І́гор Іва́нович Щерби́на, позивний «Сват» — (3 липня 1966 р., с. Іваньки, Маньківський район, Черкаська область — 16 лютого 2015 р., м. Дебальцеве, Донецька область) — український військовик, полковник, заступник командира батальйону, 40-й окремий мотопіхотний батальйон «Кривбас» (17-а окрема танкова бригада), нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня[1].

Щербина Ігор Іванович
UA-OF5-COL-GSB-H(2015).png Полковник
Щербина Ігор Іванович.jpg
Загальна інформація
Народження 3 липня 1966(1966-07-03)
Іваньки
Смерть 16 лютого 2015(2015-02-16) (48 років)
Дебальцеве
Громадянство Flag of Ukraine.svg Україна
Псевдо «Сват»
Військова служба
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС ЗСУ Збройні сили
Формування
40-й БТрО ЗСУ «Кривбас».png
 «Кривбас»
Війни / битви

Війна на сході України

Нагороди та відзнаки
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна) Орден Червоної Зірки

ЖиттєписРедагувати

Ігор Іванович Щербина народився 3 липня 1966 року в селі Іваньки, Черкаської області. З дитинства Ігор мріяв стати військовим та захищати рідну Батьківщину. У 1983 році закінчив середню школу, у цьому ж році вступив до «Орджонікідзевського вищого загальновійськового командного училища імені Єрьоменка» до роти глибинної розвідки.

Після закінчення училища був направлений до міста Термез (Узбекистан) у полк резерв офіцерського складу. У 1987 році проходе службу у Київському воєнному окрузі, був командиром навчального мотострілецького взводу 354 гвардійського мотострілецького полку. Після розпаду Радянського Союзу Ігор Іванович вирішив, що військову службу він буде продовжувати в незалежній Україні.

З 1991—1994 роки був командиром роти навчально-бойових озброєнь та техніки м. Київ.

У 1994 році брав участь у миротворчих силах ООН (в Югославії). Ігор Іванович не дуже полюбляв розповідати про несення військової служби в Югославії, але іноді наголошував на тому, що українські військовослужбовці 240 окремого батальйону у складі миротворців ООН гідно несли військову службу, контролювали транспортні шляхи, допомагали відновлювати лікарні, школи, дороги, в м. Сараєво в Боснії та Герцеговині.

У 1996 році закінчив Національну Академію Збройних Сил України за спеціальністю: «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з'єднань) Сухопутних військ».

З 1999—2005 роки був заступником командира механізованого полку військової частини частині А 1622. У 1999 році за сумлінне виконання службових обов'язків Указом Президента України Ігоря Івановича було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2004 році- відзнакою Міністра Оборони Збройних сил України «Доблесть и Честь». З 2005 по 2007 рік його було призначено командиром цього ж полку.

2007 року звільнився у запас. Працював на ДП «Судномех» Київського суднобудівного заводу, потім — начальником відділу з питань цивільного захисту населення Якимівської райдержадміністрації[2].

У 2014 році переїжджає до смт. Якимівка на Батьківщину своєї дружини Олени Леонідівни. В цьому ж році успішно пройшов конкурс в Якимівську районну державну адміністрацію на посаду начальника відділу з питань цивільного захисту населення райдержадміністрації Якимівського району Запорізької області. 

Ігор Іванович вів активну громадську діяльність, був одним з ініціаторів створення громадського формування з охорони громадського порядку та кордону Якимівського району «Патріот». Патрулюючи вулиці Якимівки, він дуже часто розповідав молодим хлопцям про військову службу, військову техніку, та важливість фізичної підготовки майбутнього військовослужбовця ЗСУ.

В серпні 2014 року був мобілізований до ЗСУ на посаду командира 3-го батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40-й БТО «Кривбас»)[3].

З грудня 2014 р. перебував в районі м. Дебальцеве.

Обставини загибеліРедагувати

Ігор Іванович після виходу з Дебальцевого більшості своїх військовослужбовців останнім проривався з колоною поранених та вбитих бійців разом зі спецназівцями 16 лютого 2015 р., але потрапив у засідку, де його військовий транспорт підірвався на фугасі на польовій засніженій дорозі поблизу села Новогригорівка одразу на північ від міста. Полковник дістав тяжких поранень, сам виповз з машини. Через обстріли його не змогли евакуювати. Коли військові повернулися на поле бою, полковника там вже не було. Вважався зниклим безвісти[4].

У червні 2015 року за експертизою ДНК ідентифікований серед загиблих. 1 липня 2015 року урочисто похований у смт. Якимівка, Якимівський район, Запорізька область[5].

НагородиРедагувати

Орден Червоної Зірки, медалі й відзнаки.

За військову службу та миротворчу діяльність Ігоря Щербину було нагороджено медаллю ООН у боротьбі за мир, та грамотою.

Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

ПриміткиРедагувати

  1. Книга пам'яті загиблих. memorybook.org.ua. Процитовано 2017-01-28. 
  2. Щербина Ігор Іванович - НЕБЕСНА ГВАРДІЯ. НЕБЕСНА ГВАРДІЯ. Архів оригіналу за 2017-02-02. Процитовано 2017-01-28. 
  3. Якимівська районна державна адміністрація. akim.gov.ua. Процитовано 2017-01-28. 
  4. Завтра акимовцы простятся с Игорем Щербиной, погибшем под Дебальцево. Новости Запорожья – Индустриалка (ru). Архів оригіналу за 2017-02-02. Процитовано 2017-01-28. 
  5. Акимовка простилась с боевым офицером погибшим в зоне АТО. www.mv.org.ua (ru). Процитовано 2017-01-28.