Вікіпедія

Ашина

тюркський рід

Ашина — почесний рід правителів тюркських каганатів у VI—VIII ст.[1] В епоху хунну Ашин склали основу стародавніх тюрків.

Тюркські та сакські версії походження Ашина ред.

Більшість дослідників: Х. В. Хауссіг[2], О. Н. Бернштам[3], Ю. О. Зуев[4], Д. Г. Савінов[5], С. П. Гущін[6], Рона-Таш[7], Р. Н. Фрай[8], Фіндлі[9], В. У. Махпіров[10], висували гіпотезу про сако-усунське (согдійське) походження Ашина: на їхню думку, коріння етноніму «Ашина» слід шукати в сако-усунській родовій антропонімії. Картер Фіндлі вважає, що лінгвістично нетюркське ім'я, Ашина, що позначало клан, ймовірно, походить від однієї з іранських мов Центральної Азії і означає «синій», kök тюркською мовою, колір, що ідентифікується зі сходом, звідки походить назва кук тюрки[11].

Х. В. Хауссіг вважає, що термін Ашина мав давньоперське походження[2]. С. Г. Кляшторний, у свою чергу, спростовує цю версію[12] і передбачає сакську етимологію слова Ашина — «синій»/«небесний»[13], звідси і пізня друга назва тюрків Ашина як гьок-тюрки (сині, небесні тюрки). Як один із гіпотетичних прототипів імені Ашина С. Г. Кляшторний також виділив сакське asana — «гідний, благородний»[14].

Дослідження в ранній історії правлячого дому Тюркського каганату, роду Ашина, привели С. Г. Кляшторного до важливого висновку про тісні та тривалі тюрко-іранські зв'язки[15].

Термін «вічний ель тюркського народу» вперше з'являється у пам'ятках давньотюркської (орхонської) писемності VII—VIII ст. Ель змальовується військово-політичним організмом, що об'єднує під деспотичним керівництвом каганів з аристократичного роду Ашина різні угруповання «власне тюрків» (турк будн — «тюркський народ») та інші підвладні каганату племена[16].

На думку угорського професора М. Добровича, Ашина були династією[17].

На думку М. Массона, титул правителів Уструшани афшин не випадково мав співзвуччя з назвою засновника роду Ашина[18].

На думку академіка Ю. Бурякова, Ашина був рід, який керував Тюркським каганатом і деякими областями Середньої Азії, зокрема Чачем (Ташкентська оаза)[19].

Відповідно до С. Г. Кляшторного, західнотюркські кагани з роду Ашина керували Тохаристаном за Тон-ябгу кагані (618—630), що передав владу своєму синові Тарду-шаду, ставка якого перебувала в Кундузі. Спадкоємцями Тарду-шада стала династія ябгу Тохаристану з дому Ашина. Протягом двох століть вона зберігала тюркські імена та титули. Легенда про походження кабулшахів (тюркська династія правила в Кабулі) стверджує, що засновником династії кабулшахів був Барак-тегін, інтерпретований аль-Біруні, як «кудлатий/косматий собака»[20] виходячи з тюркського, що говорить про тюркське походження династії кабул-шахів[20]

Відповідно до І. Л. Кизласова, «Ашина» — китайська назва древнього народу та правлячого роду стародавніх тюрків. У тюркських пам'ятках найменування Ашина не зустрічається. За Кизласовим, воно гіпотетично зводиться до східно-іранських мов[21]. Пітер Голден стверджував, що походження назви від монгольської помилкове[22].

Джерела та самоідентифікація Ашина ред.

 
Пам'ятник Кюль-тегіну, написаний давньотюркським письмом

Першим іконографічним підтвердженням зв'язку легендарної генеалогії тюркських каганів із праматір'ю-вовчицею і прабатьком людиною стала найдавніша пам'ятка тюрків — согдомовна Бугутська стела (580—587), де вперше згадано ім'я царського роду тюрків — Ашина[23]. Бугутський напис відкривається словами: «Цю стелу встановили тюркські царі з племені Ашина…». У подальшому тексті згадуються імена тюркських государів — Буман-кагана, Муган-кагана, Таспар-кагана і Нівар-кагана[24].

У великих орхонських написах у розповіді про перші кагани народ, який населяв створену імперію, названо кук тюрк — у перекладі «блакитні (сині) тюрки». На думку С. Кляшторного, згадка в орхонських пам'ятках поєднання кук тюрк, означало як «кекі та тюрки», тобто «ашина та тюрки»[25].

Епітафія Кюль-тегіну — пам'ятка тюркської рунічної писемності VIII ст. — Знайдена в 1889 М. М. Ядрінцевим в урочищі Кошо-Цайдам, на березі річки. Кокшин-Орхон (Монголія). Написи дешифровані в 1893 датським вченим професором Вільгельмом Томсеном. Пам'ятка містить цінні історичні відомості та дає багатий лінгвістичний матеріал.

Вовчиця — легендарна праматір Ашина ред.

Головна частина наверша на Бугутській стелі VI століття — зображення вовка чи вовчиці, легендарної праматері роду (племені) Ашина. Тюркська генеалогічна традиція свідчить, що Ашина було родовим ім'ям матері засновника племені[26].

Ашина та давньотюркська мова ред.

У VII—X ст. сформувалася єдина літературна давньотюркська мова, поширена на території Монголії, Південного Сибіру та Семиріччя. Можливо, що в основі цієї мови лежав племінний діалект ашина, що перетворився на державну мову Тюркського каганату[27].

 
Монета західних тюрків. Шахи тегін. Після 679 року, Бактрія
 
Рання монета Тегін-шаха, кінець VII ст.

Ашина та согдійці ред.

Із III—V ст. існували тісні контакти між предками Ашина та согдійцями. Ці зв'язки виявляються тим, що першим послом, який прибув у 545 р. у ставку Бумина, китайський двір зробив Аньнопанто, согдійця з Ганьсу. У 630 р. згадуються імена вождів согдійців у каганаті — самаркандець Кан Су-мі та бухарець Ань Ту-хань, який привів із собою 5 тис. согдійців. Його батько Ань У-хуань служив тюркським каганам і носив титул ельтебер. Число согдійців виявилося тоді настільки значним, що китайський історіограф розглядав їх як одне з племен каганату[28].

Монгольська гіпотеза ред.

Одним із перших монгольську гіпотезу походження Ашина висловив архімандрит Російської православної церкви Іакінф (Бічурін)[29]. У деяких зарубіжних роботах зустрічається версія етимології терміна «ашина» з монгольської мови[30][31][32]. У 1960-ті роки монгольська версія була висловлена у працях Л. М. Гумільова[33], і навіть М. І. Артамоновим. Надалі ця версія була підтримана деякими іншими авторами[34][35][36]. Відповідно до А. М. Малолітко, «рідною мовою сподвижників Ашина, як передбачається, була сяньбійська (давньомонгольська)»[37]. Монгольська версія фігурує у статті Р. С. Хакімова[38].

Л. М. Гумільов пише про походження роду Ашина, що вони спочатку жили в північному Китаї і налічували «п'ятсот сімейств Ашина», що виникли «зі змішання різних родів», що жили в західній частині Шеньсі, пізніше Ашина з п'ятьма сім'ями втік до жужаньців. Гумільов вважав, що «п'ятсот сімейств», які об'єдналися під ім'ям Ашина, між собою пояснювалися монгольською до тих пір, поки вони не переселилися з Китаю на Алтай, де вони були краплею в тюркському морі та до середини VI ст. і члени роду Ашина, і їхні супутники були цілком отюрковані і зберегли сліди монголомовності лише в титулатурі, яку принесли з собою. У передгір'ях Алтаю, куди потрапили втікачі, вони злилися з аборигенами і наділили їх ім'ям «тюрк», або «тюркют»[39].

За Л. М. Гумільовим, «Слово „Ашина“ означало „вовк“. По-тюркськи вовк — бурі чи каскир, а монгольською шоночино. „А“ — префікс поваги у китайській мові. Отже, „Ашина“ означає „шляхетний вовк“. Слово, що не зазнало китаїзації, збереглося в арабському записі цього імені Шане».

Тунгусо-маньчжурська версія ред.

Японський дослідник О. Такасі вважає, що Ашина в оригіналі звучало як Ашинас і було одним із багатьох племен тюрків, а також королівською родиною. За походженням Ашина могло бути тунгуським за походженням, або тюрко-монгольським словом серед алтайців[40].

Тамга Ашина ред.

 
Тамга Ашина

Загальновідомою родовою тамгою Ашина було схематичне зображення гірського цапа[41].

Ашина та Ашіде ред.

Відповідно до С. Г. Кляшторного важко з достатньою впевненістю визначити Ашіде та Ашина як рід чи як плем'я. Спочатку Ашина та Ашиде разом становили дуальну ендогамну систему. Ця система була добре відома у тюркських та монгольських народів[42][43].

Вожді Ашіде носили титул іркін (еркін), звичайний для племінних вождів у Тюркському каганаті. Водночас їхнє особливе становище визначалося спорідненістю з династією; не випадково один із іркінів Ашиде носив титул тегін — «князь із царського роду, принц». Клан Ашіде був мабуть неоднорідним, так У «Танському огляді» згадані Да Ашіде і Баянь Ашіде; їх тамги відрізняються від тамги Ашіде[44].

За даними дослідників, каганський рід Ашина почитав Тенгрі, катунський рід Ашіде приносив поклоніння Умай. Якщо Небо — це житло бога і божественних істот, то поверхня землі — це житло людей[45].

Для кінця VII—VIII ст., ймовірно, було б правильніше говорити про Ашіде як про одне з племен каганату, яке разом з Ашином було основною військово-політичною опорою Тюркської династії. Саме вожді Ашіде стали ініціаторами визвольного повстання тюрків (679—682). Після трьох років жорстокої та трагічної боротьби тюркські племена покінчили з п'ятдесятирічний пануванням Танської імперії[46].

Писемність ред.

 
Меморіальний комплекс Ашина з давньотюркськими написами на камені

Ашина використовували в період існування другого Східного Тюркського каганату свою давньотюркську писемність, на основу якої також вплинув согдійське письмо. Останнє один раз використовувалося під час спорудження поминальних стел членів правлячого каганського роду. Так, основний напис на Бугутській стелі, встановлений на честь одного з правителів Першого Тюркського каганату, написаний согдійським письмом. Рунічна писемність набула широкого поширення серед тюркських кочових народів в епоху раннього середньовіччя. Согдійські торговці та переписувачі відігравали таку ж роль у політичній, культурній та торговельно-економічній діяльності тюркських каганатів. У пам'ятниках династії Ашина існують написи тюркською та согдійською мовами і немає жодної монгольською мовою.

До 2014 р. нерозшифрованим залишався напис на брахмі комплексу Хуюс Толгой[47]. На думку Т. Осави, пам'ятник був створений на честь Умна кагана, згаданого в Бугутському написі. Після експедиції 2014 р. було встановлено, що напис було зроблено монгольською мовою в період між 604 та 620 pp. після смерті Нірі-кагана[48].

У давньотюркських написах наявні окремі монгольські лексичні елементи (в титулах і званнях аристократичної верхівки), виражені також і граматично (наприклад, вживання множини монгольського)[49]. У согдійському написі з Бугута, зробленому на честь одного з представників каганського роду Ашина, є терміни і титули, що мають тюркське і, можливо, монгольське походження[50]. Відповідно до Г. Айдарова, в лексиці орхонських написів із найдавніших часів існувало кілька тюрко-монгольських паралелей[51].

Поховальний обряд та релігія ред.

 
Статуя Нілі-кагану, Сіньцзян, КНР

Спочатку в ашина панував і шаманізм. Пізніше: у східних тюркських каганів — буддизм, у західних тюркських каганів, які керували також у Хазарському каганаті, — тенґріанство. Юдаїзм — релігія лише каган-беків Хазарії.

Існують суперечливі відомості про поховальний обряд Ашина.

Дослідники вважають, що обряд трупоспалення, побутував у правлячої тюркської династії Ашина до 630 р.[52]

Китайський літопис Таншу описує поховальний обряд Ашина так: «Тіло покійника кладуть у наметі. Сини, онуки та родичі обох статей заколюють коней та овець і, розклавши перед наметом, приносять у жертву; сім разів об'їжджають навколо намету на верхових конях, потім перед входом до намету ножем надрізують собі обличчя і роблять плач; кров та сльози сукупно ллються. Таким чином роблять сім разів і закінчують. Потім у вибраний день беруть коня, на якому небіжчик їздив, і речі, які він вживав, разом із небіжчиком спалюють: збирають попіл і заривають у певну пору року до могили. Померлого навесні та влітку ховають, коли листя на деревах та рослинах почне жовтіти або опадати; померлого восени чи зимою ховають, коли квіти починають розгортатися. У день похорону, так само як і в день смерті, рідні пропонують жертву, скачуть на конях і надрізують обличчя. У будівлі, побудованомуій біля могилі, ставлять намальовану подобу покійника й опис битв, у яких перебував упродовж життя. Зазвичай якщо він убив одну людину, то ставлять один камінь. В інших кількість таких каменів сягає ста і навіть тисячі. Після принесення овець та коней у жертву до єдиної, вивішують їхні голови на віхах».

Частина представників роду Ашина, які добровільно або як бранці перебували в Китаї (династія Тан), були поховані без обряду кремації. Приміром були поховані Ашина Хелу, Ашина Шеер та інші.

Генеалогічне дерево династії Ашина ред.

Засновниками династій вважаються Бумин (ст. гілка) та Істемі (мл. гілка) кагани. Престол успадковувався за сходовим принципом: «старшому братові успадкував молодший, племінник дядьку». Представники роду займали вищі чиновницькі пости ябгу — перша особа після кагану, спадкоємці престолу — тегін, шад. Титул каган носили лише представники роду Ашина, а глави племен називалися бег.[53]

Східна гілка ред.

 
Тюркський каганат за найбільшого розширення до 600 р. н. е.:
   Західно-тюркський каганат: Світла область – пряме управління, темна – сфера впливу.
   Східно-тюркський каганат: Світла область – пряме управління, темна – сфера впливу.

Західна гілка ред.

Файл:Западно-тюркский каганат.png
Територія Західно-тюркського каганату

Правителі західної частини Тюркського каганату ред.

Кагани західно-тюркського каганату ред.

Кагани західно-тюркського каганату з нушібі ред.

Кагани західно-тюркського каганату з дулу ред.

Див. також ред.

Література ред.

  • Гумільов Л. Н. Стародавні тюрки. М.-Л., наука, 1967.
  • Кляшторний С. р. Давньотюркський напис на кам'яному статуї з Чойрена // СНО. Вип. XXII. М.: 1980. С. 90-102.
  • Кляшторний С. Г. Версія давньотюркської генеалогічної легенди у Ал-Біруні // Середньовічний Схід. Історія. Культура. Джерелознавство. М., 1980.
  • Кляшторний С. Г. Савінов Д. Г. Степові імперії стародавньої Євразії. СПб: 2005.
  • Кляшторний С. Р. Давньотюркські рунічні пам'ятники як джерело з історії Середньої Азії, М., 1964.
  • Малов С. Є. Пам'ятники давньотюркської писемності. Тексти та дослідження. — М.; Л., 1951 (МПДП).
  • Малов С. Є. Пам'ятник давньотюркської писемності Монголії та Киргизії, М.-Л., 1959.
  • Савінов Д. Г. Антропоморфні статуї та питання про ранні тюрко-киргизькі зв'язки // Тюркологічний збірник 1977. М., 1981.

Примітки ред.

  1. ↑ Кляшторный С. Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. СпбГУ, 2003, C. 52.
  2. ↑ а б Haussig Н.W. Byzantinische Qullen über Mittelasien in ihrer historischen Aussage // Prolegomena to the sources on the history of pre-Islamic Central Asia. Budapest, 1979. S. 55-56.
  3. ↑ Бернштам А.Н. Никита Яковлевич Бичурин (Иакинф) и его труд «Собрание сведений…» М.-Л., Наука, 1950. Архів оригіналу за 29 січня 2017. Процитовано 5 вересня 2014.
  4. ↑ Зуев Ю.А. Тамги лошадей из вассальных княжеств (Перевод из Китайского сочинения 8-10 вв. Танхуйяо, том 3, глава (цзюань) 72, стр. 1305—1308). Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 4 вересня 2014.
  5. ↑ Савинов Д. Г. Владение Цигу древнетюркских генеалогических преданий и таштыкская культура. // Историко-культурные связи народов Южной Сибири. Абакан: 1988. С. 64-74. Архів оригіналу за 22 жовтня 2016. Процитовано 4 вересня 2014.
  6. ↑ Муратов Б. А. ДНК-генеалогия тюркоязычных народов Урала, Волги и Кавказа. Том 4, серия «Этногеномика и ДНК-генеалогия», ЭИ Проект «Суюн». Vila do Conde, Lidergraf, 2014, илл. ISBN 978-5-9904583-2-1.
  7. ↑ Róna-Tas 280.
  8. ↑ Frye Richard N. Turks in Transoxiana (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 1 травня 2014. Процитовано 5 вересня 2014.
  9. ↑ Findley 39.
  10. ↑ Махпиров В. У. Имена далеких предков / В. У. Махпиров. — Алматы: Инс-т востоковедения МН АН РК, 1997, С. 137—138.
  11. ↑ CARTER VAUGHN FINDLEY. THE TURKS IN WORLD HISTORY. 2005, P. 39, 41.
  12. ↑ Kljyashtorny S. G. The Royal Clan of the Turks and the Problem of its Designation // Post-Soviet Central Asia. Edited by Touraj Atabaki and John O'Kane. Tauris Academic Studies. London*New York in association with IIAS. The international Institute for Asian Studies. Leiden-Amsterdam, P. 366—369.
  13. ↑ Кляшторный С.Г., Савинов Д. Г. Степные империи древней Евразии. — СПб: 2005. — 346 с. kronk.spb.ru. Архів оригіналу за 22 квітня 2019. Процитовано 25 квітня 2019.
  14. ↑ Кляшторный С.Г. Проблемы ранней истории племени тÿрк (ашина) // Новое в советской археологии / МИА № 130. М.: 1965. С. 278—281. Архів оригіналу за 23 жовтня 2016. Процитовано 4 вересня 2014.
  15. ↑ Тюркологический сборник. 2013—2014. М., 2016, С. 15.
  16. ↑ Советская этнография, 1968, № 1, С.100
  17. ↑ Добрович М. К вопрому о личности героя памятника Кули-чору // Центральная Азия от Ахеменидов до Тимуридов: археология, история, этнология, культура. Спб, 2005, С. 86—89.
  18. ↑ Общественные науки в Узбекистане, № 7, 1972.
  19. ↑ Буряков Ю. К истории раннесредневекового Чача // O'zbekiston tarixi, № 3, 2002,с.12
  20. ↑ а б Кляшторный С. Г. Версия древнетюркской генеалогической легенды у Ал-Бируни // Средневековый Восток. История. Культура. Источниковедение. М., 1980, С. 159—160.
  21. ↑ И. Л. Кызласов Ашина [Архівовано 2020-10-20 у Wayback Machine.] — Большая российская энциклопедия, 2010.
  22. ↑ Golden, Peter B. (August 2018). «The Ethnogonic Tales of the Türks». The Medieval History Journal, 21(2). 21 (2): 292.
  23. ↑ Кляшторный С. Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. СпбГУ, 2003, С. 250.
  24. ↑ Кляшторный С. Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. СпбГУ, 2003, С. 52.
  25. ↑ Кляшторный С. Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. СпбГУ, 2003, С. 248.
  26. ↑ Кляшторный С. Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. СпбГУ, 2003, С. 52, 158.
  27. ↑ Кляшторный С. Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. СпбГУ, 2003, С. 42.
  28. ↑ Кляшторный С. Г., Лившиц В. А. Согдийская надпись из Бугута // Страны и народы Востока, т. Х. 1971. С. 121—146. kronk.spb.ru. Архів оригіналу за 5 січня 2017. Процитовано 8 січня 2021.
  29. ↑ Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. — Москва-Ленинград : Академия наук СССР, 1950. — С. 184.
  30. ↑ P. Boodberg. The language of the T’o-pa Wei / Serge Elisséeff, Charles Sidney Gardner, James Roland Ware // Harvard Journal of Asiatic Studies. — 1936. — Vol. I (30 April). — P. 182.
  31. ↑ Parts of Dissertations Submitted to the Faculty in Candidacy for the Degree of Doctor of Philosophy. — University of Chicago, 1938.
  32. ↑ Махпиров А. У. Имена далеких предков: Источники формирования и особенности функционирования древнетюркской ономастики. — Алма-Ата : Ин-т востоковедения, Центр уйгуроведения, 1997. — С. 136. — ISBN 978-9965-01-085-9.
  33. ↑ Гумилёв Л. Н. Древние тюрки. М.-Л., Наука, 1967.
  34. ↑ Сальманов А. З. Башкирское племенное объединение табын: вопросы формирования / А. В. Псянчин. — Уфа, 2017. — С. 42.
  35. ↑ Шабалов А. С. Происхождение уйгуров, ойратов (калмыков) и других телэских племен XVIII в. до н. э. — XIV в. н. э. — Иркутск : Издательство Иркутского государственного технического университета, 2014. — С. 72—83.
  36. ↑ Шарманджиев Д. А. Совершенный человек у тюрко-монгольских племен Центральной Азии // Вестник Калмыцкого университета. — 2013. — № 1 (17) (30 квітня). — С. 71—75. — ISSN 1995-0713. Архівовано з джерела 30 листопада 2016.
  37. ↑ Малолетко А. М. Древние народы Сибири. Этнический состав по данным топонимики. Т. 3. Докаганатские тюрки. — Томск : Томский государственный университет, 2004. — С. 7—9. — ISBN 5-94621-107-2.
  38. ↑ Хакимов Р. С. Татары: судьба этнонима // Крымское историческое обозрение. — 2014. — № 1 (30 квітня). — С. 135—160. — ISSN 2313-612X. Архівовано з джерела 23 жовтня 2021.
  39. ↑ Гумилёв Л. Н. Древние тюрки, Л., Наука, 1967. Раздел — Потомки волчицы. Архів оригіналу за 20 березня 2012. Процитовано 21 листопада 2018.
  40. ↑ Osawa, Takashi. «A hypothesis on the etymology of the Old Turkic royal clan name Ašina/Ašinas and the transformation process in the early Abbasid period», Chronica, S.11, (2011), s. 145—153.
  41. ↑ Тюркологический сборник. 2009—2011. М., 2011, С. 211.
  42. ↑ Абрамзон С. М. Формы родоплеменной организации у кочевников Средней Азии. — ТИЭ. Н. сер. Т. 14. М., 1951.
  43. ↑ Жданко Т. А. Очерки исторической этнографии каракалпаков. М.-Л., 1950 (ТИЭ, н. сер., т. 9).
  44. ↑ Liu Mau-tsai. Die chinesischen Nachrichten zur Geschichte der Ost-Türken. 1-2. Weisbaden, 1958. (101/102).
  45. ↑ Мармонтова Т. В. Тенгрианство как традиционная система мировоззрения кочевников // Центральная Азия от Ахеменидов до Тимуридов: археология, история, этнология, культура. — СПб., 2005, С. 347.
  46. ↑ Кляшторный С. Г. Древнетюркская надпись на каменном изваянии из Чойрэна // СНВ. Вып. XXII. М.: 1980. С. 90—102.
  47. ↑ Mehmet Olmez, Alexander Vovin, Dieter Maue, Etienne de la Vaissière. Preface to the four publications on the Khüis Tolgoi inscription. Архівовано з джерела 9 травня 2022.
  48. ↑ Alexander Vovin. A Sketch of the Earliest Mongolic Language: the Brāhmī Bugut and Khüis Tolgoi Inscriptions // International Journal of Eurasian Linguistics. — 2019. — Vol. 1, iss. 1 (30 April). — P. 162—197. — ISSN 2589-8825. Архівовано з джерела 6 липня 2019.
  49. ↑ Советская этнография. — Москва : Изд-во Академии наук СССР, 1952. — № 1. — С. 22.
  50. ↑ Кляшторный С. Г., Лившиц В. А. Согдийская надпись из Бугута // Страны и народы Востока. — . — Вип. X. — С. 121—146. Архівовано з джерела 23 січня 2022.
  51. ↑ Айдаров Г. Язык орхонских памятников древнетюркской письменности VIII века. — Алма-Ата : Наука, 1971. — С. 135.
  52. ↑ Савинов Д. Г. Антропоморфные изваяния и вопрос о ранних тюрко-кыргызских связях // Тюркологический сборник 1977. — М., 1981, С. 232.
  53. ↑ CARTER VAUGHN FINDLEY.THE TURKS IN WORLD HISTORY. 2005, с.44.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ашина&oldid=41019720