Іван Юріїв
Іван Юріїв (28 червня 1893, с. Козачівка — 23 лютого 1970, Торонто) — український військовий діяч та колабораціоніст. В роки Української революції став сотником Січових Стрільців Армії УНР, надалі членом УВО та мельниківської ОУН. Під час Другої світової війни був членом Зондеркоманди 10-а Айнзатцгрупи D.
| Іван Юріїв | |
|---|---|
| Народження |
28 червня 1893 с. Козачівка, Галичина |
| Смерть |
23 лютого 1970 (76 років) Торонто, Канада |
| Країна |
 Австро-Угорщина |
| Приналежність |
 УСС Армія УНР.svg){kind=small} Третій Рейх |
| Звання |
сотник Унтерштурмфюрер СС |
| Командування | командир штабу Осадного Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР |
| Війни / битви |
Перша світова війна Радянсько-українська війна Друга світова війна |
Життєпис ред.
Іван Юріїв народився 28 червня 1893 року у галицькому селі Козачівка Борщівського повіту Австро-Угорщини, де певно й закінчив середню школу[1]. Здобув середню фахово-торговельну та старшинську військову освіту[2]. Під початку Першої світової війни Юріїв у 1914 році долучився до Легіону українських січових стрільців. Брав участь у боях з російською армією, у 1916 він потрапив в полон й до початку 1917 був інтернованим в Ташкенті[1].
Після падіння царського самодержавства в Росії у 1917 році Іван Юріїв повернувся до Києва, де зголосився до Корпусу січових стрільців Євгена Коновальця. Він швидко піднявся у званні, ставши спершу сотником та командиром штабу Осадного корпусу, а в січні 1919 — комендантом Києва та його фортеці. Цьому посприяли як особиста мужність в боях, так і близьке знайомство з Коновальцем та його соратником Андрієм Мельником[3][2].
Міжвоєнний період ред.
У міжвоєнний період Іван Юріїв став членом УВО та ОУН, громадських організацій «Просвіта», «Рідна школа» та «Червона Калина»[4]. Працював у Центросоюзі, львівській міській владі, бухгалтером й співредактором газети Нова зоря. Одружився з Таїсією Виноградською, у вересні 1930 року народилась донька Тамара.
Відомо, що влітку 1937 року Юріїв з дружиною відвідав Мельника і його жінку у Львові[3]. Після німецько-радянського вторгнення в Польщу Іван Юріїв перебрався на територію, контрольовану німцями. За деякими даними, мешкав у Лодзі та Одерберзі. Як відомо, в цей час ОУН співпрацювала з німецьким Абвером з метою військового вишколу її членів для диверсійної боротьби з СРСР. Після розколу серед українських націоналістів, Юріїв долучився до мельниківців.
Друга світова війна ред.
В травні 1940 він приєднався до Зондеркоманди 10-а Айнзатцгрупи D. В липні того ж року Юріїв та його дружина стали громадянами нацистської Німеччини, видаючи себе за фольксдойче, тобто етнічних німців. В офіційних документах Юріїв став зазначатися під германізованим ім'ям Йоганнес Юріїф (нім. Johannes Jurijiff). Добре володіння українською та російською мовами та досвід боротьби з радянськими військами під час громадянської війни вигідно вирізняли його серед інших солдатів. Щодо німецької мови, то нею він володів не надто добре, принаймні спілкувався із сильним акцентом.
Після німецького вторгнення в Радянський Союз Іван Юріїв займав низку різноманітних посад, спершу був перекладачем й командиром тилових сил в Маріуполі, членом Vorkommando при прибутті в німецьку колонію Спейр в південній Україні, командував загоном на Кавказі. Він навіть отримав звання унтерштурмфюрера СС. Айнзатцгрупа D за проміжок часу між липнем 1941 та початком 1943 року вбила близько 130 тисяч євреїв, зокрема 10 000 в Маріуполі.
Еміграція ред.
На еміграції проживав у Торонто, Канада; де був членом Комітету відзначення 50-х роковин створення формації Січових Стрільців. Помер 1970 році, похований на цвинтарі «Проспект» в Торонто.
Примітки ред.
- ↑ а б Radchenko, 2017, с. 219.
- ↑ а б Вісті Комбатанта, 1971, с. 91.
- ↑ а б Radchenko, 2017, с. 220.
- ↑ Вісті Комбатанта, 1971, с. 92.
Література ред.
- Radchenko, Yuri (2017). The Organization of Ukrainian Nationalists (Mel'nyk Faction) and the Holocaust: The Case of Ivan Iuriiv. Holocaust and Genocide Studies. 31 (2): 215—239. doi:10.1093/hgs/dcx038. ISSN 8756-6583. Архів оригіналу за 15 квітня 2019.
- Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк-Торонто, 1971. — Т. 2. — С. 91-92.