Mit brennender Sorge (укр. З величезною стурбованістю) — енцикліка Папи Пія XI, опублікована 10 березня 1937 року (датована Вербною неділею 14 березня)[1]. В енцикліці згадуються порушення угоди з Церквою, і вона містить критику расизму та інших аспектів нацистської ідеології.

Mit brennender Sorge Speyer JS.jpg

Історія та наслідкиРедагувати

Файл:DerOberHirte.jpg
Карикатура на католицького священника у нацистській газеті «Das Schwarze Korps[en]» від 06.05.1937.

Проект енцикліки підготував кардинал Міхаель фон Фаульхабер[de], передмову до неї написав кардинал Пачеллі (який став потім Папою Пієм XII). У передмові розглядаються історичні моменти конкордату Католицької Церкви та Третього Рейху. У тексті засуджуються язичницьке коріння ідеології націонал-соціалізму, міфи про расу й кров та помилковість нацистських поглядів про Бога. Документ попереджав католиків про те, що завойовує все більшу популярність нацистська ідеологія, яка ставила одну з рас над іншими, яка несумісна з католицтвом[2][3]. За словами Мартіна Ронхаймера[de], Пачеллі додав до проекту, написаного в обережному стилі, наступний абзац:

Якщо хтось зверхньо вип'ячує расу, етнос, державу або їх специфічну форму або іншу фундаментальну цінність людського суспільства — хоч би необхідними і шанованими були їхні функції — над рівнем їх звичайної цінності та робить їх об'єктом поклоніння, то він спотворює і перекручує світ, задуманий і створений Богом[4].

Карло Фальконі наполягає на тому, що остаточний текст енцикліки був «не стільки посиленням формулювань, запропонованих Фаульхабером, скільки точний і навіть дослівний їх переклад»[5]. Згідно Френка Дж. Копе, кардинал Пачеллі підготував проект, який Папі здався слабким і недостатньо сфокусованим на суті, та він замінив його аналізом з більшою часткою критики[6]. Свого часу Папа заявив про те, що авторство енцикліки належить кардиналові Пачеллі[7]. Сам Пачеллі вважав текст енцикліки «компромісом» між дипломатичними міркуваннями і думкою Святого Престолу про те, що він не може мовчати про свої «страхи і побоювання»[8]. Мартін Ронхаймер писав, що Mit brennender Sorge вважає расу «фундаментальною цінністю людського суспільства», «необхідною і шанованою», але заперечує проти «вивищення раси, етносу, держави або його специфічної форми» «над рівнем їх звичайної цінності» «і робить їх об'єктом поклоніння»[9]. У зв'язку з цим Фаульхабер запропонував внутрішньоцерковний меморандум, де єпископи сповістили би владу про те, що «Церква, слідуючи своїм правилам укладення шлюбів, які залишаються в силі, робить важливий внесок в урядову політику підтримки чистоти раси; тим самим сприяючи здійсненню демографічної політики політичного режиму»[4].

Енцикліка була написана на німецькій мові, тоді як зазвичай офіційні документи Католицької Церкви складаються на латині. Вона була зачитана в усіх католицьких парафіях Німеччини. Про вихід енцикліки не було попереднього повідомлення, і її поширення трималося в секреті, щоб забезпечити безперешкодне її зачитування в усіх католицьких храмах Німеччини. Відмар писав, що за цим послідували переслідування проти Церкви в Німеччині, включаючи «інсценовані процеси над ченцями за фіктивними звинуваченням в одностатевому блуді, з максимальною публічністю»[10]. Вольфганг Бенц і Томас Данлоп, навпаки, стверджували, що «монастирські процеси[de]» мали місце в 1935—1937 рр.[11]. Френк Дж. Копа стверджував, що нацистська влада угледіла в папській енцикліці «заклик до боротьби проти Рейху», і що Гітлер був в люті й «обіцяв помститися проти Церкви»[8]. За словами католицьких дослідників Елера та Мораля, спочатку нацисти мали намір відреагувати на папське втручання розривом конкордату («але після роздумів уряд не став робити цього»), а в подальшому під час війни відносини двох сторін стабілізувалися. Почасти, це було пов'язано з тим, що після аншлюсу Австрії чисельність католицького населення Рейху зрівнялася з чисельністю протестантською. Після війни конкордат зберігся та статус Церкви був відновлений до статусу, який діяв до приходу нацистів до влади)[12].

ОцінкиРедагувати

Дослідники розходяться в оцінках ступеня опозиційності енцикліки нацистському режимові. У ній міститься згадка «божевільного і нахабного пророка», і на думку дослідників Бокенкотера і Відмара воно відноситься до Гітлера, і як було написано цими авторами, котрі спиралися на видану в 1967 р. працю Фальконі, в світі «енцикліка стала першим великим офіційним документом, автори якого наважилися критикувати нацизм і засуджувати його»[13][14][15][16]. Фальконі також стверджував, що пропозиція А. Гітлерові «оливкової гілки миру» в обмін на відновлення «спокійного процвітання» позбавило документ його «зразкової й благородної непримиренності»[17]. Католицький дослідник голокосту Міхаель Фаєр вважав, що енцикліка «засудила расизм (але не Гітлера й націонал-соціалізм, як вважає багато хто)»[18]. Інші католицькі дослідники розглядають енцикліку як документ, з яким «бракує бойовитості», оскільки німецький єпископат сподівався встановити якийсь «modus vivendi» з нацистами. Врешті енцикліка вийшла у світ «недостатньо полемічною», а «дипломатично помірною», на відміну від присвяченій італійському фашизмові енцикліки Non Abbiamo Bisogno[it][12].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Ehler, Morrall, 1988, с. 518—519
  2. Vidmar, 2005, с. 327-331
  3. Falconi, 1967, с. 229
  4. а б (англ.)Rhonheimer M.[de] (November 2003). "The Holocaust: What Was Not Said". First Things. First Things[en]. Процитовано 29 березня 2020. 
  5. (англ.)Falconi C.[en]. The Popes in the Twentieth Century. — Feltrinelli Editore (LaFeltrinelli)[it], 1967.
  6. Coppa, 2006, с. 162—163
  7. Pham, 2006, с. 45, «Коли Пієві XI підносили хвалу за публікацію в 1937 р. тої енцикліки із засудженням нацизму, Mit Brennender Sorge, він вказував на свого державного секретаря і говорив, що в цьому його заслуга»
  8. а б (англ.)Coppa F. J.[en]. Controversial Concordats. — Catholic University of America Press[en], 1999. — ISBN 978-0-8132-0920-3.
  9. В оригінальному проекті Фаульхабера: «Бійтеся того, щоб обожнювати расу, або державу, або цінності суспільства, які можуть претендувати на почесне місце в світовому порядку речей». — (англ.)Rhonheimer M.[de] (November 2003). "The Holocaust: What Was Not Said". First Things. First Things[en]. Процитовано 29 березня 2020. 
  10. Vidmar, 2005, с. 254
  11. Benz, Dunlap, 2006, с. 125—126
  12. а б (англ.)Ehler S. Z., Morrall J. B. Church and state through the centuries. — Biblo & Tannen, 1988. — ISBN 0-8196-0189-6.
  13. Bokenkotter, 2004, с. 389—392, «Коли Адольф Гітлер став все більш вороже ставитися до Церкви, Пій XI гідно прийняв виклик, чим викликав захоплення всього світу. Його енцикліка Mit Brennender Sorge була першим "офіційним публічним документом, що засуджує нацизм" і "одним з найбільших засуджуючих документів в історії Ватикану". Будучи таємно ввезеною в Німеччину, вона була зачитана з катедр католицьких храмів у Вербну неділю в березні 1937 року. Вона викривала омани й брехню нацистського міфу «крові й ґрунту»; вона відкидала його неоязичництво, його війну не на життя, а на смерть проти Церкви та навіть називала самого фюрера "божевільним пророком, охопленим огидною гординею". Нацисти прийшли в лють і для помсти закрили всі друкарні, де друкувався текст енцикліки і прийняли шерег обмежувальних заходів проти Церкви, включаючи цілий ряд процесів зі звинуваченням католицьких священиків у аморальній поведінці».
  14. Rhodes, 1973, с. 205, «Mit brennender Sorge не кривила душею. Хоча її початок мав пом'якшені формулювання з урахуванням множинності цілей Церкви, вона стала одним з найбільш різких засуджень політичного режиму суверенної держави з числа колись висловлених Ватиканом. Її енергійний стиль істотно відрізнявся від звичайного стилю енциклік. Докладному аналізові піддалося питання виховання, і великий її розділ був присвячений спростуванню нацистської теорії "Крові й ґрунту" та прирівнювання віри в Німеччині вірі в Бога. Там були недвозначні посилання на "Міф XX століття" Розенберга і нео-язичницький характер цієї праці. Засуджувався тиск, що чиниться нацистами на католицьких керівників з вимогою відмови від переконань, як "нице, незаконне й антигуманне". У документі говорилося про духовний гніт в Німеччині, подібного якому ніколи раніше не було в її історії й про відкриту боротьбу проти релігійних шкіл і заперечення права на вибір тих, хто хотів отримати католицьку освіту. В енцикліці говорилося про відкритий та прихований тиск, вона порушила економічні, професійні та громадянські права католиків, особливо на державній службі, внаслідок їх вірності власним віросповіданням. "Голгофа Церкви", "Війна на знищення Католицької Церкви", "Культ ідолів" - все це формулювання з енцикліки. Звинувачення вимовлялися з катедр перед співчуваючою аудиторією. Дісталося й самому Гітлерові, за його "само обожнювання", "спроби замінити собою Христа", його називали "божевільним пророком, охопленим огидною гординею (нім. widerliche Hochmut)". Ступінь люті нацисти продемонстрували негайними заходами проти поширення документу. Жодна фраза з енцикліки не була передрукована в газетах, на наступний день гестапо зробило візит в канцелярії дієцезій та конфіскувало всі екземпляри папської енцикліки. Журнали католицьких дієцезій були заборонені, ліміт паперу на церковні потреби різко обмежили. Крім того, були прийняті інші заходи, такі як зниження розмірів допомоги нужденним священикам й студентам, хто вивчав теологію, чий розмір був обговорений у договорі конкордату. І всі ці непотрібні репресивні заходи не змогли заподіяти Церкви значного збитку…"
  15. Falconi, 1967, с. 230, «Лист Понтифіка до сих пір є першим значним публічним документом, що засуджує нацизм, і мужність Папи вразила світ.»
  16. Vidmar, 2005, с. 327, «Значним вчинком Пія XI було складання енцикліки Mit Brennender Sorge в 1936 році й таємне її поширення з використанням цілої армії мотоциклістів для того, щоб вона була зачитана з кафедр у Вербну неділю раніше, ніж в руки нацистів потрапить хоча б один екземпляр. Вона була написана не на звичайній для таких документів латині, а на німецькій мові та викривала уявлення про так звану чесність нацистів. Вона засуджувала переслідування Церкви, нео-язичництво нацистської ідеології - особливо в частині расових теорій - і самого Гітлера, називаючи його божевільним пророком, одержимим огидною гординею».
  17. Falconi, 1967, с. 230
  18. Phayer, 2000, с. 2

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати