Відкрити головне меню

Фері Фулмар (англ. Fairey Fulmar) — британський палубний одномоторний винищувач-моноплан, що перебував на озброєнні військово-повітряних сил ВМФ Британії на початковій фазі Другої світової війни. Компанія Fairey Aviation Company побудувала 600 одиниць цих літаків з січня 1940 до грудня 1942 року. Проект розроблявся на основі Fairey P.4/34, який у свою чергу був подальшим розвитком легкого бомбардувальника Fairey Battle. Незважаючи на високу надійність і простоту конструкції, непогані тактико-технічні характеристики, велику дальність польоту та потужне озброєння «Фулмар» не зарекомендував себе в боях та битвах світової війни та вже в середині 1942 року почав замінюватися на більш сучасні версії палубних винищувачів Supermarine Seafire та Grumman Martlet.

Fairey Fulmar
Fairey Fulmar Mk I landing on aircraft carrier.jpg
[[Файл:«Фері Фулмар» Mk I Королівських ВМС Великої Британії здійснює посадку на борт авіаносця. 1941|300px|Fairey Fulmar]]
Призначення: палубний винищувач
Перший політ: 4 січня 1940
Прийнятий на озброєння: 10 травня 1940
Знятий з озброєння: 1945
Період використання: 19401943
На озброєнні у: RAF Lowvis Army roundel.svg Військово-повітряні сили флоту Великої Британії
Розробник: Fairey Aviation Company[d]
Виробник: Велика Британія Fairey Aviation Company
Всього збудовано: 600
Модифікації: Mk.I, Mk.II, NF Mk.II
Конструктор: Марсель Лобелл
Екіпаж: 1 особа
Максимальна швидкість (МШ): 438 км/год
Дальність польоту: 1 255 км
Бойова стеля: 8 300 м
Довжина: 12,25 м
Висота: 4,27 м
Розмах крила: 14,13 м
Площа крила: 32 м²
Порожній: 3 182 кг
Споряджений: 4 387 кг
Максимальна злітна: 4 627 кг
Двигуни: 1 × V-подібний 12-циліндровий двигун рідинного охолодження Rolls-Royce Merlin 30
Тяга (потужність): 1 300 к.с. (970 кВт)
Підвісне озброєння: 2 × 45-кг або 1 × 110-кг бомба
Кулеметне озброєння: 8 × 7,7-мм авіаційні кулемети М1919 або 4 × 12,7-мм великокаліберних кулеметів M2 та 1 × .303-дюймовий (7,7-мм) кулемет Vickers K[1]

ІсторіяРедагувати

13 січня 1937 року здійснили свій перший політ два прототипи легкого бомбардувальника за специфікацією P.4/34 і незабаром Адміралтейство оформило замовлення за специфікацією O.8/38 на новий палубний винищувач, який згодом отримав назву «Фулмар». Fairey P.4/34, який виступав конкурентом Hawker Henley (врешті-решт той став буксирувальником мішеней), був менше і легше, ніж сучасний йому «Беттл» фірми «Фері», і його використовували як модель винищувача для флоту, з відповідними змінами, з урахуванням вимог авіації флоту. Так, Адміралтейство наполягало на тому, що палубний літак повинен бути двомісним, так як другий член екіпажу, виконуючий функції штурмана і радиста, зобов'язаний підтримувати постійний радіо- і навігаційний контакт з авіаносцем і забезпечити повернення літака на нього у складних погодних умовах. Однак, ця вимога неодмінно вело до збільшення розмірів і ваги, й громіздкі палубні літаки програвали їх сухопутним «колегам».

 
Пара винищувача «Фулмар» Mk. I у небі над Середземним морем. 1941
 
«Фулмар» Mk. I злітає з палуби авіаносця «Вікторіес»

16 березня 1938 року компанія «Фері» сповістила Адміралтейство, що модифікований варіант P.4/34 задовольняє вимогам, і отримала замовлення на 127 літаків. Новий літак оснастили мотором «Мерлін» RM3M, який становив модифікований «Мерлін» II фірми «Роллс-Ройс» з компресором, що зберігав максимальну потужність до висоти 2 300 м. У той час, як P.4/34 мав двигун «Мерлін» II фірми «Роллс-Ройс» на 1 030 к.с. (768 кВт), виготовлення перших «Фулмаров» Mk I планувалося з двигунами 1 080 к. с. (805 кВт) «Мерлін» VIII. Головний конструктор літака Марсель Лобелл полегшив конструкцію, додав необхідне палубне обладнання: гальмівний гак, вузли кріплення тросів катапульти, крила зробив складними й встановив комплект засобів порятунку, включаючи надувний човен. Переробки конструкції тривали досить довго та навіть були на певний час припинені, оскільки Лобелл був заклопотаний проектуванням «Альбакором» і «Барракудою», тому літак, названий до того часу «Фульмар», був готовий тільки на початку 1940 року.

4 квітня 1940 року вперше з аеродрому Рінгве поблизу Манчестера, злетів прототип пілотований шеф-пілотом фірми Дунканом Мензісом. Новий винищувач мав надзвичайно привабливий силует і при заводських випробуваннях показав хорошу керованість, особливо на малих швидкостях, і значну тривалість польоту. Хоча виникли деякі побоювання щодо недостатньої максимальної швидкості польоту, та й швидкопідйомність була не найкращою.

6 квітня 1940 року злетів другий прототип вже з мотором «Мерлін» VIII злітною потужністю 1 080 к.с. Обидва літаки зазнали офіційних випробувань у Боскомб Даун в Експериментальному центрі, а потім їх перевели на авіаносець «Ілластріес» для морських іспитів.

У квітні 1940 року почалося серійне виробництво «Фульмаров» Mk.I, у травні було випущено 6, у червні 12, у липні — 10, а в серпні вже 25 літаків. Винищувачів марки «Фульмар» Mk.I з мотором «Мерлін» VIII було збудовано 250 штук. Наприкінці 1940 року на 155-й серійний літак був встановлений більш потужний двигун «Мерлін» 30 потужністю 1 300 к.с. Цей літак, як прототип варіанта Mk.II був випробуваний у квітні 1941 року. Влітку 1941 року на «Фульмари» Mk.II встановили чотири 12,7-мм великокаліберні кулемети «Браунінг» з боєзапасом по 370 набоїв на ствол.

«Фульмаров» Mk.II було побудовано всього 350 штук, тому що приріст потужності силової установки не приніс очікуваного поліпшення характеристик. Максимальна швидкість на оптимальній висоті виросла всього на 12 км/год (до 424 км/год), швидкопідйомність у землі до 7,8 м/с, максимальна дальність при більш високій крейсерській швидкості 313 км/год навіть впала до 1 248 км. У лютому 1943 року, літаком з серійним номером DR749, виробництво «Фульмаров» Mk.I і Mk.II, після побудови 600 екземплярів, завершилося.

У червні 1940 року першими отримала «Фулмари» 808-а ескадрилья палубної авіації, що базувалася згодом на авіаносці «Арк Роял». У липні 806-а ескадрилья отримала 12 «Фулмаров» для заміни своїх «Скуа» і «Роков», а наступною ескадрильєю, що отримала нові літаки, стала 807-а. Зі збільшенням виробництва росло і число сформованих або переоснащених ескадрилей: п'ять в 1941 році й шість у 1942 році, але в 1943 «Фулмар» почав замінюватися на «Сіфайр». Останній з побудованих «Фулмаров» поставили авіації Королівського флоту в лютому 1943 року

Пізніше близько 100 «Фулмаров» Mk II переобладнали на нічні винищувачі, приблизно стільки ж використовувалися як тренувальні. Установка нового, легшого, високочастотного радіообладнання дозволила на початку 1942 року ефективно використовувати «Фулмари» як далекі розвідники в Індійському океані.

З моменту надходження до ладу, винищувачі «Фулмари» неодмінно залучалися до проведення повітряного прикриття дій ударних угруповань флоту. Однією з найвідоміших операцій, де застосовувалися ці палубні літаки став напад британського флоту на окуповані німцями Петсамо і Кіркенес.

23 липня 1941 року авіаносці «Фьюріес» і «Вікторіес», 2 важких крейсери і 6 есмінців залишили Скапа-Флоу і попрямували на північ[а 1]. Німецький розвідувальний літак виявив британське з'єднання, і найважливіший елемент раптовості був загублений. Ніяких німецьких транспортів виявити не вдалося, тому авіаносці підняли 15 винищувачів «Фулмар», 29 «Альбакорів» і 9 «Сордфішів», озброєних бомбами, для атаки портових споруд Петсамо і Кіркенеса. Німецькі винищувачі і зенітні гармати негайно організували відсіч нападу. Більше половини з 22 «Альбакорів» «Вікторіес» були збиті над Кіркенесом. Британцям вдалося пошкодити портові споруди, а «Фулмари» збили 4 винищувачі Ме-109. Наліт обійшовся занадто дорого для союзників, і більше таких ризикованих операцій не проводили.

Протягом усієї своєї кар'єри «Фулмар», як і багато інших літаків, піддавався модифікаціям. Запас патронів збільшився з 750 до 1000 штук на ствол (утричі більше, ніж у «Харрікейна»); пробували встановлювати 12,7-мм кулемети, замість стандартних 7,7-мм, досягнувши хороших результатів.

8 лютого 1945 року останній «Фулмар» Mk II з 813-ої ескадрильї закінчив свою фронтову кар'єру при посадці на авіаносець «Кампанья» — не зачепив посадковим гаком троси аерофінішерів і розбився на уламки при зіткненні з бар'єром безпеки.

Коли «Файрфлай» почав надходити на озброєння в 1943, «Фулмари» вже починали списуватися, останній екземпляр літав на фірмі «Фері» як зв'язковий літак, поки його не поставили на прикіл в експозиції Музею військової авіації флоту в Йовілтон[en].

МодифікаціїРедагувати

  • Mk.I — перша серійна партія винищувачів «Фулмар», оснащених поршневими двигунами марки Rolls-Royce Merlin VIII (1 035 к.с.); озброєння — 8 × 7,7-мм авіаційні кулемети М1919 (750 набоїв на ствол). Побудовано 250 літаків цієї модифікації.
  • Mk.II — модернізована версія «Фулмара», оснащувалася поршневими двигунами марки Rolls-Royce Merlin XXX (1 300 к.с.) з новими пропелерами та додатковим тропічним обладнанням; озброєння — 8 × 7,7-мм авіаційні кулемети М1919 Mk.II (1 000 набоїв на ствол) або 4 × 12,7-мм великокаліберних кулеметів AN/M2 (170 набоїв на ствол[2]). Побудовано 350 літаків цієї модифікації, деякі переформатовані на нічні винищувачі.
  • NF Mk.II — нічний винищувач на основі Mk.II з радаром AI Mk. IV (1 екземпляр) або AI Mk.X (решта); озброєння — 4 × 12,7-мм великокаліберних кулеметів AN/M2 (50 одиниць) або 8 × 7,7-мм авіаційні кулемети .303 Browning Mk.II (близько 100 одиниць).

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Brown, Eric, CBE, DCS, AFC, RN., William Green and Gordon Swanborough. «Fairey Fulmar». Wings of the Navy, Flying Allied Carrier Aircraft of World War Two. London: Jane's Publishing Company, 1980, pp. 69–78. ISBN 0-7106-0002-X.
  • Bussy, Geoffrey. Fairey Fulmar, Warpaint Series No.41. Luton, Bedfordshire, UK: Warpaint Books Ltd., 2004. No ISBN.
  • Ovčáčík, Michal and Karel Susa. Fairey Fulmar Mks. I, II, NF Mk. II, TT Mk. II. Prague, Czech Republic: Mark 1 Ltd., 2001. ISBN 80-902559-5-7.
  • Taylor, John W.R. «Fairey Fulmar.» Combat Aircraft of the World from 1909 to the present. New York: G. P. Putnam's Sons, 1969. ISBN 0-425-03633-2.

ПосиланняРедагувати

ПриміткиРедагувати

Виноски
Джерела
  1. на поодиноких екземплярах
  2. деякі зразки мали до 370 набоїв боєкомплекту