союзных и автономных республиках СССР одна монопольная парадигма сменилась другой — практически везде в той или иной степени была реанимирована концепция «Российская империи — тюрьма народов». «Национальные же историографии тех народов, которые когда-то входили в империю, концентрируются на собственной нации и государстве, проецируя их в прошлое. Для них империя — лишь тягостный контекст, в котором „просыпалась“, зрела, боролась за независимость та или иная нация. В национальных историографиях вопрос о мотивации политики центральных властей почти никогда не ставится просто потому, что априорное стремление власти сделать жизнь своих нерусских подданных как можно более несносной принимается на веру. Проблемы взаимодействия с другими этническими группами в таких нарративах неизбежно отодвигаются на второй план»9. Применительно к малым восточноевропейским государствам и народам это объясняется якобы присущим им экзистенциальным страхом, воспитанным веками Турцией, Польшей, Германией и Россией, страхом, который сконцентрировался в последние полвека на СССР, после 1991 г. перешел на Российскую Федерацию10. Подобный подход получил в историографии название «синдром виктимизации». Для работ среднеазиатских и казахских историков характерны этновеличие, удревление своей истории, героизация прошлого, демонстрация уникальности своей культуры11. В моду вошли работы советских историков 1920—1930-х гг.; их концепции, интерпретации, сомнительные и непроверенные данные безо всякой критики входят в монографии и учебники национальных историков, в особенности на Кавказе, в Казахстане и Средней Азии. Вот, например, часто используемая в современных среднеазиатских работах карикатура советского русско-казахского художника-графика И. И. Савельева, созданная к 20-летию восстания в Казахстане и Средней Азии (вероятно, для газеты «Казахстанская правда», с которой сотрудничал автор) и названная «Расовая война», чего никогда в России не было (рис. 1.1). В преобладающем большинстве работ национальные историки отказываются от общего с Россией прошлого и стремятся ее опорочить, обвиняя в геноциде, колониальном захвате, уничтожении самобытности добровольно присоединенных или аннексированных народов12

«Росіяни відчували, що необхідно узаконити свою присуrність у Євроnі відповідно до нових ідей про національність. Вони почали писати історію імnерії та іі попередників як російську національну історію . Кеппелер стверджує, що в своєму праrnенні стати "своїми" серед європейців росіяни створили свою історію (та nереглянули свої стосунки зі Сходом), узявши на озброєння cyro заідні концепції. Іхні історики ХІХ століття навчили росіян дивитися на імnерію як на національну російську державу, були створені також нова філологія та етнографія, які визначили росіян як слов'ян та православних християн. У працях видатних російських істориків ХІХ століття "історія багатонаціональної російської імперії стала російською історією". Це, в свою чергу, спричинило визначення нeeтнiчних росіян, зокрема й тих, що жили з етнічними росіянами в одній країні століттями, як "інородців", іноземців, словом - російські низи, або й узагалі колонізовані народи.»

Очевидно, російська ідентифікація зі слов'янами й зміна самовизначення країни в вропейських категоріях мали певний довгостроковий вплив на стосунки Москви з російським сходом. Не для всіх одразу стало очевидним, що перенесення столиці з Москви до Санкт-Петербурга, яке наблизило Росію до Євроnи, теж зробило російський Схід (Казань і далі) більш іноземним, більш віддаленим. "Слов'янська ідея", яка зруйнувала габсбурзький династичний принцип і допомогла створити культурний і духовний бар'єр між слов'янськими народами, з одного боку, та романськими й германськими - з іншого, дала Росії відчуття головного і найсильнішого члена в родині слов'янських націй, проте ця сама ідея, якщо придивитись уважніше, поставила поза законом - з етнічної точки зору - nрисутність Росії на сході в "Азії".
Але все це стало зрозумілим лише у ХХ столітті. Наnрикінці XVIII і протягом майже всього ХІХ монтувалися складові частини російської національної історії. Ця нова історія робила московську, а потім і петербурзьку Росію прямим сnадкоємцем Візантійської імnерії, а через неї — й давньогрецької культури, провідним народом у православному світі.
Багато хто й досі вірить, що візантійський та грецький впливи мали велике значення для формування російської культури й політики, тимчасом як гарвардський історик Едвард А. Кінан вважає це "найбільшою містифікацією за всю історію європейської культури". "До другої половини XVII століття, - пише він, - навряд чи можна було знайти хоч одного корінного москвича, обізнаного зі славетними греками". Тим: не менше, ідея "візантійської спадщини" давала історичну підтримку імnерській російській мрії про "відвоювання" Константинополя, Царгорода чи Царського Міста, у мусульман. Інший міф пов'язував Москву із середньовічним Києвом. Фактично московські росіяни і гадки не мали про те, що вони є "продовженням" Києва, аж поки їм про це не сказали. "Ці люди навіть не думали про Київ " - стверджує Кінан 16. Тільки після поєднання України з Росією в XVII столітті був встановлений і спроектований зв'язок Москви з Києвом у середньовічному минулому. Цей зв'язок був ще раз nерезатверджений під час розподілу Польщі, коли більшість земель України і вся Білорусь дісталися Росії: київський міф допоміг відкинути польські вимоги; а невдовзі був використаний і для того, щоб відмовити українцям у праві називатись окремою, незалежною від росіян, нацією 17.
Відтак не дивно, що після приєднання Києва й Візантії до своєї генеалогії росіяни nереінакшили відповідним чином і свій історичний досвід на сході. Міф про "київсько-візантійську спадщину" був доnовнений міфом "монголотатарського іга". Згідно з цією схемою, середньовічна Росія страждала століттями під "гнітом" татар, раз у раз повстаючи nроти них і постуnово визволяючись. Одним із підсумків цієї "історичної" боротьби було завоювання християнською Росією мусульманської Казані.

Сприйняття владою та мешканцями Росії антиросійських настроїв та виступів

«Начиная с эпохи Ивана Грозного, Московское царство существовало как империя. Вначале имперская идея вдохновляла элиту Московии, создававшую “державу”. Далее, в течение четырех столетий все российское общество создавало империю, жило в ней, получало блага и несло тяготы имперского существования. Имперское сознание вошло в плоть общества, пронизало собой все уровни культуры, отпечаталось в массовой психологии. Сама по себе империя ни хороша и ни плоха. Это особый способ политической интеграции больших пространств, соответствующий определенной стадии исторического развития. На наших пространствах, в данную историческую эпоху он себя исчерпал. Но эта констатация – сухое аналитическое суждение. Для людей традиционного склада, сложившихся в рамках имперского бытия, империя – целый космос, способ жизни, система мировидения и мирочувствования. Именно этот космос им органичен, другого они не знают и не принимают. Традиционный человек склонен воспринимать устойчивое как вечное и неизменное. Тем более что о вечности и нерушимости СССР ему говорила государственная идеология. С этих позиций распад империи – случайность, противоестественное течение событий, результат заговора враждебных сил, нашедших себе опору внутри “нашего” общества.ref>Яковенко И. Украина и Россия:сюжеты соотнесенности.— Вестник Европы, 2005, № 16.— С. 64.</ref>»

Путінська команда, після подій Помаранчевої революції 2004 року, сфокусувалася на завданнях самоконсервації. В. Путін та його оточення сприйняло Майдан-2004 як інспірований і проплачений Заходом антиросійський виступ. Відтоді російська влада розпочала довгу епопею політичних, ембаргових та дипломатичних російсько-українських «холодних воєн», які віддзеркалювали, з одного боку, системну кризу ідентичності російського політикуму, а з іншого,— не менш глибоку кризу політикуму українського. «Украинец и белорус успешно ассимилировались в русской среде, и это было хорошо. Но в своей среде они сохраняли национальную особость, и это было плохо. И даже не то, что бы плохо, но как-то странно и бессмысленно. Можно сохранить борщ и вареники, но зачем говорить на смешном и нелепом украинском/белорусском языке, коверкающем нормальный русский, традиционно мыслящий россиянин, как сознательный или стихийный носитель имперской идеи, решительно не понимал. Ничего чересчур тревожного в приверженности национальной культуре со стороны не склонного к ассимиляции украинца не было, но обстоятельство это фиксировалось и создавало тот самый потенциал соотнесенности с иным, который переживался русским сознанием, сталкивающимся с украинской самостью.»

Джерела

• Абаза К. К. Завоеваніе Туркестана. Разсказы изъ военной исторіи. Очерки природы, быта и нравовъ туземцевъ — в общедоступномъ изложеніи. Съ рисунками картами и планомъ текинской крѣпости Деонгиль-тепе. Составилъ К. К. Абаза.— С.-Петербургъ. Типографія М. М. Стасюлевича, 1902.— 312 с.
• Альгис Празаускас. СНГ как постколониальное пространство.— Независимая газета, Москва ; 07.02.1992 ; 25
• Андижанское восстание 1898 г. Вводная статья Е. Штейнберга. Документы.— В кн.: Красный архив. Исторический журнал. Том третий (восемьдесят восьмой).— М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1938.— С. 123—124.
• Ашурков Тарас. Маловідомі деталі у справі про загибель місії О. С. Грибоєдова в Ірані.— Історична панорама. Збірник наукових статей.- 2014.- Вип. 19.— С. 21—29.
• Бройдо Г. И. Восстание киргиз в 1916 г. (Мое показание прокурору Ташкентской судебной палаты, данное 3-го сентября 1916 г.).— М.: Научная ассоциация востоковедение при Ц. И. К. С. С. С. Р., 1925.— 28 с.
• Буцинскій П. Н. Заселеніе Сибири и бытъ первыхъ ея насельниковъ. Изследованіе П. Н. Буцинскаго.— Харьков: Типографія Губернскаго Правленія, 1889.— 345 с.
• Веселовскій, Алексей. Грибоѣдов (Александръ Сергѣевичъ).— В кн.: Энциклопедическій словарь. Томъ IXА. Гравелатъ — Давенантъ.— Издатели: Ф. А. Брокгаузъ (Лейпцигъ), И. А. Ефронъ (С.-Петербургъ).— С.-Петербургъ: Типо-Литографія И. А. Ефрона, 1893.— С. 689—696. (рос. дореф.)
• Гай-Нижник П. Від імперіялізму царського до імперіялізму радянського. Українські радянські економісти про фінансову експлуатацію України СРСР у другій половині 20-х років // Розбудова держави.– 1997.– № 5.– С.43–45.
• Галузо П. Г.Туркестан — колония. (Очерк истории Туркестана от завоевания русскими до революции 1917 года.— М.: Издание Коммунистического Университета Трудящихся Востока имени И. В. Сталина, 1929.— 164 с.
• Горизонтов Л.Е. Парадоксы имперской политики: поляки в России и русские в Польше (XIX - начало XX в.).— М.: Индрик, 1999.— 272с.
• Грінченко Б. Порабощаемый народъ (Нарід в неволі).- Львовъ: Изданіе ред. журнала Житє і Слово, 1895.— 44 с.
• Джизакское восстание 1916 г. С предисловием А. Шестакова. Документы.— В кн.: Красный архив. Исторический журнал. Том пятый (шестидесятый).— М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1933.— С. 60—91.
• Добросмысловъ А. И. Ташкентъ въ прошломъ и настоящемъ. Историческій очеркъ.— Ташкентъ: Эл.-паров. типо-лит. О. А. Порша, 1912.— 520 с. (рос. дореф.)
• Зуев А. С. Присоединение крайнего северо-востока Сибири к России: военно-политический аспект. Вторая половина XVII—XVIII век.— Автореф. дисс… д-ра историч. наук. Томск, 2005.— 23 с.
• Имамов, Вахит. Запрятанная история татар. Национально-освободительная борьба татарского народа в XVI—XVIII веках за создание независимого государства.— Набережные Челны: Газетное-книжное издательство «КАМАЗ», 1994.— 80 с.
• Историческій обзоръ Туркестана и наступательнаго движенія въ него русскихъ. Составилъ А. И. Макшеевъ.- С.-Петербургъ. Военная типографія, 1890.- 370 с.+ 7 л. илл.
• История XIX века / Под ред. профессоров Лависса и Рамбо. Пер. с франц./ Второе дополненное и исправленное издание под редакцией академика Е. В. Тарле.— М.: Гос. соц.-экономич. изд-во.— Т. 7.— 1939.— 624 с.
• Каганович, Альберт. Друзья поневоле: Россия и бухарские евреи, 1800—1917.— М.: Новое литературное обозрение, 2016.— 800 с. (Серия «HISTORIA ROSSICA»).
• Каппелер, Андреас. Мaлa iстopя Укpaiни / Пep. з нiмецькoi.— К.: «К.I.C.», 2007.- 264 с. ISBN 3-406-4597l-4 (нiм.) ISBN 978-966-7048-82-2 (укp.)
• Каппелер, Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун [=Історія країн світу, 2], Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005. — XII+360 с. ISBN 966-8197-06-2
• Ковалевскій П. И. Возстаніе Чечни и Дагестана въ 1877—1878 г.г. Зелимъ-Ханъ.— С.-Петербургъ, 1912.— 95 с. (рос. дореф.)
• Козлов В. А. Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти 1953—1985 гг.— М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006.— 448 с. (Архив) ISBN 5-224-05357-9
• Лор Э. Русский национализм и Российская империя: Кампания против «вражеских подданных» в годы Первой мировой войны / Эрик Лор; пер. с англ. В. Макарова.— М.: Новое литературное обозрение, 2012.— 304 с. ISBN 978-5-86793-942-7
• Малая Советская Энциклопедия. Том первый — том десятый.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия» — Государственное словарно-энциклопедическое издательство «Советская Энциклопедия» — ОГИЗ РСФСР, 1928—1931.
• Масенко Лариса. Дерусифікація України: здобутки й новітні загрози.— Радіо Свобода, 29 вересня 2019, 23:55
• Миронов Б. Н. Российская империя: от традиции к модерну: в 3 т. / Б. Н. Миронов.— Т. 1.— СПб.: ДМИТРИЙ БУЛАНИН, 2014.— 896 с. ISBN 978-5-86007-725-6, ISBN 978-5-86007-775-1 (т. 1)
• Некрич А. М. Наказанные народы.— Нью-Йорк: Хроника, 1978.— 170 с.
• Панфілов Олег. Повстання в Росії та СРСР.— Крим. Реалії, 22 Серпень 2014, 18:55
• Польське національне повстання 1830—1831 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / За ред. І. Кривошеї, Н. Моравця.— К.: КНТ, 2017.— 264 с. ISBN 978-966-373-820-8
• Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— 479 с.
• Правилова Е. А. Финансы империи: Деньги и власть в политике России на национальных окраинах. 1801—1917.— М.: Новое издательство, 2006.— 456 с.— (Новые границы) ISBN 5-98379-048-Х
• Альгис Празаускас. СНГ как постколониальное пространство.— Независимая газета, Москва ; 07.02.1992 ; 25
• Романов Б. А. Россия в Манчжурии (1892—1906). Очерки по истории внешней политики самодержавия в эпоху империализма.— Л.: Изд. Восточного института, 1928.— 608 с.
• Россия и Китай: четыре века взаимодействия. История, современное состояние и перспективы развития российско-китайских отношений / Под ред. А. В. Лукина.— М.: «Весь Мир», 2013.— 704 с. Илл., врезки. ISBN 978-5-7777-0548-8
• Россия и СССР в войнах XX века: Статистическое исследование.— М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001.— 608 с.: ил.— (Архив) ISBN 5-224-01515-4
• Станкевичъ В. Судьбы народовъ Россіи. Бѣлоруссія. Украина. Литва. Латвія. Эстонія. Арменія. Грузія. Азербейджанъ. Финляндія. Польша.— Берлинъ: Издательство И. П. Ладыжникова, 1921.— 377 с. (рос. дореф.)
• Ева М. Томпсон. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Марія Корчинська (пер.). — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006. — ISBN 966-500-265-1.

• David D. Laitin. The National Uprisings in the Soviet Union.— World Politics. Vol. 44, No. 1 (Oct., 1991), pp. 139-177

Посилання

• Сергій Грабовський. Україна постколоніальна.— День, 23 жовтня, 2019 — 18:49
• Доклад А. Ф. Керенского о событиях 1916 года в Туркестане на закрытом заседании Государственной думы 13 декабря 1916 г. Публикацию подготовил М. Н. Суюнбаев, профессор Киргизско-российского славянского университета имени Бориса Ельцина, академик РАЕН.
• У Вірменії всю ніч тривали антиросійські виступи.— Події, канал Україна. 16 січня 2015
• Короленко Богдан. Кримські депортації: від Єкатерини II до Сталіна.— Український інститут національної пам'яті
• Визвольна боротьба народів Поволжжя після падіння Казанського ханства
• Серпневе повстання 1924 року і кривавий бенкет під Шорапані
• Крамар О. Негативних наслідків русифікації уникли лише народи, які чинили опір. // Український тиждень. № 23 (188) від 22 червня 2011 [Архівовано з першоджерела 6 липня 2013.]
• На ворота Російського культурного центру в Києві навісили ланцюг. Українські націоналісти з організації «Чорний комітет» вважають, що Російський культурний центр займається антиукраїнською пропагандою і загрожує незалежності України.— ESPRESO.TV, 13.01.2018 20:06
• Caucasus under Russia and The Soviet Union
• Сюжет дня: Антиросійські протести у Грузії.— УНІАН, 21 червня 2019
• Ab Imperio. Исследования по новой имперской истории и национализму в постсоветском пространстве.
• Дмитро Джулай. 10 заборонених в СРСР українських документальних фільмів.— Радіо Свобода, 20 вересня 2019, 23:50
• Ризван Ибрагимов: «Если кавказцы единым фронтом восстанут против центра, удержать их будет невозможно».— InfoChechen.com, 03 мая 2019

Див. також

• Міжнародні санкції щодо Росії (2014—дотепер)
• Міжнародна коаліція на підтримку України
• Антиросійські протести в Грузії (2019)
• Празька весна
• Познанські протести (1956)
• Угорська революція (1956)
• Протистояння Московського царства та Війська Запорозького Низового
• Коліївщина
• Великобудищанський трактат
• Московсько-казанська війна (1552—1556)
• Велика Кавказька війна
• Переяславське повстання 1666
• Антимосковське повстання 1668
• Башкирське повстання (1755—1756)
• Повстання Костюшка (1794)
• Листопадове повстання (1830—1831)
• Польське повстання 1863—1864
• Повстання у Дагестані (1877)
• Андижанське повстання (1898)
• Національно-визвольна боротьба казахського народу
• Повстання Сирима Датова
• Повстання Ісатая Тайманова
• Повстання Кенесари Касимова
• Центральноазійське повстання (1916)
• Джиззацьке повстання (1916)
• Знищення російського посольства в Тегерані (30 січня 1829)
• Басмацтво
• Абрецтво
• Хаджі-Мурат
• Шаміль
• Етноцид
• Смуга осілості
• Колоніальна політика
• Неоколоніалізм
• Постколоніалізм

Категорія:Антиросійські виступи Категорія:Антиімперіалізм Категорія:Повстання Категорія:Антиросійські настрої Категорія:Національно-визвольні рухи Категорія:Колоніалізм Категорія:Неоколоніалізм Категорія:Поліетнічні імперії Категорія:Колоніальна політика Категорія:Радянський імперіалізм