Дуглас TBD Девастейтор (англ. Douglas TBD Devastator, «Спустошувач») — американський тримісний палубний торпедоносець та бомбардувальник.

Douglas TBD Devastator
Douglas TBD-1 Devastator of VT-6 in flight, 1938 (80-G-19341).jpg
Призначення: Палубний торпедоносець та бомбардувальник
Перший політ: 15 квітня 1935
Прийнятий на озброєння: 1937
Знятий з озброєння: 1944
Період використання: 19371944
На озброєнні у: США
Розробник: Douglas Aircraft Company
Виробник: Douglas Aircraft Company
Всього збудовано: 130
Екіпаж: 3 особи
Крейсерська швидкість: 206 км/год
Максимальна швидкість (МШ): 331 км/год
Дальність польоту: 700 км
Практична стеля: 5945 м
Довжина: 10,67 м
Висота: 4,60 м
Розмах крила: 15,24 м
Площа крила: 39,20 м²
Споряджений: 4213 кг
Двигуни: Pratt & Whitney R-1830-64
Тяга (потужність): 900 к.с.
Підвісне озброєння: 1 × 454-кг бомба або
2 х 227-кг бомби або
12 × 45-кг бомби або
1 торпеда Mark 13
Кулеметне озброєння: 2х7,62-мм кулемети Browning М1919, пізніше
2х12,7-мм кулемети Browning M2

Створений компанією Douglas Aircraft Company під керівництвом Френка Флемінга. Перший політ прототипу XTBD-1 — 15 квітня 1935 року. Серійне виробництво почалося в 1937 році. З жовтня того ж року став використовуватися з авіаносців. Всього було збудовано 130 літаків. Крім прототипу, було випущено дві партії серійних машин. 1937 року замовлена перша партія в 114 літаків. 1938 року, для заповнення експлуатаційних втрат, була замовлена друга партія з 14 машин.

До моменту вступу США у Другу світову війну морально застарів, проте, порівняно успішно, застосовувався в перших боях. До літа 1942 року почав замінюватися торпедоносцем «Евенджер» фірми Grumman. Після великих втрат під час битви за Мідвей «Девастейтори», що залишилися, були прибрані з палуб авіаносців.

Історія розробкиРедагувати

 
Складальна лінія TBD.

У 1934 р. ВМС США мали на озброєнні три сучасні авіаносці — важкі CV-2 «Лексінгтон» і CV-3 «Саратога» та експериментальний легкий авіаносець CV-4 «Рейнджер». Склад їх палубних авіагруп був відверто слабким. Єдиним спеціалізованим торпедоносцем був Great Lakes TG-2[en]. Цей біплан мав максимальну швидкість з торпедою в 108 вузлів (200 км/год) і дальність лише в 330 морських миль (610 км). екіпаж складався з трьох осіб, які розміщувалися у відкритій кабіні. Також на озброєнні перебували двомісні бомбардувальники-біплани BM-1 і BM-2[en], здатні нести торпеду[1].

1931 року почалася робота над проектом трьох нових авіаносців типу «Йорктаун» — CV-5 «Йорктаун», CV-6 «Ентерпрайз» і CV-8 «Горнет»[2]. Замість застарілого авіаносця CV-1 «Ленглі» планувалося ввести в стрій CV-7 «Васп»[3]. Нові авіаносці необхідно було чимось озброїти. Тому 30 червня 1934 Бюро Аеронавтики ВМС США оголосило конкурс на створення торпедоносця на заміну TG-2. За технічними вимогами конкурсу (специфікація SD-119-3) літак повинен був здатен нести одну авіаторпеду Mark 13, або три 227-кг бомби, або змішане озброєння з 227-кг та 45-кг бомб.[4] Також було рекомендовано використати перспективний двигун Pratt & Whitney XR-1830-60 і літак мав поміщатись на підйомники авіаносців, але щодо всього іншого вимог не було.

При розробці нового літака було використано всі передові на той час підходи в авіабудуванні: літак був суцільнометалевим монопланом з гладкою обшивкою, шасі, яке прибиралось, і гідравлічним механізмом складання крила. Прототип під позначенням XTBD-1 піднявся в повітря 15 квітня 1935 року, і в конкурсі показав значно кращі характеристики ніж конкурент — біплан Great Lakes XTBG[en]. Вже в лютому 1936 року був підписаний контракт на серійне виробництво, і з липня 1937 по листопад 1939 було виготовлено 129 літаків.[5]

МодифікаціїРедагувати

  • XTBD-1 — прототип, оснащувався двигуном XR-1830-60 потужністю 800 к.с.
  • TBD-1 — серійний варіант з двигуном R-1830-64 потужністю 900 к.с. (129 екз.)
  • TBD-1A — експериментальний TBD-1 з поплавковим шасі. Один літак було переобладнано.

ЕксплуатаціяРедагувати

 
Ескадрилія VT-6 авіаносця «Ентерпрайз» в польоті. Гаваї, 1941 рік.
 
Підготовлені до вильоту TBD на палубі авіаносця «Ентерпрайз»

Загалом TBD стояли на озброєнні сімох палубних торпедоносних ескадрилей, але до нападу Японії їх вже почали переводити в резерв. В строю все ще залишалось 69 літаків, ще 31 перебували в резерві. Перший бойовий виліт здійснили «Девастейтори» ескадрилей VT-5 і VT-6 з авіаносців «Йорктаун» і «Ентерпрайз» 1 лютого 1942 року проти цілей на Маршаллових островах. 10 березня «Девастейтори» з «Лексінгтона» і «Ентерпрайза» завдали ударів по японських суднах поблизу Лае на Новій Гвінеї. Торпедоносний удар був не надто вдалим, було випущено 23 торпеди, але вдалось потопити тільки одне допоміжне судно.

«Йорктаун» і «Лексінгтона» взяли участь в битві в Кораловому морі, а разом з ними дві ескадрильї «Девастейторів» — VT-2 і VT-5. Ще 3 травня 1942 року 12 TBD з «Йорктауна» бомбили базу гідролітаків на Тулагі — першому бойовому епізоді битви. 7 травня TBD взяли участь в потопленні авіаносця «Сьохо», в який попало 8 торпед. 8 травня була здійснена атака на «Сьокаку», проте жодна торпеда не влучила в ціль.

Наступним боєм, у якому взяли участь TBD, стала битва за Мідвей, до якої було залучено три ескадрильї TBD, загалом 41 літак. Найдосвідченішою та налітаною була авіагрупа «Ентерпрайза». Авіагрупа «Горнета» практично не мала бойового досвіду. Пошарпана в Кораловому морі авіагрупа «Йорктауна» була поповнена машинами з «Саратоги» та замість залишеної в Перл-Гарборі VT-5 на борт була прийнята VT-3[6]. Незважаючи на перемогу американського флоту, для «Девастейторів» бій був майже повним провалом — жодна торпеда не влучила в японські авіаносці, а втрати склали 36 літаків. Єдина користь від «Девастейторів» була в тому, що для їх перехоплення японські винищувачі «Зеро» мали спуститись на малу висоту, фактично дозволивши пікіруючим бомбардувальникам SBD Dauntless завдати ударів по японському флоту.

Після битви за Мідвей в строю залишилась тільки одна ескадрилья TDB — VT-4 на борту «Рейнджера», який діяв в Атлантиці. Але через декілька місяців вони були замінені «Авенжерами».[5]

Тактико-технічні характеристикиРедагувати

Дані з Ударная авиация Второй Мировой — штурмовики, бомбардировщики, торпедоносцы[7]

Технічні характеристикиРедагувати

  • Довжина: 10,67 м
  • Висота: 4,6 м
  • Розмах крила: 15,24 м
  • Площа крила: 39,2 м²
  • Маса порожнього: 2540 кг
  • Маса спорядженого: 4213 кг
  • Максимальна злітна маса: 4624 кг
  • Двигун: Pratt & Whitney R-1830-64
  • Потужність: 900 к. с.

Льотні характеристикиРедагувати

  • Максимальна швидкість: 332 км/год
  • Дальність польоту:
    • з торпедою — 700 км
    • з 454 кг бомб — 1150 км
  • Практична стеля: 5945 м
  • Швидкопідйомність: 3,65 м/c

ОзброєнняРедагувати

  • Кулеметне:
    • курсове — 7,62-мм кулемет Browning M1919 (пізніше 12,7-мм кулемет Browning M2)
    • захисне — 7,62-мм кулемет Browning M1919 в кабіні стрільця
  • Бомбове:
    • 1 × торпеда Mark 13[en] або
    • 1 × 454 кг бомба або
    • 3 × 227 кг бомби або
    • 12 × 45 кг бомби

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Tillman, Barrett. TBD Devastator Units of the U.S. Navy, Combat Aircraft Vol. 20. Oxford, UK: Osprey Publishing, 2000. ISBN 1-84176-025-0. (англ.)
  • Friedman N. U.S. Aircraft Carriers: An Illustrated Design History. — Annapolis, Maryland, USA : Naval Institute Press, 1983. — ISBN 978-0870217395. (англ.)
  • Харук А.И. Ударная авиация Второй Мировой - штурмовики, бомбардировщики, торпедоносцы. — Москва : Яуза::ЭКСМО, 2012. — 400 с. — ISBN 978-5699595877. (рос.)

ПосиланняРедагувати

  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Douglas TBD Devastator