Вікіпедія

Колочава

Колочавська територіальна громада, Хустський район, Закарпатська область, Україна

Колоча́ва (угор. Alsókalocsa, чеськ. Koločava) — село в Хустському районі Закарпатської області, на території Національного природного парку «Синевир». Адміністративний центр Колочавської сільської громади.

село Колочава
Герб Прапор
Колочава і гора Дарвайка
Колочава і гора Дарвайка
Колочава і гора Дарвайка
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район Хустський район
Громада Колочавська сільська
Код КАТОТТГ UA21120170010016797
Основні дані
Населення 5029
Поштовий індекс 90043-90045
Телефонний код +380 3146
Географічні дані
Географічні координати 48°26′12″ пн. ш. 23°44′01″ сх. д. / 48.43667° пн. ш. 23.73361° сх. д. / 48.43667; 23.73361Координати: 48°26′12″ пн. ш. 23°44′01″ сх. д. / 48.43667° пн. ш. 23.73361° сх. д. / 48.43667; 23.73361
Середня висота
над рівнем моря 		631 м
Водойми Теребля, Сухар, Колочавка
Місцева влада
Адреса ради 90043, Закарпатська обл., Міжгірський район, с. Колочава, вул. Шевченка, 78
Сільський голова Кливець Юрій Васильович
Карта
Колочава. Карта розташування: Україна
Колочава
Колочава
Колочава. Карта розташування: Закарпатська область
Колочава
Колочава
Мапа
Мапа

CMNS: Колочава у Вікісховищі

Село лежить у гірській долині між полонинами «Стримба», «Дарвайка», «Барвінок», «Красна» і «Ружа», за 26 км від районного центру. Через село протікають річки Негровець, Герсовець, Сухар і Колочавка — притоки Тереблі. До села входять колишні присілки: Брадолець, Горб, Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар.

Історія ред.

Назва села походить від річки Колочавки. Заснували поселення у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту.

Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадярських магнатів».[1]

У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї згодом будували житла сини й родичі; хутори розросталися і перетворювалися на присілки. При цьому вони зберігали свої історичні назви (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.

Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього — Драгфійовцям. У першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які 1463 року передали їх своїм родичам — Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.

Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси увійшли до складу Хустської домінії, а населення було підпорядковане Хустському замку.

Важливою пам'яткою давньої української літератури початку XVIII ст. є «Збірник Петра Колочавського», в якому поміщено низку апокрифічних оповідань про антихриста і ходіння Богородиці по муках. У збірнику згадані «Володимер, монарха руский» та «Антиля, крол венгерский». Опис і аналіз «Збірника Петра Колочавського», мова якого «була далеко чистіша, як деяких закарпатських писателів із кінця ХІХ ст.», тобто москвофілів, опублікував 1922 року відомий український дослідник Володимир Гнатюк.[2]

З 1842 року селище мало власну символіку: печатку з типовим для старого Закарпаття геральдичним сюжетом — зображенням лісоруба з сокирою, перед яким стоять два дерева, а вгорі, себто на небі, — сонце й півмісяць (алегоричний символ християнського віровчення — відповідно до Нового й Старого Заповіту Біблії).

Легенда про розбійника Миколу Шугая ред.

У XX ст. Колочава, яка входила до угорської жупи Марамуреш, кілька разів переходила з рук в руки. Після поразки Австро-Угорщини у І світовій війні в селі часто панувало безвладдя. Відомим село стало завдяки легенді про Миколу Шугая (Сюгая). Він дезертирував з армії і разом з друзями організував загін опришків, який «від багатих брав, бідним давав». Понад півтора року його безуспішно намагалася упіймати чеська жандармерія, кілька «четників» загинуло. Зрештою Шугая загнали в пастку. Його зрадили друзі та зарубали разом із молодшим братом Юрієм заради викупу. Цю історію описав у 1930-х роках чеський письменник Іван Ольбрахт, який тут прожив шість років. За його романом «Микола Шугай — розбійник» у Чехії згодом зняли кінострічки та мюзикли, поставлені вистави, написані пісні, роман вивчали у середній школі. Поняття «Колочава» добре засвоїлось у чеській свідомості.

В Україні легенду про Шугая знають менше. У середній школі Колочави 1982 року був заснований «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, 1996 року перероблений в етнографічному стилі. З початком масового туристичного руху в 1990-х роках був заснований і фольклорний фестиваль, який від 1997 року проводиться у серпні за значної участі чеських туристів і місцевих фольклорних колективів. Музеєм і фестивалем опікується вчителька Наталія Тумарець (Царенко). Вона ж разом із чоловіком і синами зайнялась реставрацією напівзруйнованої колишньої жандармської станції. Нині тут — корчма у народному стилі та пансіон для туристів, переважно чеських, яких після скасування Україною 2005 року візового режиму побільшало у десятки разів.

Присілки ред.

Присілки були об'єднані з селом Колочава 15 квітня 1967 року рішенням облвиконкому Закарпатської області.

Брадолець ред.

Перші згадки про місцину в історичних документах належать до XVIII ст. У присілку є Церква Преображення Господнього. Функціонує школа, ФАП. Є туристичні сільські садиби. У присілку Брадолець є сучасне поле зі штучним покриттям для гри у мініфутбол.

На території Колочавської загальноосвітньої школи № 2, що у присілку Брадолець, нещодавно з’явилося незвичне поселення з дерев’яних будиночків: з млином, школою, церквою, основними жителями якого стали бджолині сім’ї. Атракційна пасіка демонструє історію розвитку бджільництва від вулика-дуплянки до «розумного» вулика, оснащеного різними сенсорними датчиками.

Герсовець ред.

Перші згадки про поселення належать до XIX ст. Названо на честь потоку Гирсовець.

Старе село ред.

Згадки в історичних джерелах: 1770/72 — Sztary Szello, 1789 — Sztare Szello, Sztare Szelo, 1796-9 — Ó Falu, Sztariszello, 1808 — Sztareszello, Staresello, 1864 — Kalocsa Ófalu, 1877 — Ófalu, 1892 — Ófalu, 1898 — Ófalu.

Заверх ред.

Перші згадки про поселення належать до кінця XIX ст.

Затінь ред.

Перші згадки про поселення належать до XIX століття. Названо на честь гори Затін.

Кальновець ред.

Перші згадки про поселення належать до кінця XIX ст.

Поточок ред.

Перші згадки про поселення належать до кінця XIX ст.

Сухар ред.

Згадки в історичних джералах: 1904 — Szuhármocsár, Nyulrét (Lelkes 66), 1907 — Nyulrét (Hnt.), 1913 — Nyulrét (Hnt.), 1967 — Сухар (ZO).

Населення ред.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 5 026 осіб.[3]

Мова ред.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[4]

Мова Відсоток
українська 99,90 %
російська 0,10 %

Розмовляють тут верховинським діалектом. Великий вплив на місцевих жителів мали румунські та німецькі переселенці. Численні румунські слова і сьогодні місцеві жителі використовують у повсякденному спілкуванні («колиба», «салаш», «магура», «буц», «вурда», «бокончі», «сарака»).

Зайнятість населення ред.

У радянський час тут працював завод, який виробляв обладнання для оборонного комплексу, був колгосп. Нині багато чоловіків їздять на заробітки до різних країн, зокрема Чехії. Жінки працюють у домашньому господарстві, доїжджають до сусіднього села Вільшани, де працюють у дитячому будинку-притулку для психічнохворих.

Релігійні споруди ред.

Церква Святого Духа (1795 рік) ред.

 
Церква Святого Духа

Михайло Сирохман так пише про церкву св. Духа: «У Колочави-Горбі біля головної дороги сперечається стрункістю зі смереками дерев'яна церква св. Духа, що належить до найвищих архітектурних досягнень Закарпаття.» Згідно з написом на одвірку, «Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Попович при царі Францишкі ІІ майстрові Ференц Текка. Тоді був великий голод». У давні часи голод часто супроводжував верховинське життя і подібні нещастя часом фіксувалися у парохіальних книгах, а в Колочаві запис потрапив навіть на одвірок церкви.

У 1801 році в документах єпископської візитації записано, що «Колочава має дві церкви деревяні: в матери р. 1797 поставлену 300 вірников вмістящу, другу же в филіалу для 300 вірников, добра, добрі сооружена».[5]

Церква Преображення Господнього (1999 рік) ред.

Вірники одного з найбільших присілків Колочави Брадолець вирішили 1997 року своїм коштом і своїми силами збудувати церкву. Завдяки ініціативності місцевого жителя Івана Худинця та вмілій організації будівництва 1998 року завершено спорудження цегляної церкви. Поряд поставили просту одноярусну каркасну дерев'яну дзвіницю.

У 1999 р. завершено оздоблювальні роботи.

Церква Зішестя Святого Духа ред.

Дві зведені водночас (1795 р.) дерев'яні будівлі — Святодухівська церква та дзвіниця — розміщені на пагорбі в центрі селища та відіграють роль домінанти в архітектурно-просторовій організації навколишньої забудови.

Церква, зведена майстром Ф. Гекком, проявляє у своїй архітектурі помітний вплив стилістичних засад бароко. Це проявляється насамперед у характерній формі завершення декоративних маківок над апсидою та навою і, особливо, у підкресленій мальовничості вінчання західної вежі. В усьому іншому архітектура Святодухівської церкви повторює поширений на Закарпатті тип тридільного храму з високою каркасною вежею над західним зрубом. Вівтарний зруб має шестикутну, центральний — квадратну, а західний — прямокутну, витягнуту в поперечному напрямку, форму плану. Зруби послідовно підвищуються в західному напрямку в бік вежі. Всі три зруби оперезані пластичним піддашшям на фігурних кронштейнах, яке на західному фасаді трансформується в ажурну аркаду-галерею на різьблених стовпчиках. Аналогічна галерея влаштована й навколо емпори над бабинцем, ще більше посилюючи значення західного фасаду в загальній композиції споруди.

Композиційною домінантою інтер'єру церкви слугує порівняно високий, прикрашений творами монументального й декоративно-ужиткового мистецтва, простір нави. Цьому значною мірою сприяє влаштування над ним розвиненого коробового склепіння, у той час як бабинець перекритий плоскою дощаною стелею, а вівтар — невисоким зімкненим склепінням. Усі елементи внутрішнього декору пам'ятки, як і вирішення її екстер'єру, вирізняються вишуканими пропорціями та вмілим моделюванням форм. Це дає підставу зачислити споруду до найкращих зразків храмів межигірської групи Закарпаття.

Дзвіниця є характерним зразком одного з найпоширеніших на Закарпатті різновидів каркасної дзвіниці. Пам'ятка складається з двох ярусів (нижнього — пошальованого, а горішнього — відкритого) і оперезана в основі опасанням на різьблених стовпчиках. Завдяки цьому досягнуто виняткової стилістичної єдності з будівлею церкви, що забезпечує художню цілісність і довершеність усього ансамблю.

Церква Святої Трійці (1928 рік) ред.

Роком спорудження дерев'яної церкви вважають 1928 p., коли в село прийшов ієромонах Гермоген (Скундзяк), який організував будівництво храму і став у ньому першим священиком.

Будівничим церкви був відомий майстер з Міжгір'я Василь Карпаті (Карпа) — родоначальник династії знаних в околиці майстрів. Помічниками були місцеві люди: Воринка, Ковач, Мотичка. Виконання проєкту приписують російському інженеру-емігранту. Землю для храму виділили Олексій Беля, Олена Кливець, Федір Ковач, а кошти зібрали серед селян. Церкву поштукатурили за ігумена Нестора. Кураторами були вже згаданий О. Беля, Федір Воринка, Василь Шандор.

Іконостас новий, вкритий новою позолотою. У 1973 р. Іван Андрішко розмалював церкву всередині.

Церква Святого Іоанна Предтечі (1911 рік) ред.

Дерев'яну церкву на 300 вірників у доброму стані згадують у 1801 р. У шематизмі Мукачівської єпархії за 1915 р. йдеться про церкву в Колочаві-Лазах, збудовану 1779 року.

Теперішня церква, що давніше була присвячена Різдву пр. Богородиці, подібна до інших мурованих базилічних храмів. Збудували її майстри Луґош та Місяйло, а помічниками були Іваниш, ще один Луґош і Шкрюба.

Кошти зібрали серед селян і почали будівництво 1901 року. Церкву посвятив 20 серпня 1911 р. вікарій Михайло Балоґ і тоді вона характеризувалася як одна з найгарніших церков і за архітектурою, і за внутрішнім оздобленням. Іконостас зробили в Будапешті.

У 1928 р. на храмове свято до вже зібраних на прикрашення храму 38 тис. чехословацьких корон додалося ще 5350 корон. Іван Банга подарував 1500 корон. У 1976—1977 роках інтер'єр розмалював Василь Якубець. Це одна з небагатьох церков, бляшане барокове завершення якої не блискуче, а пофарбоване блакитною та жовтою фарбами.

Культура та туризм ред.

 
Колочавська вузькоколійка
 
Музей народної архітектури та побуту
 
Вхід в скансен "Старе село"
 
Скансен "Старе село"

Музеї ред.

Колочава славиться своїми музеями. Всього у селі є 10 музеїв[6] (деякі з них унікальні)[7].

  • Музей «Колочавський бокораш» — наймолодший музей в Колочаві — розповідає про вимерлу професію бокорашів. Тут показана технологія лісокористування та його сплаву карпатськими річками.
  • Два музеї присвячені шкільництву: «Радянська школа» та «Чеська школа» відтворюють умови навчання закарпатських школярів у різні періоди ХХ ст.
  • Музей-скансен «Старе село» — перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті —знайомить відвідувачів з побутом і життям жителів Колочави. Тут ви зможете зануритись у життя та культуру колишніх мешканців і дізнатися багато цікавого про історію регіону.[8]
  • Лінія Арпада — це музей, присвячений Другій світові війні. Він розташований у частині відреставрованих оборонних споруд вздовж річки Теребля.
  • Музей «Бункер Штаєра» розповідає про діяльність місцевих повстанців, що вели антирадянську боротьбу та були частиною українського визвольного руху.
  • Музей «Воїнам-інтернаціоналістам» присвячений місцевим жителям, що воювали в різних частинах світу.
  • Музей в церкві Святого Духа.
  • Музей-колиба «Фауна Закарпаття».

Пам'ятки ред.

Серед пам'ятників є унікальні для України: пам'ятник «Заробітчанам», пам'ятник «Примирення» — воїнам радянської, чехословацької та угорської армій, пам'ятник «Вівчар». А також пам'ятники народному герою Миколі Шугаю, Тарасові Шевченку, Олександрові Духновичу, загиблим у мирний час воїнам, Романові Шухевичу, загиблим у таборах ГУЛАГ, «Вчителька з Вкраїни». У 2002 році встановлено погруддя Івана Ольбрахта.

Туристичні маршрути ред.

Через Колочаву проходять популярні гірські туристичні маршрути[9][10]. Поряд з селом розташовані хребти: Красна, Квасний Верх. Існує маркований маршрут до села Усть-Чорна. Маршрут доступний для пішоходів, велосипедистів і позашляховиків[11][12].

У селі діє «Птахопарк», де живе безліч птахів[13].

Наукові установи ред.

Ужгородський університет має тут свою біобазу. Поблизу села працює метеостанція.

Екологія ред.

Колочаві часто дошкуляють повені. У листопаді 1998 року село було повністю відрізане від світу через розмиті стихією дороги, дуже багато домогосподарств постраждало. Місцеві мешканці вважають, що причина частих повеней полягає у надмірній та неконтрольованій вирубці лісу в Карпатах, хоча село лежить у зоні Національного парку «Синевир». Захаращені деревом потоки під час повені руйнують мости у долині та прибережні споруди.

Дошкуляє екології і засмічення Тереблі побутовими відходами, особливо ПЕТ-пляшками. Через те, що у селах практично не діє система збору, сортування та вивезення сміття, мешканці викидають сміття у річки. У результаті на берегах Вільшанського водосховища, яке починається біля колочавського присілка Мерешор, плавають десятки тисяч використаних порожніх пластмасових пляшкок.

Відомі люди ред.

Народилися ред.

Проживали ред.

Див. також ред.

Галерея ред.

  •  
    Світанок у Колочаві
  •  
    Колочава і довколишні гори
  •  
    Колочава зимою
  •  
    Колочава і долина річки Теребля
  •  
    Вид на Колочаву з вершини Стримби
  •  
    Село та гора Дарвайка
  •  
    Метеостанція на хребті поряд з Колочавою
  •  
    Вид на Колочаву зі схилів Стримби

Примітки ред.

Колочава
у сестринських Вікіпроєктах
  Теми у Вікіджерелах?
  Проєкт «Населені пункти України»
  Колочава у Вікісховищі?
  1. ↑ І. Ольбрахт. Микола Шугай — розбійник. Львів, 1959, стор. 170
  2. ↑ Мишанич, Олекса (1996). Крізь віки. Літературно-критичні та історіографічні статті й дослідження (Українська) . Київ: Обереги. с. 226. ISBN 966-513-005-6.
  3. ↑ Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Закарпатська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 листопада 2019.
  4. ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Закарпатська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 листопада 2019.
  5. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 січня 2013. Процитовано 5 січня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  6. ↑ Село 10 музеїв - Колочава. Колочава. Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  7. ↑ Село 20 пам'ятників - Колочава. Колочава. Архів оригіналу за 26 серпня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  8. ↑ Відчуйте історію: музей архітектури і побуту “Старе село Колочава” (амер.). Процитовано 19 травня 2023.
  9. ↑ Маршрут полониною Красна | КАРПАТИ.LIFE (укр.). Архів оригіналу за 31 серпня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  10. ↑ Ігор Меліка: ПОГОДА ЯСНА – ПОЛОНИНА КРАСНА (24-25.09.11.). igormelika.com.ua. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  11. ↑ хребет Красна - Позашляховий клуб «Львів 4×4». lviv4x4.club. Архів оригіналу за 15 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  12. ↑ Max, Sinyelnikov. Хребет Красна, хребет Свидовець -> VeloMAX - Львівський велофорум. velomax.com.ua. Архів оригіналу за 16 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  13. ↑ Колочава у Закарпатській області. Архів оригіналу за 28 липня 2020. Процитовано 28 липня 2020.

Джерела ред.

  • М. Сирохман. П'ятдесят п'ять дерев'яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008
  • Шкільництво : історія верховинського села Колочава. Кн. 3 / С. М. Аржевітін ; упоряд. Ю. Глаголев ; пер. із чес. О. Грива ; пер. з угор. М. Бідзіля ; передм. : Ю. Телячий, В. Дербак. – К. : ПЕНМЕН, 2019. – 1328 с. : іл.

Інтернет посилання ред.

Фільми про Колочаву

  • «Марійка-невірниця»(Чехословаччина)1933 р., режисер В.Ванчура, сценарій К.Нови за новелами І.Ольбрахта [1]
  • «Микола Шугай» (Чехословаччина) 1947 р., режисер М-Дж. Крнянський за романом І.Ольбрахта [2]
  • «Балада про бандита» («Balada pro banditu») (ЧССР) 1979 р., режисер В.Сис [3], [4] [Архівовано 12 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
  • «Я піду в далекі гори» (док/ф. СРСР)1981 р., режисер В.Стороженко студія Укркінохроніка
  • «Легенда про безсмертя» (СРСР)1985 р., режисер Б.Савченко [5]
  • «Голет у долині» (Чехія) 1995 р. режисер З.Достал [6], [7]
  • «Ольбрахт і Колочава» (док/ф. Україна)2008 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [8]
  • «Пам'ять і примирення» (док/ф. Україна)2009 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [9] [Архівовано 2 лютого 2014 у Wayback Machine.]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Колочава&oldid=41691055