Ю́рій (Єжи) Немирич (пол. Jerzy Niemirycz; 1612, Овруч, Річ Посполита — початок вересня 1659, Свидовець, Чернігівщина, Гетьманщина) — український магнат, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини. Автор проєкту Гадяцького договору.

Юрій Немирич
Юрій Немирич і його герб «Клямри»
Народився 1612[1][2][…]
Овруч, Овруцький повіт[d], Київське воєводство, Малопольська провінція, Корона Королівства Польського, Річ Посполита
Помер 1659[1][2][…]
Свидовець, Бобровицький район, Україна
·вбитий
Громадянство Річ Посполита→,
Гетьманщина
Національність русин
Діяльність канцлер
Alma mater Раківська академіяd
Титул шляхтич
Посада посол Сейму Речі Посполитої[d], Київський підкоморійd і Овруцький старостаd
Військове звання полковник
Конфесія протестант
Рід Немиричі
Батько Степан Немирич
Мати Марта з Войнаровських
Родичі Роман Гойський (або Госцький; вуй)
Брати, сестри Немирич Степан
У шлюбі з Ельжбета Ізабелла Слупецька (кальвіністка)
Діти Теодор Немирич
Герб
Герб

Життєпис ред.

Ранні роки. Освіта ред.

Народився 1612 року в Овручі. Походив із старовинного роду Немиричів. Батько — Стефан Немирич — був социніанином, київським підкоморієм, мати — Марта з Войнаровських.

Розпочав навчання у Раківській социніанській академії (Польща; її професор Йоахім Штеґманн присвятив йому розділ з геометрії свого підручника з математики (1630), заохочував молодого Ю. Немирича студіювати в цьому напрямку[4]). У 1630 році виїхав з групою одновірців під опікою Анджея Рутковича на захід. Пізніше поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа.

Навчаючись у Сорбонні, захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних та юридичних систем Речі Посполитої і Московського царства. Також його перу належать декілька теологічних трактатів — зокрема, надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн».

«Роздуми про війну з московитами» ред.

У написаному 1632 року невеликому трактаті «Discursus de bello Moscovitico…» («Роздуми про війну з московитами…») прогнозував неуникність війни Речі Посполитої з Московією, оскільки неможливим є тривале співіснування «республіканської» монархії із деспотичним режимом. Саме «абсолютистською системою державного управління» Немирич пояснював агресивність Московії, мешканці якої «ані свободи не прагнуть, ані неволі не відчувають і не уникають».

Він радив своєму королю якнайшвидше збільшити фінансування власного війська, розпочати вишкіл вояків за найкращими західними стандартами, налагодити власне виробництво якісної зброї, модернізувати інфраструктуру та невпинно облаштовувати вузли оборони, що використовували б природні перешкоди для стримування наступу ворога. Немирич підкреслював, що зусилля окремих активних громадян важливі, але не можуть замінити системної роботи всієї держави. Окремі його рекомендації стосувалися залучення до спільних дій українського козацтва — як реєстрового, так і нереєстрового — і налагодження взаємовигідних відносин із Кримом[5].

Магнат-социніанин ред.

Закінчивши «свої університети», молодий амбітний магнат повернувся на батьківщину, брав участь на чолі власної хоругви у війнах Польщі з Московщиною та Швецією (1630-ті), а потім очолив протестантську шляхту Київщини.

За даними подимного реєстру 1640 року мав 4907 «димів» у Київському воєводстві (другий після Яреми Вишневецького[6]). Володів 12 містечками та 75 селами на Правобережжі. 1643 року придбав значні земельні володіння і на Лівобережжі. Будучи протестантом-аріанином, боронив права своїх одновірців у різних інституціях. Фундатор протестантської академії у Кисилині (Волинь).

З 1641 року обраний підкоморієм київським. Це викликало роздратування католицької шляхти. Воєвода Януш Тишкевич звинуватив Немирича в блюзнірстві. Нібито під час сеймику в Житомирі на провокаційне питання, як він присягатиметься Святою Трійцею (одновірці Немирича відкидали цей догмат), той відповів що готовий «поклястися хоч четвіркою». Справа дійшла до трибуналу у Варшаві, але завдяки підтримці Владислава IV і коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського Немирича не лише не покарали, а й залишили київським підкоморієм. Зберіг він і свої величезні володіння, у яких продовжував надавати притулок одновірцям[5].

Хмельниччина ред.

На початку Хмельниччини воював проти Хмельницького як генеральний полковник Київського воєводства. Будучи прихильником семигородського князя Ракочія, у 1655 році перейшов на бік шведського короля Карла X Густава.

Гучні перемоги козаків змусили Немирича, як і лідера православної антикозацької «партії» Адама Киселя, шукати компромісу з Хмельницьким. У 1657 році переїхав до Чигирина, під протекцію гетьмана, де прийняв релігію своїх предків — «руську віру». Прибуття Немирича, котрий повернувся до України разом з самовільно полишившим союзників корпусом Ждановича, вдивовиж збіглося зі скорою кончиною Хмельницького.

Знатність і багатство гарантували Немиричу блискучу кар'єру в гетьманській старшині. Відразу (по прибутті до Чигирина) дістав чин полковника. Як дипломат проводив переговори зі Швецією, які закінчилися Корсунською угодою 1657 року, що визнавала незалежність України.

Після смерті Хмельницького став Генеральним писарем при Івані Виговському. Своєю дезінформацією призвів до вигідного Швеції договору[7]. Від Виговського одержав підтвердження[8] на лівобережні маєтності під час поновлення котрих, зокрема, загарбав частину землі Полтавського полку, чим сприяв виникненню повстання на Лівобережжі.

Велике Князівство Руське ред.

Один із творців концепції Великого Князівства Руського, очолював українську делегацію на сейм 1659 року (для ратифікації Гадяцького договору, автором проекту якого був). Учасник Конотопської битви 1659 року.

Загибель ред.

Загинув під час перевороту в Ніжині, що стався внаслідок змови ніжинських заколотників Василя Золотаренка з переяславським полковником Тимофієм ЦецюроюПереяславі промосковський переворот влаштований Цецюрою відбувся 23—24 серпня). Цецюра відправив загін переяславських козаків на допомогу Золотаренкові. Захоплення Ніжина промосковською партією відбулося не пізніше 30 серпня, на цю дату посилається київський воєвода Шереметєв, нагадуючи про чолобитні Цецюри, ніжинського, чернігівського і київського полковників перед царем, які «добили челомъ въ винахъ», після цього воєвода згадує про вбивство Немирича в Ніжині під час перевороту «Немирича убили жъ и казаковъ, единомышленниковъ… Ивашка Выговского побили жъ» та присягу ніжинського полковника (Василя Золотаренка) царю, яку він виконав у Ніжині 1 вересня (АЮЗР. — Т. XV. — № 11 (III). — С. 436—437). Козацький літописець Самовидець датував переворот в Ніжині Новим роком за московським календарем (1 вересня), за його повідомленням Немирич встиг під час перевороту покинути Ніжин та рятувався втечею, але повсталі «пана Немірича, за Кобижчою, под селом Свидовцем нагнавши, забыли, и хто при нему был, никого не живячи».[9]

Сім'я ред.

1635 чи 1636 року одружився з Ельжбетою Ізабеллою[10] (чи Барбарою) Слупецькою (кальвіністка, донька люблінського каштеляна), став родичем родини Лещинських (з неї походила теща Барбара). Мав дітей:

Праці Юрія Немирича ред.

Юрій Немирич належить до визначних українських державотворців. Автор суспільно-політичних праць, зокрема «Роздуми про війну з Московією» (1634) та (з теології) поеми «Паноплія» (1653). Польською мовою написав аріанські молитви. Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди.

  • Niemirycz G. Discursus de bello Moscovitico ad illustrum Romanum Hojski Vlodimiriensem Capitaneum, affinem. — Paris: ex typographia Paris des Hayes, Anno 1634, 29 pp. Українські переклади:
  • «Гадяцький трактат» // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В."Історія української конституції". — К: Знання України, 1993. — c. 19—24. — ISBN 5-7770-0600-0;
  • «Опис і виклад духовної зброї християнина, або Паноплія». — Париж, 1653. Барокова поема, видана під псевдонімом Єжи Зміцерина[12];
  • аріанські молитви.

В мистецтві ред.

Оцінка діяльності ред.

Оцінка діяльності Юрія Немирича серед істориків дуже різниться. Так, зокрема, український історик Наталія Яковенко стверджує, що «постать Юрія Немирича … є однією з найсуперечливіших у ту буремну добу»[13]:220; Любомир Винар та Наталя Полонська-Василенко вважали його «одним із найздібніших українських дипломатів доби Хмельниччини»[14]:529 і «видатним правником і дипломатом»[15]:38 відповідно.

Натомість російська історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева вважає його політичним авантюристом[16].

Вшанування пам'яті ред.

У декількох населених пунктах на честь Юрія Немирича названі вулиці:

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. а б в Early Modern Letters Online
  2. а б в Тезаурус CERLConsortium of European Research Libraries.
  3. а б в NUKAT — 2002.
  4. Tazbir J. Niemirycz (Niemierzyc) Jerzy h. Klamry (1612—1659)… — S. 811.
  5. а б Мустафін, Олексій (2 червня 2023). Попередження з XVII сторіччя. Як київському шляхтичу вдалося розгледіти московську загрозу за чотириста років до нас. Київ24. Процитовано 12 червня 2023. 
  6. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). — Львів : Світ, 1990. — С. 15—16.
  7. Таїрова-Яковлєва Т. Гетьманщина у другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С. 247.
  8. Згідно Таїрової-Яковлєвої самочинно, без відома Виговського
  9. Літопис Самовидця. — К., 1971. — C. 81-82.
  10. Tazbir J. Niemirycz (Niemierzyc) Jerzy h. Klamry (1612—1659)… — S. 812.
  11. Там само. — S. 814.
  12. «Національно-культурний рух XVI — першої половини XVII ст. та значення протестантизму» // портал osvita.ua
  13. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна). — Київ : Критика, 2008. — 472 с.
  14. Винар Л. Козацька Україна. — Київ–Львів–Нью-Йорк–Париж : Українське історичне товариство, 2003. — 678 с.
  15. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. — Мюнхен : Українське видавництво, 1976. — Т. 2. — 599 с.
  16. Таїрова-Яковлєва Т. Гетьманщина… — С. 246.
  17. У Черняхові перейменували 18 вулиць. 28 грудня 2015. Процитовано 24 серпня 2023. 
  18. Овруцька міська рада. ovruch.ovruch-rayvlada.org.ua. Архів оригіналу за 20 липня 2017. Процитовано 21 квітня 2016. 

Джерела та література ред.

Посилання ред.